* * *
Хочу я гукнути знову й знову,
Закричати, скільки сили стане:
Забувайте українську мову,
Не гайнуйте часу, громадяни!
Бо ж вона теперечки не модна,
Бо ж її тепер ніде не знають,
І її лиш дурні великодні
В селах ще подекуди вживають.
То ж тепер усі давайте чисто
Здійснювать „святу” оту ідею.
Бо у нас лиш націоналісти
Розмовляють мовою своєю.
Та й вони забилися в куточки,
І прогресу їм не перешкодить.
Всі синки начальницькі і дочки
Тільки ж — бач! — в російські школи ходять.
То ж під наш усі ставайте прапор,
Забувайте мовні забобони,
Бо ми всі на даному етапі —
Лиш десяток економрайонів!
1963 р. (Тельнюк С. Вірші з шухляди// Україна. 1988.52).
* * *
А цей метелик - усього лиш мить...
Ну що із того, що він буде жить
Не змиг один, а день чи навіть три?
Це, врешті, мить...
І ці ось явори -
Та ж сама мить...
І вся Земля оця,
Й галактики, в яких горять сонця, - Та ж мить - і все...
А так прекрасно жить
І вірити у вічність!
Хоч на мить!
* * *
Запам'ятовуй, запам'ятовуй, запам'ятовуй
Цей вечір тихий, прозоро-синій і пурпуровий,
І рідне слово, і рідні очі туманно-млисті,
Й на чистім небі таке прозоре зеленолистя...
Запам'ятовуй, бо неповторне усе на світі:
І біла хмара, і синє небо на тихім вітті,
І дні майбутні, і сьогодення, і дні минулі,
І перше слово, і перші сльози, і крик зозулі...
* * *
Лиш трамвайний вагон. Та дівча край вікна.
Та букетик гвоздик. Та двадцята весна.
Та за вікнами ніч. Дальнозір’я дзвенить.
Дивна мить проліта, диво-мить, біла мить...
Тільки струни трамвайні співають у ніч.
Та сльозинка блискуча з утомлених віч.
Та Дніпра набухання. Та зоряний крик.
Та дівоча щока на букеті гвоздик...
* * *
Камінна хмара іздалік
На сонце дивиться червоне.
Над морем над розблисним тоне
Червоний неспокійний крик.
Ані відлуння звідтіля.
Усе - в недвижній силі руху.
Мовчи, завмри і пильно слухай,
Як обертається Земля...
* * *
Маленькі лицаренята,
Іграшкові лицаренята весни
В манюніх брунатних шоломчиках
Повилазили на дерева
І ждуть!
Повилазили на завмерлі дерева
І сонця ждуть!
Ось-ось, ось-ось сурмою золотою
Заграє клич весняної пори –
І воїнство підніме над собою
Зелені войовничі прапори!
* * *
Там сонце, як серце, дзвенить-виграє.
Кленовий листочку, дівчатко моє!
Злотава доріжка од сонця до вій...
Кленочок – листочок танцює на ній.
Там Лади-Ладусі співають пісень,
Там ночі блакитні й фіалковий день,
Там срібні ковалики квіти кують,
Там зорі – комарики в небі снують.
Ой тіні рожеві, ой сон золотий,
Ой стежка-мережка й дівчатко на ній –
Дівчатко-кленчатко, злотава струна...
Ой піня блакитна, ой срібна луна...
* * *
Ще не встало вогняне світило, –
Лиш на сході рожевіє вись...
І туман, неначе хмара біла,
Лісові під ноги підкотивсь...
І здається – линуть,
Линуть,
Линуть
В небесах рожеві кораблі...
В небі ліс між хмарами проплинув –
Взяв та й одірвався од землі..
* * *
Як вітри заграють перелітні
І журба прокинеться на мить,
Жовтий жовтень в небеса блакитні
В золоті трембіти засурмить.
Вранці небо перлами заблище
Ляжуть тумани біля ріки…
І дерева в золотих кострищах
Запалають, мов єретики.
* * *
Зорі з серпневого падають неба -
Спробуй порахувати...
Нас тільки двоє ідуть біля тебе,
Тільки ж і двох - багато.
Знаю, ой знаю - рано чи пізно
Комусь одступитися треба.
Бач, навіть зорям над нами тісно -
Сиплються, сиплються знеба.
* * *
Тремтлива струнна течія
І роздум тихокленний...
Зелена радосте моя
І смутку мій зелений!
А ви мовчіть... А ви мовчіть!
А я пройду незримий.
Мені ви очі затуліть
Долоньками своїми.
Зеленоптиць майне перо,
Опалить душу щемну.
Зелене сонячне ядро
Летітиме на землю.
Хай буде тінь... Хай буде крок...
І в струнності потоне
Зелено-юна ваша кров
І кров моя червона.