проза Олексія Огульчанського
Хоробрий птах
З настанням теплих днів лисиця переселилась у літнє лігво. В купі старого очерету вона влаштувала зручну спальню, а трохи далі – комору. Там вона ховала здобич. Навколо комори валялися залишки лисячої їжі: заячий пух, пташині крила, риб’ячі хвости.
Лисяча комора була порожня. Голодний звір пішов на полювання. Серед болотяних купин квапливо бігали кулички. Лисиця намагалася не звертати на них уваги: не так просто піймати цих добрих бігунів.
Та ось лисиця побачила іншого птаха. Він намагався піднятись, але його щось тримало за ногу. Облизнувся рудий звір і, причаївшись, почав жадібно стежити за птахом.
Це був водяний бугай – досить великий птах, душе схожий на чаплю, з такими ж довгими шиєю і ногами та гострим, як кинджал, дзьобом. Бугаї, як і чаплі, поїдають жаб і дрібну рибу. Але, на відміну від чаплі, їхній крик нагадує мукання бугая. В тиху погоду ревіння бугая чути дуже далеко. Пір’я цього птаха своїм кольором таке подібне до листя очерету, що навіть найдосвідченіше око мисливця не відразу помітить бугая в заростях очерету.
Із птахом, за яким полювала лисиця, трапилось нещастя: він заплутався в старій рибальській сіті. До неї було прив’язане грузило, і вже другу добу тягнув бугай цей вантаж, і не міг своїм сильним дзьобом розірвати сітку.
Обережно лисиця поповзла до птаха. Ось вона вже кілька метрів від жертви. І раптом птах... зник. Там, де стояв бугай, тепер видно було купину, покриту стеблами очерету. І тільки пильне око могло помітити в центрі тієї купини гострий кинджал-дзьоб та маленькі руді оченята, що уважно стежили за хижаком: бугай приготувався захищатись.
Лисиця завмерла на місці. Потім, спантеличена, звелася на ноги і обережно підійшла до загадкової «купини». А коли вона витягнула морду, щоб обнюхати «листя очерету», сильний удар гострого дзьоба по кінчику носа перекинув хижака. Рудий «мисливець» завив від болю, але вирішив відновити атаку. Зайшла розбійниця з протилежного боку і з розкритою пащею стрибнула на птаха. У відповідь одержала удар в око. Втекла лисиця.
Лисеня
Під час екскурсії юннати зловили лисеня. Звірятко було зовсім маленьке і дехто прийняв його за цуценятко дворняжки. Яким чином малюк виповз із маминої затишної нори і заблудився в кущі шипшини – важко сказати. Лисеня загорнули в ганчірку, поклали в кашкет і так принесли до міста, на станцію юннатів.
Доглядати лисенятко охоче взявся ІІетя Петрухіи. Звірок швидко ріс. Якось юннати винесли лисеня у двір. Нехай прогуляється. Дворняжка Шустрий та їжак Яшка, що жили у дворі, прийняли новака по-добросусідськи. Правда, вони з деякою обережністю обнюхали руде цуценя, але одразу ж заспокоїлися. Що ж до нашого улюбленця півня Тихоні, прозваного так за смирний характер, то він спершу навіть не звернув уваги на звіра.
Та враз у дворі почувся відчайдушний виск і почалася бійка. Юннати, що прибігли, побачили страшну картину. Смирний і ласкавий Тихоня безжалісно бив лисенятко. З труднощами вдалося відняти його в озвірілого півня. Лисенятко було серйозно поранене. Півень відірвав йому шматочок лівого вуха і дуже подряпав бік. Рани змазали йодом. Лисеня прохворіло кілька днів.
На кінець літа звірятко зробилося справжньою лисицею. Тепер ми вже тримали її у дворі, у клітці. А в клітку зачинили її тому, що Найда (так ми звали свою лисичку) стала помітно цікавитися півнем і недоброзичливо поглядати на нього.
І ось якось уранці діти не знайшли Найди. Вона прорила нору під кліткою і втекла. Звичайно, втрата була велика, та з цим ще можна було миритися. Скільки вовка не годуй, він усе в ліс дивиться. Але діти виявили зникнення півня Тихоні. За хлівом вони знайшли купу пір’я – все, що лишилося від нашого улюбленця. Жорстоко помстився звір.