про те, як закінчуються зустрічі з давніми знайомими, — для кого щасливо, а для кого й ні…
Сеньйор Гаспареоне стояв у розчинених дверях і тримав у руках по пістолю. У сінях було темно. І сеньйор Гаспареоне у темряві не міг роздивитися, хто ж це до нього прийшов. А те, що прийшов до нього «не зовсім Коломайко», він тільки запідозрив. Хоч у цьому й не був переконаний, а проте тут же бабахнув пришельця дверима. Якби це був Коломайко, то сказав би йому, що про кашляння не домовлялися. А якщо ворог, то, оглушивши його, легше потім з ним розправитися.
Сеньйор зробив помилку, виставивши себе на світло, тим часом як супротивник його був у темряві.
Яремко міг би тут же застрілити сеньйора Гаспареоне. Але він не хотів цього робити — Гаспареоне потрібен був йому живий.
Промигнула одна мить, коли Яремко побачив свого супротивника. Та за цю мить супротивник збагнув, що вчинив щось не так.
Відштовхнувшись від стіни, Яремко стрибонув на Гаспареоне — і вони обидва полетіли в кімнату. Стрілило одразу два пістолі — один Яремків, другий сеньйорів. Але кулі полетіли в стіни. Ще один пістоль залишився в руці сеньйора Реньєро, і Яремко хотів його в нього відняти. І вже відняв, та не остерігся, — і цієї миті Гаспареоне викрутив Яремкові руку, кидонув через себе, Яремко полетів під вікно, а пістоль — у сіни. Але, полетівши під вікно, Яремко тут же скочив на рівні і хотів вихопити правою рукою ножа. Та права рука не слухалася — чортів сеньйор здорово її крутонув. Правда, сеньйор не знав, що в Яремка є ще й ліва рука і що цією рукою він добре тренувався і рубати, і різати, і колоти. Він вихопив ножа і приготувався до бою, думаючи тільки про одне: Гаспареоне треба брати живим!
А сеньйор Гаспареоне знав інше: супротивника треба залишати тільки мертвим, і скоріше! Бо, напевне, в нього є спільники — не полізе ж він сам на герць із самим Камалем Сусом, найдосвідченішим джасусом таємної деф—терхани Османської імперії!
Він уже пізнав, з ким має справу: з отим сопляком, який не дав йому вбити Ях’ю, з отим малим мерзотником, який умудрився передати його, найбільшого джасуса серед правовірних, отому Скрипникові! Еге ж, якби не зв’язки сеньйора Гаспареоне з найбільшими державцями Польщі, зокрема з самим Конецпольський, то вже згнили б його кісточки в якійсь темниці над Дніпром!..
Але ж цей малий шминдрик добряче—таки підріс — і сильний же він, шайтан! Чому ж він не застрелив його, сеньйора Гаспареоне, коли побачив у дверях?
Ага! Джасусові стало все ясно! Цей сопляк хоче взяти його, Кемаля Суса, живцем! Взяти живцем і привести до самого Дорошенка! Скрипника в цьому поході немає, Скрипник — у Москві! Це добре, що Скрипник у Москві!
Ну, коли він хоче взяти його живцем, то це ліпше для сеньйора Гаспареоне. Йому нічого боятися за своє життя — і він може йти на свого ворога сміливо й певно…
Отак вони стояли якусь мить одне проти одного, видивляючись слабких місць супротивник у супротивника. Яремко вже збагнув, що сеньйор Гаспареоне здогадався про його замір: брати супротивника живцем. Отже, буде важко!..
Саме цієї миті зашаруділо під лавкою. Сеньйор Гаспареоне зрозумів: у Яремка є спільники, вони йдуть на допомогу. Він спочатку хотів було кинутися до того, хто ліз другим виходом, але тут же збагнув: Яремко стрибне йому на спину. Гаспареоне заметався по кімнаті.
— Кинь ножа! — наказав Яремко.
— Ти свого кинь! — відповів Гаспареоне.
— Кинь ножа й здавайся! — озвався з—під лавки Ляскало і вистрибнув на середину хати.
Ляскало був із шаблею. Він міг би одразу ж або пришпилити сеньйора клинком до стіни, або зрубати йому голову. Та Яремко застережливо гукнув:
— Беремо живцем! Сеньйор показав дулю:
— Ось як ти візьмеш мене живцем!
Орудував ножем він хвацьки. Підступитися до нього було ніяк.
— Навіщо він тобі живий? — запитав Ляскало, коли Гаспареоне черконув його ножем по лівій руці, розпоровши рукав від плеча й до кисті, а з ним і шкіру.
— Потрібен, гад, потрібен! Ми його на палю посадимо! Чи зробимо йому таке, як Пекарському, — відповів Яремко, теж уже двічі зачеплений ножем Гаспареоне.
— Здавайся! — крикнув Ляскало.
— Не здамся! А вас приведу до Кантеміра!
Темнішало надворі і в хаті. Довкола було тихо. Тільки важко дихали Ляскало, Яремко і сеньйор Гаспареоне.
Потім вони знову почали водитися по кімнаті, не спускаючи очей одне з одного. Ясно було, що рано чи пізно доведеться сеньйорові здаватися, але він сподівався на щастя. І Яремко, і Ляскало були поранені, з обох юшила кров, а він, сеньйор Гаспареоне, був цілий—цілісі—нький…
За стіною мазанки щось важко гупнуло. Потім почувся тупіт ніг. Хто це був — ніхто не знав. Сеньйор Гаспареоне боявся, що прийшла підмога козакам, Яремко й Ляскало боялися, що прийшли турки чи татари. Озиратися було ніколи, бо можна було отримати удар ножем у серце…
— Еге ж! Та вони тут! Еге ж! — почувся знайомий голос Цабекала — і тут же кілька козаків з ратищами увірвалося в мазанку.
— Не вбивайте його! — закричав Яремко.
Через кілька хвилин козаки виносили зв’язаного турка з мазанки. Коні хропли, — напевне, тому, що бачили таку ношу. Так подумав Яремко.
Насправді ж вони хропли з інших причин. Уже проїжджаючи повз кущі, Яремко побачив: з бур’яну виглядають чиїсь ноги.
— Хто це там?
Ляскало позирнув на Цабекала. Мехтодь опустив очі і скромно мовив:
— Еге ж!
— Що — «еге ж»? — не зрозумів Яремко.
— Та… це він Коломайкові голову відчесав, — пояснив Ляскало.
— Справді? — жахнувся Яремко. — Я ж обіцяв йому життя!
— Так то ж ти, не я! — промовив Цабекало. — А він якраз біг кликати Кантемірових вояків на допомогу! Ну, я його й того… Еге ж…
Був уже зовсім вечір. Правда, зірок на небі, здається, ще не було. Яремко, Ляскало, Цабекало, четверо козаків та зв’язаний Гаспареоне вискочили на гору…
І тут вони побачили щось таке, що змусило їх зупинитися.
Напереріз їм, відділяючи сімох козаків і одного зв’язаного турка від табору Дорошенка й Шагіна, мчали кінно й бігли пішо сипахи й яничари.
Звідки вони тут узялися, ніхто поки що не знав. Власне, один з восьми вершників тільки й знав. Це був Гаспареоне.
Та ще знав один чоловік по той бік — Мізерниця!
Це прийшли на допомогу Кантемірові, подолавши сотні миль по морю, оті самі сипахи й яничари, яких зараз умудрився «не побачити» Павло Мізерниця…