уривок
Добру сотню років тому придбав собі землі в запорізьких степах німець Гільз. Певно, водився капіталець у германця, бо за одне літо зумів поставити на березі тихої річки Гайчур чималий двоповерховий будинок. Обгородив його кам'яним муром, поряд звів іще ряд господарських будівель: конюшню, кузню, корівник. I все це стало прозиватися маєтком пана Гільза.
За верству від маєтку Гільз звелів поселятися своїм робітникам. Так виник хутір, якому пан дав назву на честь свого укоханого хорта Шракса. Але люди не хотіли ламати язик на «хуторі Шракса» – дуже вже незручне для українців словосполучення, та ще й знали, що то собаче наймення. Село стали називати Шараксівкою, а затим Шарахівкою, що з часом уже мало й свою історію.
Iще коли пан засновував свій маєток, відзначився серед наймитів якийсь Штепа Семен. Хитрий був чоловік, пронозуватий, як в'юн, завжди знав, із якого боку до пана під'їхати, та ще й наче по-німецькому дещо петрав. Тож цілком природно, що незабаром він уже в прикажчиках ходив, вірніше, не ходив, а верхи їздив. Незабаром Семен і забув, що й сам був холопом. Ну й, звісно, догоджав панові, як богові, обкрадав на платні поденних, а потім і пана, як траплялося, не поминав обдурити.
I вибився Семен Штепа у великі хазяї. Не рівня вже голодранцям. Років за десять і він став про свій хутірець подумувати, бо мав дві пари волів, три пари коней, неабищицю з реманенту. Правда, невдовзі потому, як Семен із Гуляй-Поля з ярмарку привів пару коней, до нього прийшов один чоловік і сказав: «Оддай коні, що вкрав». I позивав Семена той чоловік, але нічого не висудив, бо сам Гільз підтвердив, що ті коні Семен у нього, в пана, купив...
Ось так стало в Семена три пари коней...
Таким саме робом у Семена і його братів іще багато чого поназбиралося.
Добились-таки Штепи пайового дозволу на відмежування. Якось, уподобавши місце для майбутнього хутірця недалеко від Шарахівки, в коліні річки, підійшов Семен до мужиків, що саме косили траву.
— Ну, хахли, — звернувся він до дядьків, — хто хоче піти до мене садибу городити? Пан, значить, дозволив узяти п'ятьох охочих. Не бійтеся, не зобиджу. Вдвічі більше матимете, ніж у цього скнари із загряниці.
Це так Семен намагався між мужиками за свого видаватися, тому й лаяв пана.
— Де ж ти хочеш своє кубло заснувати? — спитав один із мужиків.
Семен скривився, але відповів спокійно:
— Он, де шлеї. — Й він показав на прикриту свіжим сіном кінську збрую.
Ці слова Семена Штепи стали «історичними» для всіх його нащадків: відтоді весь рід Штепів стали називати «Дешлеями». Ще й досі це прізвисько тінню тягнеться за всіма Штепами.
Куток, де оселилися брати Штепи, шарахівці назвали Дешлеївкою. Поступово Дешлеївка росла. Й майже всі Штепи, мало працюючи, заможно жили. Але й серед них виділявся Семен Штепа. Знали шарахівці, як багатіють Дешлеї, але що ти їм вдієш? I як не намагався Семен виказати себе «рівним» з мужиками, але його, як і всіх Дешлеїв, люди ненавиділи за грішну душу й темну совість.
Може б, і вибився Семен із братами в пани, якби ж то не загорілися «ні з того ні з сього» однієї літньої ночі дев'ятсот п'ятого року їхні садиби й пихатий маєток Гільза.
Погрілися тоді мужики. I ніхто з них і пальцем не кивнув, щоб погасити пожежу. А ранком мали причину ще й розважитись: біля згорілого маєтку пана Гільза було знайдено напівзотлілий козирок від кашкета, загубленого, мабуть, палієм. З Гуляй-Поля прибула поліція з собакою-шукачем, якого шарахівці назвали пожежником, бо, коли йому дали понюхати козирок, він, крім диму, ніякого запаху не почув, чхнув, а потім підняв ногу й позначив той речовий доказ так, як це собаки вміють робити. Під регіт мужиків поліція змушена була облишити пошуки, але для підтримання честі мундира кількох чоловік заарештували. Та незабаром їх відпустили, бо ні про що не пощастило довідатись...