Розділ десятий (1 кн. 1 част. Яром-долиною)

що оповідає про люб’язність між брацлавським хорунжим паном Стефаном і капітаном—баші Бекіром

Над стародавнім Брацлавом буяла весна. Регіментар казенного війська, брацлавський хорунжий пан Стефан Хмелецький, рідний брат Хмелецького львівського, милувався краєвидами. Кінні й піші його жовніри просувалися до Бугу. Гетьман Дорошенко, написавши королівському комісарові в козацьких справах Томашеві Шклінському листа, що він не може нашкребти дві тисячі козаків для шведської війни, післав ці дві тисячі (вони в нього були, тільки він не хотів їх заганяти за межі України) на підмогу брацлавському хорунжому. Ось вони, ось—ось—о, виринуть із—за обрію, і двадцять сотників під’їдуть до пана Стефана, віддадуть йому честь, і він візьме їх під свою руку…

Бїлтк кінь гарцював під паном Стефаном, не просто гарцював, а витанцьовував, та так же гарно, так же натхненно, що якби навіть їхня королівська милість Сигізмунд зволили поглянути на це, то й у них би радісно й молодечо заграло серце!

Білий кінь гарцював, очікуючи бою! А вершник сидів на коні упевнено й спокійно, знаючи, що бою не буде.

Гетьман Дорошенко написав панові хорунжому особистого листа, в якому просив і радив вийти з військом на кордони Брацлавщини. Гетьманові стало точно відомо, що велике військо турків під командуванням Бекіра—баші має увійти в межі України з людьми молдавськими й мунтянськими. Ці люди, набрані тисячами з прикордонних з Брацлавщиною сіл та містечок, мають під орудою турків будувати фортеці на Україні, біля Бугу. Фортеці ті мають бути збудовані за місяць—два — необхідні припаси будівельних матеріалів, залізні скоби, балки та гармати будуть ось—ось привезені морем. Бекір—баша зі своїми людьми має подбати про фундаменти, рови, насипи, підземні ходи в фортеці і з них… Гетьман Дорошенко писав, що турків належить стріти на кордоні, обійтися з ними надзвичайно ласкаво, але на Брацлавшину не пускати. Треба, підкреслював Дорошенко, порадити туркам (але після багатоденних переговорів) іти на Ячаків, — а щодо Ячакова, то туди буде послано інших людей, які й там не дадуть Бекірові розгорнути свою діяльність.

Брацлавський хорунжий розумів, що сподіватися на короля — то марна справа. Сигізмунд далеко, до того ж, для таких справ треба скликати сейм. Польща й Османська імперія зв’язані мирною угодою, отже, той, хто перший вистрілить, той і порушить цей договір. А гетьман Дорошенко попереджав — у нього щодо цього були точні, перевірені дані! — що турки будуть лізти без жодного пострілу, вони шукатимуть дірки в кордоні, а коли вже опиняться на слов’янській землі, то йти звідти не захочуть, — і, отже, доведеться застосовувати силу. А сила — то привід для війни! А в війні на півдні Річ Посполита була не зацікавлена, у неї був клопіт на півночі!

Білий кінь гарцював під паном хорунжим, кінні й піші жовніри непоспішливо йшли тугим весняним шляхом (ще куряви нема, а дорога майже суха й тверда, пружна й весела!), — а пан Стефан усе видивлявся: коли ж то на обрії з’являться козаки!.. Козаків усе не було й не було, хоч назвати їх людьми неточними гріх. Онде їхній гетьман у своєму останньому листі—пораді (наказів польському хорунжому, регіментарові казенного війська він писати не міг) повідомив навіть не тільки день, а й навіть годину, коли турки підійдуть до Бугу з наміром форсувати його й перейти на Брацлавщину. Той день — сьогоднішній, а та година має настати через дві години!..

Але ж де в дябла козаки?!

Щоправда, в листі гетьмана щодо козаків було сказано, що вони прибудуть вчасно, але не вказано було ні місяця, ні часу, — таж пан Стефан Хмелецький вважав, що оті двадцять козацьких сотень мусять з’явитися або ж уранці цього дня, або принаймні перед стрічею з турками, аби вороги християнської віри бачили перед собою велику силу під знаменами польського короля.

Козаків не було й не було…

Капітан—баші Бекір був теж на білому коні. Весна хвилювала його, і він подумки поповнював гарем українками та молдаванками. Ще позавчора він сказав про це своєму найголовнішому заступникові і водночас харем—агаси Надиру. Вже вчора Надир сказав, що має кілька вельми спокусливих красунь, привезених йому з дальніх молдавських та українських сіл… Треба було б потішити око лицезрінням їхніх принад, проте Бекір вирішив відкласти цю всю радість на сьогодні, коли його військо перейде Буг.

Цей день має настати сьогодні.

Бекір виїхав на гору, звідти добре виднівся Буг аж до обрію. Красива земля, простора земля, Бекір. Він дивився зараз на простір, іцо розстелявся перед ним, і бачив, як йому, цьому просторові, не вистачає організуючого начала — саме отієї домінанти, яка надасть йому осмисленої, а не стихійної краси. Цією домінантою має бути майбутня фортеця Амурат—Кермен. План її будівництва було знайдено в паперах загиблого чотири роки тому мімара Муси, що зводив велетенську мечеть Османіє (але, на жаль, не встиг!). І от тепер можна буде здійснити архітектурну мрію мімара Муси й на його батьківщині — адже в Османській імперії відомо, що мімар родом з України, що вчився він в Київській академії, а потім у математика, мімара і звіздаря Атанасія Слабошпицького, чия книга згоріла разом з будинком архітектора. І тільки невеличкі фрагменти з цієї книги залишилися в паперах Муси, і ці фрагменти свідчать про надзвичайно високі осяяння гяурського мудреця…

Білий кінь Бекіра стояв спокійно. Так само спокійно стояли коні й офіцерів Бекіра, які згрудилися біля свого начальника і чекали на його вказівки. Нараз один із офіцерів щось здивовано мовив своєму сусідові і тут же приклався до зірної труби.

Бекір побачив, як із балки виринуло кілька воїнів на конях. Попереду гарцював на коні якийсь значний офіцер Речі Посполитої, з ним їхало кілька офіцерів і прапороносець.

«Ну, якщо їх кілька, то на їхні протести можна й не зважати», — подумав Бекір. Він обернувся до своїх офіцерів і віддав наказ.

— Негайно — бігом — до ріки! І — вбрід, без зупинки!

Тут же кілька офіцерів помчало до колон, що зміїлися позаду й попереду. На ходу вони вимахували руками — і ті, що йшли на чолі колон, наказ зрозуміли правильно: все турецьке військо перейшло з пішого, неквапливого, впевненого кроку на біг… Ось вони, ось досягнуть берега — і закипить, заіскрить хвилями Буг!

А з долини по той бік Бугу все виходило й виходило польське військо, і вже видно було, що тих вояків чимало, і вже видко було, цю намір у них один: стати при переправі і зустріти армію Бекіра—баші.

Але поляків усе одно було значно менше, ніж турків. Поляки тягли за собою гармати — ну, що ж, але ж у Бекіра тих гармат іще більше. Зараз його військо перебреде Буг і змете отих лялькових жовнірів! Бажано буде взяти їх усіх у полон, щоб жоден не вирвався до їхнього короля, який тут же почне галасувати про порушення мирного договору! А коли поляки оговтаються, фортеця вже стоятиме. Бекір віддасть полякам полонених — і круль Ляхистану вгамується, заспокоїться. А у фортеці стоятиме двотисячний гарнізон яничар — і хай тоді посуне сюди навіть двадцятитисячне військо!

І саме цієї миті над головою Бекіра—баші пролетіло ядро.

Потім — донісся гук пострілу.

Ядро пролетіло й над головою Бекіра—баші, й над головами його вояків. Пролетіло і вдарилося у протилежний горб, піднявши землю вгору…

Постріли з—за спини турецького війська були й для пана Хмелецького несподіванкою. Регіментар казенного війська не був попереджений козацьким гетьманом про такий сюрприз. Напевне, гетьман Михайло Дорошенко не хотів довіряти Стефанові Хмелецькому привілей вирішувати всі деталі операції по затриманню турецького війська. Справді ж бо — регіментар казенного війська тільки зараз по—справжньому оцінив козацьку хитрість. Якби йому сказали про це раніше, він би не погодився на неї. Він би сказав: це все — дитячі хитрощі, це все — порушення договору, все це турків не налякає…

А от зараз, опинившись віч—на—віч з велетенською турецькою армією, яка, мов лавина, сунула на берег Бугу, він зрозумів, наскільки доречною виявилася козацька несподіванка, приготована для Бекіра—баші! Брацлавський хорунжий уже й подумав: бою не уникнути, а ми ж виїхали тільки на демонстрацію, мов на прогулянку! — і тут пролунав один гарматний постріл, за ним другий — і лавина пристала, і лавина із колосальної сили, що мала б змітати все на шляху, почала розсипатися на очах…

Пан Стефан навіть без зірної труби бачив, як заметушилися офіцери, розносячи нові накази Бекіра—баші. Бекір—баші наказав не форсувати Бугу! Бекір—баші наказав кільком яничарським та сипахським сотням негайно вийти назустріч козакам, які навідомо яким чином опинилися в тилу турецької армії. Виїхати — й добре покарати їх!

Та поки розверталися оті кілька яничарських та сипахських сотень, козаки промчали по тилах турків і заглибилися у тил супротивника.

Коні турків стояли на березі, обмахуючись мокрими хвостами, а вершники не спускали очей з пагорба, на якому стояв білий кінь Бекіра—баші, — вони чекали рішучого руху рукою свого доводці, руху, що означав би тільки—но: вперед!

Але як же йти вперед, коли за твоєю спиною гасають оті гяурські розбійники — козаки?

І тоді отямився Бекір—баші, зрозумів, що опинився між двома ворожими силами, віддав наказ: зупинитися, стати укріпленим табором, готовим до відбиття будь—якого ворожого нападу з будь—якого боку. Зрештою, одне з найголовніших завдань, які Бекір—баші поставив перед собою (і яке поставив перед ним диван), — виконано: турецька армія стоїть уже на березі Бугу. Незабаром прийде сюди флот з усім необхідним для будівництва фортеці Амурат—Кермен…

Регімент брацлавського хорунжого незрушно стояв на березі Бугу. Він не збирався форсувати бистру гяурську ріку, але своєю незрушністю не заохочував до форсування й протилежну сторону. Очевидно, були для цього якісь міркування, і Бекіру—баші цікаво було би з ними ознайомитися, але поляки не посилали парламентера…

Вечорілося, і Бекір—баші вирішив післати на розмову з хоробрими вояками Ляхистану свого офіцера.

Той переплив Буг і вийшов до пана Стефана Хмелецького.

Офіцер передав вітання панові брацлавському хорунжому від свого доводці і запитав, чому оце поляки вийшли геть усім своїм регіментом на берег ріки — чи не вітати часом хоробрих воїнів пророка і султана?

Брацлавський хорунжий не знайшов за потрібне відповідати офіцерові, нижчому від себе за званням. Він підкликав жовніра Потенгу і наказав йому:

— Скажи цьому туркові, що ми вийшли на прогулянку, бо наші коні застоялися. І ще скажи, що отако вийшовши на красивий берег красивої річки, ми побачили, що сюди наїхало різного люду. От ми стали й дивимося.

Яцек Потенга, добродушний білявий бурмило, що мав зросту на два з половиною аршини, справно переклав слова свого начальника, додавши наприкінці від себе ще й таке:

— Дивимося, чи скоро ви побіжите від наших берегів? А чи, може, допомогти?

Турок, який добре розумів польську мову, запитав, як звуть пана регіментара казенного війська.

— А то не є важливим, — відповів Яцек Потенга. А Стефан Хмелецький, який незгірш за свого жовніра знав турецьку мову, додав:

— Скажи тому драбові, що я звелів розмовляти з ним тобі, бо вважаю, що найменший польський жовнір має більше гонору, ніж найвищий турецький офіцір. І якщо тотен драб має намір щось сказати мені особисто, то нехай знає, що я його не вислухаю. Хай розмовляє з рівним собі.

Яцек Потенга тут же переклав туркові слова пана Стефана. Переклав, хоч і чудовно відав, що турок геть усе зрозумів і без його, Яцекової, допомоги.

Турок незворушно вислухав слова пана хорунжого, а потім їх переклав і сказав так:

— Ми всі рівні перед очима безсмертного Аллаха. І тільки безсмертний Аллах відає, хто з ким годен вести розмови. Так само тільки безсмертний Аллах знає, хто від кого й куди побіжить… Але мене вповноважено моїм начальством вести розмови не про воєнні справи, а про мирні…

— Запитай у цього драба, — ніби ні до кого не звертаючись, мовив пан Хмелецький, — що ж то за мирні справи привели таку силу турків од Стамбула аж на берег Бугу?

— Нескінченно мудрий хондкар послав нас будувати на цих мальовничих берегах чудо—замок. Він буде тішити око місцевих поселян…

— Скажи цьому драбові, а він хай перекаже своєму багатомудрому Бекіру—баші, що у нас різний погляд на красу. їхня королівська милість круль Сигізмунд має на цей предмет свою думку. А оскільки це не османська територія, то, напевне, нескінченно мудра думка великого хондкара Амурата на неї не розповсюджується… Не збирається ж великий круль Сигізмунд будувати посеред Стамбула костьол!..

— Слова про великого круля Сигізмунда були б вельми переконливими, якби не справи його підданих. — Які ж то справи? — запитав Потенга, не чекаючи, коли пан Стефан підкаже йому підходяще питання.

— А отакі, — з сумом мусив констатувати офіцер. — Ваші підданці, що звуться козаками, щойно обстріляли з гармат наше військо, яке йде з мирними намірами по своїй землі.

— Що ви кажете? — щиро здивувався Яцек Потенга. — Коли ж це вони обстріляли з гармат ваше військо?

— А одразу по обіді!

— Що ви кажете? Я не чув жодного пострілу та ще й з козацької гармати… Хвилиночку, я зараз перепитаю у свого начальника, чи знає він хоч що—небудь про оті постріли. І скільки їх було?

— Два постріли. І тільки дивом ядра не влучили в мирних воїнів великого хондкара.

— Що ви кажете? Зараз перепитаю…

Ясна річ, перепитування в пана Сгефана Хмелецького не дало ніяких результатів. Пан хорунжий не чув жодного пострілу — ні з гармат, ні з мушкетів, ні з пістолів…

— Отак, — розвівши руками, мовив пан Яцек Потенга. — Пан регіментар казенного війська не чув жодного гарматного пострілу і не бачив жодного козака. З нашої землі не було жодного пострілу. То вам усе причулося!

— Постріли були з нашої землі. Але ті постріли вчинені розбійниками—козаками, які без нашого дозволу влізли на нашу землю, — почервонівши, заявив офіцер.

— А ви що, ефенді, бачили тих козаків? І гармату їхню бачили? І бачили, як вони пролізли на ту землю, яку ви вважаєте своєю? — зневажливо всміхнувся Яцек Потенга. — І ще: якщо ви вважаєте правий берег Бугу вашою територією, то чому підданці корони мусять стежити за порядком там, де маєте стежити ви?

— Козаки стріляли по нашій армії, — вперто повторював офіцер. — І мій найясніший начальник капітан—баші Бекір вимагає від вас ясної відповіді на цей предмет.

Яцек озирнувся на пана Стефана Хмелецького. Той одвернувся від турецького офіцера та Потенги і вдавав, що він взагалі нічого не чує і не втручається в розмови між двома драбами різних націй.

Тоді Яцек Потенга запитав:

— А скажіть: найясніший Бекір—баші має під собою кобилу чи жеребця?

— А навіщо це вам?

— То запитайте в нього: може, то його кобила двічі перднула під ним, а йому здалося, що то козаки з гармат стріляють? Запитайте, а ми тут поки що почекаємо. Нам поспішати нікуди. Почекаємо, а там, як дасть Бог, і далі побесідуємо!

І жовнір Яцек Потенга демонстративно повернувся до турка спиною…

Бекір—баші міг би зараз же відрубати голову своєму офіцерові за те, що він привіз у його табір образливу відповідь. Але якщо його офіцер залишиться без голови, то хто покаже тоді йому, Бекірові—баші, на отого зухвалого поляка, який насмілився так невишукано жартувати з приводу жеребця чи кобили під ним? Ось як він полонить увесь цей польський регімент, він знайде спосіб посадити цього зухвальця—поляка на палю!.. Він намилується, досхочу насолодиться його передсмертними муками, а потім порубає його тіло на шмаття й розкидає воронам. Він узагалі знайде спосіб умертвити цих зухвальців—поляків, які надумали не пускати його військо на той берег Бугу!

Уже впав вечір. У цих краях вечори падають не так швидко, як у славному Стамбулі. Бекір—баші був так захоплений думами, що не помітив, як настала ніч.

Він дав розпорядження скликати найголовніших офіцерів до себе в намет.

Коли всі зійшлися, сказав:

— Хтось повідомив невірним, що ми йдемо сюди. Тому вони й вийшли нам назустріч. Тому вони й вислали нам у тил козаків… Але зараз мудрувати над тим, як невірним удалося довідатися про наш похід, не будемо. Наше завдання: побудувати фортецю Амурат—Кермен і залишити в ній гарнізон. Ця фортеця повинна тримати обидва береги цієї гяурської ріки. Ця ріка повинна стати нашою. І земля довкола — теж… Які будуть пропозиції? Як нам діяти взавтра?

Командир яничарів — одноокий Мухтар — сказав коротко:

— Сьогодні ж уночі перейти Буг і вирізати весь польський регімент. Доки вістка про це дійде до Варшави чи до Кракова, доки польський король придумає, як реагувати, фортецю буде збудовано. Ми виконаємо своє завдання.

— Що скажуть доводці сипахів?

— Те ж саме. Треба негайно нищити цих ляхів. Якщо ми сьогодні чи завтра не знищимо їх, то післязавтра їх може стати удвоє більше. Вони — на своїй землі! Наберуть гольтіпак з усіх усюд, — а воювати вони вміють!..

Бекір—баші згадав, що казав Устреб—паша — великий візир: «Не треба порушувати мирний договір». Еге ж, не порушиш його, як поляки вийшли просто, наче з ними домовлялися про зустріч у цій місцині!

Доведеться, очевидно, піти на явне порушення договору…

— Чи готові до бою наші гармаші? — запитав Бекір—баші.

— Готові, — була коротка відповідь.

Що ж, треба зараз, поки армія не втратила наступального пориву, віддати наказ про перехід Бугу й знищення польського регіменту. Якщо яничари перейдуть ріку трохи вище по течії, перетнуть дорогу і притиснуть поляків до ріки, то сипахам легше буде порубати їх на капусту. Шкода, що не доведеться нікого брати в полон, можна було б добрий викуп мати! Але справа не в викупі. Навряд чи вдасться знищити всіх поляків — хтось та втече! І піде галас по всьому Ляхистану про порушення турками мирного договору!..

А крім того, щось іще заважало Бекірові—баші почувати себе у спокої…

Ах, так, ці розбійники—козаки!.. Де вони? Ото тільки двічі стрельнули та й розлетілися по степу?

Начальник розвідки сказав коротко:

— Козаки десь у степу поза нами. І, як на мене, готові кожної хвилини напасти.

— То що з того? — насторожився Бекір—баші.

— Треба бути обережними і не підставляти козакам своїх тилів.

— А як з наступом?

— Я радив би почекати кілька днів…

Очі начальника таємної служби були спокійні й холодні. Він не радить — та й усе! Але ж…

Ні, Бекір—баші схиляється до того, що треба йти на знищення польського регіменту. Він погладив свою випещену бороду, смикнув себе за вус. Надходить хвилина остаточного рішення…

Позирнув лихим оком на начальника розвідки. І тут же при всіх запитав:

— Звідки поляки довідалися про те, що ми сьогодні маємо бути на Бузі?

Начальник розвідки навіть не опустив очей. Не злякався, отже, відповів тут же, при всіх:

— Напевне, круль Ляхистану має своїх джасусів у Стамбулі.

— А тут, серед моїх військ, під боком у тебе, їх немає?

— Думаю, що немає.

— Дивись, головою відповіси!

— Я відповідаю головою перед таємною дефтерханою Баба—Алі.

— І отже ти не хочеш щоб ми зараз перейшли Буг?

— Я хочу, щоб наше військо перейшло Буг, — терпляче пояснив начальник розвідки. — Але зараз я цього не раджу чинити.

— Чому?

Начальник розвідки ще не розтулив рота для відповіді, як раптом десь у тилу турецького війська, десь там, на заході, в темряві, залунали постріли, почулися крики. Всі в наметі завмерли. Всі вже приготувалися до того, що ось—ось Бекір—баші дасть наказ наступати — і загримить, і заволає, і застукоче, і задзвенить на сході, на Бузі (щоправда, не одразу, а через якийсь там час, може, навіть під ранок!). Аж тут загриміло, заволало, застукотіло й задзвеніло не на сході, а на заході, в тилу!

Це знову — козаки!

Нараду в шатрі Бекіра—баші було перервано. Треба відбивати нічний напад козаків…

Під ранок пройшов добрий дощ. Начальникові розвідки, якому Бекір—баші доручив далі вести переговори з поляками, довелося переправлятися через Буг на човні разом з двома яничарами — ріка після дощу піднялася, вбрід її було вже не перейти.

Саме про це й сказав начальникові розвідки, що перерядився в дипломата—парламентера, той самий Яцек Потенга, що вів переговори вчора. Він мовив:

— Сьогодні вашому війську річки вбрід не перейти. Вчора втратили зручну нагоду.

Начальник розвідки не вдостоїв жовніра відповіддю. Він тут же заявив:

— Хочу вести розмову з паном Стефаном Хмелецьким.

— Я маю всі повноваження від пана хорунжого, — тут же відповів високий і рудий поляк з трохи дурнуватою усмішечкою.

— Але ж ти — простий солдат, а я…

— Панові Хмелецькому видніше. Він доручив мені вести переговори.

— Я не можу вести переговори з людиною, яка не може віддати наказ своїм військам.

— Ви теж не можете. У вас є головний доводця — Бекір—баші. А ви — не Бекір—баші.

— Бекір—баші не приїде на переговори з Хмелецьким.

— Хмелецький теж не приїде. Так що доведеться вести переговори зі мною… Мушу сказати, що ми маємо досить часу. Оце зараз маємо весну, а далі буде літо, а там і осінь… Так що наговоримося доста…

— Як ви добре знаєте, — почав парламентер, проковтнувши чергову образу, — ми цієї ночі вас не тривожили. Чому ж тоді ваші козаки тривожили нас?

— Як вам добре відомо, я представляю регімент казенного війська, яким командує брацлавський хорунжий пан Хмелецький.

У нашому регіменті козаків немає. Вони нам не підвладні, ми їм не наказуємо нападати на ваше військо. Наш круль не платить їм жолду. То які можуть бути з вашого боку претензії до нас?

— Але ж козаки є підданцями польського короля! Дорошенко командує військом його королівської милості запорозьких козаків!

— Є військо реєстрове, а є й нереєстрове. Довідайтеся спершу, чи то реєстровці на вас напали, чи нереєст—ровці. Якщо реєстровці, то панові гетьману Дорошенкові від короля буде відповідна догана. Але спершу довідайтеся!..

— Отже, наказати козакам, щоб вони залишили чужу територію і не нападали на військо його величності великого хондкара Амурата, ви не хочете?

— Не можемо!

— Як це — не можете?

— А отак! Як ви зараз не можете вбрід перейти Буг!

— Вода спаде — ми перейдемо.

— Все може бути. Може, й ми зуміємо щось підказати козакам. Але це залежатиме від вашої поведінки!

— Ви? Мені? Ви мені наказуєте, як поводити себе? Ми прийшли побудувати тут замок…

— Фортецю, — уточнив Яцек Потенга. — З двохтисячною залогою. А ми цього не хочемо. І козаки — ще дужче не хочуть. Якщо вам удасться таке будівництво, то козаки перестануть зовсім слухатися і короля, і гетьмана польного, — і тут же рушать у похід на Стамбул. І ми їх не стримаємо, хочби того й хотіли б…

— Що я маю передати своєму начальникові?

— А нічого. Скажіть, що мені дуже приємно вести бесіди з панами, зокрема з вами, ефенді. Буде мені трохи скучно жити на світі, як ви й зовсім ізвідси підете, але що ж, переживу.

— І оце — все?

— Усе, крім останнього побажання: хай Аллах дає безмір здоров’я славному Бекіру—баші, хай примножується його гарем!

І Яцек Потенга одвернувся. Розмова скінчилася.

І отак вони вели приємні розмови не один тиждень. Пан Хмелецький не хтів стрічатися з офіцерами Бекіра—баші, замість нього вів переговори Яцек Потенга, який і справді на кінець весни став таким дипломатом, що його хоч до Парижа посилай. Бекір—баші не хотів принижуватися до переговорів з польським хорунжим — він би погодився на розмову з самим крулем чи польським гетьманом, аж ніяк не нижче.

А тим часом щоночі козаки скубли турецьке військо.