у якому Селім—ага здивує і своїх підлеглих, і своїх бранців, і себе самого…
Буджацька орда ще не вгамувалась, але ода—баші Селім довідався, що велика її частина подалася брати ясир за Прутом, і вирішив, що більше не можна сидіти в батурі й чекати на милість божу. Зрештою він має хоробрих воїнів, має добру зброю…
Однієї ночі барка з полонянками та яничарами знялася з якоря, і швидкий Дністер поніс її до моря.
Галя все ще не могла отямитися після пережитого в батурі потрясіння. От і зараз вона сиділа в каюті (Ривка спала поруч) й плакала.
Уже настала глупа ніч. Судно здригалося під ударами хвиль. Спали невольниці в трюмі. Закуті в кайдани, спали полонені повстанці—богданці.
Хтось постукав. Галя знала — це ода—баші Селім. Поправила хустку на голові. Укрила сонну Ривку. Хай заходить.
Зайшов. Розгублено дивиться своїми блакитними очима. Синя пляма над бровою здригається. Галя відвернулася.
— А справжня туркеня мусила б прикрити лице, коли заходить чоловік, — сказав Селім.
— Я не туркеня, — різко відповіла Галя.
— Ти сказала, що зрікаєшся своєї віри…
— Якби на ваших очах християни мучили ваших одновірців, ви теж би занапастили свою душу, — глухо відповідала дівчина.
— Ні, не занапастив би…
— Бо ваша душа вже й так занапащена. Ви — яничар, зрадник свого народу.
— Якого це народу? Ти знаєш, як зветься мій народ?
— Знаю, що ви не турок. От що я знаю. Селімове обличчя посуворішало. — Я — воїн Мухаммеда й аллаха. Я несу віру в усі кінці світу. Чінгісхан сказав: «Найщасливіпіою людиною на землі є та, що жене розгромлених ворогів, грабує їхнє добро, скаче на їхніх конях, милується сльозами людей, цілує їхніх дружин і дочок».
— Так може говорити тільки розбійник…
— Коран теж говорить: «Меч є ключ до неба: одна краплина крові, пролита за боже діло, більше вгодна господові, ніж два місяці посту й молитви».
— То вбийте мене — можете сто літ не ноститися й не молитися.
Селім насмішкувато подивився на Галю.
— Ех, Галія, Галія, ти забуваєш, що ти вже туркеня. Віддамо тебе за якогось агу чи візира…
— Продасте, а не віддасте, — в очах у Галі блиснули сльози.
Заворушилася Ривка, підвела голову й тут же заховалася під ковдру.
Ода—баші покусав свій тонкий вус. Глянув на Галю, сказав:
— Ходімо на палубу.
Галя накинула на плечі кожушанку й вийшла услід за Селімом. Вона переступала через якісь клумаки, через сонні тіла…
На палубі було темно. Вітер був сирий і пронизливий. Та була в ньому якась дивовижна весняна м'якість. Вітер пахнув землею й зеленню…
Галя стала біля облавка й задивилася в блискучу од зір воду. Знову захотілося плакати… Ну, чого він від неї хоче, цей яничар?
Селім стояв тут же.
— Ех, Галія, Галія, — зітхнув він.
— Я не Галія… Я — Галя.
— Галія… Все—таки Галія… Ти згадаєш колись яничара Селіма, коли будеш значною господинею. А яничарові Селіму до смерті судилося жити самотнім.
— Я щодня його згадуватиму. Щоночі проклинатиму. За те, що він забрав у мене волю й щастя…
— Аллах так велить…
— Велить чинити лихо?.. Живе на світі, десь аж у Чорногорії, нещасна жінка з нашого села — з Сугаків… Вона вийшла заміж, та через три дні її чоловікові одрубали голову. А коли народився син, то забрали його в яничари…
— Так треба, — камінним голосом відповів Селім. І повторив: — Так треба!
— Кому? Навіть коні — й ті мають імена, навіть собаки — і про тих знають, якого вони роду—племені, тільки яничари — безіменні, як стріли…
— Чому ж — безіменні? — озвався Селім. — Мене Селімом звуть.
— Селімом? А може, ви Савка або Степан?.. Устиного сина звали Тодорком. Як тепер його називають? Ахмед? Мустафа? Оман? Може, його вже на світі немає… А бідна Устя жде, думає, що ходить по світу її Тодорко із знаками, виколотими чинським чорнилом на ступні та над бровою…
— Чинським чорнилом? — стрепенувся Селім.
— А що вам з того?..
— Нічого… Ніч така темна… Як чинське чорнило… Він повернувся до Галі — і вона в темряві побачила його обличчя зовсім близько біля себе.
— Ти проклинатимеш мене? — глухо запитав яничар.
— Проклинатиму, — так же глухо сказала Галя. — Проклинатиму, бо ви силою взяли мене, силою змусили взяти найтяжчий гріх на душу.
— Віра Мухаммедова — то не гріх. То — щастя. Ти — дурна…
— Хай воно згорить, те ваше щастя!
Селім нічого не відповів.
Судно здригалося на хвилях, тремтіли зорі в небі…
— Так де, ти кажеш, живе ота жінка, що її Устею звуть? — тихо спитав Селім.
— Десь у Чорногорії… її брат торік тут був, казав мені.
— А брат де?..
— Не знаю. Казав, що приїде ще в село. Щоб мене побачити… — Спохопилась. — А тобі що? Хочеш і їх піймати?
Галя зітхнула і витерла сльозу.
— Ти його любиш, так? — запитав Селім.
— Люблю… Я побачила його очі — блакитні—блакитні, як чисте небо… Я побачила його добре лице. Я побачила, як він пив подану мною воду, а потім скочив у сідло та й помчав… Казав, що приїде… Йому вже багато літ… А ти — навіщо ти живеш на світі? — вона забула, що до ода—баші треба звертатися на «ви». — Що ти зробив доброго людям? Що? Що? Що? Що ти скажеш своєму богові, як умреш?
— Цить! — ударив кулаком по дошці Селім. — Ух, який же ви страшний народ! Я тепер розумію, чому такі у вас козаки.
— Які?
— Запеклі…
— А вони нічого не мають: ні злота, ні привілеїв. Тільки своєю запеклістю й тримаються… А інакше — вся Україна під турком була б… А хіба можна жити без України?..
— А то вам краще — під поляком? Ну? Чого мовчиш?
— Все одно — проклинаю. Ти забрав у мене батьківщину…
Селім мовчав. Він щось думав. Потім обернувся на палубу, гукнув:
— Урхане! До мене!
— Що там ще? — незадоволено пробурчав у темряві Урхан, але підійшов і виструнчився перед ода—баші.
Селім щось тихо сказав йому по—турецьки. Урхан здивовано витріщився на ода—баші. Селім розсердився, майже вигукнув:
— Бери з собою десятьох яничарів, діставай коней — і негайно мчи з Галією в село Сугаки. Такий мій наказ. Даю тобі сотню червінців.
Урханова пика витягнулась.
— Ти не розумієш? Одвези цю дівчину додому. А я з рештою загону повернуся, як тільки судно піде в море. Все. Ясно?
Урхан мовчав.
— Виконуй! Ну? — із загрозою в голосі сказав Селім.
Галя нічого не розуміла.
Судно пристало до берега. Через кілька хвилин десяток яничарів, Селім і Галя стояли на суші. Селім підійшов до дівчини.
— Прощай, Галія! Вертайсь у свої Сугаки. Не проклинай яничара Селіма. Він теж людина.
Він ухопив її могутніми руками, притис до себе, аж у дівчини подих забило, й поцілував. Галя мало не зомліла — так усе це було несподівано. Потім він поставив її на землю, стрибнув на судно і закричав:
— Рушай!
Чомусь вихопив шаблюку і щосили рубонув по поручнях… Матроси відштовхнули баграми судно від берега і, підхоплене Дністром, воно швидко зникло в темряві.