у якому автор спробує розповісти про морську та сухопутну баталії при Трапезонті
…І знову навколо ніч. Козацька армада, не зупиняючись, пливла на південь, на південь…
Ще при заході сонця побачили вдалині сині гори. Вони сторожко виглядали з—за обрію, мовби видивляючись, що то робиться на морі.
Недайборщ показав батогом (він завжди стирчав у нього з—за халяви) на гори й мовив:
— Оце, отамане, як бог нам поможе вітром, то десь після півночі прибудемо до Трапезонта…
На чайках мовчали. Всі вдивлялися в сині гори, що хмарою повисли на обрії.
Ніч упала швидко. І вітер, що досі гнав чайки вперед, ущух.
— За весла! — пролунало над морем. Козацький флот не зупинявся й на хвилину… Клюсик, як тільки стемніло, підкликав до себе Яремка і дав йому в руки якусь річ.
— Оце, хлопче, бурдюк з—під вина чи кумису. Дуже гарна штука. Прив'яжи до себе й нічого не бійся. Як скине хвилею чи ще чим у море, надувай його, зав'язуй, тримайся — і все буде гаразд, як кажуть латиняни. Не втопишся… Ось глянь, як це робиться — і Клюсик став надувати шкіряний мішок. Бачиш?
— Бачу, — кивнув Яремко. — А зброю ви мені дасте?
— Зараз — ні, — сказав Клюсик. — Зброя потрібна дорослим. Ти ж і стріляти не вмієш… І взагалі — сиди в схованці…
Козаки дружно налягали на весла, і чайка продовжувала свій політ по хвилях, вона мчала легко, швидко, протинаючи мереживо хвиль, наче велетенська голка.
На кормі біля керма сидів козак Тодось і вигукував:
— А ще — раз! А ще — два! А ще — раз! А ще — два! І весла, слухаючись його наказу, опускалися та підіймалися, підіймалися та опускалися, з силою б'ючи по воді, спінюючи її — і вона фосфоричне світилася…
Сеньйор Гаспероні гріб разом з усіма козаками, його сильні, кощаві руки міцно тримали весло. Він гріб і думав про свої справи. Все поки що йде як слід. Уже недалеко Трапезонт. Чорт із ним, із цим Трапезонтом! Подумаєш — ще раз його розграбують козаки! А може, й ні. Він, Кемаль—Сус, таки умудрився намочити порох майже у всіх козацьких чайках. Це викличе паніку, під час якої він має застрелити Олександра, якщо той якимось чином заціліє після гарматного залпу з галери. Буде це так. Як тільки Клюсик, вирвавшись уперед, побачить, що весь порох мокрий, він накаже козакам гребти назад, до Олександра. І тоді він, Кемаль—Сус, вистрелить майже впритул. Для більшої певності він стрелить з обох пістолетів одразу й тут же кинеться в море. Два бурдюки, що їх сховав він собі за пазуху, коли їх надути, допоможуть триматися на воді. Треба ще перед самим боєм намазати тіло смальцем. Та добре прив'язати до пояса баклажку з оковитою. Хоч це й гяурське зілля, та в холодній воді незамінне. Адже до берега далеченько плисти…
І тут нараз згадався йому Яремко. «Чому це гяуреня не спускає з мене очей?.. Певно, він, ховаючись тої ночі на чайці, чув, як я, підкравшись ззаду до вартового Якима, схопив його за шию й задавив, а тіло вкинув у воду. Може, чув і те, як я наливав воду в барило з порохом… Невже він підозріває мене?.. Але чому ж тоді мовчить? А як оце зараз піде й скаже Олександру?..»
Сеньйор Гаспероні відчув, як по його змокрілій від веслування спині побігли холодні мурашки.
Щоб відігнати страх, почав думати про інше.
Цікаво, якщо він уб'є Олександра—Ях'ю, скільки одержить за це від великого візира? Папа римський Олександр Борджіа колись одержав за це триста тисяч золотих дукатів. То було ще тоді, коли син Мухаммеда Другого Баязет став на престол. Був у нього брат Дзем. Він теж претендував на престол. Його треба було вбити. А Дзем цього «не захотів». Він підняв повстання. Його розгромили, але він утік у Європу, довго там тинявся і нарешті потрапив до лап папи римського Олександра Борджіа. Папа тут же повідомив новому султанові, що Дзем у його руках. Довго торгувалися, нарешті зупинилися на трьохстах тисячах. І все. Дзема було отруєно. Зрозуміло, сеньйор Гаспероні — не папа римський, але ж хоч сто тисяч дукатів віл має заробити…
Було вже зовсім темно, ось—ось мав зійти місяць. Якби не вітрило, то чайку вже й за півмилі не можна було б розгледіти у воді.
— Замінити біля весел! — почувся наказ.
І козаки, що були вільні, тут же стали по черзі міняти своїх товаришів. Соньйор Гаспероні з насолодою розтис закляклі долоні й побачив, що за його весло взявся Яремко.
— Ти куди, малий? — криво всміхнувшись, сказав він. Та в цей час почувся голос Клюсика:
— Правильно, хай привчається! Ут дезінт вірес, тамен ест лявданда волюнтас.
Яремко сидів на лаві, впершись ногами в брус, прибитий до днища чайки.
Приємно разом із гуртом робити якусь роботу. М'язи мовби об'єднались і силою діляться…
— Раз—два! Раз—два… — Руки увійшли в ритм, працюють самі собою. А голова чомусь думає про сеньйора Гаспероні, який щойно сидів за оцим веслом. Десь він його таки бачив, ще до Запоріжжя. І голос його чув… Знайомий—знайомий голос…
На отаманській чайці сиділи, накрившись старим вітрилом, Олександр, Недайборщ і Петрунін. Петро Скрипник перевіряв за допомогою квадранта місцезнаходження флотилії. Відхилив заслону, світло від свічок упало на море.
— Як там у тебе справи? — пі'двівши голову від карти, сказав Олександр.
— Ідемо точно—точнісінько. За годину будемо біля берега. Єфтимій Петрунін погладив бороду і засміявся:
— Чудеса та й годі! Серед моря ідемо, верст ніхто тут не лічив, а він знає, де ми й що ми…
— Ну, це ще не чудеса, Єфтимію, — повернувся Олександр до Петруніна. — Отже, з богом! Бажаю успіху на березі. З тобою йдуть п'ять чайок з лівого крила. З правого боку виходять на берег ще п'ять чайок разом з твоїми. А ми — просто на порт…
Вони вибралися з шатра. Стали обличчям до півдня. Десь там має бути Трапезонт.
На небо викочувався місяць — великий, важкий, мов велетенська червоняста куля.
— Гармати в порядку? — запитав Олександр у Недайборща, що теж вийшов з шатра.
— А що з ними станеться?
До борту чайки підпливла лодія. Петрунін потис руки, поцілувався з Олександром, Петром та Карпом й поліз в своє судно. І вже за хвилину почувся над морем його владний голос: Єфтимій давав перед наступним боєм останні розпорядження…
З темряви виплив Трапезонт. Запорожці поопускали вітрила й поклали на дно щогли, щоб якомога ближче підійти непоміченими до турецьких галер, що стоять у порту. Клюсик, лежачи на носі чайки, пошепки лічить:
— Уна, діє, тріа… Знову галери… Це вже п'ять, шість…
А то що за диво таке?
Праворуч стояла справжня громада. Здавалося, що то острів, а на острові — палац. Але ні, то була велетенська галера.
— Йдемо на цю галеру, — сказав Клюсик. — Гармати набиті? Так? Щоб жодного звуку… Усі мовчки робили своє діло. Сяяв місяць, вибравшись уже на чверть неба. Велетенська галера стояла, опустивши в воду весла. На палубі — ні душі.
«Сплять, чи що? — подумав Клюсик. — Еге, видно, міцно сплять».
Але щось не подобався йому такий спокій.
Ближче, ближче… Молодці хлопці, тихо горнуть і швидко. За Клюсиковою чайкою пливе ще кілька. Тихо—тихо… Цікаво, хто першим зробить постріл?
Ось галера вже закрила собою півнеба…
— Хлопці, якщо вони всі сплять, то йдемо на абордаж, — шепоче Клюсик. І чує, як далі передають козаки один одному:
— Якщо сплять, то — на абордаж… І тут Клюсик раптом помічає якісь дивні кілки на галері. і ті кілки повертають за чайкою.
Клюсикові миттю пересохло в горлі. «Мушкети!» — тут же здогадався він. — «Щоб тебе чорти із'їли!»
Що ж робити?.. Як то — що робити? Стріляти з гармат в упор. І — з мушкетів та карабінів… І маневр…
— Хлопці, хутко горни назад! — півголосом встигає наказати Клюсик.
Занімілу тишу роздирає хряскіт мушкетного залпу. Град свинцю сипле перед самим носом чайки. Встигли—таки пригальмувати! Молодці!
— Бий з гармат! — гукає Клюсик. Ось уже біжать вогники по ґнотах… Гримнуло… Все пойнялося димом…
— Перезаряджай!
Вовтузяться козаки біля гармат…
— Стріляй! — нетерпеливиться Клюсикові.
Щось димиться, куриться, нарешті одна гармата незграбно випльовує ядро в воду.
— Що там таке сталося? — скажено гукає Клюсик. — Чому не стріляєте?
— Порох…
— Що з порохом?
— Мокрий, чорти б його забрали! Зрада!
— Зрада! Зрада! — залунало й на інших чайках. — Мокрий порох!
— Хлопці, назад! — одчайдушне кричить Клюсик. Та чайку настигає другий залп з галери. Хтось з козаків зойкає.
— Горни назад! — волає Клюсик.
Чайка відходить назад. Навздогін їй летять кулі, вони падають у море, не завдаючи козакам шкоди.
Потім на галері лунає розкотистий грім. Це б'ють турецькі гармати. Ядра пролетіли десь ізбоку.
— Відходь, хлопці, відходь! — мало не плачучи, кричить Клюсик. — Отже ж біда яка!..
Вся бухта мов чекала перших пострілів. Ожили гармати на галерах, заворушилося на березі, шум і гам знявся у місті. Козаки й донці, що мали висадитися на берег з лівого боку, зустріли сильний опір турків. Та їх ніщо не могло спинити. Вони стрибали з човнів просто в хвилі й бігли на берег, рубаючи шаблюками направо й наліво.
Ціла орта яничарів була вибита десь за півгодини. Ніхто з них не відступив — усі лягли під ноги козакам.
— Вперед! До кишел! — гукнув Єфтимій Петрунін. — Усе, що по дорозі, — пали! Хай буде переполох!
І от уже запалали яничарські казарми. Загорілися будинки, піднялося полум'я над Трапезонтом і з правого боку спалахнуло. Там теж висадилися козаки й донці. Галас з усіх боків, крики розпачу… Прийшла біда в Трапезонт. І привів її не якийсь заброда—чужинець, а син султана й трапезонтської гречанки Єлени — Ях'я—Олександр.
В палаці трапезонтського бейлер—бея чекали на козаків. Більше тисячі найкращих лучників стало на мури. У дворі палали вогнища, на яких булькали у казанах смола й кип'яток…
А ті кілька чайок, що помчали за Клюсиковою чайкою до велетенської галери, і не думали відступати. Їхні гармати не стріляли, але від влучних пострілів козацьких рушниць турки мусили ховатись за прибудовами на верхній палубі велетенської галери.
Передня чайка нарешті підійшла впритул до галери.
— Пу—гу! Пу—гу! — закричали всі гуртом. Чекали. Може, звідти, де сидять гребці, хтось озоветься.
Та звідти посипалися стріли. Упав один козак, другий…
— Ну, чекай же, вражий турку!
Козаки вийняли затичку з порохового барила, підняли його на ратищах угору. Ще одним ратищем підняли запалену ганчірку, сунули в порох — і кинули крізь отвір для весел всередину галери.
Задимілося, а вже потім таки бабахнуло, ледь козакам голів не поодривало.
— Давай ще одну галушку!
І ще одне барильце з порохом полетіло до турків. І знову — дим, а потім скажений вибух…
— Давай ще!
Підняли барило, та не встигли підпалити — дали турки залп по ньому. Плюнуло барило вогнем на турків і на козаків, зірвало голови з чотирьох одчаюг…
— На абордаж!
Вчепилися за весла, за гаки, за бруси і полізли на галеру. Навколо дим, турки очманіли, а вже козаки з шаблюками порядкують…
Ще кілька барилець з порохом кинули козаки на палубу і всередину. Шугнула галера вогнем. Козаки, мов чорти з пекла, стали вистрибувати в море…
— Хлопці! — закричав Клюсик. — Ану, знову до галери! Ми їм зараз покажемо!
З нижніх поверхів галери вибивався вогонь, чорно—червоний дим підіймався вгору. На верхній палубі метушилися турки, намагаючись пострілами з гармат відігнати судна запорожців та донців.
— Ах ти іродова душа! — гукнув Клюсик. — Гориш?! Так ми зараз такий смолоскип із тебе зробимо, що ну! Швидше горніть, хлопці! Весь наш порох повикидаємо їм в огонь. Там він таки загориться!
Чайка мчала назустріч галері. Кілька ядер збурило воду біля неї.
Ніхто не помічав Яремка. А він горнув веслами разом з усіма, задихаючись від утоми, не чуючи до крові натертих рук.
— Швидше, хлопці! І шумить, і гуде, дрібний дощик іде!.. — завів Клюсик пісню.
І затанцювали весла, мов скажені. Ось уже зовсім близько галера. Ось уже дим від неї їсть очі…
Ударило ядро в корму. Там, де тільки—но сидів Тодось, не залишилось нічого. Відбило корму. Вода тече в чайку. Нічого! Не потонемо. Очерет підтримає.
Закрив півнеба борт галери.
— Кидай, хлопці, порох туркам!
Барила летять у дим і вогонь. Одно, друге, третє. Загоготіло, язики полум'я вирвалися нагору. Залементували турки на верхній палубі. Стріляють навмання.
Якийсь турок, палаючи, стрибає у воду. Тільки випірнув, схопив обпеченим ротом повітря та й пішов на дно… А козаки стоять по пояс у воді, і не холодно їм, розпалилися боєм…
— Ану, хлопці, назад погорнемо! — закричав Клюсик, коли викидали весь порох. — Треба подивитися, що воно вийшло.
Напівзатоплена чайка якось відійшла від борту галери на кількадесят сажнів.
— Горить! Горить! — зареготався Клюсик. — Бач, як бігають, іродові душі! Ото буде фарос, га?
Галера й справді стала маяком. Від її полум'я було добре видно й інші турецькі кораблі. Біля них теж кипіла битва.
— Де ж отаман Олександр? — почув Карпо голос сеньйора Гаспероні. — Треба б до нього підійти…
— А треба, — озвався хтось попереду. — На нашій чайці багато не навоюзш…
— Чекай, — відмахнувся Клюсик. — Я ще хочу довідатися, що є в каюті капудана—баші. Зараз я туди збігаю… У турків — переполох, вони не помітять.
І знову чайка наблизилася до галери. Клюсик вхопився за брус, що повис над водою, підтягся — і спритно подерся нагору. Крізь дим, вогонь…
Сеньйор Гаспероні піймав себе на думці, що зараз зручно бабахнути з пістоля Клюсикові в спину — так би й злетів…
Не можна… Та й чим стріляти? По пояс у воді, пістолі давно промокли…
Тисяча чортів! А він же мусить будь—що вбити Ях'ю—самозванця. Що ж робити? Ножем? Навряд чи вийде…
Що робити? Що робити?.. Ага! Є ще одна річ. Він бачив у схованці арбалет, стріли.
Сеньйор Гаспероні поліз у схованку, де раніше лежав Яремко, став мацати у воді. Ага, є. Арбалет у нього в руках.
Стріли з сагайдаком — теж.
Зарядив арбалет стрілою. Треба спробувати, як стріляє. Побачив крізь дим — стоїть якийсь турок біля гармати. А, все одно пропаде… Прицілився. Пустив стрілу. Турок вигнувся від болю, зірвався з борту і полетів у море…
— Де ж Клюсик?
Та онде й він. Перехилився через облавок галери, кричить:
— Ловіть, хлопці! Золото!
Падав в чайку важенний мішок із золотом, ледь не пробиває днища. А слідом за ним падає щось маленьке. Хлопці хапають — і при світлі палаючої галери бачать усміхнене обличчя Клюсика. Він усміхається — а в очах його — здивування: що сталося?
Він ще не збагнув, що його тіло лишилося на галері, а голова у хлопців у руках, і він цього вже не збагне ніколи, у його голові лишилася остання думка: здорово все—таки вийшло — цілий мішок золота дістав для хлопців…
— Клюсику! — страшним голосом заволав Яремко. — Клюсику!..
— Назад горніть! — похмуро говорить сеньйор Гаспероні. — Треба йти до отамана. Галера згорить і без нас…
А зопорожці та донці, що висадилися на берег, уже встигли оточити Трапезонт з двох боків по суші й узяти його у вогняне кільце. Юрби переляканого народу бігли до палацу бейлер—бея. А з палацу лунали постріли, летіли стріли — бейлер—бей не хотів, щоб різна там голота рятувалася на його подвір'ї.
Запорожці та донці з'явилися перед огорожею палацу. Йон і Максим Балабай — той парубок, у якого обличчя було, мов суцільний струп, бігли разом.
Вони бачили, як юрба турків та греків рвалася до бейлер—беєвого палацу, а звідти їх зустрічали пострілами. Вже кілька десятків трупів лежало на землі.
Юрба помітила козаків, захвилювалася, залементувала розпачливо…
Почулися постріли і від козаків… Якась ще зовсім юна туркеня з дитинчам на руках кинулась в один бік, потім в другий, страшно закричала і побігла назустріч козакам. Максим вихопив шаблюку й замахнувся.
І раптом його хтось так штовхнув у спину, аж він упав.
Схопився, відстрибнув, як кіт. Перед ним стояв Йон.
— Фіул дракулуй! Ти що робиш? То ж дитина й жінка!
— То й що? — закричав Максим. — Турки ж!
— Я тебе з неволі рятував! Для чого? Щоб ти звіром став?
Максим брязнув шаблею об землю. Аж іскри сипонули.
— Жінки й діти, старі й малі! Відійдіть від мурів! Ми вас не будемо чіпати! — гукнув Йон по—турецьки. Юрба не ворушилася. Йон поманив пальцем молоду туркеню. — Ну, йди! Йди! Не бійся!
Туркеня пішла. Спочатку тихенько, а потім побігла й зникла у тьмі.
— Ну! Бігом за нею, додому, доки ваші хати не погоріли!
Юрба заворушилася. Одна жінка, друга рушила, а потім нараз усі бурхнули повз козаків у темряву.
Два десятки донців, роздобувши десь велику колоду, розігналися й вдарили нею в залізну браму.
З муру гримнули постріли, полетіли стріли.
Отаманська чайка разом з кількома іншими чайками вела бій одразу проти трьох галер. Осяяні вогнем від палаючої громадини—галери, турецькі судна, неповороткі й великі, були прекрасною мішенню для козаків.
Джузеппе і Йован лежали біля борту і стріляли з мушкетів. Власне, в кожного був навіть не мушкет, а щось середнє між мушкетом і аркебузою, викуване в козацьких кузнях. Але ця зброя стріляла далеко, і важкі кулі пробивали будь—які лати.
Збоку сиділо кілька козаків і набивали зброю порохом та заряджали свинцевими кулями.
— Иоване! — гукнув Джузеппе. — Бий по п'ятій від правого боку гарматі!
Йован мовчки робив своє діло. Жолобчик, виструганий в облавку чайки, давав можливість покласти мушкет і добре прицілитись. Один за одним падали турецькі гармаші.
Чайка йшла паралельно борту найближчої галери. Ядра спінювали воду то попереду, то позаду суденця, але жодного разу туркам не вдавалося влучити в отаманську чайку.
А тим часом Джузеппе з Йованом вибивали гармаша за гармашем. Половина гармат з лівого боку галери вже мовчала.
— Джузеппе! — штовхнув Йован свого приятеля. — Я, здається, побачив капудана—пашу.
Джузеппе спочатку вистрелив, подивився, як упав іще один турок, потім повернув обличчя до Йована.
— Де капудан?
— Бачиш шатро на кормі?.. Поруч нього щось таке дощате. Так там є дірка, в яку він дивиться зараз на нас.
— Бачу, бачу! Але чи то він?
— Побачимо! Б'ю!
Йован узяв мушкет, добре прицілився і вистрілив. За якусь хвилину всі побачили, як заметушилися на галері.
І тут ударили по хвилях міцні козацькі весла. Мов випущені з гігантського, схованого в пітьмі лука, стрілами помчали назустріч галері запорізькі чайки. І не встигли турки отямитись, як ці стріли вже вп'ялися в неповоротке тіло галери. Козаки лізли з усіх боків на судно, кидали барила з порохом, кричали «пу—гу!», рубали шаблюками направо й наліво… На веслах сиділи невільники. Козаки тут же порозбивали замки, невільники вирвалися на палубу і зчинилась веремія! Полетіли у воду голови в чалмах, мертві тіла, полилася кров у темне море.
Полум'я галери, що палала якраз посеред бухти, кидало несамовито фантастичні відсвіти на море, на чорні козацькі чайки з білими вітрилами. У цьому червонястому сяйві танцював блискіт шабель, плювали вогнем і димом гармати, билися об воду, мов крила поранених птахів, весла…
Олександр підійшов на своїй чайці майже впритул до галери. Далі йти не дозволив Недайборщ.
— Не будемо ризикувати. Козаки справляться з турками самі, — сказав він і став набивати свою люльку тютюном.
Кована залізна брама довго не піддавалася ударам колоди. Та донці, незважаючи на те, що вони перебували під скаженим ворожим обстрілом, били й били колодою об ворота.
— Помагайте, чорт би вас позабирав! — гукнув бородатий донець до запорожців. — Сили вже не стає!
Йон, Максим, а з ними ще з десяток козаків кинулися до колоди.
Розігналися, щосили бабахнули у ворота. Знову розігналися — і вдарили знову.
— Тріщить! Тріщить! — крикнув Йон.
— То твої штани ззаду тріщать, — задихаючись, але із смішком гукнув бородань. Знову розігналися.
— Ну! Давай—давай! Вперед! — і понеслася ватага з колодою на браму.
Просто перед носом у Йона шугонула стріла і вп'ялась у колоду — аж задзвеніла. І тут же інша — в плече бородатому донцеві. Наскрізь!
— Ну! Ну! Ну! Давай! Давай! Давай! — і гупнули щосили колодою в оббиті залізом могутні двері. І хряснули вони, і подалися.
Лише тоді донець випустив колоду й побіг назад, до своїх хлопців, щоб витягли стрілу й перев'язали…
Про нього тут же забули, бо всі метнулися до розчахнутої брами.
— Ура! — закричали донці.
— Пугу! — озвалися запорожці.
Тут уже туркам ніщо не допомагало — ні темрява, ні гострі шаблі. Летіли голови в кущі, падали з мурів найкращі лучники і тріщали під козацькими ногами стріли…
А біля мурів усе ще палали вогнища, на яких булькали смолою величезні казани. Навколо них бігали, вимахуючи шаблями, козаки й турки. Турків меншало й меншало. Ось один із них, побачивши, що непереливки, хотів було втікати, та навперейми йому кинувся Максим. Свиснула шабля і голова в чалмі, відлетівши від тіла, булькнула просто в казан…
Уже закурілося над бейлер—беївським палацом, над стайнею, над іншими будівлями, уже вщух вереск усередині палацу, віддзвеніли шаблі.
Кілька донців тягли попід руки бейлер—бея.
— До казана його! — гукнув хтось.
Бейлер—бей затіпався в руках. Його підтягли до казана.
Обірваний, побитий, весь у синцях та крові, без чалми, бей—лер—бей усе ще намагався вирватися з рук ворогів.
З темряви виринув Єфтимій Петрунін, підбіг до бранця.
— A—a–а! — закричав він. — То це ти, Алі—паша?
— Товмача треба! Товмача! — загули донці.
— Не треба товмача, — сказав Петрунін. — Він чудово розуміє, все, що я кажу.
Бейлер—бей зблід. Його очі перелякано й розгублено дивилися на Єфтимія.
— Пізнав?! — зловтішно запитав отаман донців. — Пізнав колишнього побратима Єфтимку?! Бейлер—бей мовчав.
— І я тебе пізнав, колишній мій побратиме Олексію! Ну? — Петрунін тупнув ногою по землі.
— А ти не тупай, — понуро озвався Алі—паша, опустивши голову й спідлоба зиркаючи на Петруніна. — Я був Альошкою, гяуром був, а тепер я — Алі—паша.
— Недовго вже ти ним будеш, — недобре подивився на бейлер—бея Петрунін.
— Нічого, зате я довго був ним. А ти — ні.
— Де хлопці з твого човна? — запитав Петрунін.
— Нема тих хлопців. Я продав їх усіх на галери. Там вони й поздихали.
— А ти?
— А я прийняв найсправедливішу віру, — вишкіривши зуби, закричав бейлер—бей, — і мені не страшне вже ніщо!
— Почекай! — аж заскреготів зубами Петрунін. — Я двадцять літ шукав тебе після того, як ти зрадив нас і втік до турка. — І я тебе знайшов. І я таки примушу тебе налякатися, собако!
Петрунін несамовито блиснув очима і показав рукою на казан із смолою.
— Сюди його!
Бейлер—бей рвонувся щосили, але даремно. Його підняли на руках і стали розгойдувати.
— Зараз ти в мене заспіваєш! — сплюнув Єфтимій. Тіло бейлер—бея хлюпнуло в казан зі смолою. В ту ж мить з пронизливим криком він — чорний, палаючий! — на очах сторопілих козаків вистрибнув з казана. Він біг, чорний, страшний і верещав від несамовитого болю, що охопив усе його тіло.
— Добити? — залитав хтось із донців у Петруніна.
— Не треба. Хай помучиться… Він заслужив на таку смерть, — зціпивши зуби, відповів отаман.
Клюсикова чайка наближалася до галери, яку захопили козаки. На ній знову захлюпали весла — і галера пішла на зближення з іншими турецькими суднами, безперервно осипаючи їх градом ядер, куль та стріл.
— Швидше, швидше горніть, хлопці! — заволав сеньйор Гаспероні.
— А ти нам не наказуй. Теж мені старшина знайшлася на нашу голову, — похмуро озвався козак, що сидів за веслом найближче до сеньйора. — Як хочеш — то сам і горни.
— Давай! — сеньйор Гаспероні сів на лаву й знову взявся за нелегку веслярську працю. Він горнув і думав, що це навіть добре, що він зараз горне, а не чекає напружено, коли ж то чайка наздожене отамана Олександра.
Вогонь від палаючої галери мовби послабшав. Та ні, вона палахкотіла, мабуть, ще сильніше, але вже світлішало надворі, вже небо поблідло на сході. Виднілися густі дими, що підіймалися з усіх кінців Трапезонта. Козацькі чайки гасали біля причалів. Палали амбари, гамазеї, майстерні, кішла, густий дим здіймався вгору, а лемент шугав над морем, мов безперервний передзвін.
— Гей, на чайці! Зачекайте! — гукає козак, що замість нього сів за весло сеньйор Гаспероні. — Маємо щось повідомити. Сеньйор Гаспероні мимохіть озирається. Бачить, як, тримаючи в руках Клюсикову голову, плаче Яремко Ціпурина. Не до нього тепер. Отаманська чайка зовсім близько. Треба лише добре прицілитись… Але це бісове весло…
— Сідай назад, — каже сеньйор Гаспероні козакові. — Я вже втомився.
— Горни! Горни! Нічого з тобою не станеться. Грітися треба, а то промокли в крижаній воді…
Сеньйор Гаспероні крізь зуби вилаявся. Обернувся назад.
— Яремку! Ти вже зовсім замерз. Зелений весь. Сідай ось за моє весло.
Яремко підводить голову. Обличчя справді зелене, брудне, заплакане.
— Яремку! Ну, сідай, а то заклякнеш! Хлопець не знає, куди покласти Клюсикову голову.
— Дай мені, — козак забирає голову.
Яремко, хилитаючись, іде до сеньйора Гаспероні й сідає на його місце.
Уже зовсім розсвіло. Це — добре. Можна прицілитися як слід. Але тяжко буде рятуватися, як побачать, що це він, Гаспероні, вистрілив. І в грудях аж тісно од страху…
А навколо все ще кипів бій. Захоплена козаками галера підійшла до іншої галери і в упор розстрілювала її. Козаки, хапаючись за снасті, за що прийдеться, рвалися на палубу, рубали направо й наліво. Сеньйор Гаспероні прицілився з арбалета і випустив стрілу на турецьку галеру. І тут же схвально гукнув козак, що тримав Клюсикову голову:
— Ловко!
І справді, стрілою прибило до щогли якогось товстого турка в синіх шароварах, і він, одчайдушне борсаючись, несамовито волав.
— Сеньйор Гаспероні, випустивши стрілу, накручував тятиву. Треба це зробити добре, щоб постріл був сильний.
Отаманська чайка зовсім поряд. Ось уже весла об весла черкнулися.
— Що там у вас? — спитав Джузеппе.
— Та ось Тодося вбило. Ядром. Та чайку пошкодило. У воді по пояс сидимо, — похмуро відповідає козак, що тримає Клюсикову голову. — Та ось Клюсик не встерігся. Мішок із золотом для товариства дістав, а себе… Тільки голову й маємо.
Сеньйор Гаспероні стоїть, притиснувшись до борту. В руках у нього арбалет. Тільки—но вигляне з шатра Олександр, як гостра стріла прониже його тіло. Але Олександр не виглядає.
— А де отаман? — питає тим часом козак.
— Отаман? Отаман разом з Недайборщем та Йованом — на галері.
На лобі сеньйора Гаспероні висипав рясний піт.
Бій кипів не лише в морі, але і в місті. Козаки захопили порт, розграбували склади з дорогим заморським крамом. Тут же було визволено півтори тисячі невільників, які сиділи, замкнені, в одному із складів. Невільники хапали з рук убитих турків зброю й кидалися в атаку на ворога разом з козаками.
— Ну, тепер почнеться грабунок, — сказав сам до себе сеньйор Гаспероні.
Та тут у порту почувся грім тулумбасів. Олександр наказував усім козакам прибути в порт.
Тулумбаси били й били… Козацькі чайки, донські лодьї з'їжджалися до галери, на якій перебував отаман. Ті, що були на суші, поспішали, ведучи за собою полонених, несучи здобич.
Нарешті всі зійшлися.
Недайборщ махнув бунчуком і вигукнув:
— Слухайте слово нашого отамана Олександра Чорногорця, якого ви всі обирали на отаманство і присягали якому, що будете слухати його наказів…
— Слухаємо! — загуло з усіх боків.
Олександр ступив крок уперед. Він був у тому ж похідному вбранні, що й раніше. Високий, стрункий, суворий, він оглянув своє воїнство і сказав:
— Товариство! Козаки! Лицарі! І ви, браття донці! І ви, браття, з неволі визволені! Оскільки ми не розбійники, але воїни—християни, то, здійснивши цю переможну баталію, полишимо місто Трапезонт і підемо далі, взявши із собою тільки необхідне. До цього необхідного належить: порох, зброя, свинець, харчі. Потрібне нам також золото. Все інше ми мусимо кинути. Бо нас ще чекають великі справи. Така моя воля. Такий мій наказ… Невольникам, які були возволеш сьогодні, віддаємо три галери. Нехай вони ідуть на них до рідних берегів. Найліпший зараз шлях — іти попід берегом через Керченську протоку. А там від донців можна добиратись і на Україну, і в Польщу, і в Московію, і в Богданію — кому куди треба. Коли доберетеся до Дону, галери спаліть, аби вони ворогам не дісталися. Ще така моя воля: хто з невольників хоче приєднатися до нашого війська, той має звернутися до Недайборща. Але ми візьмемо лише найдужчих. І небагатьох… А тепер, відправивши панахиду за тими нашими братами, які загинули в сьогоднішній баталії, ми рушимо на Синоп. Хай буде так?!
— Хай буде так! Слава! — загукали козаки. В повітря полетіли шапки, кисети.
Яремко сидів і дивився на сеньйора Гаспероні. Сеньйор кричав разом з усіма, а очима мовби прицілювався в Олександра…