у якому мімар Муса благає грому на голову Надир—Бея
Мімар Муса прийшов на будівництво своєї мечеті, підіткав поли халата й став з мулярами на риштовання. Камінь за каменем лягає в стіни нової споруди. Мімар Муса, не дивлячись на подавальника, простягає ліву руку, бере нею цеглину, випалену за староруським способом, правою бере розчин, приготований за порадами київських майстрів, намащує камінь і акуратно кладе…
Працюється радісно, працюється весело, наче у себе вдома, в Києві, на батьківщині. Міцна мечеть буде — тисячоліття стоятиме, бо знає мімар Муса науку будівничих свого краю…
По—весняному сонце пригріває. А що ж — Великдень минув… Отже — людська пам'ять: здавалося, став правовірним мусульманином, а згадуються, мимоволі згадуються і Великдень, і Різдво, і Петрівка, і Спасівка, і всі інші свята вітчизни.
Чого б то? Чому ти, мімаре Мусо, не мислиш ширше? Чому ти лише розумом розумієш, що є цілий світ і в нім — Істина. І для всього світу одна Істина. Невже ти не розумієш, мімаре Мусо, що це треба й серцем сприйняти? Так чому ж твоє серце ниє за Вкраїною? Що в ній, поневоленій, гарного?.. Ні, ні, вона прекрасна, але ж де ти прикладеш на Вкраїні свій талант? Бо не українцям нині Україна належить… Куди ти подінеш свій талант, мімаре Мусо, якщо він хоче дії?! А на Вкраїні йому діяти не дадуть. Що міг зробити зі своїм геніальним хистом Атанасій Слабошпицький, цей український Архіт, Евклід, Птоломей, Архімед і Коперник, якщо його книга існує в однісінькому примірнику, бо вельми мудрі земляки, побоявшись кари божої, не видрукували її? Тепер сія книга лежить за тридев'ять земель од України…
Камінь за каменем влягається в стіну. Якщо підвести голову й окинути оком весь будівельний майдан, то можна вже бачити, як поволі росте із землі велична споруда, восьме диво світу. Вона встане як виклик небесам… Ні, не як виклик, а як гармонійне поєднання земного в небесному. Коли Надир—бей подивився на малюнок мечеті на папері, а потім на її модель у глині, він перелякано спитав: «А не впаде?» — «Ч—числа к—кажуть, що н—ні» — відповів Муса. «Що ти мені — числа? — роздратовано перебив Надир—бей. — Не з чисел голови зніматимуть, а з тебе і з мене, як що не так… Скажи, а що тобі аллах підказує?» — «Аллах—х з—зі мною числами говорить, а з т—тобою, о с—славний Надир—бею, як?..» Надир—бей не знайшов, що відповісти. Погладив свою мовби відпрасовану бороду і по паузі мовив: «Оскільки числа вигадав аллах і надшив кожне число своєю премудрістю, то, звісно, числа мають говорити істину. Та чи вмієш ти читати божу премудрість у числах, мімаре Мусо?» — «Намагаюся. І д—дещо м—можу». Тоді Надир—бей замовк зовсім… Але не заспокоївся.
Кілька раз був він у Баба—Алі, радився з чиновниками, навіть з великим візиром…
Камінь за каменем, камінь за каменем… Уже жарко стало. Робітники дивляться, як скажено працює сам мімар Муса, і теж намагаються не відстати.
І враз Муса мов закляк. Камінь тримає в руці, стискає його побілілими пальцями.
Згадалося…
…Невелика, але вельми красива мечеть на околиці Адріанополя. Коли Муса бував у цьому місті, він завжди приходив помилуватися вишуканим її силуетиком, лініями, що рвонулися увись, якоюсь незвичністю візерунків з кольорових плиток. Ніби дівчинка—вкраїнка у вишиваній сорочці стала тут, на землі турецькій, та дивиться в небо, на журавлів, що летять у рідний край — за море…
Мімар Муса знав, що зодчим не дозволялося залишати свої грішні імена на священних стінах зведених ними будівель. І все ж він шукав це ймення, бо знав, що не було ще такого зодчого, який не захотів би своє ім'я лишити десь на стіні чи колоні… Як правило, майстри залишали свої імена у плетиві візерунків. Муса обійшов тую мечеть не один раз, обдивився кожен візерунок, та заплетених у візерунки арабських слів не побачив. Тоді він узявся перемальовувати візерунки на папір. І, виводячи лінію за лінією, раптом усе збагнув. Невідомий майстер стилізував під арабську в'язь літери кирилиці, змінив їх майже до невпізнання, але умудрився написати таке: «Воздвиг сю мосхію зодчий Димитрій з Переяслава». П'ять плиток, на кожній по одному чи по два слова. Всміхнувся тоді Муса, подивувавшись кмітливості майстра. Кирилиця читається зліва направо, а арабське письмо навпаки. Отже, ніхто з турків не зможе прочитати. Тільки земляки, та й то…
Хто він був, зодчий Димитрій з Переяслава? Муса передивився старі документи — жодного слова. Навіть його турецького імені немає. Наче не було зодчого…
Кілька днів тому Муса знову був в Адріанополі. І знову пішов до мечеті. Був вечір. Біля неї побачив кількох робітників, які під охороною яничарів щось робили.
— Гяур проклятий хотів осквернити дім аллаха, — прошипів вусатий ода—баші. — Та я прочитав його собаче ім'я.
— Щ—що ж—ж т—то з—за ім'я? — запитав мімар Муса.
— Я тут же його забув… Ми розбили вдрузки оті плитки. І тепер ставимо нові, з новими візерунками.
— Щ—що ж—ж т—там—б–буде н—написано? Як—ке ім'я?
— Мімар Амурат з Адріанополя.
— А ч—чи ж—ж можна — отак? Адже н—ніяких імен н—не в—велено лишати на мечетях?
— Вам — не велено. Нам — велено. Через сто літ Висока Брама на весь світ розповість про творіння свого геніального майстра тюрка Амурата з Адріанополя. І світ скаже: коли вони ще хтозна—коли таке вміли робити, то хай вони і світом правлять.
— Але ж Д—димитрій д—думав п—про аллаха, а н—не про т—те, що х—хочеться якомусь яничарові.
— Цить, — засичав ода—баші. — Звідки тобі відоме це ім'я? Ти що — теж урус?
— Як і ти, — спокійно сказав мімар Муса. — Але ж—ж і ти, і я — за—р–раз і до кінця життя — османли.
— Так, ми османли. Але чому ж ти не розбив це богопротивне ім'я? Чому?
— Т—тому щ—що я сам м—мімар і дбаю про своє ім'я. Н—не хочу, щоб зникло воно в безвість… А до того ж а—аллах с—сто літ терпів ім'я Д—димитрія з—з Переяслава на стінах свого дому — і земля не запалася…
…Камінь випав із заціпенілої руки мімара Муси і загримів униз.
— Чия то псяча лапа камені швиргає?! — зарепетував хтось по—польськи.
— Тихо! То мімар Муса! — зашикали на поляка.
— А мені все'дно — чи комар, чи мімар!
— Майстре Б—болеславе, — озвався мімар Муса, — я п—прошу в—в тебе пробачення. Рука втомилася.
— Втомилася, втомилася! А якби вбив?
— Н—нічого б страшного н—не сталося, — раптом розізлившись, гарикнув Муса. — Поставили б на це місце іншого — в—в ім'я аллаха.
Майстер Болеслав замовк. Замовкли і всі навколо. Мімар Муса простяг руку за каменем, але камінь не ліг на його долоню.
— Ну чого ти? — підвівши очі на стрункого хлоп'яка — подавальника з рудим пушком на верхній губі — мовив Муса.
Подавальник, набурмосений, стояв перед мімаром, мовби не бачив його… Спересердя хотів штовхнути його зі стіни, та вмить охолов. Що з тобою, Мусію—Мусо? Чом ти раптом так розлютився?
А якби і штовхнув оцього рудого вниз — то що? Хто знає його ім'я? Кому він потрібен? Оцій мечеті потрібні його руки, а не ім'я. Ніхто й не згадає його через рік… Та й чи зараз кому цікаво, що є на світі оцей парубок з Москви?..
І враз згадалася адріанопольська мечеть і яничарський ода—баші… «Хай знає світ, що то будував тюрк Амурат з Адріанополя, а не якийсь там задрипаний слов'янин Димитрій з Переяслава…» Хотілося заскреготіти зубами й стрибнути зі стіни вниз. Аж паморочно стало…
Не помітив, як спустився з риштовань, як мовчки минув мовчазних будівельників. Халат з підітканими полами надавав мімарові Мусі вигляду дервіша чи божевільного, а він ішов і нічого не бачив.
…Але ж, Мусо, і на батьківщині ніхто не знає імен зодчих. Хто воздвиг Софію Київську? Хто Лавру? Хто у Чернігові святому здіймав собори під небо?
— Але т—то — б—батьківщина. То — для рідного краю…
— Мусо, нема для Істини рідного краю.
— Нема? А м—може. Істина не в б—безмежжі, а в…
— А в чому?
— Не з—знаю, н—не знаю, не знаю… Зупинився — почув знайомий голос. Спиридон? Мімар Муса труснув головою, озирнувся. Побачив руки свої — брудні, розчином будівельним вимазані. Підійшов до калюжі, став їх мити. Вимив, поправив свій халат, помацав чалму на голові, провів вологими руками по обличчю.
Знову почувся голос Спиридона. Муса повернувся на голос. Спиридон ішов не сам. Його вели під руки кілька озброєних вояків. Грек намагався вирватись, але даремно.
— Мімаре! Мусо! — закричав Спиридон. — Рятуй мене! Плутаючись у полах халата, мімар Муса побіг назустріч грекові.
— Ану, стій! — чотири чи п'ять ратищ уперлися в мімарові груди. — Ми ведемо цього злочинця до Надир—бея. Геть з дороги!
Муса окинув оком вулицю. Що робити? Зупинився очима на Спиридонові та вояках. Дванадцять їх…
— С—слухайте, — отерплими вустами говорить мімар Муса. — Я вам—м д—дам б—багато г—грошей, т—тільки відпустіть ц—цього нещасного.
— Не відпустимо, — за всіх відповів здоровенний бурмило. — Сам Надир—бей нас найняв, щоб ми його спіймали. Він годував і поїв нас ось уже рік. Він щодня дарував нам злото і коштовні камені. І це — тільки для того, щоб ми піймали оцього паршивого грека, коли він кохається з дружиною Надир—бея. Тепер нам буде видано заразом по стільки, скільки ми мали за рік. Ну?.. Ти маєш такі гроші?
— В—відпустіть його! Я подарую вам б—більше — я п—пода—рую в—вам м—мечеть, що затьмить к—красою м—мечеть Сулейманіє! Я — мімар Муса.
— Мімар Муса — не знаємо такого, — відповів бурмило. — А мечеть ми собі в кишеню не покладемо.
— Т—тоді х—ходімо д—до м—мене д—додому — беріть усе, що п—побачите.
— Ми — не грабіжники. Нам більше — і законно — дасть Надир—бей. — І, трохи стишивши голос: — Ідіть геть! А то ми вас уб'ємо!
— Прощай, Мусо! — заридав Спиридон, і його потягли вулицею до будинку Надир—бея.
* * *
— Так, я п—переховував його у с—себе і не збираюся к—кая—тись у тім, — відповів Муса Надир—беєві.
— То твоя справа, мімаре Мусо, — сказав Надир—бей. — Не це для мене головне. Ти — мімар, отже, будуй. А кого ти в себе переховуєш — мене не обходить.
— Відпустіть його н—на в—волю.
— Я не збираюся порушувати законів. Якщо мусульманка знається з гяуром — вони мусять умерти обоє…
— Ви н—не дозволите, щоб умерла в—ваша дружина. Ви ж—ж кохаєте її. Вона ж—ж така м—молода…
— І така підла. Підлість мусить умерти разом з тим, хто носить її в своїй душі.
— Але я прошу в—вас, Надир—бею, — мімар Муса ледь не плаче, — я б—благаю в—вас… Якщо в—ви вчините т—так ж—жор—стоко, чи ж буду я здатний споруджувати м—мечеть? Чи н—не замутиться з—з розпуки м—мій розум?
— Не замутиться. Я втрачаю улюблену дружину — і мій розум не замутився.
— Вашого р—розуму н—ніщо н—не з—замутить, — тремтячим голосом мовив Муса і встав. — Але я в—вам цього не пробачу.
Мімар Муса вибіг з будинку Надир—бея весь червоний, наче хтось надавав йому ляпасів. Лице палало, безсилі сльози закипали на очах. Ні, ні, ні, він мусить щось зробити, аби врятувати Спиридона.
* * *
Уже згорталося на вечір, коли мімар Муса знову прийшов до будинку Надир—бея. Йому конче треба було поговорити із заарештованим Спиридоном. Мімар Муса знайшов, як можна врятувати грека та його кохану од неминучої смерті.
«Це зовсім просто! Нехай Спиридон перейде в мусульманство. Тоді його Софію і його самого не будуть судити за тим нелюдським законом, про який говорив Надир—бей. Тоді просто Надир—бей розлучиться з невірною дружиною і віддасть її Спиридонов!.. І — все. І Спиридон житиме, і Софія житиме…»
Так думав мімар Муса, простуючи до будинку Надир—бея. Його не спиняло те, що Надир—бей нещодавно вигнав його, великого султанського мімара, зі свого дому. Ах, яке це має значення? Він, Муса, зайвий раз попросить пробачення, але він стрінеться із Спиридоном і підкаже, як треба врятуватися.
Він підійшов до дверей і постукав. Вони тут же розчинилися, але тут же й зачинились. Очевидно, слуга при дверях одержав наказ — більше не впускати мімара Мусу до будинку Надир—бея… Це погано, але, як би там не було, він, Муса, мусить врятувати Спиридона.
Муса щосили загупав кулаками. Знову розчинилися на мить двері, та, перш ніж служник устиг їх зачинити, Муса рвонув їх на себе. Дебелий служник вилетів із сіней разом з дверима, а Муса тут же вхопив шаблю:
— Ти, к—котяче л—лайно, т—ти ще смієш з—зачиняти п—пе—реді мною двері?! Т—та я т—тебе!..
Служник щось забурмотів по—сербськи, та Муса його не слухав — він помчав у дім.
— М—мені п—потрібен Н—надир—б–бей, — намагаючись угамувати своє хвилювання, мовив Муса, побачивши перед собою зразу ж кількох охоронців покою хазяїна цього дому.
— Ти хто такий? — вибивши з рук у Муси шаблюку і вхопивши його за барки, заревів вирлоокий негр.
— Я м—мімар Муса, ч—чи ж ви не знаєте?!
— Хазяїн звелів не пускати мімара Мусу й на поріг.
— Скажіть хазяїнові, щ—що мімар Муса п—падае до його ясних ніг—г — п—прохає п—пробачення з—за все, — і Муса невміло став тицяти до негрових рук гаманця з грошима.
Той гаманець узяв і тут же відпустив Мусу.
— Передайте х—хазяїнові, що я п—падаю до його ніг і прошу, а—аби в—він зволив в—вислухати мене.
Негр мовчки кивнув головою й зник між килимів, ширм та завіс. За хвилину він повернувся, мовчки віддав гаманець Мусі і тут же, вхопивши мімара в свої сталеві обійми, поніс його до виходу. Він виніс Мусу на вулицю, обережно поставив на землю, а потім з такою силою вдарив дверима, що будинок Надир—бея аж захитався — ніби в нього тільки—но бабахнуло громом.
— А щ—щоб г—грім ударив у т—твою г—голову, щ—щоби б—блискавиці т—твою б—бороду с—спалили, — застогнав Муса і, заскреготівши зубами, бігцем кинувся додому…