Iван Петра зустрів на ринку:
– Привіт!
– Салют!
– Що ти придбав?
– О, як царівну, взую жінку!
Глянь, модні чоботи дістав.
– А я коханій Парасині
Набір парфумів ось несу.
I стрічки – білі, чорні, сині –
Вона вплете собі в косу.
– Добавим, значить, милим вроди,
Вони ще розцілують нас.
– Не гріх тепер з ції нагоди
Й сьорбнуть.
– Не пиво, і не квас! –
Понишпорили у кишенях,
На пляшку й закусь нашкребли.
Зібрали гроші в одну жменю
I до буфету забрели.
Спочатку мов повеселіли,
Та скоро сумно стало їм:
– Ну що та пляшка на два рила?
– Еге ж, вважай, ні пив, ні їв.
– Ех ти, – Iван схопивсь, – макітра!
– Парфуми?! – здогадавсь Петро.
– Одеколону, чув, півлітра
Все рівно, що вина відро.
...З буфету з піснею, горласто,
Вони додому йдуть. Пора.
Підтримує, щоб не упасти,
Петро Iвана, той – Петра.
Петро, нарешті, спохопився:
– Що ж подарую я жоні?
Iван втішає:
– Не журися!
Мені ти друг, скажи, чи ні?
– Звичайно, друг!
– Чого ж ти плачеш?
У мене що оце в руках?
– Ну, чоботи.
– Їх два, ти бачиш?
Ще й на високих каблуках!
Чи ж з другом я не поділюся!
Один – тобі, другий – мені:
Я подарунок маю Люсі,
Й ти маєш що вручить жоні.
– Вік не забуду тебе, друже! –
Петро чоломкатись поліз.
– Я теж люблю тебе і дуже! –
Вони розчулились до сліз.
Та й по домівках повернули.
Там їх зустріли – стук і грюк...
В обох на лобі й досі ґулі
Такі завбільшки, як каблук!