Розділ четвертий (1 кн. 2 част. Яром-долиною)

у якому оповідається про те, як брацлавський хорунжий продовжував вельми люб’язну дипломатичну бесіду і як допомагали йому при цім реєстрові козаки Ляскало й Цабекало

Над стародавнім Врацлавом уже буяло розкішне літо. Хлопи знову ж таки вовтузилися на полях та на вгородах, у пишнолистих садах уже давно відцвіли морелі, яблуні, груші, вишні і сливи, і тепер вони дозрівали; у куіцах, під стріхами цвірінчали писклята, уже висиджені в цьому році, а деякі з них уже виглядали, щоб спробувати себе на крилятах; уже й рябі свині ходили зі своїми поросятами, риючись за хлівами, а то й на вгород пролазячи; і корови вечорами приходили з паші, гордовито несучи повні молока вим’я; і риби вже в Бузі відметали ікру і тепер безтурботнилися у воді, нагулювали м’ясо, вихлюпували своїми хвостами по водяній гладіні; і старезні діди, розігрівшись на літньому сонечку, дивилися на цюю всю благодать і думали: ех, і чого воно, життя, усе—таки таке коротке?!

Уже буяло розкішне літо, а регімент під командуванням брацлавського хорунжого пана Стефана Хмелецького усе марширував та марширував лівим берегом Бугу, і вечорами суворі військові команди перебивалися кумкотом жаб.

А на правому боці пересувалася то на північ, то на південь орда під командуванням найхоробрішого з най—хоробріших Бекіра—баші — і ніяк не могла знайти місцини, години й хвилини, щоб, не порушуючи мирного договору, опинитися на землі Речі Посполитої…

Щодня і поночі орду Бекіра—баші турбували козаки з нереєстрового регіменту під командуванням Андрія Закривидороги, оті шайтанові двадцять сотень розбишак, які й воювати не лізли, і спати не давали Бекірові—баші…

Не давала спокійно спати Бекірові—баші ще одна не вельми приємна обставина: ось уже котрий тиждень їхнього марширування минає на берегах цієї противної річки, а й досі не пристали до берегів Чорного моря оті давно обіцяні галери з будівельними матеріалами, з гарматами, ґратами, залізними драбинами, скобами та іншим добром для спорудження фортець. Крім усього отого залізного та кам’яного добра, не завадили б і додаткові тисячі хоробрих воїнів султана, а також майстрів будування укріплень. Всього цього не було — і Бекірові—баші почали снитися сни: величезна армада галер плине хвилями Чорного моря, хоробрі капудани дивляться в зірні труби, і раптом у скельцях зірних труб бачать щось подібне до хмари сарани, яка опустилася на морські хвилі… Далі доводця турецького війська прокидався і вже не хотів заплющувати очей, бо знав, що воістину побачить не сарану, а козацькі чайки, які з усіх боків ідуть на непереможну турецьку армаду…

З кожним днем ставало зрозуміліше, що галери перехоплені козаками й потоплені. А якщо це так, то навіщо тоді Бекірові—баші з усім його військом тинятися отут, біля Бугу? Як він побудує оті фортеці, якщо в його руках немає ні необхідних матеріалів, ні добрих майстрів, ні креслень?

Якось серед ночі, коли у степу знову залунали постріли і крики (козаки в черговий раз не давали спати військові Бекіра—баші!), великий доводця покликав до себе в намет премудрого мімара Ісмаїла. Слава Аллахові, що Бекір узяв його з собою, а не чекав, доки той прибуде з галерами! — а то б не було з ким говорити!

Мімар Ісмаїл був невеличким чоловічком з великою, проте, головою. Він цілими днями спав, а коли не спав, то думав. Його не обходили ніякі дипломатичні тонкощі оцього кількатижневого топтання біля гяурської річки на ймення Буг (а дехто зве її навіть Богом, що по—уруському означає не мало не багато — Аллах!), його турбувало вимушене безробіття. Кілька разів він запитував у Бекіра—баші, коли ж, нарешті, можна розпочинати будівництво, — але той не відповідав, — і тому премудрий Ісмаїл віддавався роздумам і спанню…

І от сьогодні вночі його розбудили і привели до самого Бекіра—баші.

Бекір сидів невиспаний і злий. Йому не хотілося пити шербету, йому не хотілося розважатися у своєму похідному гаремі — йому хотілося напитися вина чи гяурської горілки під назвою «оковита» і рубати голови направо й наліво. Ось хоча б і цьому премудрому мімарові…

Бекір показав Ісмаїлові на пуфик, і той, уклонившись іще раз, сів. Сів, ушнипився своїми сонними очима в полководця.

— Думаю, — промовив полководець, дивлячись кудись убік, — що галери з потрібними нам усім вантажами й людьми не прибудуть. Думаю, що гяурам удалося їх перехопити і знищити.

— Дозвольте запитати премудрого і прехороброго Бекіра—баші: до вас прибув гінець із такою вістю?

— Якби прибув гінець із такою вістю, то я би з насолодою відрубав йому голову і прикрасив нею мій скромний дастархан.

Мімар іще раз обдивився обрус, на якому стояли напої й наїдки, але улюбленої прикраси полководців не здрів. Отже, гінця не було…

— Ці гяури навіть гінця не залишили…

Мімар не мав у душі якихось мудрих слів на такий випадок: він думав про інше — як побудувати фортецю Амурат—Кермен. А те, що фортецю побудувати необхідно, в цьому не сумнівалися ні Бекір, ні Ісмаїл. Ні тому, ні другому не хотілося ставати прикрасою на дастархані великого хондкара.

— Ми можемо побудувати фортецю без того, що потопилося в морі? — прямо запитав Бекір.

— Найхоробріший трохи не так поставив переді мною запитання. Я би запитав так: чи можемо ми дістати отут, на дикій землі, каміння, залізні та мідні вироби, гармати?

— Ну, гаразд, хай питання ставиться в такий спосіб, І що?

— Каміння й залізні та мідні вироби нам можуть привезти з заходу — з молдавської землі. Тільки хай вони не баряться…

— А гармати?

— А гармати нехай познімають зі своїх батур і привезуть сюди!

— А як же тоді з тими фортецями, з молдавськими?

— А це нас не стосується! Баба—Алі дав нам наказ: побудувати фортеці — Амурат—Кермен та інші! Ми їх побудуємо! А що там з гарматами на інших фортецях — ніхто й не спитає… Поки що…

— А потім?

— Нехай великий Аллах дасть нам дожити до «потім»! А потім переможців ніхто не судитиме. Після того як дають шовковий халат з самого султанського плеча, голови не знімають…

Бекірові—баші подумалося, що він надто мало знав цього мімара. Не такий уже він простий. І справді, каже досить мудрі речі, шкода буде, якщо така голова згодиться тільки на прикрашання султанського дастархану. Бекір хотів подумати ще про щось таке миле і приємне для мімара, та Ісмаїл, блиснувши очима, рішуче сказав:

— Але для цього треба негайно перейти Буг, прибути на місце робіт. Це — одне. А друге — негайно доставити на місце робіт каміння, вапно, три тисячі робітників. Це — тільки на спорудження Амурат—Кермена!..

Ти диви! Цей пуголовок, якого ледве—ледве можна роздивитися в його халаті, уже командує!..

Але, зрештою, він каже істину. Для того щоб збудувати Амурат—Кермен, треба перейти Буг. Аллах милостивий, Аллах здатен на будь—яке диво, але навряд чи захоче він сам будувати для Бекіра—баші фортецю на не зайнятій ним території.

— А скільки всього робітників потрібно, щоб побудувати й інші фортеці?

— Ще — десять тисяч. І то — найліпших робітників і майстрів.

— А вони в цих землях є?

— Саме звідси ми беремо найліпших майстрів для спорудження найкрасивіших будівель Османської імперії. Я би взяв десять тисяч майстрів та робітників з України та Богданії — і…

— З України — не вийде… Візьмемо з Богданії та Монтенії.

— Але для цього треба негайно бути на місці. Я ще повинен обдивитися місцевість, знайти виходи гірських порід, вибрати найліпші грунти, щоб вони не повзли чи не осідали. На це теж треба час.

— Скільки часу?

Мімар Ісмаїл зволив собі замислитися. Він знав, що Бе—кірові—баші надто припікає з термінами, і тому він догідливо помовчить, аби не заважати премудрому мімарові перебрати всі варіанти.

— Шість—сім днів. І сотню помічників.

— Чудово, — мусив погодитися Бекір. Він тут же по—думки підрахував, що в разі успішного переходу через Буг на доставку робітників, на спорядження обозів з камінням та вапном піде щонайменше тиждень. — Чудово! — повторив доводця турецької армії. — Готуйся до великої роботи!

— Тільки, — повторив Ісмаїл, — не треба баритися. Час минає. А фортеці Аллах сам для забарників не будуватиме!..

— Все, — пролунало з вуст Бекіра—баші. — Сьогодні підемо через цю гяурську річку.

Мехтодь Цабекало та Яким Ляскало уже не один день не спускали своїх очей з шатра Бекіра—баші. Розмістившись на протилежному боці Бугу на горі, вони вирили там собі землянку і, узброївшись двома зірними трубами, вивчали турецький табір з усіма його особливостями. Вони давно вже роздивилися, де чий намет, хто куди поспішає, вони вже навіть угадували, з яким настроєм бігає до Бекіра—баші начальник його розвідки, вони, навіть не чувши наказів, навчилися розгадувати, яке розпорядження дав Бекір кіннотникам, піхоті чи гармашам, вони навіть знали, коли має зайти до доводці харем—агаси і коли сам доводця піде розважитися до своїх красунь…

Сьогодні вже вночі Цабекало й Ляскало побачили, що в турецькому таборі щось має відбутися — не таке, як раніше. По—перше, про щось довго мудрував Бекір із мімаром, по—друге, після бесіди з мімаром до шатра було викликано усіх начальників усіх підрозділів, по—третє, на захід було післано кільканадцять вершників — не інакше як із спішними розпорядженнями.

— Мехтодю, — сказав Ляскало Цабекалові, — я так думаю, що сьогодні вони свого офіціра на переговори з Потенгою не пошлють.

— Еге ж, Якиме, — відповів Цабекало Ляскалові, — я чомусь теж так думаю. Мені навіть здається, що вони сьогодні захочуть перейти через Буг…

— Але ж договір!..

— Договори — то для таких дурних і чесних, як ми з тобою, Якиме, — відповів Цабекало. — їм треба будувати фортеці, а ми не даємо — то що треба для того? Перейти Буг, змести регімент Хмелецького та й… Це ж робиться дуже просто!.. Бекірові—баші й так довелося дуже довго випробовувати своє терпіння. Кускве тандем, о Каті—ліна…

— Треба сказати регіментарові, — мовив Ляскало.

— І полковникові Закривидорозі, — додав Цабекало. — Отже, так! Ти поки що лишаєшся тут і дивишся далі, а я на свого Муцика — та й за Буг, до козаків!

— Давай! Скажи, що турки можуть піти через Буг напроти нас і за три милі на північ: там найліпше місце для переправи. Можуть оточити регімент і тримати його в кільці два місяці, поки Хмелецький не здасться або не згине з голоду. їх же багато…

— Скажу! Ну, бувай! Пильнуй — і дай знати Хмелецькому!

— Дам знати! З богом!

— І тобі — так само!

Цабекало вискочив з землянки, перекотився—переповз кущами й високими травами до берега, а там чекав на нього його Муцик… Мехтодь повів його до води, швидко роздягся, прив’язав свій одяг та зброю коневі на сідло — і вони обидва попливли через Буг. Швидка хвиля збивала з ніг, потім понесла і Муцика, і Мехтодя вниз. Але і той, і другий плавали добре. Вийшли на берег, обтрусилися, Мехтодь швидко одягся — і ось уже помчав уздовж ріки, невидимий для турків, на південь. За якусь милю він вибіжить на рівне поле і, вже не криючись, помчить у степ, де його чекають козаки Закривидороги…

Пан Стефан Хмелецький, брацлавський коронний хорунжий, розумів, що його хороброму регіментові рано чи пізно доведеться ставати на прю з турками. Оскільки війська у нього було небагато, то він усіма силами намагався відтягти зіткнення з переважаючим супротивником. І це йому поки що вдавалося.

Але що робити зараз?

Реєстровий козак Яким Ляскало, прибувши зі спостережного пункту, повідомив:

— Турки мають сьогодні перейти Буг. До того ж схоже, що у двох місцях. Напевне, хочуть оточити ваш регімент! З вісткою про це поїхав до Закривидороги мій товариш!..

Пан Стефан, не спускаючи очей з турецького табору, сказав:

— Почекаємо вістей від Закривидороги!

Якщо турки кинуться перепливати Буг напроти регіменту, то тут їх відбити все—таки буде можна, але якщо підуть вони на обох бродах, то буде важко!

Що ж то має повідомити Закривидорога?

Закривидорога поки що мовчав…

Закривидорога з незрозумілих причин барився…

Зате не барилися в таборі Бекіра—баші.

Розтягнутий на кілька миль турецький табір раптом ожив, як ото оживає восени поле, вкрите воронням. Залунали крики «Ялла!» й «Лулу!» — і ось уже рушила вся армада на Буг!

Справді, турки вирішили форсувати ріку в двох місцях одразу — Хмелецькому треба було одразу ж відступати, щоб не опинитися у оточенні.

Але ж договір, договір!

У таборі Бекіра—баші подбали й про це.

Тисячі стріл піднялося в небо. Всі вони перелетіли над регіментом. Але одна впала біля ніг самого регімен—тара.

Хмелецький наказав підібрати стрілу. її було обгорнуто шматком пергаменту. Пан регіментар розгорнув той шматок і прочитав:

«Пане королівський хорунжий Стефане Хмелецький! Підданці Речі Посполитої, грубо порушуючи договір між нашими властителями, нападають на наших людей, завдають їм ран і позбавляють їх життя. Оскільки ці розбійники весь час ховаються за Бугом, у межах дій вашого регіменту, а ви, порушуючи договір між нашими властителями, не караєте цих людей, не гідних звання воїна, — то ми мусимо перейти ріку, наздогнати розбійників, покарати їх і потім повернутися на своє місце. Про це ми вам і повідомляємо. Власну руку приклав капітан—баші Бекір».

— Еге ж, ховаються за Бугом, — гірко всміхнувся Хмелецький. — Не в той бік треба гнатися!..

— Виставити щити і бути готовими до оборони! — наказав регіментар.

І справді, нова злива стріл уже полетіла просто в жовнірів. Але вчасно відданий наказ дозволив запобігти втратам з боку поляків.

Сонце шпарило на небі, піт лився по обличчю Стефана Хмелецького. Було жарко, а може бути ще жаркіше.

Регіментар наказав приготувати до бою мушкети, рушниці—гаківниці. Гармати й фальконети були готові. Ось тільки турки перейдуть середину ріки — і гримнуть перші залпи!

І почнеться тоді справжня кривава баталія, з якої вийти живим небагато шансів, а як сказати точніше — ані жодного.

Але пан Стефан Хмелецький мав гонор. Пан Стефан Хмелецький любив свою державу і був готовий виконати будь—який наказ її…

І води Бугу завирували від тисяч турецьких тіл, що заплюскотілися в ріці, розкидаючи бризки навсібіч…

Жовніри Хмелецького стояли заціпенівши. Вони мовчали. А з того берега, з прибережних горбів котилося, гриміло, ревло багатотисячногорле: «А—а–а—лл—а!!!»

Пан Хмелецький мав гонор. І тому він був готовий стріти зараз геройську смерть.

Так само мав гонор і весь його регімент…

Перед утомленими очима хороброго Бекіра—баші розстелялася картина, як на гравюрах хитромудрих венеціанців: незламні його війська, орда за ордою, йшли через Буг, і буйні води гяурської ріки мусили розступитися перед воїнами пророка.

Польський регімент, ощетинившись мушкетами й арбалетами, пістолями й фальконетами, ратищами й шаблюками, стояв не здригаючись. Дурний він, отой польський хорунжий Хмелецький! Х—ха! Прізвище — майже Хмельницький! Під Цецорою одного Хмельницького взяли були в полон. Хоробро бився козак із польським прізвищем та єзуїтським вишколом, але сила силу ломить — утрапив у полон!.. Дальшої долі його Бекір не пам’ятає. А зрештою, що говорити про долю вояка, який опинився в полоні?!

Дурний він, отой польський коронний хорунжий Хмелецький! Він вимагав, щоб сам Бекір, сам доводця всієї могутньої армії, прийшов на переговори з ним, нікчемним брацлавським регіментаром. Що ж, оточать зараз твій регімент добірні орти Бекіра—баші, а інші сили підуть будувати Амурат—Кермен. Тицьнеться коронний хорунжий з оточення — а ходу нема! Так і сидітиме, поки не попроситься на переговори з Бекіром—баші. А Бекірові—баші не хотітиметься з ним бесідувати, доки не побудує він Амурат—Кермен та інші «кермени»…

Ось уже орти Бекіра—баші уплав перейшли середину Бугу. Воїни користуються човнами, дошками, колодами, снопами очерету й куги… Жалюгідно плюються картеччю гармати Хмелецького, стріляють нікчемними кульками мушкети, гаківниці, ухають фальконети! Куди там?! Чи здатні вони зупинити наступальний порив яничар, сипахів Бекіра—баші? Навіть під обстрілом турецькі війська переможно форсують Буг, а он отам, де ніякого обстрілу й немає, — там, на обрії, хоробрі орти Бекіра—баші переходять той Буг убрід — і через годину весь регімент Хмелецького буде в подвійному кільці, через яке не проб’ється навіть щур!

— Ялла! — чує Бекір трохи збоку. Вояки у одягу сипахів під зеленим прапором пророка мчать поряд з наметом головного доводці. Бекірові—баші хочеться махнути рукою і підкликати сюди командира цієї орти. Підкликати й нагримати: чому це його воїни забарилися?

Але сипахи, разом зі своїм ода—баші, різко змінивши напрям, мчать до самого Бекіра. Орта яничарів, що охороняє свого доводцю, ледве встигає вхопитися за зброю, як тут же опиняється під копитами коней, що летять, мов ураган. Бекір розуміє, що сталося щось незрозуміле, щось таке, чому немає назви, але вдіяти вже нічого не встигає. Над його головою свистить аркан, він пам’ятає ще, що його кудись потягло, смикнуло, а далі… а далі…

Орті сипахів на допомогу прискакало ще кілька орт вершників під зеленим знаменом пророка — і ось уже лунає на весь табір вереск красунь з гарему Бекіра—баші. Харем—агаси хоче оборонити своїх хуррем від сипахів, які показилися, — але раптом він бачить, що це — не сипахи! Це — урус—шайтани, які переодяглися в одяг турецьких войовників і, користуючись тим, що зараз усі пішли на Буг, налетіли на шатро самого доводці. Харем—агаси кричить своїм писклявим голосом, але його крику ніхто не боїться, тоді він хапає ратище й біжить назустріч передньому козакові з синьою міткою над правою бровою. Та цієї миті якась сила підносить його вгору й кидає на спину коня — і от уже харем—агаси мчить, втрачаючи свідомість, степом…

Начальник таємної служби, з яким Бекір так і не порадився перед своїм наступом — а даремної — хотів заховатися за шатром, та його там знайшли, без зайвих слів підняли на ратищі — слава Аллахові, що наштрикнули не тілом, а широким поясом, — і тепер командир розвідки стирчав угорі, мов прапор, і боявся, що пояс ось—ось розв’яжеться — і тоді доведеться йому на повному скаку летіти на землю, під кінські копита…

— Цо то є? — запитав коронний хорунжий у козака Якима Ляскала і показав на якісь незрозумілі переміщення у тилах турецьких військ.

Ляскало, який навіть з Бугу побачив би, як клішаться таргани на півмісяці Айя—Софії (якби той місяць стирчав на півтори милі вище), поставив перед регіментаром вимогу дати йому зірну трубу. Він, повторюємо, бачив усе й так, але ж душа хотіла, аж стогнала, аби пан регіментар перед ним, Якимом, хоч трохи поприслужував.

— Прошем пана! — подав пан Хмелецький зірну трубу Ляскалові. Той зирнув і тут же заявив:

— Маємо відповідь від Закривидороги!

— Мені не відповідь потрібна, а підмога! — лайнувся пан Хмелецький.

— Здається мені, що пан регіментар матиме можливість вести цікаву бесіду з самим Бекіром—баші!

— Ніколи коронний хорунжий Речі Посполитої не стане на коліна перед капітаном—баші Бекіром!

— А якщо стане Бекір?

— Прошем пана облишити свої хлопські свинячі жарти!

— Ніяких жартів, пане регіментаре! Закривидорога зі своїми хлопцями узяв у полон Бекіра—баші, його гарем — ой—ой—ой—ой—ой, які гарні дівойки! — його харем—агаси і начальника його розвідки! І помчали в степ! І турки тепер не знають, що робити: лізти на регімент чи гнатися за козаками!

— Зате я знаю, що робити! — тріумфуюча вигукнув пан Хмелецький. — Ти знаєш, що я зараз зроблю, козаче мій золотий?!

— Знаю! Пан Хмелецький передусім забере назад свої слова про недоречні чи, як він зволив висловитися, хлопські свинячі жарти!

Пан Хмелецький ударив себе долонею по лобі.

— Прошу пана Ляскала подарувати мені недоречний вислів, що вирвався в запалі битви! Пшепрашам пане!

— Гаразд, пане Хмелецький!.. А тепер робіть другу справу: давайте наказ атакувати! До турків дійшло, що в тилу щось трапилося. Та, врешті, онде намет їхнього доводці повалений, прапор забрано козаками, і навіть — ха—ха—ха! — гарем забрали! Що вони з ним робитимуть у чистому степу?

Пан Хмелецький уже не чув подальших філозуфувань Якима Ляскала, а тут же наказав своєму сурмачеві грати заклик до атаки. І не треба було виконувати той сигнал двічі! Мов буря, кинулися поляки на турків, що вилазили з води, і почали їх знову заганяти у хвилі.

За цією колотнечею половина регіменту не помітила, що перепливла Буг і продовжувала вже переслідувати ворога на його землі — так остогидло воякам оте дурне кількатижневе марширування без пострілів та ударів шаблями перед очима нахабного ворога! Зараз поляки, нарешті, дорвалися до справжньої бійки!..

Пан регіментар уже кілька разів командував сурмачеві грати відбій, і той грав відбій, але жовніри все ще не хті—ли повертатися з війни, за якою вони так скучили…

— Ляскало! — гукнув пан регіментар Якимові, котрий ще й досі мудрував, навіщо козаки забрали разом з Бекіром—баші ще й його гарем. — Ляскало! Сідай на коня, перебирайся на той берег і передай Закривидорозі моє захоплення його діями. Скажи, хай негайно везе Бекіра сюди?

— А гарем?

— Виконуй мій наказ! — грізно насупився пан Хмелецький. — І то — негайно!

— Слухаюся! — гукнув Ляскало, уже злітаючи на коня…