Розділ другий (2 кн. 2 ч. Яром-долиною)

що поранить душі тих, що вірять у нелицемірність Шагіна—Герая та його брата

«Ах, як це добре, — подумав Шагін—Герай, — що вдалося нам узяти в свої руки цього Кантемірового сина! Тепер не Кантемір, а ми диктуватимемо супротивникові, що робити, а чого не робити… Ну, першим ділом треба їх змусити забратися зі своїми військами від Бахчисарая. А взагалі — треба примусити їх зовсім піти з Криму!..»

Він ходив по кімнаті туди—сюди і думав.

Ситуація, що позавчора була катастрофічною, сьогодні повернулася іншим боком. Тепер не Кантемір на коні, а він, Шагін—Герай.

Зайшов Магомет—Герай. Обличчя змарніле, очі каламутні. Знову, певне, не спав цілу ніч. Молився, напевне.

— Непогано почався день, слава Аллаху, — у відповідь на німе запитання брата—хана сказав калга—султан.

— Бачу, — слабким голосом відповів Магомет. — Дощ пролився на ниви, сонце сяє…

— Сонце — це так, — погодився калга. — А є ще одна радість: нам удалося викрасти з ворожого табору дуже важливу для нас людину.

— Кого ж? — неуважно запитав Магомет, думаючи про щось своє.

— Кантемірове щеня — Іштерека—мурзу… Його Кантемір залишив командувати військом біля Бахчисарая.

Магомет—Герай з подивом поглянув на Шагіна. В його пригаслих очах ізнову з’явився інтерес до життя.

— Ко—о–ого? — не повірив своїм вухам Магомет—Герай. — Повтори, будь ласка!

— Іштерека!.. Щойно я розмовляв із цим хлоп’яком. Я наказав кинути його до в’язниці. Нехай посидить з пацюками, а вже потім ми покажемо його Кантемірові!.. І продиктуємо Кантемірові наші умови.

Хан Магомет—Герай з докором поглянув на свого меншого брата. О, цей Шагін! Вічно він зі своїми вигадками! То колись скуб бороди російським послам та бив нагайками, а він, хан Магомет, мусив якось усе це владнувати, бо ж і цар російський Михайло, який іноді допомагав Кримському ханству, не вельми ласкавий був з послами—татарами!.. А тепер — Іштерек!.. Та треба його негайно привести до хана, та дати йому добру кімнату в палаці, та бесідувати з ним відповідно до його сану…

Шагін—Герай, уважно слідкуючи за виразом на обличчі свого брата, тут же здогадався, про що той думає.

— А як ми з тобою, два хани, а не мурзи, сиділи в кандійському зіндані, — так ніхто не думав про наш з тобою сан?! — аж заскреготів зубами Шагін. Його борідка виставилася вперед, сам він пригнувся, мов пантера, що збиралася ось—ось стрибнути на свого ворога. — Ти що — не розумієш, за що розгорілася в нас війна? Чи ти думаєш, що Кантемір не відправить нас назад, у кандійський зіндан, як тільки вдасться йому перемогти?! Це — в кращому випадку!

— Вони — це вони, — слабко відмахнувся рукою Магомет. — Але ж ми повинні бути шляхетними…

— Задля якої речі? — задихнувся від люті Шагін—Герай. — Це щеня Іштерек прискакало сюди зі своїм батечком скинути тебе з трону, а я мушу з цим щеням бути шляхетним!

Магомет збагнув, що його брат затявся. Сперечатися з ним зараз нічого. Сперечатися з ним нині, в той час, коли військо Кантеміра стоїть під мурами Бахчисарая—це відволікати увагу від головного. Магомет—Герай подивився розгублено й докірливо на свого рішучого брата і мовчки вийшов…

— Шляхетними… — пробурчав Шагін—Герай з іронією. — Якби все будувалося на благородстві… Та й де воно, те благородство? Тільки в нікчемних віршах отих блюдолизів, що крутяться в Стамбулі довкола трону.

Важко грюкаючи своїми фарангськими чоботищами, увійшов без попередження Акрам—баші.

— Що таке? — підняв голову Шагін—Герай.

— Парламентери…

— Ясно… Що вимагають?

— Віддати Іштерека.

— А навзамін?

— Обіцяють віддати Амета—Киримли…

— Що?! — аж сіпонувся лівою щокою Шагін. — А ще що?

— Нічого…

— Вони що — сказилися? Вони хочуть, щоб я їм повідрубував зараз голови й повиставляв на мурах?

— Вони — люди підневільні, — рівним голосом сказав Акрам—баші, — їм сказали — вони виконують…

— Ану, Акраме, введи їх сюди!.. Я з ними поговорю!..

Ввели парламентерів. їх було троє. Дивилися насторожено. Знали, що прийшли туди, звідки живими можуть і не вийти. Але наказ є наказ. їм наказали передати такі й такі умови — от вони й прийшли.

Шагін двічі пройшовся перед парламентерами — і знов мов пантера перед смертельним стрибком.

— Що пропонують ваші начальники? — запитав він, зупинившись.

Середульший із парламентерів сказав:

— Пропонують віддати нам Іштерека. А ми вам — Амета Киримли, через розбійницькі дії якого нам не вдалося заволодіти Бахчисараєм.

— І це все?

— Поки що все, — неохоче відповів середульший, — Але ви можете передати нами свої вимоги.

— А в нас одна вимога — щоб Кантемір разом з усіма своїми військами пішов з Криму і більше ніколи сюди не приходив. А як прийде — ми посадимо на палю його сина Іштерека. Він сидітиме у нас аманатом.[43] Ясно?

— Ясно, — відповів середульший. — Нам сказали ще таке: міцні мури Бахчисарая, але й вони можуть упасти перед військом Кантеміра. І ще сказали, аби ми передали: якщо хоч волосина впаде з голови Іштерека, то з вас упадуть голови.

— Ти сам собі підписав вирок, нікчемо, — з задоволенням мовив Шагін—Герай. — Я хотів тільки вискубти твою бороду й виколоти тобі око й пустити з богом, а тепер я з насолодою відрубаю твою голову й викину твоїм собакам за мур!

Шагін тут же вхопився за шаблю. Акрам—баші гукнув з переляку: «Гальт!»[44] — та було вже пізно: голова парламентера покотилася по килиму, і кров з неї хлюпала, мов червоне вино з перевернутого глека…

— І цих — так само! — ревонув Шагін варті. — А голови — за мур!

Він ходив по кімнаті, аж бігав, і його м’які чобітки залишали на килимі червоні сліди — він таки вступив у кров…

Вартові та служники винесли безголовий труп, винесли й голову, що дивилася загасаючими очима на Шагіна, витерли кров. Шагін ходив узад—вперед… Нарешті, зупинився напроти Акрама—баші.

— Ну? — запитав. — Чого мовчиш?.. Ну, як?

— Зер шлехт,[45] — відповів Акрам—баші. — Яман![46]

О, як набридла Акрамові—баші вся оця служба, все своє життя бозна за скільки миль від рідного краю! Власне, не так і далеко від Криму його Бремен, а здається: на другому кінці нічного неба. Що його тримає в цьому пекельному краю? Гроші? Віра? Становище? Та його ж власна голова ще тиждень тому могла отако дивитися, як голова оцього парламентера, з кілка на стіні! Дякуючи, звісно, Шагінові, що врятував від неправедного гніву Магомета. Шалений Шагін, сумирно—набожний і нерішучий Магомет… А голови летять однаково…

— Яман! — твердо відповів Акрам—баші.

Так само твердо він знав, що Шагін—Герай його не зачепить ні за які слова. Він потрібен Шагінові.

Амет—Киримли конав. Він стояв на помості, прив’язаний руками до перекладини. Ноги, щоб він не дригався й не відбивався ними, були затиснуті в спеціальних колодках.

Кат підійшов іззаду і провів ножем по голій спині Аме—та. Ешкийя навіть не здригнувся. Темно—червона кров закапала на поміст. Кат провів ножем іще раз… Амет—Киримли подивився на мури Бахчисарая. На мурах стояли його занімілі хлопці. Він знав: цієї ночі вони пролізли в ворожий табір, вони всі шукали його, але не знали, в якому місці його тримають, вони вкрали Іштерека, але зробили помилку: віддали цього Іштерека, сина мурзи Кантеміра, Шагінові. А той не захотів міняти Амета—Киримли за Іштерека. Тепер Аметові доведеться тяжко вмирати…

Кат різонув ножем упоперек — і потягнув пас шкіри зі спини. Амет—Киримли, хоч і не бачив, але чудово знав, що це таке. Боляче, звісно, аж дзвенить у голові, але треба терпіти…

Шкода, що хлопці не зуміли обміняти його на Іштерека… Шкода, що хлопці повірили Шагінові. А хіба він, Амет—Киримли, не кинувся, не роздумуючи, на заклик Шагіна—Герая: порятуй мене?! Не Шагіна кинувся він рятувати, а незалежний Крим. А як точніше: то й Шагіна, бо ж саме Шагін, який би він не був, стоїть на чолі тих, хто бореться за незалежний Крим!..

Кат узявся різати ще один пас зі спини. Боляче, але й до болю треба звикати, все—таки вже скоро буде той час, коли й болю не буде чути… Правда, кати знають свою справ}’, і якщо є в твоєму розтерзаному тілі, яке вже нічого не чує, хоч одне макове зерно, яке той біль відчуває, то він знайде й те зернятко, і довго буде його плекати, щоб біль розрісся на всесвіт. Ой довго ще доведеться Аметові терпіти біль, ой довго!..

Піт тече по обличчю, але мов крізь туман бачить Амет на стіні високого сивоголового фаранга. Це той самий хоробрий Акрам—баші, який керує обороною Бахчисарая. Він був рудий, а знедавна посивів.

Амет бачить, як фаранг наводить фальконет. Що там далі — він побачити не встигає, бо перед обличчям, закриваючи мур, з’являється мавпяча пика ката… Ага, зараз він почне різати Аметові вуха, ніс, язик… У, м’ясницька порода, у, кассапчі,[47] у, кровопивцю, чекай, піймають тебе колись мої хлопці, вони помстяться тобі за Амета—Киримли!

І тут пролунав постріл Акрама—баші з фальконета. Невелике свинцеве ядро знесло одразу дві голови — катову й Аметову…

Шагін—Герай покликав Акрама—баші до себе, посадив поряд, налив вина і сказав:

— Спасибі тобі, вчорашній гяуре, за той постріл, Ти врятував мою душу від сили—силенної прокльонів, які міг вилити на неї Амет.

— Ти міг би виручити його — і не було б прокльонів…

Шагін—Герай подивився на Акрама—баші, мов на дитину:

— Ти вже сивий, Акраме, а мислиш, мов дитина. Ти хоробрий і розумний, а серце в тебе дівоче. Не віддав би я Іштерека і за сто Аметів. Іштерек — це політика, а Амет — це жалість… А крім того, Акраме, якби нам удалося перемогти, то через місяць після перемоги довелося б рубати голову Аметові. Ми в одному з ним зійшлися: він не хоче, щоб наш Крим сквернили чоботи яничар та яничарських прихвоснів, і я цього не хочу. А в усьому іншому ми — вороги. Він — пастух, який хоче правди. А правди немає — такої, якої він хоче. Є правда моя. І я знаю її. Бо в моїх жилах тече чінгізханова кров, а не в Аметових…