з підслуханого
* * *
- А як я піду від тебе,
Ти зазнаєш муки?
Чи у розпачі на себе
Накладеш ти руки?
- Люба! Чесно зізнаюся:
Так завжди роблю я.
Щойно тільки оженюся –
Вже й петлю готую!
* * *
Плаче жіночка: - Це ж треба!
Чом же ти до шлюбу
Не сказав мені, що в тебе
Штучні вставні зуби?!
Молодий промимрив тихо
(Бо прийшов у прийми):
-Якщо тільки в цьому лихо –
Я їх зараз вийму…
* * *
- Ось ми і подружжям стали!
Будем разом жити.
Чи ти будеш мене й далі
Міцно так любити?
Він шепоче тихо й ніжно:
- Люба, не лякайся!
Я завжди любив заміжніх,
Тож не переймайся!
* * *
Молода кричить сердито
Молодому прямо в вічі:
- Чим же будеш ти робити
Свої справи чоловічі?
Той на капосне питання
Каже: - Так воно вже сталось…
Я ж єврей! В нас – обрізання…
От вони й перестарались…
* * *
- Як тобі моя фігура?
Очі, бюст, манери?
- Ти прекрасна, як скульптура
Римської Венери!
- А мої сіднички, ніжки?
- О, то справжнє диво!
- А що любиш ти найбільше?
- Ну, найбільше – пиво…
* * *
- Двісті тисяч! На придане
Батько розщедрився!
Ти ж не через двісті тисяч
На мені женився?
- Я б з тобою одружився,
Щоб ти, люба, знала,
Коли б навіть ти сто тисяч,
А не двісті мала!
* * *
- Та лягай уже! Не вий ти
Рими та куплети!
Треба ж було мені вийти
Заміж за поета!
- Люба! Закриваєм тему!
Годі лити сльози!
Ось «доб’ю» свою поему –
Й перейдем до прози…