Розділ третій (Грає синє...)

у якому розповідається про події, здавалось би, дуже далекі від подій, щойно описаних…

Мусій підвів голову від столу. Неквапливо (він усе робив неквапливо) потер кулаком очі. Витріщився на свічку, що от—от мала впасти у велике кружало розплавленого воску. Перша думка була: схопити свічку й поставити як слід, щоб не хилилася. Він уже простяг було руку, та потім зупинився.

«Так що ж казав Архіт Тарентський?.. Ах так… Я знаю, що він казав. «Лев розшматує пса, якщо той пес наблизиться до нього!..»

О нещастя! До чого тут Архіт з його математикою та астрономією і лев з його шолудивим псом?

І хіба це казав геніальний грек? Це — слова з корана, з найсвятішої книги книг, а грек був гяуром.

Але ж якби грек Архіт раптом ожив і опинився в теперішньому Стамбулі, то й він би, певно, став мусульманином, як став ним недавній вихованець Київської братської школи Мусій Ціпурина.

…Сидів, усміхався сам до себе й підраховував, знаючи — бодай приблизно — довжину й товщину свічки, кут її нахилу, питому вагу воску, — чи має вона зараз упасти.

Свічка не впаде. Математика говорить точно. Свічка — тобто оцей нахилений циліндр — мала впасти раніше, коли була довшою. Але не впала й тоді. А зараз — зараз їй ніщо не загрожує. Стоїть і стоятиме.

Згадалося обличчя старого Атанасія, мудрого київського математика і звіздаря, згадалася його сива борода й перетятий шаблюкою ніс. Тому Атанасій завжди гугнявив. Звіздареві вуха стирчали в усі боки, як у кажана, а очі здавалися хитрющими, бо сиділи косо, як у ногайця.

Згадалися безконечні математичні диспути з Атанасієм, мудрування про закони чисел, про їхню нескінченність.

— Всьому начало є число, — казав Атанасій. — Пізнавши його закони, ми пізнаємо закони світу.

— О—од б—бога вони, — відповідав Мусій, заїкаючись.

— Божа мудрість існує не для того, щоб ми на неї пальцем тицяли, а для того, щоб ми її пізнали і богорівними стали.

— Чи ж г—годиться ч—чоловікові мріяти про т—те, щ—щоб з б—богом рівнятися, навчителю? За це к—кара буде в—велика.

— Людство зазнало більше божих кар від тяжкої темноти своєї.

…Свічка, наставлена косо, палала на столі, освітлюючи великий аркуш пергаменту. Мусій Ціпурина розкреслив його на італійський манір — як робили великі мімари, плануючи ту чи іншу споруду.

Перед ним уставала в усій красі мечеть, яка мала прославити навіки—віків діяння великого султана Османа Другого. Це буде ще одна Османіе, бо велика мечеть на честь султана Османа Першого вже давно стоїть у Стамбулі. Але мечеть Османа Другого має затьмарити красу і Османіє. й навіть Айя—Софії та Сулейманіє.

Правда, султана Османа вже немає, мечеть, певно, назвуть інакше, та не в назві суть. А в тому, що будує її він, зодчий Муса, що колись носив християнське ім'я Мусій Ціпурина, був вихованцем славетної Київської братської школи.

Ні, ніхто не змушував Мусія зрікатися своєї віри та свого імені. Але він мусив збудувати сю мечеть. І, отже, мав стати мусульманином, аби знати коран, знати всі закони й звичаї магометанства.

…Знову згадався Атанасій Слабошпицький. Занурений у свої математичні підрахунки, він якось підвів голову од паперів, косооко позирнув на Мусія й, зітхнувши, мовив:

— У тяжкі часи живемо, сину мій. Для кого працюємо? Для кого мріємо? Наші найкращі думи лишаються на папері — мертвими, бо нема властителя на нашій землі, котрому вони були б потрібні. А папір не вічний.

Мусій спочатку не зрозумів, куди він веде.

— А ти згадай блаженної пам'яті добу Ярослава Мудрого. Кревно зацікавлений був великий князь у розвої науки і красних мистецтв. Онде — Софія небоздвижається. Щастя мав той зодчий, що зробив усі підрахунки, та ще більше щастя він мав, коли на здійснення тих підрахунків йому дали гроші, камінь і робітників… А хто дасть їх тобі зараз? Круль польський?

І він одвернувся від Мусія й подивився на обдерту, оброслу бур'янами, занехлюєну Софію, що виднілася в ґратчастому віконечку. Й подумалося тоді Мусієві: отії грати, крізь які він бачить нині Софію, мають значення символу, бо ж за ґратами ниньки й українська дума, й українське слово, і Душа.

…Свіча горіла тривожно й неспокійно. І мімар Муса дивився на аркуш із планом мечеті Османа Другого, а в голові вставала йому Софія Київська з її поривом у небеса, з нечутною музикою, передзвоном формул, уловленими великим розумом Атанасія Слабошпицького.

Передзвін формул вчуває султанський зодчий Муса і в проекті могутньої мечеті, що воздвигнеться незабаром посеред Стамбула. Передзвін формул, що вривається в невловиму музику сфер, у симфонію вертикалей і дуг, у розмаїття кольорів каменю, неба, моря й зелені.

Це буде ще одне диво світу. «Мусульманського світу», — підказує причіпливе й суворе сумління. «Світ єдиний», — відповідає Муса—Мусій сам собі словами Атанасія Слабошпицького.

Та не про те сказав оті слова Атанасій. …Атанасій поклав руку на товстезну книгу й мовив:

— Осьде праця життя мого. Мусій Ціпурина кивнув ствердно.

— Т—так.

То була книга про числа та їхні закони, про нескінченність чисел, про рух планет і зір… Цю книгу хотів Атанасій видрукувати в Києві, та не погодилися лаврські ченці, сказали:

— Згодні видрукувати другу частину, де ти, превеликий розумом Атанасію, числами й знаками про красу нетлінну Софії та інших храмів київських, чернігівських і галицьких пишеш… А першу частину — ми б теж видрукували з шани до тебе, та боїмося кари божої. Щось є схоже в ній на безбожні думки недавно спаленого єретика Джордано Бруно… Про те, що Земля обертається навколо Сонця, а Сонце — довкола ще чогось у Всесвіті… Не треба гнівити бога, чоловіче!

— Чи ж я супроти бога? Я ж тільки його превелику мудрість, що мені, простому смертному, відкрилася, показати хочу.

Очі його ще повужчали.

— Глибоко шануємо ми тебе, превеликий розумом Атанасію, але не знаємо, чи справді тобі відкрилася велика мудрість божа, чи то, може, щось безбоже, хе—хе.

Ще й рукою так ласкавенько — по плечу звіздаря: всі, мовляв, грішні, чого там.

— Чи ж здатні ви, люди, малотямні в числах, суд виносити про те, що є боже, а що безбоже? — Атанасій узяв свою книгу і, поклонившись ченцям, вийшов.

І отак — не рік, не два… Зрештою, вирішив премудрий Атанасій податися до славного града Острога, де були кни—годрукарі прегарні — може, хоч там вдасться видрукувати працю свого життя. Пішов з ним у ту путь і Мусій Ціпурина… Та в Острозі теж не вийшло.

— Вельми розумний ти чоловік, Атанасію, — сказали йому. — Не в силі ми, прості смертні, осягти твою мудрість… Ї від того читання сумнівів багато в наших душах оселилося. Чи ж варто сумнівами сповнювати тисячі душ?..

Забідкувався старий Атанасій. Занедужав з горя та й помер. У тому ж таки Острозі. А перед смертю сказав Мусіеві:

— Сину, бери мою книгу. Ти — єдиний, хто з неї не насміється.

— Н—не єдиний, м—мій учителю.

— Інші не насміються лише з пошани до мого імені, бо не дав їм бог хисту чути цифрову музику нескінченності. Та що таке моє ім'я? Згук — не більше… А ти ж не насмієшся, бо ти розумієш цюю музику цифр і підеш далеко, далі від мене… Тільки ж чи матимеш ти у своїй землі щастя? Чи ж є пророк у своїм отечеств! як про Спасителя сказано було?..

Останні ці слова прогугнявив старий Атанасій, схлипнуло, свиснуло щось у перерубаному татарською шаблюкою носі; ще стало йому сили заплющити свої очі… Заплющив і помер.

…Стоїть свічка, перехнябилася, а не падає, полум'я золоте на ній, мов баня Софії у ясний літній день.

Глибоко зітхнув. Заскакало, забилося, заметушилося полум'я свічки, наче серце затріпотіло.

…Біда сама не ходить, біда за собою другу водить.

Тільки—но поховав Мусій свого великого вчителя, як холерний мор упав на Острог. Кинувся Мусій звідти навтьоки, та не до Києва, а далі на захід, до Кракова, а там, може, вдасться й до Болоньї, в землю італійську… Шляхами земляка—українця Юрія Дрогобича пішов Мусій, пам'ятаючи слова про те, що нема пророка в своїм краю. І думалось тоді йому:

«Несу кремінь і кресало Атанасія в землі, де є трут. Викрешу я кресалом Атанасія з кременя мудрості іскру творчого озоріння — і трут затліє, і возпалає від нього смолоскип науки…»

«Так, так, — підказував другий голос, — а чи ж справді од того трута буде запалено смолоскип науки? А може, запалять вогнище, на котрім спалять, як богопротивну, отсю книгу?..»

«До к—кого ж податися, — говорив третій голос, — х—хто в—візьме на себе п—працю п—прочитати книгу Атанасія і с—с–сказати світові, що то — в—велемудрість, а не й—єресь, н—не марення божевільного? Хто скаже? Де є той розум у світі, щоби так сказав і щоби йому всі повірили?»

І тоді сказав собі Мусій: — Н—не шукай чужого розуму, якщо маєш свій. Т—ти віриш в істинність написаного Атанасієм — вір. І якщо твоя віра не від пустої шани, а від твого знання, т—то хай хоч увесь світ у це не вірить — ти, а не світ, істину глаголиці.

І аж страшно стало перед самим собою.

Але ці слова сказав собі Мусій не тоді, а пізніше, коли його разом з книгою захопив недалеко від Београда, в сербській землі, турецький роз'їзд.

І тоді, коли його схопили турки, знову згадалися Мусієві слова про пророка й отечество. І тоді, якось непомітно, але все—таки виразно випрозорилася одна думка.

Мусій сказав туркам, що він математик, астроном і зодчий. Щоправда останнє звання його ще не підкріплене ділом… Турки тут же стали ввічливими. Швидко привезли Мусія до Стамбула і показали якомусь вельми значному чиновникові при султанській канцелярії. Той був дуже освічений, говорив з Мусієм то грецькою мовою, то латиною, а то переходив на українську. Вони багато пофілозофували на різні теми, але то була тільки попередня розмова. А коли вони заговорили про числа та про їхні закони — Мусій побачив, що перед ним сидить той, хто зрозуміє те, над чим усе життя працював Атанасій. Правда, Мусій вирішив не говорити чиновникові при Баба—Алі про Атанасія. Мусій просто поділився деякими своїми думками про Айя—Софію та Сулейманіє, навівши і написавши їхні числові показники і вираження їх у формулах.

Очі турка покруглішали. Мусій побачив у тих очах щось подібне до захвату й переляку.

— Таж над цим ламав голову незрівнянний Абу Алі ібн—Сіна! — вигукнув турок і знову подивився на формули з таким замилуванням, з яким циган—конокрад дивиться на лошака арабської породи.

…Зодчий Муса дивився на полум'я свічки, не відриваючись, мовби намагався відкрити одвічну таємницю вогню й тут же вивести його формулу. О ні, це поки що не піддавалось формулам ні Атанасія, ні Мусія Ціпурини, як не могли навіть найскладніші формули відповісти, чому скорбні очі богородиц! в Софії вражають і підносять християн, а в магометан викликають почуття обурення й огиди.

Так, зодчий Муса не мав готової формули краси, але його чарівні числа допомагали йому знайти найточніший варіант тих чи інших частин споруди. І оце — найточніше, найдоцільніше — жило десь по сусідству з прекрасним, з красою. І зодчий Муса це відчував.

Він казав сам собі, що став Мусою не тому, що зрікся своєї віри. Його вірою були математика, астрономія, архітектура. Та для пізнання краси науки й мистецтва треба було пізнати ще й коран, і писання великих мудреців Сходу, і звичаї народу Османської імперії. І тому Мусій Ціпурина не зміг встояти перед цією диявольською спокусою. Він став мусульманином Мусою.

Він дивився на свою свічку і думав про Ісуса. Пророк Іса, як його звуть магометани, не мав нічого, тільки світло від своєї лампади. І коли приходили до нього гості, він їх пригощав своїм світлом.

«Чи не те світло маєш і ти, зодчий Мусо? Хай палає твоя лампада, даруй людям світло. Світло — це дуже багато» — казав один голос.

«Чому ж твоя лампада, Мусію, палає хтозна—де? Чом твій народ не бачить того світла?» — питав другий голос.

«Але ж тут моя лампада може палати, бо є олія для світильника, а вдома вона загасне», — відповідав сам собі зодчий Муса.

«Так відповідали всі зрадники!» — вигукував Мусій Ціпурина.

«А Юрій Дрогобич? А тії українці, що розписували костьоли полякам ще хтозна—коли? Вони — зрадники?»

«Вони служили вірі христовій, а ти?»

«Я маю потребу будувати — я мушу явити світові, на що я здатен».

«А якби ти мав потребу вбивати?» — як постріл, пролунала думка.

Відповісти сам собі зодчий Муса не встиг. Десь поряд гримнуло два справжні постріли. Потім пролопотіли чиїсь кроки — хтось біг по вулиці…

Хто б це міг стріляти? І хто б то тікав?

Зодчий Муса за давньою спудейською звичкою заходився чухати свою потилицю. Колись тут була кучма, а зараз голова була по—мусульманськи виголена, — як у запорожців та рабів—галерників, тільки що без оселедця.

А власне, нащо задавати собі запитання в такий тривожний час?

Зовсім недавно яничари задавили султана Османа Другого, тепер султанує Мустафа. Кретин. Ідіот. Бездарний нащадок Сулеймана Законодавця… Так і чекай, що не сьогодні—взавтра замість нього хтось знову сяде на престол. А втім, Мустафі не вперше летіти з трону. Він султанував ще до Ос—мана Другого, потім його «зсадили», а теперечки знову чекає, хто його зсадить.

Та хіба це мусить цікавити мімара Мусу?

У вікно постукали. Зодчий Муса здригнувся. Хто б то? Може, покликати слуг? Може, прийшли якісь наймані вбивці?

Та ні, вони прийшли б тихо, без шуму та стрілянини.

Свічка світила на столі рівно, спокійно.

Підійшов до заґратованого віконечка. Чиїсь закривавлені руки вхопилися за грати.

— Кім о? — запитав.

— Імдат! — почув замість відповіді.

Цього пізнього гостя—незнайомця звали Спиридоном. Він був грек, християнин, один з багатьох тисяч християн, що жили в Стамбулі. Він не міг іти, бо куля пробила йому ногу. Муса і його служник затягли Спиридона до кімнати.

Свічка палала—палахкотіла високим урочистим полум'ям. Розплавлений віск лився з одного боку прозорим струмінцем, — і той струмінець застигав унизу химерними сталактитами.

Муса сидів навпроти грека, що його вправно перев'язував слуга, і слухав, як грек, кривлячись од болю, розповідав про себе:

— Я, ефенді, син купця Петроса, грека. Ви знаєте купця Петроса — та, зрештою, хто його не знає?

— Не з—знаю, — відповів по—грецьки Муса.

— О, я чую, що ясний пан грецькою говорить краще, ніж турецькою, — радо мовив по—грецьки Спиридон. — Хто ж він є насправді?

— Я з К—києва.

Грек скривився, наче йому хто ще одну кулю в ногу загнав.

— Чому ж ви, ясний пане.

Муса зрозумів, про що хотів запитати грек. Чому він, родом з Києва, не є християнином?

— П—про ц—це д—довго г—говорити, т—та й… Н—ну, і щ—що ж—ж д—далі?

— Що далі? Покохав я одну дівчину. Теж грекиня. Теж християнка. Вирішили ми одружитися. Мені — двадцять один рік, їй — сімнадцять… Ах, яка це дівчина! Софія звуть її… Очі її.

Муса слухав Спиридона, але не сприймав його мови.

Йому раптом здалося, що лежить він під березою в лісі й дивиться в рідне небо. Вітер обережно перебирає дрібним листям.

Ах, як давно Мусій не був удома, у своїх рідних Лозівцях. Ріка зміїться в лозах. З одного боку ліс, з другого поле приступає, наче море. Над полем літати хочеться, в лісі — ховатись. І справді, в лісі жили розбишаки. Але їх Мусій не боявся — от для графа Болеслава Лозовицького та його надвірної охорони розбишаки були страшні.

Тяжко приневолював граф та його підслужники лозовецьких селян. І Мусіїв батько Богдан Ціпурина гнув свою спину на зайд—ляхів.

Було в Богдана та Одарки Ціпурин двоє синів — Мусій та Яремко. Яремкові зараз тринадцять літ. А коли востаннє бачив його Мусій — зовсім ще дитинча було. А проте — вперте, буцмате, сердите й розумне. Ішли повз графський палац — став Яремко якоїсь пісні задиристої виспівувати. Каже йому Мусій: тихше, не люблю, коли люди кричать на всю горлянку, досить з мене того галасу, що в Києві наслухався.

А Яремко: буду — і все. Графові на зло.

— Розбишака росте! — хитав головою старий Ціпурина. — На палі сидітимеш, хлопче, — згадаєш мої слова.

— Ха—ха—ха! — у відповідь.

Батько — ложкою по лобі:

— Я тобі дам: ха—ха—ха! Он дивись на Мусія: який чоловік із нього виріс! А з тебе що буде, коли у тебе в голові аж гуде?

— А він заїкається! — знов же Яремко.

Хрясь! Аж ложка зламалася.

Мати:

— Та хіба можна так над дитиною збиткуватися? Дурня з нього зробиш!

Випнулись на лобі Яремковому дві гулі—моргулі, як роги стирчать. Сипнуло іскрами солоними з очей просто в борщ. А проте:

— Я ось піду в козаки, то я вам, батьку, ще голову одрубаю. Шаблюкою. Щоб знали, як битися… Отакий парубійко. Усе — навпроти!

Коли то його Мусій знову побачить? Коли побачить батька—матір, землю рідну?

Не Мусій він уже — Муса, а от тягне до тих беріз у лісі, до рідного борщу, до річки Унави, до Лозовець рідних, наймиліших.

А Київ, Київ!

Були вони спудеями, з Клюсиком Тимохою (був такий спудей — голодранець з—під Фастова) ходили по горах київських, там, де Андрій Первозванний колись ходив, зорі роздивлявся, вітри дніпрові грудьми ловили. Сказав якось Мусій Клюсикові про дівчину кохану — блиснув очима Тиміш, зуби вишкірив:

— Негоже про бабів думати! Треба думати про Січ! Ось закінчу науку й на Січ подамся.

— Будеш розказувати хлопцям про Агіса, спартанського царя? — всміхнувся Мусій.

— А що? — аж спалахнув Клюсик. — Той Агіс був розумний чолов'яга. Він казав, що не треба питати, скільки ворогів, а де вони… Ти мені, Мусію, не переч. Світу побачу — ого—го! Й на Січі моя наука людям потрібна буде більше, ніж тут. Тут учиш—учиш, як треба любити рідний край, а люди назавтра вже й забули й по—польському цвенькати починають. А там — орли! А ти сиди тут — молись у монастирі та про дівок мрій. Та черево відрощуй. А ми не такі. Едімус, ут вівамус, нон вівімус, ут едамус.

Махнув лозинякою по бур'янині, мов шаблюкою з турка голову змахнув.

…Стріпонув головою. То про що цей косоносий грек розказує? Про якусь Софію?

А—а, про свою дівчину. А в Мусієвій голові знову вималювались та Софія Київська, величний храм землі рідної. Ні, він не відцурався рідної землі, але в його серці зараз двоє сердець — земля українська й земля турецька. Він служить Туреччині, але не її збройній силі, він намагається створити на цій землі величний храм божий. І яка, зрештою, різниця, де той храм стоятиме — на Україні чи в Туреччині? Головне — він стоятиме для всього людства. І все людство знатиме, що той храм створено ним, Мусієм Ціпуриною, який родом з—під Києва. Власне, знатимуть його як зодчого Мусу, але ж, як би там не було, знатимуть… Софія… Айя—Софія… Свята Софія… Храм Софії був і є, а чи він християнський, чи він магометанський — яка, зрештою, різниця?! Га?

— Г—га? — Муса не помітив, як уголос запитав сам себе. Спиридон зрозумів це по—своєму і повторив сказане.

— Так ото й кажу: приїжджаю з подорожі, біжу до батька, несу йому наторговані гроші, а він плаче. Сину, каже, доки ти їздив у далекий край, Надир—бей забрав від тебе твою майбутню жону, а від нас майбутню невістку.

Грек аж заскреготав зубами.

У кімнаті запанувала тиша. Палахкотіла свічка, кидаючи відблиски на аркуш з планом великої мечеті, яка незабаром постане в центрі Стамбула, щоб дивувати весь світ.

Грек розповідав, що його Софія зрадила тільки тому, що Надир—бей, закохавшись у неї, посадив до зіндану її батька. Вона вирішила в ім'я спасіння батька піти на таку жертву — вийти заміж за сімдесятирічного вельможу. Спиридонова розповідь раз у раз перебивалася плачем, він намагався схопитися на ноги, але тут же зі стогоном падав на землю і знову плакав.

Це був молодий чоловік з тоненькими чорними вусиками та кучерявою борідкою. На низький лоб спадала злипла від поту кучма волосся. Вузький і довгий («зовсім не грецький», — подумав Муса) ніс дивився трохи праворуч, то могло бути наслідком бійки. Червона сорочка була розідрана, з—під неї виглядали волохаті груди, а вузенькі сині штани були вимазані грязюкою й кров'ю.

— Мерзотний Надир—бей, — сплюнув кров'ю Спиридон, — він—таки мене підслідив… О, сто проклять на його нікчемну голову!

Софія, вийшовши заміж за Надир—бея, передала записку Спиридонові, щоби він прийшов до неї. Він прийшов. І вдруге прийшов, і втретє… А потім Надир—бей щось, мабуть, запідозрив. Він наказав своїм слугам зробити засідку. І от Спиридон на неї якраз і наскочив.

— Н—навіщо т—ти м—мені в—все це р—розповідаєш? — розгублено запитав Муса. — Я н—не християнин і не г—грек. А що, як я узавтра п—піду до Надир—бея і скажу, що т—той, хто ходив спокутувати його дружину на зраду, зараз лежить у мене п—поранений?.. Адже той же Надир—бей д—дає мені гроші на побудову мечеті.

— Ви не скажете Надир—беєві нічого! — вигукнув Спиридон, але його товсті губи затремтіли. Він притис волохаті руки до грудей. — Ніякий хазяїн, що прийняв до себе на ніч гостя, хоч і непроханого, не дозволить собі зробити йому лихо наступного ранку.

— Ц—це єдине, що тебе рятує, — пробурчав Муса, чухаючи потилицю. — Але чи надовго? Якщо Н—надир—бей узяв т—тебе на к—кінчик стріли, то, будь певен, він зажене її в тебе аж по пір'їну.

Від головного входу до будинку почувся якийсь шум, крики, стукіт. Вбіг захеканий служник:

— Пане, там акинджі добиваються до вас. Когось питають.

— Н—ну? — Муса неквапливо взяв у руки ятаган, яким він умів орудувати, як і запорізькою шаблюкою, й, пригнувшись по—ведмежому, пішов через темні кімнати до дверей.

— Х—хто там? — владним голосом запитав зодчий Муса.

— Воїни султана. Відчиніть! І знову затарабанили.

— А я — з—зодчий султана. Н—негайно ідіть з—звідси, б—бо взавтра з—з н—наказу н—найяснішого х—хондкара М—мустафи з—з вас п—познімають голови!

— Але ми шукаємо злочинця!

— В будинку султанового м—мімара н—не може б—бути місця для злочинців. Ц—це вам д—давно слід затямити! Чекіл!

За дверима після паузи почали віддалятися кроки. Пішли.

Муса витер піт з лоба. Слава тобі, господи… Ледь не перехрестився.

У його кімнаті було темно. Важко сопів носом Спиридон.

— А ч—чого с—свічка з—загасла? 3–згоріла вся, ч—чи що? — запитав Муса.

— Чому згоріла — упала. Вона ж у вас і так стояла криво, — відповів грек і застогнав.