про те, як несподівано здійснюються деякі мрії
Коли пан Адамек з паном Сулятицьким був у Кафі, йому не раз доводилося милуватись турецькими галерами. Особливо запам'яталася йому одна. Вона ніби випливла з казки, з дитячого сну чи з книжки про дивовижні заморські країни.
Якраз тоді сонце ховалося за берегові горби. Воно кидало потужні пасма стигло—рожевих променів на море, на небо, на місто. Шпилясті башти Кафи, бані мечетей з серпами, мінарети, мов жерла гармат, націлених у замт, — усе це видовженими аж до обрію тінями лягало на зарожевіле од призахідного сонця лагідне море. І панові Адамкові здавалося, що він у казці.
А по морю пливла — о ні, не пливла! — летіла, ледь торкаючись білопінних хвиль, велика струнка галера.
Усе на ній було рожеве — і мережаний візерунками корпус, і щогли, і обвислі без вітру вітрила, і тонюні, мов соломинки, весельця, які пінили іскристу воду… О, ці весельця — вони так злагоджено, мов керовані божою силою, опускалися у воду й підіймалися з неї, на мить виблискуючи червоно—сліпуче, — що панові Адамкові аж хотілося щось проспівати в такт цим легеньким, просто—таки ефірним рухам…
Йому закортіло якимось дивом опинитися на галері, захоплено відчути під ногами її хитливу палубу і пливти—пливти по цьому живо—рожевому морю до незнаних світів, які відкрив колись Христофор Колумб…
Єзус Марія, чи ж думав пан Адамек, що його мрія незабаром здійсниться! Якби знав, що так буде, затулив би собі очі руками, щоб не дивитися на море, а панові Станіславу Сулятицькому загнав би кулю в самісіньке серце, і того було б ще замало для цього мерзотника й фаризеуша, бо він за всі свої підлості заслужив смерть на палі або ж на гаку…
Страшний біль пронизав усе тіло, і думки розлетілися, мов наполохані птахи. Забрязкало залізо…
І пан Адамек знову повернувся до гіркої, безнадійної реальності…
Як жорстоко посміялася з нього доля! Він потрапив на галеру, яку бачив у той день, коли стояв з мерзотником Станіславом Сулятицьким над зарожевілим морем. Але як і ким потрапив?..
Тоді, в ту ніч, як пан Сулятицький утік від нього із бей—лер—беєвими грішми, він довго блукав по Кара—Дагу й гукав Амета Киримли. В нього боліло коліно, він немилосердно кульгав, уже не раз йому здавалося, що ось іще крок — і він полетить у прірву, де й кісток своїх не збере…
«Але ні, — виринала думка. — Я мушу дістатися до Амета. Бо інакше панові Влодзімежеві та панові Євгеніушу буде дуже кепсько. Якщо довідається Амет про смерть свого товариша—товмача й помічника, — він од люті зробить що хоч…»
І пан Адамек дерся по скелях, гукав, кричав, плакав, забувши, що сльози, то є невміння тримати себе в руках. Він у всьому звинувачував себе — так, так, це він винен у всьому. Треба було ще отам, біля корчми, не повірити сеньйорові Гаспероні. Треба було не погоджуватися на роль шпигунів — він відчував, що е щось вельми нечисте в задумах сеньйора Гаспероні… Але ні, послухавсь пана Сулятицького, не виявив рішучості… А потім? Слід було при бейлер—беєві заткнути пельку Сулятицькому, коли він розпатякував про провідника від Амета Киримли, який заховався не за першою, а за другою горою! Невже він, пан Адамек, такий дурний, що не міг здогадатися, що зараз бовкне той бовдур, той фаризеуш?!
Він ішов над прірвою, ногою ледве намацуючи вузьку стежину, як попереду почувся чийсь голос. Наче по—татарськи…
Пан Адамек нічого не зрозумів, але радісно загукав:
— Я до Амета Киримли! До Амета Киримли! До нього підбігло кілька чоловік. У передранковій сірій імлі він пізнав, що це Аметові товариші з розбійницької ватаги.
Його повели до Амета. Коли пан Адамек заходив у печеру, то при вході побачив дві гладенько обстругані палі. Мурашки поповзли йому по спині.
У печері, як і раніше, палало вогнище. Горіли смолоскипи. Розбійники сиділи і стояли по кутках.
Амет блиснув очима на пана Адамка і щось запитав. Пан Адамек розібрав тільки два слова — «Асан Касапчі». Певно, питає про його долю.
Що ж, треба пояснити. Обов'язково треба пояснити. Напружуючи пам'ять, шукаючи слова, які були б хоч трохи зрозумілі Аметові, пан Адамек заговорив:
— Бейлер—бей… Акинджі… Асану Касапчі, — тут пан Адамек рубонув себе по шиї ребром долоні, — секім—башка.
Амет та його товариші зрозуміли. Це відчув пан Адамек з того гнівного «в—в–вах—х–х», яке пролунало в печері.
І — тиша, тиша, тиша…
Лише тріщав хмиз у вогнищі. Та тіні од смолоскипів металися по печері…
Амет несподівано захриплим голосом запитав про пана Сулятицького. Власне, запитання пан Адамек не второпав, але почув знайоме прізвище.
— Пан Сулятицький, — гаряче мовив пан Адамек, — падлюка.
Татари здвигнули плечима.
Тоді пан Адамек підвів перед своє обличчя дві руки. На одну руку показав: «пан Сулятицький», на другу — «бейлер—бей». Після цього права рука — «пан Сулятицький» — наблизилася до лівої — «бейлер—бея», і пан Адамек, імітуючи нашіптування на вухо, промовив:
— Асан Касапчі — там, — і повів правою рукою в повітрі, показуючи, що Асан Касапчі був за горбом. Потім обома руками показав, як акинджі (пан Адамек кілька разів повторив це слово) побігли за той горб, показав, звівши докупи руки з розчепіреними пальцями, як вони вхопили Асана Касапчі, після цього рубонув ребром долоні себе по шиї і, мовби знявши лівою рукою свою голову, різким коротким рухом настромив її на вказівний палець правої руки…
— Пан Сулятицький, — пан Адамек, опустивши пальці правої руки донизу, став швидко перебирати ними, — побіг до бейлер—бея…Пан Сулятицький — здрайця, яничар, падлюка, лайно…
З усіх цих слів татари второпали, напевне, тільки одне: «яничар», — але їм було досить і цього.
Пан Адамек за допомогою жестів розповів і про те, що вони передали листа від Амета Киримли кафському бейлер—беєві і що той бейлер—бей дуже розгнівався…
Знов настала тиша.
І тут розбійницький ватажок підвівся зі свого каменя й попростував до пана Адамека. Обличчя Амета Киримли було перекошене, очі стали люті, аж безтямні. У руці він тримав ножа…
«Це — смерть», — похолов пан Адамек і беззвучно зашепотів «Те деум…»
Амет вхопив пана Адамка за барки, і довготелесий поляк, на дві голови вищий від татарина, з мимовільним подивом відчув, як багато сили в м'язах розбійницького отамана. Але пан Адамек не схитнувся.
Амет щось вигукнув, смикнув пана Адамка вниз, і поляк зрозумів, що від нього вимагається, аби він став на коліна.
Пан Адамек заперечливо крутнув головою. Він волів прийняти смерть стоячи.
Амет вигукнув знову, рвонув пана Адамка за жупан — полетіли ґудзики…
І тут з кутка почувся дружний плач… Це ридали пан Влодзімеж та пан Євгеніуш. І панові Адамку враз пригадалися побачені ним при вході до печери дві обстругані палі. Ось для кого вони…
Несподівано для себе пан Адамек відштовхнув Амета Киримли й крикнув до тих, що ридали:
— Гей ви, поляки! Якого дябла розкисли? Хоч умріть по—шляхетськи, шляк би вас трафив!
Поляки, мовби нічого не чули, продовжували скиглити. Татари мовчали.
Амет Киримли знову підскочив до пана Адамка. Пан Адамек схопив себе за сорочку, розпанахав її і проревів:
— Ріж, розбійнику!
Але Амет зупинився, уважно поглянув на пана Адамка й поволі заховав за пояс свій ніж.
І тоді заговорили, заґелґотіли татари. Вони щось гаряче доводили Аметові, а він тільки слухав, нічого не відповідаючи. Пан Адамек втямив — табір розбійників розколовся на дві частини: одні вимагали смерті для поляків, інші, очевидно, просили про помилування, принаймні для пана Адамка.
Амет, наче забувши про пана Адамка, що стояв перед ним з розпанаханою сорочкою, поволі пішов у куток, сів на свій камінь.
Вогонь стрибав, кидав блищики на всі боки, грав в очах та на зубах Амета Киримли, дим ліз панові Адамку в очі, і йому від того хотілося плакати, але пан Адамек щосили стримував сльози…
Розбійники гучно галасували, за цим галасом уже не чути було ридань пана Влодзімежа та пана Євгеніуша.
Амет Киримли підвів праву руку. Галас поволі стих, і тоді пан Адамек почув схлипування своїх земляків. Вони схлипували і прохали про помилування, забувши, що їхніх слів ніхто не перекладе ватажкові розбійників…
Амет промовив у тиші кілька слів. Більшість татар схвально закивала галовами. Потім Амет повернувся до пана Адамка й махнув рукою: йди, мовляв, звідси на всі чотири сторони. Показав на пана Влодзімежа й на пана Євгеніуша, підвів угору вказівний палець правої руки і настромився на цей палець місцем між двома розставленими пальцями лівої руки.
— На палю? — жахнувся пан Адамек. I закричав: — Амете! Амете!
І рубонув себе ребром долоні по шиї. Далі показав на Боднарського й Рубанчика — і теж двічі рубонув себе по шиї.
Амет Киримли мусить зрозуміти, що для пана Адамка ліпше вмерти, ніж зрадити своїх товаришів, які б вони не були… А, крім того, смерть від сокири легша, ніж смерть на палі…
Амет заперечно крутнув головою. Тоді пан Адамек, перестрибнувши через вогонь, кинувся до ніг татарина.
Панові Адамку було страшенно соромно за те, що він робить, йому пекло в серці, що він ганьбить ім'я польського дворянина, але його земляки були в небезпеці — і він мусив зробити все, щоби бодай вирятувати їх од мученицької смерті, якщо не вдасться виблагати для них помилування…
Амет штовхнув пана Адамка носком чобота у зуби — і поляк відчув, як йому в роті миттю засолоніло.
Тоді він підвівся й плюнув кров'ю у вогонь. Рвонувся до Амета, але тут на нього стрибонуло з десяток татар і повалило на землю.
Почувся крик Амета — і пана Адамка відпустили…
Амет став говорити. Він говорив довго й гаряче. Потім витяг і показав пану Адамку папірець. То був шматок листа сеньйора Гаспероні до кафського бейлер—бея… Пан Адамек почув кілька слів: «галера, галера», «каторга» — і все зрозумів урешті: Амет міг би їх усіх стратити як мимовільних винуватців загибелі Асана Касапчі, але, здаючись на уклінне прохання пана Адамка, який не побоявся прийти сюди, — вирішив подарувати полякам життя. Та вони мусять спокутувати свої гріхи працею на галерах…
Спочатку все це було сприйнято радісно — все ж таки життя, а не смерть. І лиш потім усе виразніше й виразніше поставала перед трьома польськими шляхтичами перспектива їхнього подальшого жахливого існування…
Того ж таки дня їх було доправлено до Кафи й таємно передано перепродувачеві живого товару, татаринові Зії. Зія був високий, кощавий татарин, з—під його горбатого носа їжачилися колючі вуса, а очі дивилися в різні боки. Татари про щось говорили між собою, сміялися, хитали головами, потім Зія видобув з кишені кілька монет і віддав розбійникам. Після цього вони, точнісінько як християни на базарах, ударили по руках і розійшлися.
Пан Влодзімеж та пан Євгеніуш байдуже сиділи на землі. Вони вже були мовби на тому світі. Тільки пан Адамек тримався на ногах, хоч у нього й боліли коліна — і не лише від того, що забився, падаючи з коня, а ще більш від того, що він польський дворянин, мусив стояти на колінах перед розбійницьким отаманом і благати про життя… Власне, коли б ішлося про його, Адамкове, життя, він би ніколи не став на коліна.
А про кого йшлося? Про оцих нікчем, не здатних навіть достойно померти, як велить неписаний кодекс честі польських дворян? Бездарно жили — тільки їли, пили, горлали сороміцьких пісень та ходили в нужник — і він, пан Адамек, мусив досмертно принижувати себе, благаючи, щоби їм, його землякам, продовжили їхнє тваринне життя…
А власне кажучи, хто такий він, пан Адамек? Чи не такий же нездара й нікчема, як і оці двоє? Що він зробив достойне у своїм житті? Анічогісінько.
Коли була Хотинська війна, пан Адамек туливсь в обозі гетьмана Ходкевича і тільки чув про те, як хоробро воювали прості польські вояки та запорожці, що ними керував спочатку Бородавка, а потім славний Сагайдачний. Різні справи тоді так і не пустили його на поле бою, честі і слави. І тепер він признався собі, що то не різні справи, а просто його нерішучість, його нелицарство. Сорок літ прожив пан Адамек на білому світі, а й досі, крім гонору, не має нічого — ні дружини, ні дитини, ні славних справ за плечима… І це називається — польський шляхтич!
Татари вирішили правильно — і пан Адамек, і його земляки більш нічого в житті не заслужили, крім смерті на галерах… Може, хоч там спокутують частину своїх гріхів…
Але, прошу пана, які такі гріхи?
А безцільне існування — то не є гріх? В добу, коли у Польщі та інших країнах вершаться справи славні й великі, тільки їсти, пити і спати — чи не занадто мало для порядної людини?
А мимовільне — та й чи таке вже мимовільне? — слугування ворогам Польщі, а ще точніше — шпигунство на користь Туреччини, лютого ворога всього християнського світу — чи не є то злочин і перед державою, і перед церквою, і перед совістю? Та якими б здрайцями не називали запорізьких козаків і їхніх гетьманів польські шляхтичі, — все ж оці здрайці захищають ниньки і Польщу, і весь християнський світ од турків і татар!
Далі думки урвались, бо підійшов Зія і, щось бубонячи собі під ніс, став розштовхувати ногою пана Влодзімежа й пана Євгеніуша, щоби вставали.
Зія трохи знав по—польськи, а тому з ним було легше. Хоч можна було спитати, за скільки їх продадуть.
— Ти, — показав Зія на пана Адамка, — то велике барило буза. А ти і ти, — носком чобота тицьнув на панів Влодзімежа та Євгеніуша, — то маленькі барила буза.
— Продайте нас одному хазяїнові, — щоб ми були разом, — попросив пан Адамек. — Може, нам удасться ще якось визволитись… Може, викуплять нас…
— Багато грошей за викуп треба, — меланхолійно сказав Зія. — У вас таких грошей — нема…
— Ми напишемо листа до пана Сулятицького, — втрутився пан Євгеніуш. — Він не кине нас у біді…
— Я ладен вікувати на галерах, — різко промовив пан Адамек, аніж просити про щось цього падлюку Сулятицького… І вам не тільки не раджу, а й забороняю згадувати прізвище цього мерзотника й фаризеуша…
— Нам не має про що з вами говорити, — прошипів пан Євгеніуш. — Ми не принижували себе цілуванням нечестивих чобіт…
Пана Адамка мов обсипало жаром…
О, примха долі! Їх продали на ту галеру, що її бачив з гори пан Адамек!
Уже коли вели по трапу, пан Адамек відчув тяжкий дух людського немитого тіла, солоного поту… Здавалося неймовірним — така краса, величність судна — і оцей нестерпний сморід…
Їх привели у найнижчий веслярський ярус галери, посадили поряд, надягли кайдани і поприковували ці кайдани до спільного для цілого ряду ланцюга. Тут же підвели цирюльника, який повиголював тупою бритвою голови всім трьом, залишивши по оселедцю…
І почалися дні і ночі пекельних мук.
Весло було величезне — зроблене з цілого дуба. На ньому сиділо семеро — троє поляків—новачків, два козаки з Січі, грек і московит. До цієї справдешньої колоди було прибито сім залізних скаб. За кожну з цих скаб держались невільники і під команду—дріб барабана щосили тягли весло на себе, далі штовхали його вниз і від себе, а потім підіймали круто вгору… І так без кінця—краю.
Уже за перші сто гребків пан Адамек відчув, що його сорочка стала мокрою, як хлющ, ще за якийсь час у нього запаморочилося в голові — і він завис на веслі…
Та через мить мусив отямитися, бо по його плечах загуляла камча підгінчого Анвара.
Щойно пан Адамек став знову згинатися та розгинатися при веслі, як поряд забряжчали кайдани: то пан Євгеніуш упав під ноги підгінчому. Анвар за довгі роки своєї собачої служби так призвичаївся лупити невільників, що йому не заважали ні весло, ні різні надбудови вгорі та збоку. Він лупив хвацьки — пан Адамек краєм ока спостеріг, як сорочка пана Євгеніуша почервоніла од крові. На хвильку стало шкода свого недавнього приятеля, але затим подумалося: терпи, мерзото, заслужив!..
За кілька днів та ночей пана Адамка, пана Євгеніуша та пана Влодзімежа вже було не впізнати — худі, почорнілі, оброслі щетиною, без сорочок, із саднами та струпами на плечах і спинах, вони нагадували якісь привиди. Як тільки переставав бити барабан, вони повисали на веслах і тут же засинали, незважаючи на голод, на болі, на тяжкі безрадісні думи.
Сусіда зліворуч — козак Панас — такий же худющий, як і пан Адамек, такий же мовчазний і замкнутий, одного разу, під час стоянки галери біля якогось прибережного кримського села, за кілька акче купив цілий мішок варених баранячих голів — підгінчий Анвар іноді дозволяв місцевим жителям під час стоянок заглядати й на нижній ярус галери.
Ті голови були у вовні, пан Адамек не уявляв, як це їх можна їсти. І тут козак Панас простягнув йому одну таку голову й мовив:
— Їж, пане ляше! Їж, а то умреш!
Пан Адамек, переборюючи огиду, одірвав од вареної голови вухо і обережно надкусив. Вухо було напівсире, несолоне, але пан Адамек проковтнув його, щоб хоч трохи угамувати вовчий голод. Незчувся, як обгриз півголови.
І раптом подумав: а мої товариші? Зирнув убік — побачив голодні очі пана Євгеніуша. А далі — безтямний погляд пана Влодзімежа.
Якусь мить вагався — давати їм чи не давати. І віддав панові Євгеніушеві, який ловив очима кожен його жест.
Стало шкода, що віддав, але пан Адамек уперше в житті бачив такі тваринно голодні очі в людини…
Поглянув на козака Панаса. Той обсмоктував кістки з того, що буквально кілька хвилин тому називалося баранячою головою. Зустрілися поглядами. Пан Адамек тут же опустив очі — не посмів просити для себе ще одну голову.
Пан Євгеніуш дощенту обгриз баранячу голову, не залишивши ні крихти панові Влодзімежу.
Тоді пан Адамек насмілився попросити:
— Козаче, і для того мого земляка дай!
— Іншим разом, — одповів Панас.
«Інший раз» настав аж через півдоби. Тепер пан Євгеніуш не одержав нічого, зате ж пан Влодзімеж хоч трохи втамував свій голод.
— Чого ти панькаєшся з ними? — запитав якось Панас. У Панаса були колючі чорні очі, і коли він ними дивився на пана Адамка, той потуплювався, бо не міг знести погляду. Навіть підгінчий Анвар менше замахувався камчею на козака Панаса…
«А ти часом не знаєшся з нечистою силою?» — хотів запитати в Панаса пан Адамек, але не насмілився.
— Так чого ото ти панькаєшся з ними? — перепитав козак Панас.
— Земляки!
— Ну то й що? Я по їхніх очах бачу, що вони тебе ненавидять. Бо ти, напевно, духом вищий за них…
— Не будемо про це говорити, козаче, — похмуро відповів пан Адамек. — Земляків, як і родичів, не обирають… А бог дає…
Козак нічого не відповів, а тільки блиснув своїми темними, як ніч, очима, і панові Адамку стало це по собі. Щось отой козак, певне, замишляв, але що — поки що панові Адамку не казав…
З панами Влодзімежем та Євгеніушем пан Адамек уперто не розмовляв ось уже кілька днів. З паном Євгеніушем за те, що він посмів образити його, шляхтича, а з паном Влодзімежем — за те, що в того не вистачило розуму стати на оборону пана Адамка. «Доки не попросять пробачення обидва, доти з ними ані слова», — поклав сам собі пан Адамек.
Так вони проплавали днів із десять, їхня галера ішла уздовж східних берегів Криму, кілька разів лунали з палуби гарматні постріли, але чого б то — невільники не знали.
Якось уночі барабан забив скоріше, підгінчі забігали моторніше, гарапники та камчі засвистіли пронизливіше. З палуби залунали постріли, потім стали бухати гармати. Галера летіла, мов на крилах, а барабан бив усе дрібніше й дрібніше. Уже впав під весло пан Євгеніуш, і підгінчий навіть не встиг відшмагати його як слід, бо й на інших лавах попадало кілька невільників. Весло поважчало ще більше — то пан Влодзімеж завис на ньому. Пан Адамек, двоє козаків та грек з московитом намагалися не вибитися з ритму, але через кілька тактів збилися — і тут по їхніх спинах загуляли гарапник та камча — Анвар лупив обома руками одразу…
Цієї ночі на галері померло одинадцять невільників — не витримали шаленої гонки та нагаїв підгінчих.
Десь аж за тиждень по тому козак Панас довідався, за ким то гналася галера.
— Донські козаки пройшли повз Крим, — сказав він панові Адамку і вперше за всі дні всміхнувся.
— І що з того? — запитав пан Адамек.
— Та нічого. Може, з другого боку козаки запорізькі надійдуть…
— Надійдуть, надійдуть, — радісно вигукнув пан Адамек. — Я точно знаю, що надійдуть. Вже надійшли!
Козак Панас недовірливо подивився на пана Адамка — звідки йому відомі козацькі таємниці?!
— Я добре знаю, що мусять надійти, — прошепотів пан Адамек. І став розповідати козакові Панасу історію всіх своїх останніх пригод.
— Падлюки ж ви! — поволі промовив Панас і відсунувся від пана Адамка. — Стрілись би ви мені в чистім полі, я б вам швиденько поодчісував би голови…
— Але ж зрозумій… — почав було пан Адамек.
Козак Панас відсунувся ще далі.
Хлюпотіло море за бортом, сонячні блищики стрибали по стінах та стелі, боліли руки й ноги, боліли кості й душа…
— Ти знаєш, скільки козаків буде цього року в поході? — не повертаючи обличчя до пана Адамка, запитав козак Панас.
— Знаю. Тисяч з п'ятнадцять.
Козак Панас помовчав, мовби зважував те, що почув. Потім повернув обличчя до пана Адамка і, дивлячись йому в вічі своїми до божевілля чорними характерницькими очима, прошипів:
— Здрайці чортові… I тебе б — на палю, хоч ти здрайця! Я б вас — на палі, на палі… — і кращий серед них… А все одно.
Ні пан Адамек, ні козак Панас не знали про те, що в донесенні сеньйора Гаспероні дату козацького походу подано неправильно — розбійницький писар за наказом свого отамана Амета Киримли виправив цифри і слова так, що турки чекатимуть козаків аж через місяць. А вони вже зараз гуляють у Чорному морі!
Сидів на лаві, відпочивав після тяжкої, виснажливої роботи підгінчий Анвар.
Зиркнув у його бік козак Панас, пронизав своїми очима характерницькими. Аж прокинувся Анвар, глип сюди, глип туди — хто б то мав за ним слідкувати?!
— Ну, зачекай, — тихо—тихо прошепотів козак Панас. — Сидітимеш ти ще в мене на палі…
Спав рудий московит, руді вуса лізли в його пощерблений рот, хропів грек, ще один козак лежав як мертвий, схлипували й здригались уві сні пал Євгеніуш та пан Влодзімеж.
На палубі лунали чиїсь веселі крики, світило сонце, і хтось бамкав залізом по залізу.
І ніхто не знав на галері, що десь там, на півдні, вже відпалав Трапезонт, що горить Синоп, що тисячі бранців пливуть на відбитих у турків галерах — таких, як оця, — додому, на волю, з неволі агарянської…