Між Сціллою і Харибдою
фрагменти зі спогадів минулих літ Дмитра Міщенка
Першою книгою історичної трилогії Дмитра Міщенка «Синьоока Тивер», «Лихі літа ойкумени», «Розплата» зацікавилися було в Словаччині.. Перекладач писав мені: «Передбачається зустріч із деякими українськими письменниками. Буду в Києві, попрошу, щоб звели мене з Вами». Не звели. У Спілці письменників не порекомендували перекладати роман «Синьоока Тивер» на словацьку мову, як не порекомендували пізніше й роман «Найвищий закон», повісті «Батальйон необмундированих», «Віра, надія, любов» перекладати на російську.
Цілились не кудись там – в самісіньке яблучко. Була б опублікована за рубежем «Синьоока Тивер», в тій же Словаччині поцікавилися б і наступними книгами трилогії – «Лихі літа ойкумени», «Розплата». А то – поза планами і намірами закоханих у себе і свою велич егоїстів... Не рекомендувати, не дозволяти – от і все.
Та хто ви такі, хлопці? Чи можу не запідозрювати вас у лихих намірах, коли неупереджені і достойні люди дають моїй творчості зовсім інше поцінування?
Для переконливості – кілька прикладів.
Відомий критик і літературознавець в одному з листів писав Дмитрові Міщенку:
«Вірю непохитно у Твою мистецьку і людську обдарованість, завжди радію Твоїй чесності, мужності, чисто народній делікатності, доброті, Твоїм книгам, яким може позаздрити багато хто з наших саморобних класиків.
18 листопада 1981 р. Леонід Коваленко».
Віктор Міняйло як стиліст стоїть чи не найвище від усіх нас, претендентів на майстерність, і який, як відомо, з похвалою не розкидається, познайомившись із романом «Синьоока Тивер», зазначив у листі до автора:
«Дорогий мій думаючий муже! Ну й приголомшив же ти мене своєю чарівною, мудрою і блискучою «Синьоокою Тивер’ю». Думаю, не помилюся, коли скажу, що це не тільки твоя вершина, а й класика української літератури. Принаймні з української історичної прози (та й у Росії) я не читав чогось подібного, як «Людолови» Зинаїди Тулуб (а це твір геніальний) та твоєї «Тивері». І уяви собі, «Тивер» видається мені поетичнішою, «незапрограмованою». Ходжу, як у чарівному сні. Щемить душа і радість лоскоче серце – через диво і злет високої душі людської. І дав же Бог тобі талант отак розтривожувати й підносити людські душі!.. Блискуче розроблений сюжет (як для іншого, його вистачило б на дві-три книги), відсутність будь-якої фальші (а хотів я, он як хотів спіймати тебе на гарячому), атмосфера натхненної, а не вимученої поетичності, правда усіх без винятку характерів роблять твій роман на голову вище від усього, написаного нашими заздрісними хохлами.
Віктор Міняйло, Біла Церква,18.1Х. 1983 р.»
Станіслав Тельнюк, як і Коваленко, один із найвиразніших прихильників нового напрямку в українському письменстві, лежачи в лікарні, визнав за необхідне озватися на Міняйлову статтю в «Літературній Україні» таким листом: «Прочитав Ваше чудесне слово про Дмитра Міщенка і з лікарні ж пишу Вам про своє захоплення цим Вашим словом. От якби такою поспіль була критика наша – чесно-правдивою, уважною до кожної знахідки чи відкриття автора, професійно (фахово) зацікавленою в добрі й розвитку нашої культури, то як би більше читали й перекладали нас на інші мови... Літ п’ятнадцять чи й більше тому виступали ми з Міщенком перед школярами. І впала мені в око його совісність, фундаментальність, його бажання докопатися до всього самому... А ще скромність, істинний письменник – не артист. Спасибі Вам за чудесне слово про нашого товариша. Я читав і насолоджувався, читав і радів, що маємо такого Дмитра Міщенка. 20.Х.1988 р.»
Для переконливості пошлюсь і на таке. Трилогія «Синьоока Тивер», «Лихі літа ойкумени», «Розплата» стала предметом наукового дослідження «Жанрово-стилістичні особливості історичних романів Дмитра Міщенка», за яке авторка удостоєна звання кандидата філологічних наук. На це дослідження надійшло п’ять кваліфікованих відгуків із п’яти університетів України і всі позитивно відгукнулися як про працю дослідниці, так і про романи Дмитра Міщенка, а фахівець з Інституту літератури АН України у відгуку на працю дослідниці зауважила, що «творчість Дмитра Міщенка, без перебільшення, є одним з найкращих здобутків української літератури другої половини XX віку».
«Ви так сміливо вторгнулись у стародавні часи нашої історії, – писав читач із сусіднього з Європою порубіжжя,– так поетично оспівали один із її етапів, що завидки беруть – що то значить сила художньої уяви!
Матеріал у вас зібрано чудовий, він настільки поетичний, що за нього, я думаю, візьмуться композитори і разом з вами, за вашим лібретто, створять чудову оперу.
Калиниченко В.Ф. М.Чернівці, 1960 р.»
До опери діло не дійшло, а драма „Княжна Чорна» тривалий час ішла на сценах Чернігівщини і Києва.
Не залишилися байдужими читачі (цього разу зарубіжні) й до «Синьоокої Тивері». Навіть із далекого Намангана, що в Узбекистані, відгукнулися.
«Милый Дмитрий Алексеевич! – писав директор тамошнього літературного клубу Владислав Кальмигін.– Нам посчастливилось прочитать ваш замечательный роман «Синеокая Тиверь». Мы получили от чтения истинное удовольствие, ибо это была встреча с настоящей, яркой и талантливой прозой.»
...Якось видавництво «Карпати» звернулося до мене з проханням вирішити долю роману Б.Загорулька «Чорногора». «Роман, – писали,– привабливий багатьма рисами, але завеликий обсягом – понад 60 арк. Пригляньтесь, чи усе в ньому правомірне».
Роман Б.Загорулька дійсно справляв приємне враження і своєрідною, з пахощами карпатських гір, мовою, і незбитими характерами, але автор втрачав міру і вдавався до замальовок, які не мали значення в розвитку подій і характерів, навпаки, захаращували твір зайвинами. Таких зайвин набралося біля десяти аркушів. Раджу авторові вилучити їх, а видавництву видати роман двома книгами.
Коли видали першу книгу, автор аж із Дрогобича привіз мені її в Київ із дарчим написом і попрохав, аби я здійснив подібну «операцію» і з іншим його рукописом, що його здає він до видавництва «Радянський письменник» (роман «На семи вітрах» теж мав обсяг понад 40 арк. і побачив світ після моєї рецензії, по суті редагування). Поява другої книги роману «Чорногора» застала Загорулька в лікарні смертельно хворим. Це видно було і по почерку, і по змісту автографа: «Рука тремтить, а душа тріпоче, як лист на вітрі. Шарпне вітер – і полетить листочок. Я мрію, я хочу, я прагну вижити, щоб повернутися до роботи, щоб зустрітися з Вами, дорогий Дмитре Олексійовичу. А поки що ділюся з Вами своєю захмарною авторською радістю».
Печально було читати такий автограф. Та що було б, коли б чиясь байдужість не посприяла виходу в світ романів «Чорногора», «На семи вітрах», цих чи не найліпших творів у доробку Бориса Загорулька? Хоч як шкода було йому прощатися з рідними, улюбленою працею, а все ж, прощаючись, він знав: його захмарна радість пішла до людей.
Таких рецензій у мене зберігається близько 150-ти. Можна уявити собі, скількох друзів я мав серед письменників, та ба, усі вони були рядові в армії творців художніх цінностей і тому не зуміли захистити мене від переслідування тих, котрі не рахувалися з принципами добропорядності і для досягнення мети – місця під сонцем – щедро використовували не тільки послуги холопів, а й владу.