Господар вранці випустив із хати
Підстриженого Пуделя гуляти.
Те собача манірне і ледаче,
Та виростало в розкошах одначе.
Морозу і дощу воно не знало,
Смачненько їло і м’якенька спало,
А господиня – і таке бувало –
Його у носик навіть цілувала!
Отож воно гасало без угаву,
Під кожним стовпчиком робило «мокру справу»,
За всім живим, як заводне, носилось
І гавкало на все, що ворушилось.
Загнало Кицьку на колючу грушу,
Із Півня ледь не витрусило душу,
На Козеня кидалось та дзявчало
І на Рябка – старого пса – гарчало.
Від гордощів Господар аж вмліває:
- Оце собака! Їй ціни немає!
Рябкові – прикро, мало що не плаче:
- Де ж справедливість? От життя собаче!
Я день і ніч на ланцюгу прикутий
І за добро хазяйське б’юся люто,
А ця паскуда, стрижена й погана,
Прибігла, гавкнула – і їй уже пошана!
Таке, на жаль, і між людей буває:
Хто більше гавкає – той більше й слави має…