У суботу, десь під вечір,
Косу взяв Іван на плечі,
Поки ще погоже небо -
Сіно викосити треба.
Йшов собі, не знав журби,
Бачить в балці з-за верби
Щось химерне виглядає -
Очі в нього, мов слюда,
Постать дика, синя пика,
Ніс червоний, як в індика,
До Івана, щось там мека,
Що - Іван не розкумека.
Думав він: «Оця химера
Видно, з Космосу приперла.
Ще, гляди, мене зжере
Чи з собою забере... ».
Ухопивсь Іван за серце,
Став благати він пришельця:
- Бачиш, в нас погожі дні,
В Космос ніколи мені.
Скоро випаде роса,
Ось дивись - моя коса:
Сіно йду косить на лан,
А зовуть мене - Іван.
Раптом дивна ця істота
Широко розкрила рота.
«Все!.. Пропав!.. - Іван трясеться, -
З`їсть... і тільки обизнеться... »
Та негадано-нежданно
Постать мимрить до Івана:
- П-по... тримай, дружок, в-вербу,
Б-бо без неї уп-паду...
Відлягло тоді в Івана,
Став приходить він до тями
Роздивився й здогадався:
Це ж землянин... нализався.