проза Павла Ловецького
Не приваблювали мене санаторії з їхнім точним розкладом дня й ночі‚ з багатством їств і неминучим переїданням‚ із одноманітними розвагами. Ну‚ а лікуватися поки що не було потреби. Отже, коли мені наприкінці літа запропонували до відпустки ще й путівку в якийсь там кримський санаторій, я відмовивсь од путівки. Але поїхав у той-таки Крим дикарем.
Зустрів мене сонячний Гурзуф хмурно. Та все ж сонце зрідка проривалося крізь хмари, кидаючи на громаддя Ведмідь-гори яскраві смуги й плями. Гора дійсно трохи нагадувала підхмарного ведмедя, що влігся мордою до моря і п’є з нього воду. Тут‚ під самою горою‚ коло самого моря‚ і випало мені прихатничати у місцевого з діда-прадіда старожила Прокопа Ласкавого.
Зустрів мене сонячний Гурзуф хмурно. Та все ж сонце зрідка проривалося крізь хмари, кидаючи на громаддя Ведмідь-гори яскраві смуги й плями. Гора дійсно трохи нагадувала підхмарного ведмедя, що влігся мордою до моря і п’є з нього воду. Тут,‚ під самою горою‚ коло самого моря‚ і випало мені прихатничати у місцевого з діда-прадіда старожила Прокопа Ласкавого.
Прокіп десь там працював нічним сторожем – бохтарем‚ і це було зручно. Уночі ми з ним спали: я – в його хаті, він – на роботі. А вдень сідали на човна і ловили в морі рибу. Там, на човні‚ під неосяжністю Ведмідь-гори‚ я й почув переказ про неї.
Мабуть, усі боги за всіх віків не ладнали з людьми: все‚ було,‚ гніваються і люто карають своїх земних рабів. Отож‚ за давньої давнини‚ кажуть‚ і Аллах розлютився за щось на кримців та й надумав їх винищити. А щоб самому не морочитися‚ вивільнив на півночі з крижаного барлога Великого ведмедя та й звелів йому пливти до Криму і збезлюднити ввесь край.
Приплив туди Великий ведмідь і вийшов з моря. Такий він був здоровезний‚ що спиною сягав до хмар‚ а земля під ним угиналася й похитувалася. Обдивився велетень кримський край, що тоді стелився рівним степом‚ без гір. I побачив сотні міст і сіл‚ а найбільше їх обліпило південний берег. Тільки самі люди для страшелезного звіра були майже незримі‚ наче для нас дрібнота розсипаних макових зернят.
Спробував було ведмідь людей лапами топтати‚ та де там витопчеш! Не розгледіти їх, коли вони ховаються у траві чи кущах‚ коли припадають до землі й лежать нерухомо.
Почав тоді Великий ведмідь згрібати з півночі землю й каміння та завалювати цим згребищем найзалюдненіший південь. Довго так нівечив увесь край, аж поки виріс уподовж південних берегів величезний вал, іноді вищий за самого звіра. I тільки тоді‚ коли не зосталося у Криму жодної живої людини чи тварини, ні деревця‚ ні кущика‚ вгамувався Великий ведмідь: улігся на березі й почав пити з моря воду.
Гукнув Аллах до звіра, що був тепер уже йому непотрібний‚ наказав пливти назад, у свій крижаний барліг. Але незадоволено загарчав ведмідь – не захотів вертатися з південного тепла і вільних просторів у холодну нору. Потягнувся‚ позіхнув і задрімав.
— Лежи ж тут навіки-віків! — гримнув на неслухняного звіра Аллах.
I почало кам’яніти ведмеже тіло. Спина його стала видовженою вершиною гори, боки – урвищами, голова – скелею над морем‚ а шерсть – лісом...… Так Великий ведмідь і перетворився на Ведьмідь-гору.
Тільки ж відомо: незмірна сила землі, дужча за всякого бога чи його звіра. Минули віки‚ й обросли мертві долини Криму степами й луками‚ нагорнуті Великим ведмедем гори – гаями й лісами. Усюди защебетали пташки, засновигали звірки. Припливли та прийшли сюди невигубні люди й заселили оновлений край.
I стала Кримська земля ще кращою, ніж була до того.
Що ж, ловити рибу – розвага неабияка‚ та тільки на пару-другу днів. Потім обридає. Не зацікавив мене й похід на Ведьмідь-гору. Там усюди галасували дорослі відпочивальники, розлягалися співи й перегуки артеківських піонерів чи просто місцевої дітвори – не гірський ліс‚ а велелюдна розважальня.
— Якби сюди нашого Грайчика, — сказав Прокіп Ласкавий‚ вислухавши мої нарікання.— Еге‚ він би тебе потішив!
— Якого Грайчика?
Мій господар зітхнув у рудувату просивінь вусоборіддя‚ для чогось похитав човна‚ пустивши обабіч бортів брижі хвильок‚ і зрештою вимовив:
— Був у нас тут ручний тиртак. Молодий ще – з людину завдовжки, із породи незарнаків...
Ці слова-назви вже містились у моїй хатній збірці. Я знав, що кримські вкраїнці‚ як і північноприазовські та західнокавказькі‚ йменують тиртаками дельфінів‚ називаючи їх і за видами: короткомордого – пихтунь‚ білобокого – білобік‚ афаліну – незарнак. Тому й господаря‚ що замовк, певно, чекаючи розпитувань‚ я тільки поквапив:
— Ну‚ був. А далі що?
Прокіп замрійливо повів очима по морю й дорозповів:
— Значить,‚ той незарначок із весни ще звик до дітей і щоранку припливав до берега – гратися з ними. Навіть катав їх на собі‚ брав рибу з рук... Отож його діти Грайчиком або Грайчиком-Морянчиком і прозивали.
— I де ж він тепер‚, той Грайчик? — допитуюся.
— Не знаю. Мабуть‚ півтора тижня вже минуло, як десь подівся. Може‚ помандрував до інших берегів. Жаль, такий був ласкавий незарначок!
— Звісно‚ жаль. Але є ближча морока: куди дітись? Якби тут знайшлося тихе місце – хай і безлюдний острівець‚ до чого ж приємно пожити б на нім із півмісяця. Аж поки душа знову покличе до людей.
— Такий «безлюдний острівець» є і не один‚ а чимало, — заявив мій господар. — Ген Ведмідь-гора спустила морду в море! Поміж її зубів приховані всякі закутні, по-нашому – ямти. Вони тільки з моря приступні. Вибирай яку хочеш і живи скільки заманеться.
Чого ж зволікати?
Уже по обіді човнували ми понад «мордою» Ведмідь-гори, обминаючи її зубаки та приглядаючись до закутнів. Кілька ямток не вподобали: чи надто маленькі‚ чи дуже захаращені обвалами, чи з небезпечними клипнями‚ тобто підводними каменями, що відгороджували берег од моря.
Аж ось і підхожа ямта – простора‚ з піском на березі. Обвальні брили тут одягли шапки з так званого ялівцю гострого – ортишу. На рівнішій частині – трава, кущі грабинця. А в розколині урвища шарлатовими удавами покрутилися коріння та гілля місцевого суничника, що має видові народні назви – менелай і безсоромка. Назви не безпричинні‚ бо стовбури й гілки цього дивдерева ще серед літа поскидали з себе кору і тепер хизувалися своєю безсоромною голизною: мовляв‚ мене лай чи не лай‚ а без одягу я почуваюся краще.
— Отут і буде мій «безлюдний острівець»!— задоволений ямтою, виголосив я.
Уже на сході сонця в моїм рибнику плюскотіло з десяток бичуків та дві ставридки – більше мені й не треба. Тоді я‚ відклавши вудку, заспівав на всю горлянку про відважного капітана:
Капітане‚ капітане, усміхнися,
Бо усмішка – це прапор корабля!
Капітане‚ капітане‚ підтягнися –
Лиш сміливцям підкоряються моря!
I враз аж повіками закліпав, бо всього за два кроки вистромлялася з води голова чималого незарнака. Так‚ майже дорослого і саме незарнака: вона хоч і мала видовжений, як у білобока‚ дзюбописок, але була забагато крутолобішою та з чисто білою нижньою щелепою. Голова стояла нерухомо й більше нагадувала не живе щось, а верх обточеного хвилями клипня. Живими були самі очі. Вони споглядали мене начебто недовірливо і в той же час помітно журливо. По хвилині мій погляд напав ще на три незарначі голови: поряд – одна коло одної – вони стирчали з моря кроків за сорок од берега і також дивились на мене.
— Ого! — вигукую.– Та вас тут ціла родина! Чого ж ви хочете? — I, згадавши розповідь Прокопа Ласкавого‚ запитав найближчого гостя:— Ти часом не Грайчик-Морянчик?
Незарнак уперше ворухнувся та двічі пискнув. Сумніву не могло бути: це ж якраз і є той зниклий дружок гурзуфської дітвори. Чого ж йому треба? Чи не голодний?
Виловивши з рибника ставриду‚ я простягнув її незарнакові:
— На, Грайчику-Морянчику, їж на здоров’я!
Та Грайчик риби не брав, тільки тоненько, мов невміла молода курка‚ кілька разів квохнув. Коли я ступив до нього в воду‚ гість одсунувсь од мене, а коли вернувся на свій камінь я – вернувсь і він на попереднє місце. Думалося: боїться незнайомої та ще й дорослої людини.
— Ну, Грайчику‚ якщо боїшся мене, то лови! — сказав я і кинув ставриду.
Незарнак її підхопив. Хвилину потримав у дзюбі‚ зрештою ковтнув. Кинув я йому й другу‚ меншу ставридку. Грайчик тримав її в роті ще довше. Згодом таки з’їв і знову тоненько заквохтав.
Тоді почав я умовляти боязкого тиртачка‚ звичайно, розраховуючи не на словозміст‚ а на щирість у голосі. Її, як і всі інші вияви людської вдачі‚ високорозвинені тварини надзвичайно тонко відчувають і не плутають з підробками під щирість.
— От що, Грайчику-Морянчику! — кажу.— Збагни, будь ласка, що перед тобою – друг і не менший, чим твої друзі-діти. Навіть злі собаки розуміють мою прихильність до тварин, то й самі до мене‚ в порівнянні з багатьма людьми, значно прихильніші. А ти ж‚ як пишуть, істота невимірно розумніша за собаку. Значить, давай заприятелюємо з тобою без зайвих оглядин. Гаразд?
Iз цими словами я знову ступив у море‚ підбрів до незарначка і погладив його по голові. Грайчик було посунувся назад, проте не дуже й одразу зупинивсь. Моя рука попестила йому пружну й гладеньку шкуру хребта, перемістилася на спинний плавець. Та незарначок квохнув і вивернувся боком‚ підставляючи під руку плавець правогрудний.
— Ага! — здогадуюся. — Це діти навчили тебе‚ знайомлячись‚ ручкатися. Хай так. Здрастуй же‚ Грайчику-Морянчику‚ щиро тобі радий!
Я потиснув плавець‚ мов руку друга‚ і почав гладити гостя по щоці. Але Грайчик ще раз підвів під руку правогрудний плавець‚ виставивши його над воду й поквохтуючи.
— Ач який ти любитель ручкатись! — розсміявся я. — Ну‚ давай уже твою лапу‚ моряче‚ дав...
I затнувся. Ні,‚ не ручкатись волів дивний гість. На його шкурі‚ спереду від плавця‚ зяяла рана-дірка понад п’ятак завбільшки. А від неї до плавцевого кореня випиналася довгаста пухлина. Виходить, Грайчик приплив сюди не гратися – він прохав допомоги.
Обережно просунув я мізинець у рану. Він увійшов попід шкурою до половини і вперся у щось тверде‚ ребристе. Незарначок здригнувся й зойкнув по-пташиному, та з місця не рушив. Зате зарухалися‚ відсвиснулись і дещо наблизилися три голови його одноплемінників.
На однім із ребер твердої речі мізинцем намацав тонку рухливу дужку. Я підчепив її, вивернув і рвучко смикнув на себе. Незарнак засвистів‚ аж неначе із завиванням, шугнув углиб і без плюскоту зник. Щезли і його родичі. Залишився я сам‚ по пояс у воді, з окривавлено-огноєною річчю на пальці.
За здоров’я Грайчика тепер можна було не турбуватись: морська вода з розчином солей та інших корисних речовин – це ж для відкритої рани найкращі ліки. Цікавила мене невідома річ, витягнута з тіла незарнака. Відмита в морі, вона виявилася звичайним складаним ножичком – цизориком, із дужкою на колодочці для прив’язування. Обоє цизорикові леза – і складене, і розкрите – були геть позазубленими. Значить, ножичок раніше належав хлопчакові. Адже дорослі люди та дівчатка завше знаходять час заточити зазублини. Тільки хлопчакам‚, переобтяженим‚, на їхню думку, важливішими справами, точити цизорик просто нема коли.
Як же ножичок потрапив у тіло ласкавого Грайчика?
Усівшись на випин берегового каменя та бовтаючи ногами в воді‚ почав я цю справу обмірковувати. Пригадався мені один по-справжньому страшний випадок із хлопчиком‚ обездушеним занадто поблажливою матір’ю‚ що повсякчас потурала будь-якій синовій примсі. Цей хлопчик якось виколов шилом очі горобцеві й потім, регочучи, стежив за його безпомічним сліпим летом. Однак для мене було ще страшнішим те‚ що хлопчикова мати відверто милувалася дикою жорстокістю сина, а на моє втручання сердито огризнулась:
— Тобі яке діло?! Подумаєш, жаліти паскудного горобця!
Не інакше,‚ як і за цього випадку з Грайчиком отакий безсердечний хлопчак розлютився‚ коли його жива іграшка – незарначок‚ не так повернулась або виявила іншу неслухняність. I тоді розбещений себелюб розкрив одне з лез цизорика і ввігнав ножичок у Грайчикові груди. Багатомірний злочин!
Хлопчак завдав тривалих стаждань безвинній істоті. Позбавив багатьох дітей величезної насолоди – щодня гратися з рідкісним морським дружком. Зробив ще один крок униз по сходах, що ведуть од звички мучити й убивати тварин до людиновбивства...
Задумавшись, я аж кинувся, коли щось живе й слизьке мазнуло мене по щоці. Проте жахатися не було чого. Біля мене виставлявся з води знову той-таки Грайчик-Морянчик. Він тримав у кінчику дзьоба велику смугасту скумбрію‚ підсовуючи її до мого рота... Так одержав я найнесподіваніший за ціле життя лікарський гонорар натурою.
Тепер ми з незарначком щоранку, а іноді й після обіду грались у воді. Правда, не стільки гралися, як він катав мене по морю. Тримаючись рукою за спинний плавець дружка, долав я водяні простори, часто з шаленою швидкістю. I Грайчик залюбки тягнув мене у тім напрямі‚ куди я його спрямовував. Я не вчив незарначка цьому: він, мабуть, навчився такого раніш – у дітей. Грайчикові родичі‚ напевно, визнали мене істотою цілком безпечною і не цікавилися нашими розвагами. Принаймні близько не крутилися й не заважали.
Рана не турбувала мого дружка. Її дірка швидко виповнилась‚ і вже почала рубцюватися сама шкура. Проте плата за «видалення стороннього предмета» не скінчилась на одній рибині, а тривала й надалі. Тепер я зовсім закинув вудлище, змотавши з нього волосінь із гачками. Адже досить мені було покричати, як той перший раз – «Скумбрія‚ пречудова скумбрія!» – і Грайчик притьма зникав у морі. А згодом вертався з черговою смачениною: приносив саме скумбрію й обов’язково чималеньку.
Хтозна, чому це я, раніше не помічаючи за собою такої звички‚ раптом уподобав повторюватись. Узявши з Грайчикового рота чергову рибину і тримаючи її в правиці, кожного разу однаково жартував. Розведу‚ було‚ руки так, як їх розводять хвальки-риболови‚ показуючи розмір здобичі‚ що зірвалася‚ і примовляю:
— От якби ти, Грайчику‚ приніс мені рибинячищу отакенну!
Незарначок декілька днів придивлявся до моїх розведених рук, прислухався до слів. I раз, після чергового «От якби ти‚ Грайчику...»‚ несподівано подався вглиб‚ навіть не дочекавшись узвичаєних пестощів моєї долоні.
Уже я, настромивши скумбрію на ломачку‚ підсмажив її‚ мов шашлик‚ і пообідав тією смажениною. Уже‚ скучивши за морським дружком‚ осідлав береговий камінь і виспівував капітанові‚ щоби він усміхнувся-підтягнувся. А Грайчика все не було. Аж ураз коло моїх ніг забурувала вода, і з неї вилізло небачене страховище...
Страховище – це з першого погляду. Насправді ж‚ то Грайчик притарганив із морської глибини метрового брунатника в білих яблучках – мокійця-ноштника, і зараз подавав його мені. Я підчепив здоровила за зяброві отвори, але й розглянути не встиг. Нокітник рвучко затріпотав,‚ звалив мене з каменя у воду й, уколовши руку гостряком спинної «швайки», видерся та тільки хвостом вихнув.
Знов усівшись на камінь, я вголос почав сам себе шпетити:
— Сивина в голову – і дур слідком! Треба ж тямити‚ що Грайчик – істота безхитрісна і може притарганити тобі ще й не таке колючище!
Поки тривало самошпетення, і Грайчик пропав з очей. Але ненадовго. Ось завирувала вода ще раз, і мій незарнак виніс із неї того ж таки нокітника. Виходить‚ наздогнав утікача й приволік назад. Довелось умовляти послужливого Грайчика доти, доки він таки наважився випустити мокійця на волю.
Наближався день‚ коли Прокіп Ласкавий мав причовнувати й забрати мене з ямти. Отже годилося приступити до раз у раз одкладуваного обстеження свого пристановища. До цього постійного зволікання спричинилися зарості місцевого підлистника – миштерну.
Дивовижна рослинка‚ цей миштерен. У нього, як і в підлистника великолистного – зермеха, знизу, просто з середини листової пластинки‚ вибарвлюється квіточка, що потім стає червоною, схожою на вишню, ягодою. I вражає подібна незвичність у цих підлистників: кожний, бач, листок живить і прикрива власну ягоду. Проте, якщо м’яколистий і вічнозелений зерміх є цілорічною пашею для тварин, то дрібне жорстколистя миштерну, з голкою на кінчику кожного листочка, не їдять навіть верблюди. Самі тільки миші ласують плодами‚, правильніш – кісточками плодів цього колючняка, чим він і заслужив свою назву.
Якраз густющим килимом миштерну і заросла моя ямта. А для мене лишився тільки куточок при березі, де можна було рухатись‚ не сколюючи ніг.
Найперше хотілось мені поглянути: чи нема достиглих «суниць» на менелаї? Вони, правда‚ трав’янисті‚ майже без смаку, та все ж їстівні. А шлунок уже занудився на рибі чи пшоняній каші й вимагав розмаїття. Однак‚, поки я добувся до скелі з менелаєм‚ голки миштерну до колін скололи мені всю шкіру, впинаючись у неї крізь холоші штанів. Недарма росіяни називають миштерен – ігліца.
Зарості являли собою справжній мишачий ярмарок – сірі комочки так і мигтіли під ногами. Не бракувало й мишоїдів. Зокрема, помітив я двох гадюк, що занепокоїли мене дужче за миштернові голки.
Розчарований тим, що «суниці» на дереві виявилися зеленими‚ як бубон‚ та уникаючи миштерну з гадюками‚ вертався я в обхід, попід стіною гори. Там і стрибав по тих каменях обвалів, які поменше обросли ортишем.
Перескочивши на черговий‚ здавалося б‚ зовсім голий камінь, відчув я надто болючий миштерновий укол у ліву литку. I тут же побачив: миштерну й близько нема‚ а з-під ніг у мене вислизнула‚ замерехтівши чорним візерунком хребта, велика гадюка.
Щоб не загинути в цім закутні‚ належало діяти рішуче й жодної миті не зволікаючи. На щастя‚ табір уже був майже поруч. Зрадувало й те, що під попелом вогнища рясніли жарини приску. Мить‚ і я ножем вирубав із литки шматок м’яса на місці зміїного вкусу та приском засипав рану. Звиваючись од болю‚ усе ж помітив: розтривожений моїми криками, морський дружок трохи не вилазить на берег‚ вистромлюється з хвилі сторчма, щоби бачити мене з-за берегових каменів‚ і гучно нібито скиглить...
Милий, ласкавий Грайчику-Морянчику‚ де ти тепер? Якщо живий-здоровий‚ то чи згадуєш про мене? Як гасав зі мною по морській широчіні. Як ми з тобою борюкалися на воді й під водою. Як ти надівав на плавець або підкидав угору й ловив на дзюб улюблену свою іграшку – мій капелюх...
Ми з тобою, друже, намагались і порозумітися – розмовляти. Тільки ти‚ либонь‚, розумів мене краще, а я, на превеликий жаль, мови твоєї сливе не тямив. Зовсім не розумів, дорогий незарначе‚ твоєї мови рухів і поз‚ а здебільшого, мабуть, і не помічав її, хоч вона серед твого племені‚ здається, посідає чільне місце. Звісно‚ не міг чути й мови ультразвукової. Проте й зі звичних звуків запам’яталися лише якась дещиця: ти попискував, свистів‚ квохтав, кахкав‚ гавкав, нявчав‚ щебетав, квакав, рохкав, скиглив, буркотів, тріскотів, скреготів, похрипував, плакав немовлям…... До того ж кожний звук мав ще чимало виразних відтінків‚ що, може, означали й різні поняття. Якщо я не розумів тих звуків‚ то наслідувати їх був і зовсім нездатний. Та й надто малий час – усього три тижні – дружили ми з тобою. Що можна збагнути за таку коротнечу!
Рана незарначкова під дією морської води зарубцювалась. Догоювалась і моя. Непокоїло одне: Прокіп Ласкавий обіцяв прибути до мене через два тижні‚, та не було його у призначений день‚ не з’явився він і пізніше. Не міг я знати тоді‚ що моєму господареві люта хвороба вразила серце, і машина швидкої допомоги забрала Прокопа до лікарні.
Чого-чого, а запізнення на роботу я не міг собі дозволити за будь-яких обставин. Отже, зв’язав із хмизу та сухого грабенцевого гілля оплавок на речі й одяг. Цей смішний плотик-бокорик‚ навіть завантажений‚ легко йшов на мотузку‚ збурюючи хвильку, коли ми з Грайчиком тягали його туди й сюди поблизу ямти. I ось я спрямував незарначка туди, де лежав далеченький, обжитий людьми берег.
Дорога минула без пригод. Допливли ми з ямти‚ між іншим‚ швидше, ніж я плив до неї на Прокоповому човні. Нарешті, мов оддираючи від серця прикипіле до нього‚ з болем і кров’ю, попрощався я з Грайчиком – обняв‚ поцілував – та й пішов геть з берега. Ззаду лунали закличні свисти – морський дружок благав мене вернутись. Грайчик стояв на хвості‚ високо над водою, і все кликав.
Цієї хвилини на берег висипав гурт дітей. Вони закричали до незарначка‚ замахали руками. Та Грайчик одразу ж пірнув. I скільки я не виглядав, але його вже не побачив. Не бачили люди й пізніш. Таке воно‚ життя: через одного лише негідника Грайчик став жахатися інших підлітків і‚ мабуть‚ жахатиметься довічно.