Серце на радість

уривок з повісті Петра Симоненка

Хлопцям подобалося у їхньому гуртожитку все, крім коридора. Вони поспішали прошмигнути його якнайскоріше. А от вже як стали на порозі своєї кімнати — обоє весело зіштовхнулися, разом входили, і тоді Кость Головач, підперши спиною причинені двері, блимнув очима.

— Ти так нічого конкретно й не сказав про неї.…

— Слухай-но сюди, чоловіче, який ти ліричний і симпатичний — бачу вперше таким! — Михайло Середа відступив і втопирив погляд прямо Костеві в очі. — Не можу тобі збрехати ані засмутити й скажу прямо: дівчина дуже гарна і вродлива. Могла б стати натурницею Рафаеля, Джорджоне, Тіціана, Кіпренського, можливо, Анатолія Божія чи когось із сучасних малярів.…

— Не задавайся!— гукнув із ліжка хрипкий ледачкуватий голос. — У кожного майстра малярства, яких ти назвав, свій смак, усім заразом не догодиш.

— Але ж і дівчина, про яку розмова наша, — дівчина незвичайна і гідна пензля мастаків світу! — виправдовувався Михайло.

— Це вже напевне відомо Кості, учився з нею в школі, то мав час придивитися, і називали вони її недарма так — Голубе Сонце.

— Прямо тобі! — не поступався хрипкий голос. — А от скажіть, чого це й у вас такий настрій, наче вам отам-о за дверима видали почесні грамоти чи неабиякі премії?

Друзі перезирнулися, і Середа весело відповів:

— Буває ж такий весняний подих, що всього тебе підхоплює, і твоє серце квітує на радість, і ти вже не можеш стриматися. Буває?

Їхній (той, третій у кімнаті) лежебока — роззявив рота:

— Це отам десь у Палаці культури весна?..

Кость Головач йому:

— Та не десь, а саме там.

— А мене туди іншим разом візьмете?

— А чого ж?— озвався Михайло Середа і критично оглянув несвіже вбрання сусіди. — Про свій гардероб, Сашуню, трішечки подумай.

— Не підходить моя культура? Та ти знаєш, скільки я книжок перечитав? — він схопився, дістав з тумбочки замацаний великий журнал, схожий на бухгалтерську книгу. — Ось, бач, по алфавіту автори які хоч позаписувані, бач? Хіба це не розширює круго…зір — він аж захлинався.•— Книжок більше тисячі проковтнув, ось диви: Арістотель, Архангельський, Бальзак, Байрон, Бойко Грицько, Бурляй Юрій, Гоголь, Дідро, «Деталі машин», «Домоводство», «Электрика в быту», Бенедетто Кроче, «Лекарственные растения»... Багато тут авторів, Пушкін, сам понімаєш, а далі йдуть ось — Станіслав Реп’ях, «Синтетические заменители», словом, різні світові літератори і різні книги, а між ними і ти тут є, хоч ти робкор заводської газети, а для нас фігура, ось-о, диви — Михайло Середа, бач? — Сашко запобігливо дивиться знизу — розкудланий, пом’ята сорочка («не до сорочки» — частенько огризається він), лоб у зморшках (мабуть, часто напружує голову чоловік та дивується!). А в сірих манюньких очицях — з самісінької глибини жевріє самовдоволення.

Михайло з Костем ошелешені. Звичайно, Сашко дивакуватий, читає геть чисто все, удень і вночі. Але вони якось не звертали досі уваги на отаку розкиданість і неперебірливість. Бач! У нього середня освіта, не дурень, міг би вчитися далі чи якусь професію здобути. Ні, товчеться підкрановим робітником, не дуже і вправно, а так, бартіжається на підмінах. І — безладно читає. Оце увесь світ і все життя?

Отут вже Кость не витримав:

— Скажи, чого ти ніколи не ходиш на побачення? У тебе є приятелька, товариш, знайома хоча б? Я до того, що Палац культури не тільки для хлопців, а й для дівчат, їх там навіть більше….

— Та…, — заникався Сашко. — Бач, тепер такі дівчата….

— Які? А ти їх знаєш? Патякаєте по під’їздах і прокурених коридорах, — махнув на нього Кость.

— Та…, — заникався знов Сашко. — Бачиш, це таке.… Про що я з ними говоритиму?

— Про Бальзака та інших світових письменників. Ото аж стільки прочитав, а говорити нема про що?

А тут і Середа сів перед Сашком, напався й собі:

— Скажи ти мені, про що «Ревізор» Гоголя? Або «Євгеній Онєгін» Пушкіна? Сподіваюся, читав?

— У мене от-така голова од цього всього! — Сашко спершу розкинув руки з розчепіреними пальцями, силкуючись показати, яка в нього «розпухла» голова, а тоді вже вхопився за свій «журнал». — Зараз гляну, у мене тут основне позаписуване. Почувши таке, Кость дивився на Сашка, як на турецьку граматику.

— Не шукай! — махнув Середа обома руками на знервованого Сашка. — Берися і записуй, а я диктуватиму. Значить, так. Щоб прочитати сторінку доступної тобі книжки, потрібно три хвилини. Швидко, чи не так? Краплина того часу, але в цьому ще більша краплина мудрості. Бо — перемножуй і пиши: двадцять сторінок за годину. Стає вже ясно, що малувато, але швидше не встигнеш.І коли віддати читанню по десять годин на день, тоді пройдемо двісті сторінок. А за рік (крім вихідних днів та відпустки, ясна річ) подолаємо шістдесят тисяч сторінок. Тепер так: вважаємо, що ти став «ковтати» книжки з десятирічного віку і жваво читатимеш до п’ятдесяти, більш нічого не роблячи навіть на заводі. Що вийде? Ти там не збився з рахунку? Три мільйони сторінок, або ж десять тисяч томів по триста сторінок кожен. Це за цілісіньке життя! Отак читати, не встигаючи обдумати і прикласти прочитане до чогось путящого в житті. Тобі вже тридцять... Слухай, та це ж дезертирство! Все одно, як ото дезертир якийсь у ямі ховався більше тридцяти літ ще з війни. Чуєш? Та життя твоє пшакне — і диму не буде!

Сашко зблід і закам’янів, «журнал» зсунувся з колін і ляпнувся на підлогу.

Тим часом Кость роздягався, вішав одежу до шафи і казав — наче не слова, а камінні брили кидав:

— Все! Крапка! Роби ось що: обміни зараз постільну білизну на ліжку, скупайся у душовій і переодягнися чисто-начисто. І так завжди, як тільки-но прийдеш з роботи. Далі: книжки будемо читати здебільшого утрьох, з толком і з вибором, віршики якісь — щоб із почуттям та з розумом, роман там який свіженький, такий, щоб погомоніти після нього хотілося та подумати про всяку всячину. Далі: ходи, Сашку, до кіна і до театру з нами, і на ковзанку інколи. Не вмієш? Навчимо. Там треба спершу навчитися правильно падати, щоб здоровим і розумнішим устати. Це і в жизні так, як придивитися. І до Палацу культури підеш, не вмреш. А не сподобається — не ходитимеш, діло таке. Все ясно? Ти — як собі хоч, а твій зачовганий і засмічений книжковою збираницею куток — нам і тобі зовсім не личить. Чистота наведе тебе на ясний лад у думках, і тоді не шукатимеш їх у зашмуляному «журналі» так, як ти щодня шукаєш черевики, хоч вони перед тобою. Ну як — приймається? — Резолюція приймається без обговорення! — Михайло підніс руку.

Вони облишили Сашка, заходилися над паперами.

— Наша «Дзи Ґ а» в усіх смислах вигідна, і залишилося довести це сталеварам та ще декому, — бурмотів Кость, розгортаючи креслення та розрахунки. — Тут без тебе, Михайле, не освятиться, ти сталевар, а ще й робкор, газета нам за підпору.…

— Ага! — покрутив головою Михайло.•— Нашого брата-сталевара так просто нічим не візьмеш і запросто газетою не проймеш, їм гарантію давай на план, на більший виробіток прямо зараз і на вищий заробіток. Так і скажуть: плати більше або частіше. А в нас з тобою якийсь місяць до того, як виходити з доповіддю перед майстрами і сталеварами. Вони нас візьмуть у роботу, ось побачиш! Та ще — чи встигнемо?

— Ну все! Я жену цифрьож, а ти якнайкраще і доказовіше придумуй описову частину. — Кость виставив перед себе електронний калькулятор, став тицяти по клавішах, зазираючи у таблицю індексів собівартості.

Заклопотані роботою, вони не бачили, як Сашко викидав усілякий мотлох зі свого похмурого кутка, вештався по кімнаті, порпався у шафі. Нарешті усівся й собі до столу, придивлявся до незбагненних паперів і, як для нього, до чудернацької мороки своїх товаришів. Не міг усидіти спокійно, зжовкле нервове обличчя xвилювалося. Найдужче його дратувала «цяцька», як він називав калькулятор, отож Сашко таки озвався, силкуючись надати голосові якнайбільше гідності:

— Костю, хочу я тебе запитати. – …Той щось укарбовував ще в електронний «мозок», потім поклав руки на стіл і весело глянув на Сашка, а озвався до Середи:

— Слухай, Мишку, та це ж не просто наш друг, товариш і брат Сашко, а новісінька копійка.

Вони захоплено дивилися на Сашка, що красувався у жовтуватій квітчастій сорочці, а той починав злитися:

— Які ви мудреці обоє! Що ж, за чистоту спасибі, це по мені, коли хочете. А от скажи ти мені, Костю, чого ти кинув готуватися до технікуму і впрягся в оцю Михайлову гру, немовби за безплатного рахівника в нього?

— У яку це гру? — вражено скривився Середа.

— Ну, що воно ото за цяцька твоя, моделька якась? Для Будинку юного техніка хіба що. …Мене шпигаєте, що так і застряв під краном, — далі Сашко говорив лише до Кості: — А ти щось там точиш та доточуєш у ремонтному цеху, можливо, у тебе там ще й дрібніша робота, ніж у майстернях була, то й що з того тоді? А не знаєш, як я тричі стукався до інституту, а не пройшов, на екзаменах щоразу в голову лізло саме не те, що треба відповідати, хоч ти візьми і вбий мене.

— Ти щось розумієш з оцєї Сашкової балачки? — озвався Михайло до Костя.

— Тільки щось. Крім усякої науки і трьох мільйонів сторінок, які можна прочитати за свій вік, нічого більш не роблячи, є одна наймудріша суть, яку я не раз чув змалечку. Тут і мудрості тієї краплина, а проте вона найзначніша для всіx. У кожного повинно бути якесь одне діло, і його треба вміти робити так само вправно, ях і їсти добрий хліб. Під краном, у майстерні чи біля печі або на сцені — яка різниця?

Сашко засовався:

— Не виставляйся хоч ти мені дідом-повчальником.

— Ми всі тут у гуртожитку живемо без дідів, самим треба думати і не виставлятися дитинчатами, — стиха, але твердо й незаперечно відказав Кость.

— Навіщо ж оці ваші цяцьки, коли так? Це ж чистісіньке хлоп’яцтво.

Тепер Кость усміхнувся, так, необразливо, сам собі:

— Добрі мені цяцьки! Це електросталеплавильна піч для виробництва особливо чистої сталі.

— У нашому цеху і без вашої печі таку сталь варять.

— Таку, та не таку. Зараз у печах протягом трьох-чотирьох годин розтоплена сталь торкається стінок печі, і які б не були ці вогнетривкі стінки хімічно байдужі до металу, щось та домішується і залишається. Є й інші невигоди, яких у нас не буде.

— До чого ж ти додумався? — заблимав Сашко.

— Не я додумався, а ось Михайло. Я знаю двигуни, енергетику так, більш практично, хоча й знаннями теорії підкувався, нічого в ній страшенно складнющого й недосяжного немає, коли зневажити ускладнення і добряче взятися. А от Михайло — сталевар, знає всю хімію й технологію металоперетворення, чи як тобі тут правильніше сказати. Взагалі тут достобіса мудрощів, просто ми вже багато чого дійшли, і нам ясно все, що ми утямили. Скажімо, піч крутитиметься, і тому назвемо її «Дзи Ґ а», а ще — вона безперервно видаватиме сталь...

— А технікум? — затявся на своєму Сашко, зневажливо позираючи на калькулятор з дражливим для нього цифровим табло.

— Технікум нікуди не дінеться, а оце ось захоплення і кипіння думки навколо цього захоплення, яке напало на нас, вже не повториться ніколи: тут клепати треба, поки гаряче.

— А як ви додумалися, щоб свою піч крутити?

— Скоріше — здогадалися, — озвався тепер Середа. — В електромагнітному перемішуванні, про яке ти щось чув або знаєш, розтоплена сталь крутиться для кращого очищення. Отже, залишається крутнути піч назавжди, скажімо у протилежний бік та охолоджувати її рідким воднем. Ясна річ, тут інакша вся технологія. Невеличкі неелектричні печі обертальні вже є, отамо позавчора вичитали в одній з твоїх книжок, «Енергія сонця» називається, щоправда, це вже так, для інтересу, бо своє діло доводимо. Ось-о...

Сашко густо почервонів, брови його засмикалися:

— Може, у тій книжці про Голубе Сонце?

Кость і Михайло поглянули на нього у веселому здивуванні: Сашкові не дає спокою невідома йому Костева дівчина.

– То читав ту свою «Енергію сонця»? — допитувався Середа вже лишень для того, щоб якось відвернути Сашкову увагу від незнаної йому дівчини Голубе Сонце.

— Не пригадую. Здається, читав чи переглядав. Та всього такого в голові і не вдержиш.

— Голові не потрібне зайве, та й читати слід тільки справді необхідне, як ото радить Кость, — каже Михайло, відкинувшись на стільці. — Еге ж, спершу — найнеобхідніша краплина мудрості, зосередженість на чомусь певному, тоді й своїм розумом до чогось додумаєшся. Як не викручуватися й не вибріхуватися, формула винахідливості дуже давня, вона проста неймовірно, аж дивовижно проста, але й складнюща водночас. Дбайливість і розум повинні у ній з’єднатися, а це може з’єднувати лише непосидюща і чесна людина. От давай поміркуємо з тобою, як наче ми малі діти. Скажімо, в доісторичні часи було дано сир і тісто. І от людські голови-уми протягом тисячоліть, інколи досить учені і тричі перевчені, товклися над чим завгодно, а сиру з прісним тістом не могли поєднати, поки звичайнісінька працьовита і кмітлива молодиця на Полтавщині зліпила вареники. І тепер як не крути, а вареники будуть завжди і подобатимуться усім на світі. Так наші мати нас учили, так і я тобі оце розказую, — тут Михайло й сам засміявся, і всі вони жваво перезирнулися, а Кость весело підхопився:

— Добре, що про вареники згадав! Ходімо вечеряти, поки не зачинилося кафе.

Михайло трішки штовхнув Костя, підморгнув:

— А там якогось дня зійде тобі назавжди твоє Голубе Сонце й ніколи не заходитиме, і тоді наше кафе забуватиметься? Кость примружився:

— Кафе забуватиметься, а вареники справді будуть завжди, як ти кажеш. Та й ви не будете забуті, це вже напевно.