Розділ восьмий (2 ч. Грає синє море)

у якому Селім—ага здивує і своїх підлеглих, і своїх бранців, і себе самого…

Буджацька орда ще не вгамувалась, але ода—баші Селім довідався, що велика її частина подалася брати ясир за Прутом, і вирішив, що більше не можна сидіти в батурі й чекати на милість божу. Зрештою він має хоробрих воїнів, має добру зброю…

Однієї ночі барка з полонянками та яничарами знялася з якоря, і швидкий Дністер поніс її до моря.

Галя все ще не могла отямитися після пережитого в батурі потрясіння. От і зараз вона сиділа в каюті (Ривка спала поруч) й плакала.

Уже настала глупа ніч. Судно здригалося під ударами хвиль. Спали невольниці в трюмі. Закуті в кайдани, спали полонені повстанці—богданці.

Хтось постукав. Галя знала — це ода—баші Селім. Поправила хустку на голові. Укрила сонну Ривку. Хай заходить.

Зайшов. Розгублено дивиться своїми блакитними очима. Синя пляма над бровою здригається. Галя відвернулася.

— А справжня туркеня мусила б прикрити лице, коли заходить чоловік, — сказав Селім.

— Я не туркеня, — різко відповіла Галя.

— Ти сказала, що зрікаєшся своєї віри…

— Якби на ваших очах християни мучили ваших одновірців, ви теж би занапастили свою душу, — глухо відповідала дівчина.

— Ні, не занапастив би…

— Бо ваша душа вже й так занапащена. Ви — яничар, зрадник свого народу.

— Якого це народу? Ти знаєш, як зветься мій народ?

— Знаю, що ви не турок. От що я знаю. Селімове обличчя посуворішало. — Я — воїн Мухаммеда й аллаха. Я несу віру в усі кінці світу. Чінгісхан сказав: «Найщасливіпіою людиною на землі є та, що жене розгромлених ворогів, грабує їхнє добро, скаче на їхніх конях, милується сльозами людей, цілує їхніх дружин і дочок».

— Так може говорити тільки розбійник…

— Коран теж говорить: «Меч є ключ до неба: одна краплина крові, пролита за боже діло, більше вгодна господові, ніж два місяці посту й молитви».

— То вбийте мене — можете сто літ не ноститися й не молитися.

Селім насмішкувато подивився на Галю.

— Ех, Галія, Галія, ти забуваєш, що ти вже туркеня. Віддамо тебе за якогось агу чи візира…

— Продасте, а не віддасте, — в очах у Галі блиснули сльози.

Заворушилася Ривка, підвела голову й тут же заховалася під ковдру.

Ода—баші покусав свій тонкий вус. Глянув на Галю, сказав:

— Ходімо на палубу.

Галя накинула на плечі кожушанку й вийшла услід за Селімом. Вона переступала через якісь клумаки, через сонні тіла…

На палубі було темно. Вітер був сирий і пронизливий. Та була в ньому якась дивовижна весняна м'якість. Вітер пахнув землею й зеленню…

Галя стала біля облавка й задивилася в блискучу од зір воду. Знову захотілося плакати… Ну, чого він від неї хоче, цей яничар?

Селім стояв тут же.

— Ех, Галія, Галія, — зітхнув він.

— Я не Галія… Я — Галя.

— Галія… Все—таки Галія… Ти згадаєш колись яничара Селіма, коли будеш значною господинею. А яничарові Селіму до смерті судилося жити самотнім.

— Я щодня його згадуватиму. Щоночі проклинатиму. За те, що він забрав у мене волю й щастя…

— Аллах так велить…

— Велить чинити лихо?.. Живе на світі, десь аж у Чорногорії, нещасна жінка з нашого села — з Сугаків… Вона вийшла заміж, та через три дні її чоловікові одрубали голову. А коли народився син, то забрали його в яничари…

— Так треба, — камінним голосом відповів Селім. І повторив: — Так треба!

— Кому? Навіть коні — й ті мають імена, навіть собаки — і про тих знають, якого вони роду—племені, тільки яничари — безіменні, як стріли…

— Чому ж — безіменні? — озвався Селім. — Мене Селімом звуть.

— Селімом? А може, ви Савка або Степан?.. Устиного сина звали Тодорком. Як тепер його називають? Ахмед? Мустафа? Оман? Може, його вже на світі немає… А бідна Устя жде, думає, що ходить по світу її Тодорко із знаками, виколотими чинським чорнилом на ступні та над бровою…

— Чинським чорнилом? — стрепенувся Селім.

— А що вам з того?..

— Нічого… Ніч така темна… Як чинське чорнило… Він повернувся до Галі — і вона в темряві побачила його обличчя зовсім близько біля себе.

— Ти проклинатимеш мене? — глухо запитав яничар.

— Проклинатиму, — так же глухо сказала Галя. — Проклинатиму, бо ви силою взяли мене, силою змусили взяти найтяжчий гріх на душу.

— Віра Мухаммедова — то не гріх. То — щастя. Ти — дурна…

— Хай воно згорить, те ваше щастя!

Селім нічого не відповів.

Судно здригалося на хвилях, тремтіли зорі в небі…

— Так де, ти кажеш, живе ота жінка, що її Устею звуть? — тихо спитав Селім.

— Десь у Чорногорії… її брат торік тут був, казав мені.

— А брат де?..

— Не знаю. Казав, що приїде ще в село. Щоб мене побачити… — Спохопилась. — А тобі що? Хочеш і їх піймати?

Галя зітхнула і витерла сльозу.

— Ти його любиш, так? — запитав Селім.

— Люблю… Я побачила його очі — блакитні—блакитні, як чисте небо… Я побачила його добре лице. Я побачила, як він пив подану мною воду, а потім скочив у сідло та й помчав… Казав, що приїде… Йому вже багато літ… А ти — навіщо ти живеш на світі? — вона забула, що до ода—баші треба звертатися на «ви». — Що ти зробив доброго людям? Що? Що? Що? Що ти скажеш своєму богові, як умреш?

— Цить! — ударив кулаком по дошці Селім. — Ух, який же ви страшний народ! Я тепер розумію, чому такі у вас козаки.

— Які?

— Запеклі…

— А вони нічого не мають: ні злота, ні привілеїв. Тільки своєю запеклістю й тримаються… А інакше — вся Україна під турком була б… А хіба можна жити без України?..

— А то вам краще — під поляком? Ну? Чого мовчиш?

— Все одно — проклинаю. Ти забрав у мене батьківщину…

Селім мовчав. Він щось думав. Потім обернувся на палубу, гукнув:

— Урхане! До мене!

— Що там ще? — незадоволено пробурчав у темряві Урхан, але підійшов і виструнчився перед ода—баші.

Селім щось тихо сказав йому по—турецьки. Урхан здивовано витріщився на ода—баші. Селім розсердився, майже вигукнув:

— Бери з собою десятьох яничарів, діставай коней — і негайно мчи з Галією в село Сугаки. Такий мій наказ. Даю тобі сотню червінців.

Урханова пика витягнулась.

— Ти не розумієш? Одвези цю дівчину додому. А я з рештою загону повернуся, як тільки судно піде в море. Все. Ясно?

Урхан мовчав.

— Виконуй! Ну? — із загрозою в голосі сказав Селім.

Галя нічого не розуміла.

Судно пристало до берега. Через кілька хвилин десяток яничарів, Селім і Галя стояли на суші. Селім підійшов до дівчини.

— Прощай, Галія! Вертайсь у свої Сугаки. Не проклинай яничара Селіма. Він теж людина.

Він ухопив її могутніми руками, притис до себе, аж у дівчини подих забило, й поцілував. Галя мало не зомліла — так усе це було несподівано. Потім він поставив її на землю, стрибнув на судно і закричав:

— Рушай!

Чомусь вихопив шаблюку і щосили рубонув по поручнях… Матроси відштовхнули баграми судно від берега і, підхоплене Дністром, воно швидко зникло в темряві.