Розділ п’ятий (2 кн. 2 ч. Яром-долиною)

у якому Яремко Ціпурина стрічається із своїм давнім знайомим

Яремко побачив, що невідомий чоловік у козацькому вбранні вискочив з намету полковника Мізерниці і підбіг до свого коня. Підбіг, озирнувся — шлик чомусь упав на обличчя, — скочив у сідло… І тут Яремко згадав: він бачив цього чоловіка десь іще, бачив його не в козацькій, а в татарській чи турецькій формі! І обличчя було прикрито — там краєм чалми, тут шликом! Це ж треба умудритися так одягти на голову шапку, щоб шлик падав на лице, а не на тильний бік голови!.. Та найголовніше: цей чоловік сідав на коня не так, як татари, і не так, як козаки. Він скочив у сідло — це так, але було щось невловиме в цьому скокові, що свідчило: цей чоловік не є надто досвідченим вершником і вчився верхової їзди не в наших краях!..

Але хто ж це, хто? Чому він разом із Кантеміром заходив до шатра полковника Мізерниці на Дністрі, чому він зараз, у Криму, знову заходить до козацького полковника, мов свій чоловік? Чому він тоді намагався приховати обличчя од чужих очей і робить те ж саме зараз?

Невідомий чоловік у козацькому вбранні промчав між скель та кущів. Ніхто не зупиняв, козаки вже до нього звикли. Так, так, звикли — Яремко згадав, як кілька разів цей чоловік приїздив у їхній табір і вільно проходив до полковника Мізерниці… Хто ж він є?..

Яремко стрибнув у сідло і помчав навздогін.

— Яремко, куди? — вигукнув Ляскало.

— Еге ж, куди? — озвався Цабекало.

— За мною! — не так вигукнув, як показав рукою Яремко.

І вже далі помчав, не озираючись…

Той, що вискочив з намету Мізерниці, мчав швидко. Ось він, не озираючись, вискочив на гору — доброго коня, одначе, має, але це не той кінь, що був у нього на Дністрі! — і помчав далі по гребеню…

Яремко вирішив не відставати — тут же пустив свого коня тим же шляхом.

Мчав, а за собою чув цокіт копит. Озирнувся — побачив Ляскала. Ну, раз Ляскало тут, то й Цабекало десь неподалік!..

Але що він зібрався чинити? Чому він погнався за цим чоловіком?

Ну, припустімо, наздожене він його, а далі що? Ну, запитає, хто він такий, а той йому скаже, що захоче, — та й усе?!

Кінь, відчувши, що господар у чомусь сумнівається, трохи притишив свій біг…

Е ні, коню, давай скоріше! Головне — наздогнати цього підозрілого чоловіка, а там розберемося!

Позаду гриміли копита Ляскала.

Незнайомий вершник мчав убік від козацького табору, але ж так само віддалявся він і від табору військ Кантеміра. Війська Шагіна — зовсім з іншого боку…

Ні, що б там не було, але він, Яремко, мусить таки наздогнати цього вершника!

І саме тієї миті, коли він, Яремко, про це подумав, незнайомий вершник озирнувся!

Він побачив, що за ним женуться!

Не зупиняючи коня, він став на ходу повертати його праворуч, і кінь, що не гірше за господаря знав свою звичну дорогу, почав збиватися зі скоку, немов говорячи господареві: куди ти мене повертаєш, дурню? Таж дорога наша осьде, а не онде!

Ляскало, а вслід за ним і Цабекало, що з’явився на гребені гори, разом з Яремком пішли віялом — напереріз невідомому вершникові! Тепер їхні коні не мчали — летіли! І Яремко думав тільки про одне: якби тільки кінь не втрапив ногою в якусь яму чи бабакову нору! Бо тоді на ходу виламає собі ногу ще й вершником гепне об землю, що той і кісточок не збере!

Той чоловік у козацькому одягу, що вийшов з намету Павла Мізерниці і зараз утікав від Яремка та його друзів, нарешті, справився зі своїм конем, примусивши мчати його у напрямку до Кантемірового табору. Але вже Ляскало йшов напереріз по довшій дузі, а Цабекало по коротшій. І Яремко гнався просто слід у слід. Гнався — і бачив, що його кінь скаче частіше, ніж кінь невідомого вершника, отже, незабаром він його наздожене!

Тепер Яремко вже не думав, що він питатиме в цього вершника. Йому треба наздогнати його, збити з коня, схопити і обшукати. А далі — допитати. Бо він явно мчав до когось із важливою вістю, одержаною в наметі полковника Мізерниці.

Краєм ока побачив, що з правого боку наближається, скажено скачучи, Ляскало. Десь ізник Цабекало, та раптом він вискочив із—за недалекого горбка — попереду вершника.

Так! їх троє, він один! І їм треба взяти його живим! Та й самим не нарватися на його шаблю чи пістоль.

Яремко пригнувся над гривою коня, він уже мчав майже поряд з незнайомцем, коли той, не озираючись, вихопив шаблю і махнув нею над Яремком. Яремко відскочив трохи вбік — і тут почувся постріл. Стріляв Ляскало. Шабля вилетіла з правої руки вершника, а сама рука смикнулася неприродно й повисла, мов нагайка… Добре стрельнув Цабекало — ледь у Яремка не влучив! Куля прострелила вершникові руку і просвистіла над головою Яремка. Добрий пістоль!

Яремко спрямував свого коня просто на невідомого вершника, який тим часом вхопив лівою рукою пістоль і націлився в Ляскала. Цабекало махнув своєю довгою пугою — і вона, ляснувши звуком, подібним до пострілу, вибила пістоль із руки вершника. А Яремко тим часом стрибонув зі свого коня на коня ворожого і міцно обхопив пораненого вершника обома руками.

Той намагався вирватися, боротися, але нічого подіяти не міг. Ляскало й Цабекало, зіскочивши зі своїх коней, тут же стягли Яремка й незнайомого вершника на землю.

Яремко почав шастати по його кишенях, але поки що нічого не знайшов. Тоді підвів голову й уважно поглянув в обличчя пійманого.

Їхні погляди схрестилися. І Яремко засміявся від удачі:

— Добридень, пане Коломайку! Ти вже не глухонімий чи ще й досі дурня з себе корчиш?

Коломайко мовчав.

Не мовчи! Твій сеньйор Гаспареоне давно нам розказав, що ти не глухонімий, — тут же збрехав Яремко. — Так що він тебе пускав до нас на явну смерть, а ти про це й не знав!

Коломайко скривився — видно, заболіла рука, прострелена Ляскалом. Справді, з неї юшила кров, треба було перев’язати.

— Товариство, перев’яжіть його, а я тим часом іще дещо запитаю!

— А може, він і справді глухонімий? — запитав Ляскало, вовтузячись біля руки вершника, поверженого на землю.

— Ні, не глухонімий, — твердо сказав Яремко. — Гаспареоне сам про це сказав іще п’ять літ тому. Це — раз! По—друге, зараз ми його поведемо до гетьмана Дорошенка, а той покличе полковника та й розпитає, на яких це мигах розмовляли між собою Коломайко й Мізерниця!.. Я тебе ще з Дністра запримітив, Коломайку, хоч ти там і закривав свою пику краєм чалми, а зараз шлик на обличчя кидав, щоб тебе раптом ніхто не пізнав!

— То що будемо робити з цим гадом? — запитав Ляскало, закінчуючи перев’язувати прострелену руку Коло—майка. — Поведемо до гетьмана, щоб його на палю посадили?

— Дорошенко такий, що посадить, — підтвердив Яремко. — У нього вдача — як у Сагайдачного. Той, кажуть, був жорстокий. А із зрадників та ворожих підслухачів шкуру живцем здирав… Отак, пане Коломайку! Вставай!..

Коломайко, похитуючись, підвівся. Обличчя перекривлене, бліде…

— Нічого, не корч із себе бідолаху, турецький прислужнику! Будеш уже сьогодні на палі!..

Вони посідали на коней, а зв’язаного Коломайка повели назад — але вже не до намету полковника, а до намету гетьмана.

І тут Яремкові зринула думка.

Він зупинився. Зупинилися й Ляскало та Цабекало. Зупинився кінь Коломайко. І Коломайко зупинився…

— Слухай, продажна шкуро, — сказав Яремко, — У тебе є можливість залишитися живим! Га? Жити хочеш?

Коломайко мовчав.

— Хочеш жити, питаю? Зараз не відповіси — втретє не сцитаю. Ну?

— А що ти хочеш мені запропонувати? — запитав Коломайко.

— От же холера! Говорить, гад! — ледь не впав з коня Ляскало.

— Атож! Еге ж! — погодився Цабекало.

— Пропоную таке. Тебе чекає сеньйор Гаспареоне. Ти нас ведеш до нього. Якщо ми його візьмемо, я тебе відпущу на всі чотири сторони!

— Поклянись! — люто зблиснув очима Коломайко.

— Ти диви! — ахнув Ляскало.

— Еге ж! — так само ахнув Цабекало.

— Перед такими, як ти, не клянуться. Я тобі сказав — от і все! Я присягався перед військом запорізьким і перед гетьманом. А не перед зрадниками… Так ведеш?!

— Веду, — відповів Коломайко.

— Охорона в нього є?

— Навіщо йому охорона? — зацьковано вишкірився Коломайко.

— Правду кажеш чи знову брешеш?

— Кажу правду… — закліпав він очима і знову скривився.

Яремко, Ляскало й Цабекало переглянулися. Так, є шанс уполювати дуже велику птицю — самого сеньйора Гаспареоне. І треба брати цю птицю в оту мить, коли вона ще не затурбувалася зникненням Коломайка і чекає на його прихід з вістями від полковника.

Посадили Коломайка на коня, поїхали. Дорогою Яремко розпитував:

— Де тебе чекає сеньйор Гаспареоне?

— В татарській мазанці під скелею… Там такий гай і водоспад.

— Він побачить, що ти не сам?

— Якщо й побачить, то в останній мент… Тим часом втрутився в розмову Ляскало. Його не так цікавило питання, де сидить сеньйор Гаспареоне, як інше: про що агент Кантеміра міг наодинці говорити з полковником Мізерницею.

— Казати? — запитав у Яремка, ніби він тут був найстаршим, Коломайко.

— Кажи, — зажадав і Яремко.

— Ми говорили про різне… Про те, що нам потрібно знати було. І про те, що треба панові гетьманові…

— Чекай—чекай, — почав здогадуватися Яремко. — Так це з вашої намови полковник Мізерниця сказав нам, що ніяких турецьких морських сил на західному березі Чорного моря немає?

— З нашої.

— Але ж сотня Дерикота виявила їх?

— Виявила, — спокійно відповів Коломайко. — А Мізерниця післав усю цю сотню відомою нам і йому дорогою. Кантемір залишив тисячу своїх вояків — і вони знищили цю сотню до ноги. Разом з нею загинула й таємниця… Ох, — зойкнув Коломайко.

— Що?

— Рука болить. Ви ж її мені перебили к бісу…

— Не треба було шабелькою махати біля мого носа… Так оце, значить, ви з Мізерницею вирішили загнати козаків у пастку?

— Не я з Мізерницею, а сеньйор Гаспареоне і Кантемір… Ми тільки виконували те, що нам сказали…

— А коли ж це Мізерниця став вашим помічником?

— Давно, — неохоче відповів Коломайко.

— Все—таки…

— Він під Цецорою утрапив до полону. Сидів у темниці. Козаки зробили підкоп і вже мали втікати — так він їх виказав, а за це його нагородили й випустили.

— А ті, що робили підкоп? — втрутився Ляскало.

— їх на палі посадили…

— Так—так… — зітхнув Ляскало.

— Авжеж, — погодився й Цабекало.

— А потім я його побачив біля Дністра. Сказав Кантемірові, що це — наш чоловік. Ми взяли мішок цехінів і принесли йому. Він спочатку хотів нас вигнати зі свого шатра. А Кантемір йому сказав, що це гроші — за тих козаків—утікачів, яких посаджено на палі. І ще сказав, що нам відомо геть усе. А якщо він не захоче робити те, що зажадаємо ми, то це все стане відомим Дорошенкові. Пан полковник тут же скисли і здалися на милість переможця… Отакі вони, ваші полковники…

— Мехтодю, — сказав Ляскало.

— Що, Якиме? — тут же озвався Цабекало.

— Завертай свого Муцика — і негайно до самого Дорошенка. Все, що почув, розкажи йому.

— А як же ви? Вам же тяжко буде удвох проти двох…

— Усе може бути, Мехтодю! Ти повинен передати панові гетьманові про полковника все, що почув! Зрозумів? Може бути, що, крім тебе, ніхто не передасть! Ясно?

— Еге ж!

— Тоді бувай!

— Бувайте, хлопці!

І Цабекало тут же чимдуж помчав назад.

Коломайко — блідий, з перекривленим лицем, лютий на долю, що повернулася до нього спиною, — якось нерівно сидів на своєму коні, все совався в сідлі, наче з того сідла стирчав гвіздок.

— Що — все думаєш про палю, пане Коломайку, що соваєшся на коні то так, то сяк? — єхидно запитав Ляскало, — Крім палі є ще й інші кари. Можемо тобі зробити, як Пекарському, якщо спробуєш нас одурити!

Коломайко тільки глипнув на нього та й промовчав.

Про справу Пекарського добре знали й пам’ятали геть усі в Речі Посполитій та й поза нею, хоч відтоді й минуло майже вісім літ. Шляхтич Пекарський підняв у кафедральному соборі Святого Іоанна в Варшаві руку на самого короля Сигізмунда Третього. Він, цей шляхтич, як тільки король зайшов у собор, вийшов йому назустріч і вдарив чеканом по голові. Король Сигізмунд був міцний чоловік, він витримав перший удар. А другого удару Пекарський завдати не встиг, бо королевич Владислав, вихопивши шаблю, збив зловмисника з ніг і хотів уже зовсім його порубати. Та Сигізмунд не дав йому цього зробити. Пекарського зв’язали й посадили у вежу. Там його страшно допитували, намагаючись довідатися про причини замаху, але Пекарський затявся і ні в чім не признався… Страчували Пекарського страшно. На двох санях спорудили поміст, на той поміст посадили Пекарського, прив’язали до руки йому чекан, яким він хотів убити короля Сигізмунда, а під рукою розвели вогонь у жаровні. І от над цим вогнем прилаштували цю руку — і вона повільно перегоряла над полум’ям. Коли перегоріла кістка і рука з чеканом відпала, взялися за другу руку. її перепалили так само… Все це Пекарський витримував ще живим. А потім його, ще живого, розривали розпеченими кліщами і частини тіла залишали на окривавленому помості. І він ще жив. Далі — відпиляли обидві ноги нижче колін. І вже аж потім, щоб припинити його муки, прив’язали Пекарського до чотирьох коней — і розірвали на чотири частини. Потім усе це спалили і вкинули в Віслу…

Яремко мимоволі подумав: усе—таки ліпше було б отому дурному Пекарському, якби круль Сигізмунд дозволив Владиславу вдарити по зловмисникові шаблею іще раз. Відрубав би голову — та й кінець мукам! А то…

І дрож пройшов по шкірі: а що, як Коломайко заведе їх зараз у пастку?!

— Ну, далеко ще до тієї татарської мазанки? — запитав він у Коломайка.

— Недалеко. Осьде він, цей гай, а там трохи далі і ліворуч — скеля…

Тепер уже їхали, обачно придивляючись до всього довкола…

Було тихо. Тільки якісь птахи цвірінчали в надвечірньому гаю.

Нарешті, показалася скеля. Під скелею, між кущами та деревами, стояла мазанка з під сліп куватим віконцем. Неподалік і справді шумів водоспад.

Усе було так, як казав Коломайко.

— Він — у мазанці? — запитав Яремко.

— У мазанці.

— Озброєний?

— Звісно…

— Двері на засуві?

— Ні, — ніби повагавшись, відповів Коломайко.

— Ти дивись мені! Як тільки щось зі мною станеться — твоя голова он у ті кущі полетить! — пообіцяв Яремко. — Чув?

— Чув, — пробурчав Коломайко.

— Ще один вихід із мазанки є?

— Є… З того боку… Лава, а під лавою дірка. її й не видно, бо закрита очеретяним матом.

— На яке слово чи стук він відгукується?

— Ну, я стукаю: раз, два, три! Він питає, хто це. Кажу: козак.

— І що?

— Ну, й заходжу…

— А він нічого не перепитує?

— Ні… Він мене добре знає…

— Так… — промовив Яремко. — Якиме, ти разом з цим гадом іди до запасного виходу. Тільки тихо. А я тим часом піду в двері…

Він постукав так, як і сказав Коломайко: раз, два, три. У мазанці було тихо. Яремко постукав знову.

— Кім бу?[49] — почулося з мазанки. Голос був знайомий. Справді — Гаспареоне!..

— Козак! — відповів Яремко, намагаючись наслідувати голос Коломайка. І обережно потяг на себе двері. Відчув — вони на засуві. Чортів Коломайко! Таки набрехав!

Гукнути, щоб відчиняв? Може з голосу здогадатися, що це — не Коломайко. Ярема кашлянув…

За дверима почулися кроки. Задвигтів засув.

І враз — немов бабахнули з гармати! Двері бабахнули Яремка в обличчя. Він відлетів у сінях од стіни, ледь не вибивши її спиною. Стіна його й порятувала. Він не впав. Хоч у голові запаморочилося від удару, а по лобі ось—ось — це він відчув! — потече кров…

Але він стояв і тримав заряджений пістоль у руці.

У відчинених дверях стояв сеньйор Гаспареоне.

В руках у нього було два пістолі. Очевидно, двері він відчинив сильнющим ударом своєї правої ноги…