Сталінград

Добрим словом хочу згадати моїх учителів. Це були справжні подвижники своєї справи, люди, безмежно віддані покликанню сіяти оте розумне, добре і вічне, що вивело тисячі і тисячі сільських дітей у широкий світ. Під час воєнного і післявоєнного лихоліття вони разом з усіма страждали, голодували, втрачали рідних і близьких людей. Я ніколи не забуду, як у голодному 1947 році одна вчителька у другому чи третьому класі просила дітей принести їй, якщо зможуть, картопляного млинця… Річ у тому, що голодні люди колупалися в землі у пошуках минулорічної перемерзлої картоплі, з якої потім пекли млинці. На той час це були неабиякі ласощі! І ось одинока літня вчителька, не маючи ніяких прибутків, окрім жалюгідної зарплатні, вимушена була принизливо просити допомоги у своїх учнів…

Мій батько, теж вчитель, не міг прогодувати сім’ю – дружину і двох малолітніх дітей. Памятаю, що одержував він 900 карбованців на місяць, а чорна хлібина на базарі коштувала 120. Мати взяла свою швейну машинку і мого молодшого брата й поїхала в Західну Україну заробляти шиттям, щоб вижити самим і допомогти нам з батьком. Бідували ми з ним дуже тяжко. Навесні 1947 року він купив два качани кукурудзи, щоб посадити на городі. Я з’їв ту кукурудзу, обгриз обидва качани, як миша. Бачу й сьогодні, як плаче батько у розпачі від того, що його дитина голодна…

Коли я навчався в п’ятому класі, до нас прийшов викладач німецької мови Віталій Семенович Л. Батько розповідав, що він багато років відсидів у радянських концтаборах за націоналізм. Високий, зовсім сивий, з гордовитою поставою чоловік. Сьогодні я дивуюся: як же наші «славні чекісти» прогавили такий прецедент, коли «політичний злочинець, український буржуазний націоналіст» одержав доступ до виховання молодого покоління? Згодом вони, видно, схаменулися, бо Віталій Семенович якось несподівано зник.

Запам’ятався один випадок. Уже розпочався урок, коли відчинилися двері і двоє учнів, що спізнилися, попросили дозволу зайти. Хлопець і дівчина. Один з наших однокласників, найвищий зростом, але, мабуть, чи не найгірший учень, що мав прізвисько «Женило півтора-Івана», зареготав і насмішкувато прокоментував на «общепонятном»:

— Жених и невеста!

Боже! Як же вибухнув Віталій Семенович!

— Що ви знаєте про святе почуття кохання між чоловіком і жінкою?! Як ви смієте глумитися над своїми батьками, коли вже на те пішло? А чи знаєте ви, скільки чоловіків і жінок віддали своє життя заради спасіння рідної людини? Чи відомо вам, що дружини декабристів добровільно пішли в заслання, щоб бути поруч зі своїми чоловіками в тяжкий час?

Віталій Семенович розійшовся не на жарт! Рішуче крокував поміж партами, розмахував руками, зривався на підвищений тон… Окуляри злетіли з обличчя і впали аж біля вікна. Його тирада тривала, мабуть, з четверть години. Відчувалося, що ця тема наболіла в нього давно, що він проніс її крізь довгі роки свого ув’язнення… Наш «Женило» стояв, похнюпивши голову, і був червоний, як варений рак. Нарешті Віталій Семенович, перейшовши чомусь на російську мову і на «ви», припечатав:

— Садитесь! Г…о вы после этого!

Він, до речі, як у воду дивився. Той «Женило», ставши дорослим, розпився і замерз у лісосмузі п’яним… Г…о, одним словом… Але виявився «ясновидцем»: ті двоє, що запізнилися на урок, таки дійсно через багато років стали подружжям!

Запам’ятався ще один вчитель – Микола Петрович Т. Він щойно повернувся з армії. Страшенно знервований, запальний, спалахував від найменшої іскорки. Ми, учні, вже знали, коли має відбутися вибух: у Миколи Петровича починали тремтіти руки і характерно випиналася вперед нижня губа – робилася «плиткою», як ми казали. Потім – гуркіт, крик, тупотіння ногами, удари кулаком по столу і т. д. Кілька разів він нам погрожував:

— Я вам зроблю Сталінград!

Очевидно, воювати довелось йому саме там. Сьогодні я можу зрозуміти цю людину: пройти через страшну м’ясорубку війни, залишитися живим і повернутись додому – не всім так пощастило. Мільйони втратили життя, а він – «лише» здоров'я.

Не пам’ятаю вже, що, нарешті, вивело його з себе, але одного разу він оголосив:

— Сталінград!!!

Нам було цікаво, що воно таке? Але нічого не відбувалося, уроки йшли своєю чергою. Ось закінчився і останній. Пролунав дзвінок і ми почали пакувати свої зошити та підручники в торбинки – портфелів у нас не водилося. І тут Микола Петрович віддав наказ:

— Всім залишатися на місцях! Додому може йти лише Люда Я.

Ну що ж, будемо сидіти. Минає година, друга, а ми сидимо. Дитячі організми не витримують Сталінграда, а вчитель нікого не випускає навіть в туалет! Деякі спритні хлопці знайшли вихід з положення: виливши чорнило зі своїх пляшечок (чорнильниць-невиливайок майже ні в кого ще не було) під ноги, на земляну долівку, стали справляти «малу нужду» в ту посуду. Потім хтось ногою перекидав пляшечку і її використовували знову. Як виходили з положення наші бідні дівчатка – можна лише здогадуватись… Нарешті, години через три «Сталінградська битва» закінчилася повним розгромом противника і вчитель-переможець гордо попрямував в учительську. Казали, що йому добряче влетіло на педагогічній нараді. А ми трохи дізналися про Сталінград.