Рябко та Пудель

Господар вранці випустив із хати

Підстриженого Пуделя гуляти.

Те собача манірне і ледаче,

Та виростало в розкошах одначе.

Морозу і дощу воно не знало,

Смачненько їло і м’якенька спало,

А господиня – і таке бувало –

Його у носик навіть цілувала!

Отож воно гасало без угаву,

Під кожним стовпчиком робило «мокру справу»,

За всім живим, як заводне, носилось

І гавкало на все, що ворушилось.

Загнало Кицьку на колючу грушу,

Із Півня ледь не витрусило душу,

На Козеня кидалось та дзявчало

І на Рябка – старого пса – гарчало.

Від гордощів Господар аж вмліває:

- Оце собака! Їй ціни немає!

Рябкові – прикро, мало що не плаче:

- Де ж справедливість? От життя собаче!

Я день і ніч на ланцюгу прикутий

І за добро хазяйське б’юся люто,

А ця паскуда, стрижена й погана,

Прибігла, гавкнула – і їй уже пошана!

Таке, на жаль, і між людей буває:

Хто більше гавкає – той більше й слави має…