Святкові ґулі

Iван Петра зустрів на ринку:

– Привіт!

– Салют!

– Що ти придбав?

– О, як царівну, взую жінку!

Глянь, модні чоботи дістав.

– А я коханій Парасині

Набір парфумів ось несу.

I стрічки – білі, чорні, сині –

Вона вплете собі в косу.

– Добавим, значить, милим вроди,

Вони ще розцілують нас.

– Не гріх тепер з ції нагоди

Й сьорбнуть.

– Не пиво, і не квас! –

Понишпорили у кишенях,

На пляшку й закусь нашкребли.

Зібрали гроші в одну жменю

I до буфету забрели.

Спочатку мов повеселіли,

Та скоро сумно стало їм:

– Ну що та пляшка на два рила?

– Еге ж, вважай, ні пив, ні їв.

– Ех ти, – Iван схопивсь, – макітра!

– Парфуми?! – здогадавсь Петро.

– Одеколону, чув, півлітра

Все рівно, що вина відро.

...З буфету з піснею, горласто,

Вони додому йдуть. Пора.

Підтримує, щоб не упасти,

Петро Iвана, той – Петра.

Петро, нарешті, спохопився:

– Що ж подарую я жоні?

Iван втішає:

– Не журися!

Мені ти друг, скажи, чи ні?

– Звичайно, друг!

– Чого ж ти плачеш?

У мене що оце в руках?

– Ну, чоботи.

– Їх два, ти бачиш?

Ще й на високих каблуках!

Чи ж з другом я не поділюся!

Один – тобі, другий – мені:

Я подарунок маю Люсі,

Й ти маєш що вручить жоні.

– Вік не забуду тебе, друже! –

Петро чоломкатись поліз.

– Я теж люблю тебе і дуже! –

Вони розчулились до сліз.

Та й по домівках повернули.

Там їх зустріли – стук і грюк...

В обох на лобі й досі ґулі

Такі завбільшки, як каблук!