Розділ тринадцятий (2 ч. Грає синє море)
у якому йдеться про долю та її химерії, що знову зводять та розводять людські дороги
Десь під ранок Яремко прив'язався—таки до щогли і, вибившись із сил, зомлів…
Очумався аж увечері, кричав, гукав, але навколо була сама темрява. Страшенно хотілося пити, їсти. Він весь задубів від холоду й відчував, що ось—ось помре.
Щось хлюпнуло. Відкрив рота, прохрипів:
— Рятуйте!
Відчув — чиїсь руки мацають його плечі, голову, відв'язують його від щогли й затягують у човен — на щось слизьке й м'яке.
Із зусиллям відкрив рота й прохрипів:
— Я — козак… козак… козак…
У відповідь пролунав зойк жаху…
Потім Яремкові снилося: він у лісі з хлопцями сидить на дереві, а внизу те дерево рубають графські робітники, — і от тріщить—тріщить, падає високий дуб, — і він, Яремко, падає, падає, падає…
«Мамо! Мамо!» — кричав він щосили, і тоді чиясь рука клала йому на розпашілого лоба щось холодно—мокре, і тоді трохи легшало.
Він хотів ту руку помацати, та не міг і пальцем ворухнути, він хотів відкрити очі, та повіки були такі важезні, що його кидало у гарячий піт при спробі їх розплющити, а голова йшла обертом — і він провалювався в безвість…
Іноді, мов уві сні, долинали якісь голоси. Ніби говорили чоловік і дівчина. Чув навіть дихання цієї дівчини і дотик її пальчиків, але ніяк не міг зрозуміти, про що вона говорить з чоловіком. Відчував, як вузенька ніжна долонька підводила йому голову. Потім відчував, що йому до вуст прикладають чашку з якимось гарячим напоєм, він одкривав рота й пив, що йому давали, і йому легшало… І він спав, спав, спав…
І от настав ранок, коли Яремкові вже не захотілося спати. Він прокинувся й розплющив очі. Довго думав і не міг додуматися, де це він. Бачив над собою грубообтесані дошки, крізь шпаровиння виглядає якась трава, ганчір'я якесь…
«Де ж це я?» — він пильно—пильно вдивлявся в дошки над собою, наче там мало бути написане щось таке, від чого йому все стане ясне й зрозуміле…
І раптом збоку пролунав сміх — той самий дівчачий голосок, що снився йому, марився, чувся…
Він повернув голову і, дивуючись своєму голосові, запитав:
— Хто тут є?
Сміх тут же урвався. Потім щось швиденько задріботіло по землі — і над Яремком схилилося чорнобриве дівчаче обличчячко. Звісилось кілька тонюніх кісок.
— Мерхаба! — сказала вона. Яремко закрутив головою: не розумію.
Обличчя дівчинки спохмурніло.
— Іллях? — раптом спитала вона. Знову закрутив головою.
— Урус?
«Урус, урус… Десь він уже чув це слово. Ах, так, Клюсик розповідав, що турки й татари звуть українців та московитів урусами…»
Яремко, ледь усміхнувшись, відповів:
— Урус… Козак.
Дівчинка тут же закрила обличчя руками й скрикнула щось незрозуміле.
…Але де ж це він? Що з ним? Де Клюсик? Де Клюсик?! Таж нема Клюсика, ще при Трапезонті загинув. А при Синопі загинув Джузеппе… Загинув, відштовхуючи Олександра від кулі мерзотника Гаспероні. Чи знають козаки, що Гаспероні хотів убити Олександра? Треба сказати… Але де козаки?
Дівчина наполовину відкрила обличчячко й одним оком видивлялася Яремка.
— Де я? — запитав він.
Дівчина знову закрила обличчя.
Але де ж це він?..
Він напружено пригадує. Був бій у морі, палали турецькі кораблі. Сеньйор Гаспероні стріляв в Олександра. Потім… Потім він, Яремко, летить у море… Холодна вода… Солона… Потім — обвуглена щогла… Підвів руку — на ній ще й досі чорні сліди від вугля. Хтось підплив на човні, відв'язав його… Що далі? Куди вони приїхали? Що це за дівчина?
Раптом його всього мовби жаром обсипало: турки! Він у турків! І ця дівчина — туркеня. І отой чоловік, що він чув його голос — турок теж.
Дівчинка знову дивилася на Яремка.
— Ти — туркеня? Ви — турки? — прошепотів. Дівчинка дивилася запитливо, не кліпаючи очима. Показав на себе:
— Урус. Козак. Урус. Козак. Потім тицьнув пальцем на дівчинку:
— А ти?
— Бібігуль, — блиснувши оком, відповіла дівчинка. Бібігуль… Що ж це за люди такі — бібігулі? Повернув голову в той бік, звідки завжди чув голос чоловіка і, показавши туди рукою, запитав:
— Бібігуль?
Дівчинка закрутила головою: ні.
— Мен… мен… Бібігуль, — ткнула пальцем собі в груди. Потім повела рукою в той бік, що й Яремко:
— Ота… ота… Абдулла…
Ясно. Абдулла — то турецьке ім'я. А дівчину звуть, мабуть, Бібігуль… Смішне ім'я. Перепитав:
— Бібігуль?
Вона радісно засміялась і закивала головою: так, мовляв, так…
Рипнули двері. Дівчинку мов вітром здуло від його постелі… Яремко побачив — зайшов чоловік. Невисокий, горбоносий, з втомленими очима…
Дівчинка про щось швидко—швидко почала з ним говорити. Чоловік слухав її, кивав головою і всміхався. Дівчинка кілька раз повторювала слова «урус», «гяур», а чоловік кивав головою і всміхався. І Яремко зрозумів, що той чоловік давно знає, кого він урятував. «Мабуть, по хрестику здогадався», — подумав Яремко. Він забув, що сам сказав у морі, що він козак. Мацнув себе за груди, але хрестика не знайшов. Він, мабуть, загубився в морі…
«Де ж це козаки? — подумав з таким болем, що сльози бризнули з його очей. — Де ж козаки? Треба їх швидше шукати… Може, вони ще в Синопі?»
Він запитав:
— Козаки в Синопі?
Турок подивився на Яремка й заперечно похитав головою:
— Йок!
— А де ж вони?
Турок нічого не зрозумів.
Що робити? Для чого врятував його цей турок? Чи допоможе він?
Мабуть, допоможе, раз урятував. Але треба якось порозумітися з ним.
Яремко підвівся з постелі. Тіло було важким і неслухняним. Спробував піти назустріч туркові, та завертілося все перед очима. Якби не туркова рука — упав би…
Турок вивів його надвір.
Яремко жадібно вдихав морське повітря. Було зовсім тепло. Сонце підбилося під обід. Турок притримував хлопця за плечі.
— Де Синоп? — запитав Яремко. Турок показав на схід.
— А козаки? Чайки?
Турок знизав плечима, показав рукою на північ, промовивши фразу, в якій прозвучали слова: Кефе? Гезльов, Ячаков…
— А Стамбул? Вони на Стамбул пішли!
— Йок! — заперечно закрутив головою турок.
— Та ні, на Стамбул, я точно знаю, — мовив Яремко, показавши рукою на захід. І знову турок закрутив головою. А далі:
— Кефе! Ячаков! Гезльов!
Козаки й справді пішли на північ, а не на захід. Три дні побенкетувавши в Синопі, — Олександр на цей раз дозволив таку розкіш, — козацька армада рушила в напрямку до Кафи. Разом з козацьким флотом ішло з десяток галер та шарант. Дванадцять тисяч невільників їхали на батьківщину.
Радісна пісня лунала над Чорним морем…
Вирішено було так: після взяття Кафи частина донців та запорожців проведе ці галери й шаранти майже до Азова, а іам, висадившись на пустельному березі, доведе невільників до Новочеркаська. Звідти легше буде добиратися і на Московщину, і на Україну, і в Богданію. А потім запорожці й донці повертають назад, до Кафи, і всі разом ідуть на Стамбул…
— От тепер, пане Недайборщ, ти можеш забрати і свою галеру, — сказав Олександр, коли нарешті було вирішено, що робити з невільниками та скільки часу доведеться пробути біля Кафи.
— Та заберу вже, — пахнув люлькою Карпо. — Жаль — Клюсика немас…
— Треба було за злотом не гнатися…
— Не собі ж старався. Для братства. Для братських шкіл, для науки, для викупу невільників злото потрібне… Тобі, отамане, воно, мабуть, не пече… Ти візьмеш трон султанський — ото й уся твоя турбота… А не візьмеш — знову в Європу подасися… А нам тут жити. І нашим нащадкам жити тут. Отак…
— Ти знаєш — не дуже воно мені байдуже, — сказав Олександр, подумавши. — Як ішов сюди, думав про козаків як про військову силу, потрібну для одного походу… А зараз думаю не так…
Помовчали.
— Як там Джузеппе, бідолаха? — зітхнув Карпо. — Ох же ж і шпурнув він тебе у море!
— Славний чоловік, — сказав Олександр. — Ходімо до нього.
Вони підійшли до постелі, на якій лежав Джузеппе. Він був ще дуже слабий, але говорити міг. Біля нього день і ніч сиділи Петро і Йован. Коли поранений побачив біля себе Олександра і Недайборща, він аж заусміхався.
— Сеньйоре отамане! — прохрипів Джузеппе. — Я прошу в товариства горілки для загоювання ран, а вони не дають. Кажуть, що в морі пити — гріх…
— Бо таки гріх, — сказав Карпо Недайборщ. — Хто п'є в морі, той не православний чоловік, а гірший за католика…
— От—от, — зрадів Джузеппе, — я ж якраз і є католик… Дай горілочки, а то ж уся душа зсохлася… Всі лікарі Європи радять. У нас у Трієсті так був випадок. Герцогу Вітторіо ді Граціані якийсь йолоп проткнув живіт. Лікар сказав: кличте падре, мені тут робити нічого… А тут якраз я нагодився… Збрехав, що я лікар. Почав лікувати герцога горілкою…
— Ясно, — сказав Олександр, — герцог ожив і живе й досі.
— От бачиш, сам отаман Чорногорець підтверджує мої слова… Дай горілки, а то умру, а у вас тут і пастора немає.
— Дам, дам, — пообіцяв Недайборщ…
— Я ще з сеньйора отамана дертиму горілку барилами… А як стане султаном, то…
— Ну, досить, — спохмурнів Олександр. — Не треба про це говорити…
— І справді, де ще те телятко, а він уже з довбнею…
— Не з довбнею, а з пляшкою, — поправив Недайборща Джузеппе і втомлено заплющив очі.
Саме в той час, коли Яремко стояв на березі моря й марно сподівався побачити на обрії вітрило козацької чайки, курним шляхом, що вів на Стамбул, мчав вершник.
Він був в одязі простого сипаха, його обличчя почорніло від сонця й пилюки, на щоках відросла густа щетина…
Вершник поспішав, хоч знав: Стамбул жорстоко карає тих, що приносять лихі вісті. Та все одно поспішав, сподіваючись: його мусять помилувати…
Це був джасус Кемаль, прозваний Сусом, один з найдосвідченіших шпигунів Туреччини. Він здійснив чимало хитромудрих інтриг, завдяки йому було вбито чимало високоповажних ворогів Туреччини, але на цей раз усе зірвалося.
«Ні, ні, ні, Кемалю, — говорив сам до себе, підганяючи коня. — Ти зазнався, ти налякався, тому в тебе нічого не вийшло з Ях'єю. Ти мусив врахувати, що Олександра неможливо вбити серед козаків — вони бережуть його. Тобі могло пощастити, але за це ти заплатив би життям. Ти не зробив цього — зрозуміло чому… Отже, треба було шукати ще якогось шляху. Ти його не знайшов… Ти постарів, Кемалю, ти став базікою й товстуном…»
Він люто поганяв коня, якого ще вранці добув, роззброївши й пограбувавши одного сипаха. Хай дякує долі, що лишився живий… А кінь і його одяг потрібні людині, що виконує завдання державної ваги.
«Що я скажу великому візирові? — мучився Кемаль. — Що ні в якому разі не можна посилати флот до Синопа й Трапезонта, а слід тримати його при Стамбулі? Великий візир, напевне, знає це не згірш за мене. Я маю сказати інше — як знищити Олександра. А я цього не знаю… Правда, є один план. Ризикований, але… Але якщо цей план удасться — Олександра не буде…»
Недавній сеньйор Гаспероні підганяв коня. Він знав, Стамбул буде незадоволений, але навіть оті дані про Ях'ю, які подасть Кемаль, стануть у пригоді в боротьбі проти запеклого ворога імперії. Думки його нараз перескочили на Яремка.
«Чортове щеня! Весь час не давав мені й дихнути… Якби не він, Олександр був би за другим пострілом мертвий… Жаль, що ти втопився, а то б я тебе й під землею знайшов… Я б тобі вигадав таку кару!..»
Ода—баші Селім наказав вивести свою яничарську орту в двір батури.
Коли всі вишикувалися. Селім сказав:
— Яничари! Ви славно робите свою справу. Я нагороджу вас цілою чашею золотих дукатів… Розділіть порівну… Тепер ще одне. Зараз я і десять найкращих воїнів, яких я сам виберу, мусимо негайно виїхати до Стамбула — для важливої справи. Замість мене буде вам ода—башею Урхан Сирик. Слухайтеся його, як мене самого. Я думаю, що через місяць—два ми всі повернемося назад…
Яничари мовчки слухали промову свого ода—баші. Вони заздрили йому. Щасливий — незабаром побачить Стамбул!
Вони не знали, що шлях ода—баші лежить не до Стамбула, а в далеку Чорногорію. Сам ода—баші не міг би пояснити, яка сила тягне його шукати невідому жінку, що колись народила його. Але та сила була могутня… Він знав про ту жінку тільки, що звуть її Устя і що живе вона десь у Цетинському монастирі. Навіщо він їхав до неї? Що він мав їй сказати?
Ода—баші наказав яничарам розійтися. Вибрані ним супутники вже чекали. Селімові підвели коня. Він скочив у сідло й помчав до брами…
Загуркотіли ворота… Потім копита протупотіли по дошках мосту…
Бездомні пси бігали ночами біля Піщаних воріт. Вартові їх не відганяли — все ж із ними не так моторошно, як ото стояти сам на сам з ніччю, місяцем, білим, як примара, і слухати стогін почепленого на гак Спиридона…
Софію було втоплено, а Спиридон конав на гаку й не міг померти.
Він висів і хрипів:
— Убийте!.. Убийте!..
І кров капала з рани на поміст, і собаки з наїжаченою шерстю злизували її.
— Убийте!.. Убийте!..
Місяць котився по небу, чорні тіні різали землю. Походжали мовчки вартові, вили собаки, хрипів Спиридон.
З—за дерева висунулась якась тінь. Спиридон розплющив очі й побачив її. Прохрипів з благанням і надією:
— Убийте!..
Широко відкритими очима він бачив, як тінь навела на нього пістоль. Нарешті, нарешті кінець його мукам…
Він хотів шепотіти якусь молитву, але тільки прохрипів:
— Спасибі…
І в цю мить гримнув постріл…
Вартові довго гналися за тим, хто прострелив голову почепленому на гак злочинцеві й тим самим урятував його від заслужених мук. Але наздогнати порушника порядку не вдалося.
…Мімар Муса витер піт з чола. Руки його тремтіли. Не було чим дихати. Він сів за стіл і обхопив голову руками. Потім забрав руки й при світлі свічки подивився на них. Йому здавалося, що на них — Спиридонова кров…
Погляд упав на креслення. Нова мечеть виділася йому крізь тонкі лінії, рвалася в небеса.
— А х—х–хто м—ме—н–н—не п—п–позб—бав—вить од мук? — запитав сам себе.
Десь далеко вили собаки. Погасив свічку й довго дивився в небо, по якому котився місяць.
Було моторошно. Розпачливо стукотіло серце.
І чувся Спиридонів хрип:
— Убийте… Убийте…
Галя стояла на колінах біля матері, а мати ридала. Ридала тяжко, аж заходилася, наче ховала доньку живою. Мати була ще молода, та після цієї зими стала схожа на бабу. Зовсім побілів і батько.
— Мамочко! — бліда й розгублена благала Галя. — Мамочко, я піду до монастиря! Я велика грішниця! Я мушу замолити свій гріх!
— Господи! — ридала мати. — Навіщо ж ти так караєш нашу родину? За що?
— Я без хреста прийшла додому, мамо!
— Тебе силою, донько, силою змусили!
— Все одно: гріх! Все одно: гріх!
— Тебе — силою…
— Не силою, мамо! Я — сама! Я сама потоптала хрест й згубила свою душу!
— Ти врятувала інших, — кашлянув батько суворо. — Ти зробила, як свята…
— Не свята я, тату! Я — грішниця! Пустіть мене в монастир — я відмолю всі свої гріхи! Я черницею стану…
— А ми, доню, так хотіли онуків своїх бавити… Навіщо ж ти наш рід отак зневажаєш? Що бог скаже?
— Пустіть мене! — закричала Галя й вибігла з хати…
…Розтріпана, заплакана, вона бігла через Сугаки на гору, до старезного береста. Він ще не розбрунькувався, але якась, ще не помітна окові, тільки відчутна зеленість з'явилася в повітрі навколо нього…
Коли вийшла на гору, відчула, як усю її обвіяло вітром — таким чистим і юним, аж серце зайшлося. І пахло мокрою землею, і зелом пахло, і синім—синім небом.
А трохи збоку побачила високу могилу. Галя пішла до неї. Вона йшла і плакала, а назустріч їй біг безрукий чоловік і щось гукав, вимахуючи своїми обрубками…