що оповідає про хороброго козаченка Яремка Ціпурину та про його незвичайні пригоди
Виступати мали на світанні.
Ще звечора поклали в судна всі потрібні припаси: їжу, одяг, набої, порох. Тільки зброя була при козаках.
Отже на світанні загримлять бубни, оживе Січ. Кільканадцять тисяч козаків займуть свої місця у трьохстах чайках — і вдарять міцні дубові весла по тільки—но скреслому Дніпру.
Яремко бігав то до Петра Скрипника, то до Карпа Недайборща:
— Візьміть мене з собою! У відповідь чув одне:
— Сиди тут. Малий ще.
Яремкові хотілося плакати. Але він стримувався. Він благав:
— Ну, візьміть мене! Я вам буду там потрібен. Робитиму все, що накажете. Я сильний. Візьміть мене…
— Не візьмемо… Йди до Олександра. Як він візьме, тоді…
Добився Яремко й до Олександра. А той вислухав, подивився втомленими очима на хлопця й мовив:
— Похід — то не прогулянка. Там стріляють. Можуть убити.
— А чого то мене треба берегти?
— Наймолодший. Якщо, скажімо, зі мною щось станеться, то не так страшно. Я прожив уже сорок літ. А ти? Ти й п'ятнадцяти не маєш. У тебе все ще попереду. Ще навоюєшся.
— Візьміть мене зараз.
— Не візьму. Оце й усе.
Сльози кипіли в душі, руки самі стискалися в кулаки.
— Агов, хлопче! Що то ти ногами землю гребеш? Закульгав на обидві? Реке Агесілаус альтеро педе клавдус фуїт.
Підвів голову — Клюсик іде. Мабуть, учора десь добряче випив, бо сьогодні аж зелений.
— Та… — махнув рукою Яремко. — Іди ти з своєю латиною під три…
— А все—таки? Скажи Клюсикові, а він, може, тобі колись щось порадить. Чи тобі — горребіле дікту, а мені — мізерабіле візу?
— У похід не беруть.
— Що ти кажеш? — сплеснув Клюсик долонями. Тоненький чорний тарганячий вусик аж застрибав під кирпою. І тут же — урочисто: — Віртус імітаціоне дігна ест, нон інвідіа.
— Та йдіть ви! — і Яремко рушив далі. Та тут же гепнув на землю. То чортів Клюсик ногу підставив.
— Чого тобі треба? — кинувся на нього Яремко.
— Тихо, Ціпуринко! — знову застрибали тоненькі вусики. — Як тебе скажений собака вкусив — узвару з дрику напийся — допомагає. Ой, та почекай. Ну, ну, ну, здалося. Послухай мене…
— Не хочу!..
— Ти хочеш іти в похід?
— Ага! — Яремкові кулаки опустилися.
— Так от. Дістань мені сулію горілки — і я тебе візьму в похід. Поїдеш турка бити, туркеню красиву впіймаєш — жінкою тобі стане. Тільки охрести її спочатку. Знаєш, як це робиться?
— Ні!
— Ну, так дістань мені сулію горілки — і тоді все знатимеш.
— Як же я тобі її дістану?
Клюсик глузливо подивився на Яремка. В очах колючі бісики забігали.
— Як же ти будеш діставати Синоп чи Трапезонт, коли ти сулії горілки не годен дістати?
Після такої насмішки підеш на все.
Яремко не довго думав, тут же подався до корчми, скинув із себе майже нову (в Києві Олександр справив) свиту й одержав од шинкаря Іцика відерну сулію з горілкою.
— Слухай, хлопче, а ти не змерзнеш? Чи ти думаєш горілкою грітися? — захихикав Іцик.
— Бережи мою свиту, восени злото привезу. Викуплю.
— О, то славний пан козак теж іде до походу? — підскочили кудлаті брови Іцика.
— Тихо мені тут! Туум — дісцере! — гарикнув латиною Яремко.
— Вах—вах—вах! — ударив рукою об руку, Іцик. — Ах, який розумний козак!
…Клюсик, побачивши горілку, розцвів од радощів, аж кулаком по чоботу вдарив:
— Оце козак! Віртус імітаціоне дігна ест… Штани проп'є, а своє докаже! Ходімо до наших хлопців — разом вип'ємо й умовимо їх узяти тебе в чайку.
— Я уже в Недайборща питав, не дозволяє.
— Подумаєш, велике цабе твій Недайборщ! Він і не знатиме нічого. Та він з нами й не пливе. Він з Олександром Чорногорцем в одній чайці.
З десяток хлопців—козаків, Клюсикових друзяк, видудлили оту сулію за якусь годину.
Пригощали Яремка, але він не хотів: «Уп'юся, а ви мене тут кинете!»
Закивали головами: диви, яке хитре.
— От що, хлопче, будемо робити. Перед світом ти залазиш у нашу чайку — вона стоїть двадцять третьою від каменя. На кормі є такий тайничок — туди ми здобич складаємо різну… Ну, а зараз іще ми здобичі не маємо. Залазь туди. Тільки щоб ніхто з старшини не побачив. Бо тоді нічого не вийде…
— Мене варта до чайки не допустить, — похнюпився Яремко.
— І справді, — почухав свою кучму Клюсик. — Що ж його робити? Нараз ударив себе кулаком по лобі й засміявся: — Є така думка. Ми тебе зараз проведемо туди. Ти залягаєш у тайник, а ми собі йдемо додому. Вранці приходимо — й рушаємо в похід… Доки будемо по Дніпру плисти — не виглядай, а вже як вийдемо в море — тоді боятися нічого. В море ж тебе не вкинемо… Ти ж у нас — оптімус омніум. Ну, то як? — підвів Клюсик свої очі на Яремка. — Що сказав би Архімед? Не знаєш? А я знаю. Він побіг би до Іцика ще раз, вискочив би звідти голяка і закричав би: «Еврика!»
Яремко, скулившись, лежав у якійсь скрині, вкутався у дрантя, що дали йому козаки, й намагався не заснути. Тихенько гойдалося козацьке суденце, іноді вітер пробігав по в'язці очерету — і тоді чув Яремко тихий шурхіт; хлюпалися хвилі — хлюп та хлюп, хлюп та хлюп.
«Тільки б не заснути, — думав Яремко. — А то ще захроплю, як хропуть Йован та Джузеппе, то мене тут же почують…»
Він насторожено вслухався в тишу. Іноді чув кроки вартового.
«Боже, — думав Яремко, — допоможи мені! Не викажи мене ні Олександрові Чорногорцю, ані Карпові Недайборщу, ані Петрові Скрипнику… Ось як вирушимо в похід, то тоді можеш їм сказати, але тільки в морі…»
Бог мовчав, тихенько хлюпала вода, було холодно…
«Свиту продав за горілку, тепер доведеться померзнути, — подумав Яремко. — Ну, та нічого. Ось прийду з походу — то я її назад викуплю. А кому тая свита влітку потрібна? Адже ж улітку жарко…»
Ніби щось недалеко хрюкнуло чи кашлянуло. Ніби завовтузилося — і знову тихо. Це, мабуть, вартові ходять. Плеснуло водою. Риба скинулась, чи що? Кажуть, що в Дніпрі водяться такі рибини, як Яремко завдовжки.
Почулися кроки. Мабуть, вартовий… Яремко завмер, аж дихати перестав. Тихо—тихо… Невже вартовий бачив, скільки козаків ішло до чайок, а скільки верталося назад?.. Шерех. Це шелеснув очерет, прив'язаний до борту. Потім чайку гойднуло. Хтось уже тут, на суденці… Яремко завмер, дихати перестав…
Хтось невідомий ніби щось шукав — обережненько так, обережненько… Яремко чув навіть сопіння невідомого чоловіка.
Закляк… Тільки б не виказати себе… Тільки б не виказати… Тільки б не поліз він до тайника… А може, то Клюсик?.. Ні, Клюсик сказав би, що то він.
Яремко почув, як захлюпала вода за бортом, задзюркотіла, забулькотіла — мовби хтось набирав її в посудину… Тиша. Тільки тихенько сопе невідомий чоловік. Знову ллється вода — вже на чайці. Ллється тихо, шелестить, мов ллють її в сухий, сухий пісок…
І знову мовби хтось біля борту набирає в щось води.
Навіщо це? Яремко напружено думав, але не міг нічого придумати…
Хлопцеві стало жарко, аж піт лився по обличчю, неприємно лоскочучи ніс і щоки, але Яремко боявся навіть подумки ворухнути рукою. Адже ж може почути все те невідомий чоловік, підніме ґвалт, і тоді — прощай, мріє, про козацький похід!..
Та ні, той чоловік ґвалту не підніматиме. Він, напевне, робить щось лихе, раз потихцем прийшов серед ночі… Але тоді він, Яремко, має підняти шум… Тільки ж… Вартовий спитає: «А ти що тут робив?..»
Краще взавтра він про все розповість Клюсикові. Хлопці перевірять на чайці та й побачать, що той чоловік тут робив…
Ще раз злегенька гойднулася чайка. Десь збоку, по піску, легенько прошаруділи чиїсь кроки. Навіть не кроки, а мовби змія проповзла…
Тихо—тихо…
Яремко лежав з розплющеними очима, дивився в чорноту. Йому ввижалося велике—велике, синє—синє, солоне—солоне море. І — два сонця. Одне — вгорі, друге — внизу, в воді. Попутний вітер надимає білі вітрила чайок. І він, Яремко Ціпурина, стоїть біля гармати й бабахкає з неї отакенними, як кулаки в Недайборща, ядрами по цареградських мурах. А турки бігають, кричать: хала—бала, хала—бала…
— Якиме! — почувся чоловічий голос неподалеку. — Якиме, де ти подівся?
Раз прийшли вартові змінити свого товариша, то вже за північ.
— Якиме, де ти там? Ніхто не відгукується.
— Ну, де ти, Якиме? Знову тиша.
— Якиме! Ти спиш, чи що? — вже нервує той, хто кликав. Ніякої відповіді. Почувся інший голос:
— Мабуть, пішов спати чи лигати горілку.
— От завтра скажу кошовому… Служба є служба… Поставили, то стережи, а не пий…
— Та годі вже, — озвався другий голос. — Бачиш же: чайки цілі, ніхто їх не вкрав…
Вартові ходили біля самого берега. Потім стали. Хтось почав кресати вогонь. Очевидно, запалили люльки, бо деякий час мовчали й сопли. Потім рушили берегом.
Яремко вкутався в ганчір'я — доки вартові стояли поряд, було жарко, а зараз мовби похолоднішало. Лежав, думав, щоб не заснути, про море, про похід. Бачив себе знову на чайці біля гармати. Весело били весла по воді, сяяло сонце…
Яремко прокинувся й не міг спочатку збагнути, де він і що а ним. Похитувалося все під ним, рипіло щось і хлюпало, чутно було голоси, вузенькі смужки світла пробивалися знадвору.
— Тодосю, подай—но сюди відерце! — почув Яремко знайомий голос. Хто це? Ах, Клюсик!
Одразу все стало на свої місця. Як це він примудрився заснути?
— Та де ти його шукаєш? — сердито вичитував Клюсик комусь. — Онде воно, біля барила з порохом лежить.
— Та бачу, — неохоче озвався бас. — На!
Яремко лежав і відчував, як чайка мчить по хвилях. До нього у схованку долинав свіжий запах річкової хвилі, яка, зачіпаючи за борт чайки, розліталася на дрібні водяні бризки, що шерхалися об смолисті дошки: шерх! шерх!
Швидко йде чайка, мабуть, добрий попутний вітерець!
Цікаво, чи довго він проспав у цій схованці? Може, вже обід, а чи й вечір? Тоді скоро — море.
Може, вилізти на світ та розповісти Клюсикові про те, що хтось лазив уночі по чайці?
Але ж Клюсик мусить теж пам'ятати про Яремка. Якщо можна буде, то він, певно, сам загляне до схованки.
Хлюп, хлюп… Шерх, шерх…
Яремко потихеньку перевернувся на другий бік і заснув знову.
* * *
— А ти що тут робиш? — почулося раптом над самісіньким вухом.
Яремко прожогом розплющив очі, але в першу мить нічого не побачив. Чиясь рука тримала його за плече й трясла.
— Що ти тут робиш? — знову гарикнув якийсь чоловік, і тепер Яремко його побачив. Він хотів відсунутися далі в куток, але сильна кощава рука міцно тримала, та й сунутись далі було вже нікуди.
— Ану, вилазь зараз же! — гримнув чоловік.
— Сеньйоре Гаспероні, — почувся голос Клюсика, — що ви там вовтузитесь?
— Та ось знайшов ховраха в норі! — трохи змінивши тон, озвався сеньйор Гаспероні, — і його рука трохи ослабла. Цього було досить, щоб Яремко вивернувся і тут же ногами штовхнув сеньйора в груди.
На палубі щось загриміло, зареготали козаки, а Клюсик закричав:
— Ану, тихо, а то ви тут і чайку перевернете! Я зараз сам подивлюся!
— Та ні, чекайте, я його перший знайшов, я йому перший і вуха пообриваю!
— До вух діло ще дійде. Ану, хто отут сховався? Якийсь турок чи татарин? Га? — й обличчя Клюсика з'явилося в дірці, — Ану, вилазь, — промовив він і підморгнув. — Я тобі зараз дам! Нон солюм ін терра, сед етіам ін аква бестіє— правда ж, сеньйоре Гаспероні?
Яремко мовби неохоче виліз. Аж заплющився на хвилину од яскравого світла.
Бралося вже до вечора. Сонце стояло по праву руку, але ще було яскраве, а не червоне, коли воно над самим обрієм.
Оглянувся навколо. Вдалині степ, степ і степ… Рудий, вицвілий… А Дніпро широченний, аж до обрію. І мовби синявою розбавлений.
— Ти де взявся? — витріщивши очі й підсмикуючи то одну, то другу брову, став кричати Клюсик. — Хіба тобі не сказано було сидіти вдома? А от ми тебе зараз відправимо назад — що ти робитимеш? Га?
— Не роби цього, отамане, — озвалися десять козаків, що пили горілку з Клюсиком увечері.
— Так що ж робити з ним? Не візьмемо ж його в похід! Треба висадити на берег!
— Не роби цього! — то знову десятеро, весело блискаючи очима, озвалися. — Його ж татари піймають, султанові продадуть, пахолком султанським зроблять.
— Хай буде з нами, — загомоніли з усіх боків козаки. — Тільки щоб після походу барило горілки поставив, та щоб ми йому нагаїв всипали за непослух. Гаразд?
Яремко кивав головою, відчуваючи, що з ним жартують, що найстрашніше вже минуло, і тепер він — рівноправний член товариства, яке зібралося на оцій чайці.
— Нагаїв можемо дати й зараз, — дрібно реготнув сеньйор Гаспероні, але його ніхто не підтримав.
— О, купідус глоріє, мемор бенефіції, інопс президії, вір реї мілітаріс перітіссімус, кіфаре сцієнс, чи не з'їв би оце ти зараз шмат сала й кусень хліба?
Яремкові аж запаморочилось од тої латини. А може, то від голоду. Бо саме тепер хлопець згадав, як давно він їв. Узяв сало й хліб, сів на барило з порохом.
— А перехреститися забув? — озвався сеньйор Гаспероні, що весь час не спускав з хлопця очей. Яремко перехрестився й почав їсти. — Ого, який голодний! Скажи: ти тут давно?
— Ще звечора…
В очах сеньйора Гаспероні стрибнуло кілька тривожних іскринок.
— Мабуть, цілу ніч не спав?
Сеньйор Гаспероні щось хоче взнати… Тю на нього… Весь час Яремкові здається, що цей чоловік підглядає за ним, чи що… Якось так дивиться… Зирне — і тут же очі вбік…
— Тільки—но прийшов — одразу заснув.
Іскринки блиснули й згасли…
Яремко повільно жував хліб із салом і дивився навколо. Позаду надимали свої вітрила чайки. Попереду — теж чайки. Кінця—краю їм не видно.
Підійшов Клюсик. Дивиться допитливо на Яремка, мовби щось спитати хоче. І справді питає:
— Ти не змерз часом уночі? А то ж ми твою свитину пропили…
Незручно Клюсикові, що отак користолюбне повівся з малим хлопцем.
— Не змерз… Тепло було… — І тут же, без будь—якого переходу: — Клюсику, а я вночі щось чув.
— Що? — аж кинувся Клюсик.
— Ходімо кудись подалі, аби ніхто не чув.
— Давай.
Вони підійшли до носа і, схилившись на облавок, стали дивитись у воду.
— Клюсику, ти вночі тут був?
— Де «тут»?
— Ну, на чайці.
— Ні, а що?
— Ну, так слухай.
І Яремко розповів про все, як лунали легкі кроки, і як воду хтось брав і ту воду кудись лив у чайці…
— А ти… того… Море майорум… не бре—бре?
— Кажу, що сам чув.
— А може, приснилося?
— Ні. Я ж чув потім, як вартового Якима кликали вартові. А він, виявляється, десь пиячив, чи що…
Клюсикове обличчя спохмурніло.
— У тім—то й штука, що Яким ніде не пиячив, — сказав він. — Його просто не було… Ми й у похід вийшли без нього… — Клюсик сторожко озирнувся. Затягся димом з люльки, пошкріб кучму. Знову подивився на Яремка.
— Слухай, а ти, значить, чув розмову вартових уже після того, як хтось лазив по чайці?
— Так.
— Гм… А перед тим, як хтось заліз у чайку, ти нічогісінько не чув?
— Нічого.
— Нічого—нічого? Може, десь хтось крикнув чи захрипів, чи водою хлюпнуло?..
— Водою хлюпало, — згадав Яремко. — Тільки то, мабуть, якась велика риба… А перед тим… перед тим щось ніби хрюкнуло…
Обличчя Клюсика стало поволі бліднути. Він ударив кулаком по облавку і, заїкаючись, аж просичав:
— Якась іродова душа була на чайці… Боюся думати… але, мабуть, бідного Якима на світі нема. Яремкові стало моторошно.
— Клюсику, ну що ти таке кажеш? — вигукнув він.
— Ша! — блиснув Клюсик своїм оком на Яремка.
— Мовчатиму!
Вітер був попутний, добрий, свіжий, аж баранці зривалися із хвиль. Він пах весною, неораною землею і торішнім згарищем.
Сонце все нижче й нижче спускалося до заходу.
Козацькі чайки прямували на південь…