Розділ п’ятий (2 кн. 2 ч. Яром-долиною)
у якому Яремко Ціпурина стрічається із своїм давнім знайомим
Яремко побачив, що невідомий чоловік у козацькому вбранні вискочив з намету полковника Мізерниці і підбіг до свого коня. Підбіг, озирнувся — шлик чомусь упав на обличчя, — скочив у сідло… І тут Яремко згадав: він бачив цього чоловіка десь іще, бачив його не в козацькій, а в татарській чи турецькій формі! І обличчя було прикрито — там краєм чалми, тут шликом! Це ж треба умудритися так одягти на голову шапку, щоб шлик падав на лице, а не на тильний бік голови!.. Та найголовніше: цей чоловік сідав на коня не так, як татари, і не так, як козаки. Він скочив у сідло — це так, але було щось невловиме в цьому скокові, що свідчило: цей чоловік не є надто досвідченим вершником і вчився верхової їзди не в наших краях!..
Але хто ж це, хто? Чому він разом із Кантеміром заходив до шатра полковника Мізерниці на Дністрі, чому він зараз, у Криму, знову заходить до козацького полковника, мов свій чоловік? Чому він тоді намагався приховати обличчя од чужих очей і робить те ж саме зараз?
Невідомий чоловік у козацькому вбранні промчав між скель та кущів. Ніхто не зупиняв, козаки вже до нього звикли. Так, так, звикли — Яремко згадав, як кілька разів цей чоловік приїздив у їхній табір і вільно проходив до полковника Мізерниці… Хто ж він є?..
Яремко стрибнув у сідло і помчав навздогін.
— Яремко, куди? — вигукнув Ляскало.
— Еге ж, куди? — озвався Цабекало.
— За мною! — не так вигукнув, як показав рукою Яремко.
І вже далі помчав, не озираючись…
Той, що вискочив з намету Мізерниці, мчав швидко. Ось він, не озираючись, вискочив на гору — доброго коня, одначе, має, але це не той кінь, що був у нього на Дністрі! — і помчав далі по гребеню…
Яремко вирішив не відставати — тут же пустив свого коня тим же шляхом.
Мчав, а за собою чув цокіт копит. Озирнувся — побачив Ляскала. Ну, раз Ляскало тут, то й Цабекало десь неподалік!..
Але що він зібрався чинити? Чому він погнався за цим чоловіком?
Ну, припустімо, наздожене він його, а далі що? Ну, запитає, хто він такий, а той йому скаже, що захоче, — та й усе?!
Кінь, відчувши, що господар у чомусь сумнівається, трохи притишив свій біг…
Е ні, коню, давай скоріше! Головне — наздогнати цього підозрілого чоловіка, а там розберемося!
Позаду гриміли копита Ляскала.
Незнайомий вершник мчав убік від козацького табору, але ж так само віддалявся він і від табору військ Кантеміра. Війська Шагіна — зовсім з іншого боку…
Ні, що б там не було, але він, Яремко, мусить таки наздогнати цього вершника!
І саме тієї миті, коли він, Яремко, про це подумав, незнайомий вершник озирнувся!
Він побачив, що за ним женуться!
Не зупиняючи коня, він став на ходу повертати його праворуч, і кінь, що не гірше за господаря знав свою звичну дорогу, почав збиватися зі скоку, немов говорячи господареві: куди ти мене повертаєш, дурню? Таж дорога наша осьде, а не онде!
Ляскало, а вслід за ним і Цабекало, що з’явився на гребені гори, разом з Яремком пішли віялом — напереріз невідомому вершникові! Тепер їхні коні не мчали — летіли! І Яремко думав тільки про одне: якби тільки кінь не втрапив ногою в якусь яму чи бабакову нору! Бо тоді на ходу виламає собі ногу ще й вершником гепне об землю, що той і кісточок не збере!
Той чоловік у козацькому одягу, що вийшов з намету Павла Мізерниці і зараз утікав від Яремка та його друзів, нарешті, справився зі своїм конем, примусивши мчати його у напрямку до Кантемірового табору. Але вже Ляскало йшов напереріз по довшій дузі, а Цабекало по коротшій. І Яремко гнався просто слід у слід. Гнався — і бачив, що його кінь скаче частіше, ніж кінь невідомого вершника, отже, незабаром він його наздожене!
Тепер Яремко вже не думав, що він питатиме в цього вершника. Йому треба наздогнати його, збити з коня, схопити і обшукати. А далі — допитати. Бо він явно мчав до когось із важливою вістю, одержаною в наметі полковника Мізерниці.
Краєм ока побачив, що з правого боку наближається, скажено скачучи, Ляскало. Десь ізник Цабекало, та раптом він вискочив із—за недалекого горбка — попереду вершника.
Так! їх троє, він один! І їм треба взяти його живим! Та й самим не нарватися на його шаблю чи пістоль.
Яремко пригнувся над гривою коня, він уже мчав майже поряд з незнайомцем, коли той, не озираючись, вихопив шаблю і махнув нею над Яремком. Яремко відскочив трохи вбік — і тут почувся постріл. Стріляв Ляскало. Шабля вилетіла з правої руки вершника, а сама рука смикнулася неприродно й повисла, мов нагайка… Добре стрельнув Цабекало — ледь у Яремка не влучив! Куля прострелила вершникові руку і просвистіла над головою Яремка. Добрий пістоль!
Яремко спрямував свого коня просто на невідомого вершника, який тим часом вхопив лівою рукою пістоль і націлився в Ляскала. Цабекало махнув своєю довгою пугою — і вона, ляснувши звуком, подібним до пострілу, вибила пістоль із руки вершника. А Яремко тим часом стрибонув зі свого коня на коня ворожого і міцно обхопив пораненого вершника обома руками.
Той намагався вирватися, боротися, але нічого подіяти не міг. Ляскало й Цабекало, зіскочивши зі своїх коней, тут же стягли Яремка й незнайомого вершника на землю.
Яремко почав шастати по його кишенях, але поки що нічого не знайшов. Тоді підвів голову й уважно поглянув в обличчя пійманого.
Їхні погляди схрестилися. І Яремко засміявся від удачі:
— Добридень, пане Коломайку! Ти вже не глухонімий чи ще й досі дурня з себе корчиш?
Коломайко мовчав.
Не мовчи! Твій сеньйор Гаспареоне давно нам розказав, що ти не глухонімий, — тут же збрехав Яремко. — Так що він тебе пускав до нас на явну смерть, а ти про це й не знав!
Коломайко скривився — видно, заболіла рука, прострелена Ляскалом. Справді, з неї юшила кров, треба було перев’язати.
— Товариство, перев’яжіть його, а я тим часом іще дещо запитаю!
— А може, він і справді глухонімий? — запитав Ляскало, вовтузячись біля руки вершника, поверженого на землю.
— Ні, не глухонімий, — твердо сказав Яремко. — Гаспареоне сам про це сказав іще п’ять літ тому. Це — раз! По—друге, зараз ми його поведемо до гетьмана Дорошенка, а той покличе полковника та й розпитає, на яких це мигах розмовляли між собою Коломайко й Мізерниця!.. Я тебе ще з Дністра запримітив, Коломайку, хоч ти там і закривав свою пику краєм чалми, а зараз шлик на обличчя кидав, щоб тебе раптом ніхто не пізнав!
— То що будемо робити з цим гадом? — запитав Ляскало, закінчуючи перев’язувати прострелену руку Коло—майка. — Поведемо до гетьмана, щоб його на палю посадили?
— Дорошенко такий, що посадить, — підтвердив Яремко. — У нього вдача — як у Сагайдачного. Той, кажуть, був жорстокий. А із зрадників та ворожих підслухачів шкуру живцем здирав… Отак, пане Коломайку! Вставай!..
Коломайко, похитуючись, підвівся. Обличчя перекривлене, бліде…
— Нічого, не корч із себе бідолаху, турецький прислужнику! Будеш уже сьогодні на палі!..
Вони посідали на коней, а зв’язаного Коломайка повели назад — але вже не до намету полковника, а до намету гетьмана.
І тут Яремкові зринула думка.
Він зупинився. Зупинилися й Ляскало та Цабекало. Зупинився кінь Коломайко. І Коломайко зупинився…
— Слухай, продажна шкуро, — сказав Яремко, — У тебе є можливість залишитися живим! Га? Жити хочеш?
Коломайко мовчав.
— Хочеш жити, питаю? Зараз не відповіси — втретє не сцитаю. Ну?
— А що ти хочеш мені запропонувати? — запитав Коломайко.
— От же холера! Говорить, гад! — ледь не впав з коня Ляскало.
— Атож! Еге ж! — погодився Цабекало.
— Пропоную таке. Тебе чекає сеньйор Гаспареоне. Ти нас ведеш до нього. Якщо ми його візьмемо, я тебе відпущу на всі чотири сторони!
— Поклянись! — люто зблиснув очима Коломайко.
— Ти диви! — ахнув Ляскало.
— Еге ж! — так само ахнув Цабекало.
— Перед такими, як ти, не клянуться. Я тобі сказав — от і все! Я присягався перед військом запорізьким і перед гетьманом. А не перед зрадниками… Так ведеш?!
— Веду, — відповів Коломайко.
— Охорона в нього є?
— Навіщо йому охорона? — зацьковано вишкірився Коломайко.
— Правду кажеш чи знову брешеш?
— Кажу правду… — закліпав він очима і знову скривився.
Яремко, Ляскало й Цабекало переглянулися. Так, є шанс уполювати дуже велику птицю — самого сеньйора Гаспареоне. І треба брати цю птицю в оту мить, коли вона ще не затурбувалася зникненням Коломайка і чекає на його прихід з вістями від полковника.
Посадили Коломайка на коня, поїхали. Дорогою Яремко розпитував:
— Де тебе чекає сеньйор Гаспареоне?
— В татарській мазанці під скелею… Там такий гай і водоспад.
— Він побачить, що ти не сам?
— Якщо й побачить, то в останній мент… Тим часом втрутився в розмову Ляскало. Його не так цікавило питання, де сидить сеньйор Гаспареоне, як інше: про що агент Кантеміра міг наодинці говорити з полковником Мізерницею.
— Казати? — запитав у Яремка, ніби він тут був найстаршим, Коломайко.
— Кажи, — зажадав і Яремко.
— Ми говорили про різне… Про те, що нам потрібно знати було. І про те, що треба панові гетьманові…
— Чекай—чекай, — почав здогадуватися Яремко. — Так це з вашої намови полковник Мізерниця сказав нам, що ніяких турецьких морських сил на західному березі Чорного моря немає?
— З нашої.
— Але ж сотня Дерикота виявила їх?
— Виявила, — спокійно відповів Коломайко. — А Мізерниця післав усю цю сотню відомою нам і йому дорогою. Кантемір залишив тисячу своїх вояків — і вони знищили цю сотню до ноги. Разом з нею загинула й таємниця… Ох, — зойкнув Коломайко.
— Що?
— Рука болить. Ви ж її мені перебили к бісу…
— Не треба було шабелькою махати біля мого носа… Так оце, значить, ви з Мізерницею вирішили загнати козаків у пастку?
— Не я з Мізерницею, а сеньйор Гаспареоне і Кантемір… Ми тільки виконували те, що нам сказали…
— А коли ж це Мізерниця став вашим помічником?
— Давно, — неохоче відповів Коломайко.
— Все—таки…
— Він під Цецорою утрапив до полону. Сидів у темниці. Козаки зробили підкоп і вже мали втікати — так він їх виказав, а за це його нагородили й випустили.
— А ті, що робили підкоп? — втрутився Ляскало.
— їх на палі посадили…
— Так—так… — зітхнув Ляскало.
— Авжеж, — погодився й Цабекало.
— А потім я його побачив біля Дністра. Сказав Кантемірові, що це — наш чоловік. Ми взяли мішок цехінів і принесли йому. Він спочатку хотів нас вигнати зі свого шатра. А Кантемір йому сказав, що це гроші — за тих козаків—утікачів, яких посаджено на палі. І ще сказав, що нам відомо геть усе. А якщо він не захоче робити те, що зажадаємо ми, то це все стане відомим Дорошенкові. Пан полковник тут же скисли і здалися на милість переможця… Отакі вони, ваші полковники…
— Мехтодю, — сказав Ляскало.
— Що, Якиме? — тут же озвався Цабекало.
— Завертай свого Муцика — і негайно до самого Дорошенка. Все, що почув, розкажи йому.
— А як же ви? Вам же тяжко буде удвох проти двох…
— Усе може бути, Мехтодю! Ти повинен передати панові гетьманові про полковника все, що почув! Зрозумів? Може бути, що, крім тебе, ніхто не передасть! Ясно?
— Еге ж!
— Тоді бувай!
— Бувайте, хлопці!
І Цабекало тут же чимдуж помчав назад.
Коломайко — блідий, з перекривленим лицем, лютий на долю, що повернулася до нього спиною, — якось нерівно сидів на своєму коні, все совався в сідлі, наче з того сідла стирчав гвіздок.
— Що — все думаєш про палю, пане Коломайку, що соваєшся на коні то так, то сяк? — єхидно запитав Ляскало, — Крім палі є ще й інші кари. Можемо тобі зробити, як Пекарському, якщо спробуєш нас одурити!
Коломайко тільки глипнув на нього та й промовчав.
Про справу Пекарського добре знали й пам’ятали геть усі в Речі Посполитій та й поза нею, хоч відтоді й минуло майже вісім літ. Шляхтич Пекарський підняв у кафедральному соборі Святого Іоанна в Варшаві руку на самого короля Сигізмунда Третього. Він, цей шляхтич, як тільки король зайшов у собор, вийшов йому назустріч і вдарив чеканом по голові. Король Сигізмунд був міцний чоловік, він витримав перший удар. А другого удару Пекарський завдати не встиг, бо королевич Владислав, вихопивши шаблю, збив зловмисника з ніг і хотів уже зовсім його порубати. Та Сигізмунд не дав йому цього зробити. Пекарського зв’язали й посадили у вежу. Там його страшно допитували, намагаючись довідатися про причини замаху, але Пекарський затявся і ні в чім не признався… Страчували Пекарського страшно. На двох санях спорудили поміст, на той поміст посадили Пекарського, прив’язали до руки йому чекан, яким він хотів убити короля Сигізмунда, а під рукою розвели вогонь у жаровні. І от над цим вогнем прилаштували цю руку — і вона повільно перегоряла над полум’ям. Коли перегоріла кістка і рука з чеканом відпала, взялися за другу руку. її перепалили так само… Все це Пекарський витримував ще живим. А потім його, ще живого, розривали розпеченими кліщами і частини тіла залишали на окривавленому помості. І він ще жив. Далі — відпиляли обидві ноги нижче колін. І вже аж потім, щоб припинити його муки, прив’язали Пекарського до чотирьох коней — і розірвали на чотири частини. Потім усе це спалили і вкинули в Віслу…
Яремко мимоволі подумав: усе—таки ліпше було б отому дурному Пекарському, якби круль Сигізмунд дозволив Владиславу вдарити по зловмисникові шаблею іще раз. Відрубав би голову — та й кінець мукам! А то…
І дрож пройшов по шкірі: а що, як Коломайко заведе їх зараз у пастку?!
— Ну, далеко ще до тієї татарської мазанки? — запитав він у Коломайка.
— Недалеко. Осьде він, цей гай, а там трохи далі і ліворуч — скеля…
Тепер уже їхали, обачно придивляючись до всього довкола…
Було тихо. Тільки якісь птахи цвірінчали в надвечірньому гаю.
Нарешті, показалася скеля. Під скелею, між кущами та деревами, стояла мазанка з під сліп куватим віконцем. Неподалік і справді шумів водоспад.
Усе було так, як казав Коломайко.
— Він — у мазанці? — запитав Яремко.
— У мазанці.
— Озброєний?
— Звісно…
— Двері на засуві?
— Ні, — ніби повагавшись, відповів Коломайко.
— Ти дивись мені! Як тільки щось зі мною станеться — твоя голова он у ті кущі полетить! — пообіцяв Яремко. — Чув?
— Чув, — пробурчав Коломайко.
— Ще один вихід із мазанки є?
— Є… З того боку… Лава, а під лавою дірка. її й не видно, бо закрита очеретяним матом.
— На яке слово чи стук він відгукується?
— Ну, я стукаю: раз, два, три! Він питає, хто це. Кажу: козак.
— І що?
— Ну, й заходжу…
— А він нічого не перепитує?
— Ні… Він мене добре знає…
— Так… — промовив Яремко. — Якиме, ти разом з цим гадом іди до запасного виходу. Тільки тихо. А я тим часом піду в двері…
Він постукав так, як і сказав Коломайко: раз, два, три. У мазанці було тихо. Яремко постукав знову.
— Кім бу?[49] — почулося з мазанки. Голос був знайомий. Справді — Гаспареоне!..
— Козак! — відповів Яремко, намагаючись наслідувати голос Коломайка. І обережно потяг на себе двері. Відчув — вони на засуві. Чортів Коломайко! Таки набрехав!
Гукнути, щоб відчиняв? Може з голосу здогадатися, що це — не Коломайко. Ярема кашлянув…
За дверима почулися кроки. Задвигтів засув.
І враз — немов бабахнули з гармати! Двері бабахнули Яремка в обличчя. Він відлетів у сінях од стіни, ледь не вибивши її спиною. Стіна його й порятувала. Він не впав. Хоч у голові запаморочилося від удару, а по лобі ось—ось — це він відчув! — потече кров…
Але він стояв і тримав заряджений пістоль у руці.
У відчинених дверях стояв сеньйор Гаспареоне.
В руках у нього було два пістолі. Очевидно, двері він відчинив сильнющим ударом своєї правої ноги…