Розділ четвертий (2 кн. 2 ч. Яром-долиною)

який оповість про таємну операцію, що її замислив Кантемір

Абу Ахмад ібн Аль—Джасас, найкращий друг самого каймакана, прибувши на своїй галері до Кафи, тут же був допущений до ложа пораненого Кантеміра. Наївний торговець коштовностями обіцяв дістати хороброму войов—никові камінь, який сприяє загоюванню навіть найважчих ран. Але, звісно ж, найліпшими ліками для білго—родського мурзи було б визволення його сина Іштерека, з яким він пов’язував дальші плани свого життя й діяльності. Добрий Абу Ахмад ібн Аль—Джасас запропонував Кантемірові:

— Я в політику не втручаюся, мене цікавлять тільки коштовності — то, отже, я міг би прибути на своїй галері до табору гяурів та їхнього союзника — як його? — Шагіна?

— Шагіна, — підтвердив Кантемір. Йому було все—таки важко говорити, а вимовляти ненависне ім’я — й поготів.

— Я поїду до них, запропоную свою торгівлю, стрінуся з їхніми полководцями та й між іншим поцікавлюся долею Іштерека… А може, мені вдасться когось там підкупити? За гроші ж дістати можна все!..

Кантемір хотів дати Абу Ахмадові ібн Аль—Джасасові одну адресу, назвати одне прізвище, та обережність — хоч вона в даному разі й здавалася недоречною — не дозволила йому цього зробити. Та ж сама обережність не дозволила Кантемірові дати наївному торговцеві ще дві адреси. Поспішати не треба! Таке було правило Кантеміра за будь—яких обставин, і зраджувати його навіть зараз він не хотів. Звичка виявилася сильнішою за будь—які емоції…

Допущений до ложа самого Кантеміра, Абу Ахмад ібн Аль—Джасас став шановним серед мурз, які під тримували білгородського войовника, а коли неговіркий араб усе—таки натякнув їм, що має виконати й якусь вельми таємну місію, вони взагалі стали довіряти йому геть усе, крім хіба що своїх гаремів, — ну, та торговець коштовностями цікавився жіноцтвом тільки з погляду мистецтва.

Саме від мурз він і довідався, що незабаром має прибути зі Стамбула новий караван військових суден з яничарами й сипахами і що Кантемір вирішив: караван вночі вийде з Кафи в море, відійде на кільканадцять миль у бік Карадагу — і яничари з сипахами висадяться в тилу козаків і Шагіна—Герая. Наступного вечора вони пройдуть у розташування козацького табора — і… Що може бути за тим «і…», Абу Ахмад ібн Аль—Джасас розумів чудово. І що повинен зробити він, торговець коштовностями розумів нє менш чудово. Але як прибути до козацького табору? Розмови з Кантеміром про те, що Абу Ахмад ібн Аль—Джасас може прибути до гяурів, — то були тільки розмови, до того ж хитрі. Наївний араб не міг прибути в козацький табір тільки тому, що його могли б упізнати запорожці — і тоді вся багаторічна робота цього чоловіка виявилася б даремною…

Отже, треба було знайти людину, яка погодилась би і змогла б передати Дорошенкові — і більше нікому! — таємну цидулу від Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса…

Минали дні, минали тижні, козацькі й татарські війська обложили Кафу, але ніяк не могли її взяти. До Шагіна з кожним днем приходили нові війська — кримські мурзи, побачивши, що Кантеміра затиснуто в Кафі, почали перекидатися на бік його супротивника.

Дорошенко не хотів даремно жертвувати життям своїх козаків. Він вирішив зробити таємний підкоп під кріпосні мури Кафи, закотити туди барила з порохом і підірвати. Власне, те ж саме хотів колись зробити в Бахчисараї Іштерек, та ота нічна гроза, яка коштувала йому свободи, зірвала й вибух кріпосного муру Бахчисарая—промокли ґноти, мокрий порох не загорівся…

Ночами козаки рили підземний хід до мурів — і з кожною ніччю підбиралися все ближче і ближче. Дорошенко доручив цю справу Закривидорозі та його хлопцям. Козаки робили підкоп таємно — не тільки від союзників—татар, а й навіть від своїх, яких це не стосувалося. Закривидорозі навіть довелося посперечатися з Мізерницею, до якого все—таки дійшла чутка про цей підкоп, — і він, приїхавши з тилів, де перебував його полк, захотів подивитися, чи правильно козаки копають і куди. Закривидорога заявив, що ніякого підкопу нема і що взагалі він нічого Мізерниці показувати не збирається. Мізерниця, завше такий обережний і делікатний, на цей раз розлютився, схопився за шаблю, почав кричати:

— То є непослух! Та ще й за умов походу! Ти знаєш, що за це тобі належиться?!

— Я все знаю, — спокійно відповів Закривидорога. — Я виконую наказ пана гетьмана. Можеш іти до нього й питати.

Побіг Мізерниця до гетьмана. А гетьман йому:

— Тобі сказано стерегти тили — от і стережи. Закривидорога у твої справи не лізе? Не лізе! То чого ти лізеш до нього?

Сильно набурмосився Дорошенко, аж очі його світлі потемнішали. Якби йому зараз у руки пістоль — то переламав би к бісу.

Шагін—Герай, якому остогид опір оборонців Кафи, вивів під мури міста зв’язаного Кантемірового сина Іштерека. І тут же післав своїх парламентерів з листом: якщо Кантемір не здасть Кафи, Іштерека буде страчено. Кантемір з парламентерами обійшовся ласкавіше, ніж колись Шагін—Герай, він залишив їх живими. Вони принесли йому листа: «Шагіне, ти — невірний раб великого хондкара. Підкорись йому добром. Може, він змилується над тобою і захистить від гніву хана Джанібека, який незабаром посяде належний йому трон. А за сина мого відповідатимеш перед великим султаном, царем світу, перед яким ти — ніщо. Кантемір Дивеєв, мурза білгородської орди, паша Ячакова, Силістрії й Бабадагу, оберігач польсько—турецьких кордонів та князівств».

Шагін прочитав відповідь Кантеміра й гукнув:

— Гей ти, турецький прислужнику! Покажись нам хоч зараз! Знаємо, як ти ночами втікаєш у море, щоб тебе не впіймали й не привели до мене!

Це було правдою. Кантемір боявся нічного штурму або ж нічної зради свого ж гарнізону. Ночами його вивозили в море, і він там перебував до ранку. А вранці знову з’являвся в місті, знову командував обороною…

Кантемір з’явився на мурі. Не удостоївши Шагіна відповіддю, мовчки дивився на Іштерека.

Іштерек, побачивши батька, дзвінко гукнув:

— Не здавайте Кафи!

І впав на землю після удару Шагіна.

Його підняли, поставили на ноги. Та він гукнув ізнову:

— Не здавайте Кафи!

Кантемір мовчки дивився. Мовчки дивилися й його мурзи та воїни. Дивились і думали. А про що думали — того на татарських обличчях не вчитаєш.

— Гей ти, Кантеміре! — гукнув Шагін—Герай. — Подумай про свого сина. Сьогодні він іще живий, хоч і побитий, а завтра він може бути мертвим!

Нічого не відповів Кантемір. Але і з муру не сходив. Просто дивився в інший бік — у бік моря.

Мимоволі поглянув туди й Шагін—Герай. І побачив: на обрії маячили кораблі.

Це йшла до Кантеміра підмога з Стамбула..

Ні Дорошенко, ні Шагін—Герай іще не знали, що на одному з кораблів турецької ескадри був і хан Джанібек. Скупавшись у морі кілька тижнів тому, він після битви з Недайборщем та його хлопцями на вцілілій галері повернувся в гирло Дунаю. Звідти Джанібек сяк—так дістався до Стамбула, розповів про те, що з дунайської флотилії пуття буде небагато: половину сейменів та яничар потопили в морі козаки, а другу половину, змучену негодами морської путі, розгромлять на суші війська Шагіна та Дорошенка.

Великий візир Устреб—паша слухав скарги цього чоловічка з бігаючими очима і думав: от з яким лайнем доводиться мати справу в великій політиці; але нічого не вдієш! Так воно завше! Магомет—Герай — слабовільний хан, ним командує сильна фігура — Шагін—Герай! Якби брати Магомет і Шагін трималися турецького боку, ліпшого хана й калги і не треба було б бажати! Але ж вони — проти Османської імперії та її влади в Криму! Отже! їх необхідно за будь—яку ціну скинути, знищити, розтерти з землею! І хто має розтерти? Джанібек? Та він взагалі — ніщо, а без Кантеміра — подвійне ніщо! А тут уже й Кантемір — полководець сильний, мудрий, жорстокий — нічого не може подіяти проти Шагіна й Дорошенка!.. Треба негайно слати велику підмогу!

І от десятитисячне військо пливе на Кафу, яка ось—ось впаде. Разом з цим військом їде новий хан — Джанібек—Гєрай.

…Джанібек—Герай не вийшов на берег. Він залишився на галері. Так порадив йому Кантемір — пожовклий, зігнутий після поранення в груди. Він весь час задихався й кашляв. Голос його шелестів, мов пергамент.

Разом з Кантеміром прибув на галеру й Абу Ахмад ібн Аль—Джасас. І виявилося, що Джанібек з ним давно знайомий і теж приятелює, як і каймакан, ба навіть великий візир Устреб—паша. Абу Ахмад ібн Аль—Джасас повідомив Джанібекові, що знайшов він тут, у Кафі, предивної краси ювелірний виріб, який обіцяв каймаканові для однієї дами надзвичайної краси. Так от, знайдення саме в Кафі такого дива є знаком, що й для Джанібека—Герая перебування в Кафі буде щасливим…

Але, хоч знак і був сприятливий, Джанібек—Герай висаджуватися в Кафі поки що не наважився.

Висадилися яничари й сипахи. Вулиці Кафи наповнилися військовими людьми в турецькій формі, які тут же кинулися добувати собі харч, питво і різні радощі. То тут, то там залунали розпачливі крики. Яничари й сипахи поводилися в Кафі, як на завойованій території.

Ніч була бурхливою. Ніхто в Кафі не спав. Наступної ночі кораблі з яничарами й сипахами підуть на північ від Кафи й висадяться біля підніжжя Карадагу — в тилу козацьких військ.

А вдень невелика частина сипахів зробить вилазку з обложеної Кафи проти козаків. Вийде їх п’ять сотень. Назад ніхто не прийде — Дорошенко зробить для них дотепну пастку, сипахи опиняться в оточенні, і їм залишиться або здаватися, або гинути. Сипахи вибрали останнє — вони, напевне, сподівалися, що їм допоможуть кіннотники Кантеміра, але ті вже знали, чим закінчуються подібні вилазки, і з Кафи носів не витикали.

Цього ж таки дня в розташуванні козаків появиться невідомий чоловік з Кафи. Він не зможе перейти через мури, а тому йому доведеться проплисти човником кільканадцять миль, перш ніж висадитися вдалині від турецьких вартових.

Яремко разом з Ляскалом і Цабекалом якраз патрулювали на березі, коли побачили, що з моря підходить човен. Чоловік у човні не злякався козаків, а навпаки, замахав їм руками.

— Яремку, — сказав Ляскало, — ти вмієш по—їхньому, так що давай бери цього бусурмана в свої руки й допитуй, чому він до нас пливе!

— Еге ж! — погодився Цабекало.

Але знання ні турецької, ні кримсько—татарської мови не знадобилося. Чоловік, вийшовши на берег, усіяний різнокольоровими камінчиками, тут же сказав:

— Добридень вам, козаки! Я — з Кафи! Мене треба негайно одвезти до Дорошенка!

Видно, був він з давніх невольників, які в Кафі здобули потім свободу, потурчилися та так і залишилися жити на кримській землі.

— Хто тебе послав? — тут же запитав Яремко. — З чим?

— А це я скажу тільки Дорошенкові, — весело дивлячись на Яремка своїми блакитними очима, сказав чоловік з Кафи.

— Та мало кому забандюриться побачити Дорошенка? — розсердився Яремко. — Кажи мені тут же: з чим й від кого?!

— Твоє прізвище — як?

— Ну, Ціпурина…

— Ото як буде гетьман Ціпурина та як він обложить Кафу, то я йому й скажу, з чим я й від кого. А зараз негайно вези мене до Дорошенка! Бо через кілька годин буде пізно!

— Ану, хлопці, обшукайте його, чи немає в нього ніякої зброї! — попросив Яремко Ляскала й Цабе—кала.

— Нічого в нього нема: ні пістоля, ні ножа, ні навіть хреста на грудях, — відповів через хвилину Ляскало й додав: — У, чортів бусурман!

— Еге ж! — додав Цабекало, — і як таких земля носить?!

— Носить поки що, — відповів чоловік із Кафи. Яремко дав Ляскалу й Цабекалу запасного коня, вони посадили чоловіка з Кафи в сідло й помчали на південь, до Кафи. А сам Яремко залишився патрулювати на березі. Мало що може ще бути? Може, ще хтось на човні припливе сюди й зажадає, щоб Яремко відвіз його до гетьмана чи полковника…

Ляскала, Цабекала й чоловіка з Кафи перестріли козаки з полку Мізерниці й тут же запитали:

— Куди? І хто це з вами?

— Це чоловік з Кафи. Висадився на берег. Треба негайно відвезти його до Дорошенка, — відповів Ляскало.

— А хіба ти не знаєш, що полковник наказав ще позавчора, щоб жодна миша й навіть муха без його відома тут не проходила?

— Знаю, — не змигнувши оком, відповів Ляскало, а сам подумав про те, що якось воно дивно: пан полковник віддає розкази,[48] про які знають тільки його наближені, а всі інші козаки й не знають. їй—богу, щось тут негаразд! Коли воював торік Ляскало у полку Закривидороги, то там усе було йому ясно, а тут, у Мізерниці, все якісь загадки, таємниці, недомовки, натяки й бозна—що…

— Еге ж, знаємо, — підтримав свого товариша Цабекало і тут же подумав те ж саме, що й Ляскало: про те, що, їй—богу, щось тут негаразд!

— Ну, так поїдемо до полковницького куреня! — наказав старший з козаків.

— Хлопці, — сказав чоловік з Кафи, — нам треба поспішати, у нас надто мало часу!..

— Полковник надовго вас не затримає. Може, треба цидулу яку написати, щоб тебе до гетьмана допустили!

— От холера! — вилаявся чоловік з Кафи. — Тут треба якомога скоріше, а вони в киці—баби граються! Матері його ковінька!

— Ге—ге—ге! — засміялися козаки. — Обусурманився, а наших лайок не забув!

І всі гуртом вони поїхали до полковницького куреня.

…Полковник, довідавшись, що до нього привезли чоловіка з Кафи, тут же вийшов сам зі свого намету. Вуса, вигинаючись, мов два тонкі вужі, чіплялися за плечі. Люлька, яку тримав полковник у руці, немилосердно смерділа. Десь під Києвом чи на Січі вона була б до речі — принаймні, комарів та мошву відганяла б, а тут же — ні комарів, ні мошви, а тільки дим, як із кузні. Коли смалив люльку Недайборщ, то це було якось природно, а Мізерниці більше личив би каламар, та гусяче перо за вухом, та шмат пергамену писати донесення панові Конецпольському чи ще комусь…

— Так, — сказав Мізерниця, — ви, хлопці, вільні, — він кинув очима на Ляскала й Цабекала, — марш назад, на берег, до вечора побудете — та й гайда в курінь, спати… А з цим чоловіком ми зараз поговоримо!..

— Я говоритиму про діло тільки з гетьманом, — тут же відповів чоловік з Кафи.

— Це ми побачимо, — засміявся Мізерниця. — А ви, хлопці, бігом на берег.

— Гаразд, — мусив озватися Ляскало.

— Гаразд, — так само мусив сказати й Цабекало. Вони повернули своїх коней і помчали на берег, до Яремка.

Більше вони чоловіка з Кафи не бачили.

Літня ніч — коротка. Отже, турецькі галери, які вийшли з Кафи з настанням темряви, прибули в затоку біля Карадагу після півночі. Яничари й сипахи тут же почали висаджуватися на берег. Море було не вельми спокійне, була висока хвиля, і висадка пройшла не так швидко, як планувалося в Кафі. Коли всі війська висадилися, настав ранок.

Яничари й сипахи відійшли у скелі і вирішили дочекатися вечора, щоб розпочати свою операцію, яку так ретельно обдумали Кантемір та його помічники й радники.

А власне, їм можна було б і не йти в скелі — полковник Мізерниця дав наказ: не чергувати козакам на березі.

Чоловік з Кафи кілька годин підряд доводив полковникові Мізерниці та двом його людям, що йому необхідно стрітися з гетьманом, — але вони мов не чули його. їх цікавило інше: хто прислав цього чоловіка з Кафи, як того, хто прислав, звуть, в яких він стосунках з Кантеміром і Джанібеком, де живе. Чоловік з Кафи відповідати на такі запитання відмовився.

Тоді, як тільки стемніло, його відвели з розташування полку за гору, в татарську мазанку під скелю, біля невеликого водоспаду. Ним зайнялися двоє людей полковника Мізерниці. Вони стали піддавати його тортурам.

Чоловік з Кафи признався: його послали до гетьмана, аби він сповістив, що сьогодні вночі в тилу козацьких військ, у бухті біля Карадагу, висадяться п’ять тисяч турецьких яничарів та сипахів. Вони мають ударити в тил козакам. Це, так би мовити, само собою. А основне їхнє завдання — вбити чи вкрасти гетьмана. Якщо це вдасться, то новий гетьман, імені якого чоловік з Кафи не знає, припинить облогу, забере з Криму своє військо і розірве будь—які стосунки з Шагіном та Магометом. Чоловік з Кафи вирішив признатися бодай у цьому, бо вже настала ніч і яничари й сипахи ось—ось почнуть свою висадку. Цьому чоловікові весь час здавалося, що трапилося якесь непорозуміння, що його вважають за провокатора, а тому мучать і не хочуть звести з гетьманом. Він вирішив: ось вони пішлють своїх людей на берег, побачать, що посланець з Кафи казав правду, — і відпустять його з богом, ще й спасибі скажуть… Але новина про висадку турків у тилу козацьких військ не справила на мучителів ніякого враження. Вони продовжували мучити добровільного помічника Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса і вимагали, щоб він признався, хто його сюди післав.

Особливо старався один з цих катів — чоловік явно не козацького вигляду, одягнутий під венеціанця чи генуез—ця, з довгим волоссям, з невеличкою гострокутною борідкою, з закрученими вгору вусами. Спільник цього чоловіка якось назвав був його сеньйором… Так от, цей сеньйор особливо винахідливо допитував чоловіка з Кафи — він пік його тіло вогнем, він заганяв йому під нігті дерев’яні голки, але той мовчав. Він зрозумів, що втрапив до турецьких шпигунів, зрозумів, що живим уже додому ке повернеться — навіть тоді, коли скаже ворогам правду, — так ліпше буде вмерти чесно і гідно. Тим паче, що назвати ім’я торговця коштовностями, який прибув зі Стамбула, він не міг, бо не знав, як цього чоловіка звуть. Та навіть якби й знав, то не сказав би. Цей чоловік, що колись потрапив був до турецького полону, був перепроданий татарам, не один рік пробув невільником у Кафі, потім омусульманився, змінив ім’я, одружився з татаркою, діти його — татари, дасть бог — і онуки татарами будуть. Але любов до своєї втраченої батьківщини — України — цей чоловік зберіг у душі навіки. Кримську ж землю і кримський люд він полюбив теж навіки, а тому й не хотів, щоб Кирим—Ада знову опинився в турецькій неволі.

— Ага! Плачеш! Плачеш! — закричав сеньйор, побачивши сльози на очах чоловіка з Кафи.

— Не радій, нікчемнику, — тихо відповів катований. — Плачу не тому, що кінчається моє життя. Плачу тому, що не встиг попередити гетьмана Дорошенка про біду, яка нависла над його головою… Над його головою — і над великою справою кримського люду… Вам, безбатченкам, цього не зоозуміти!.. А сльози — що сльози?!

— Ось ми зараз випечемо тобі очі — то й сліз не буде! — зареготався сеньйор…

Все цієї ночі було дивним і незрозумілим для козаків полку Павла Мізерниці. Десь біля півночі було наказано всім знятися зі своїх місць і перейти на півмилі вбік. Ніяких пояснень при цьому, звісно, не було, крім одного: це — наказ гетьмана.

— Ясно, — сказав Яремко. — Це той чоловік з Кафи стрівся з гетьманом і щось важливе йому розповів.

— Я теж так думаю, — погодився Ляскало. — Ті/іьки що таке він міг сказати Дорошенкові, що треба нас на півмилі відсовувати вбік?

— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — Але я думаю так: щось та має статися!.. Одно тільки мене турбує…

— Що? — в один голос запитали Яремко й Ляскало.

— Таке враження, що те місце, де ми були, повинні зайняти якісь вояки. Звісно ж, не ворожі, бо то була б зрада, а наші… А звідки можуть прийти ще наші загони? На Січі було всього чотири тисячі — от вони й пішли в Крим… Може, донці прийдуть? Ото було б здорово!

Цабекало аж употів — так довго він говорив. Весь час—бо він тільки підтакував та підегекував Ляскалові, а тут висловився!

— Ех, — зітхнув Яремко. — Якби донці… Але ж я знаю, що Дорошенко навіть гінців туди післати не встиг. Та й цар московський Михайло Федорович, хоч і тезко нашому гетьманові, а на Крим ходити донцям не дозволяє. Все указ за указом пише: не можна — і все!

— Та якби донці прийшли — то не з Кафи прийшли б вісті про це, — зітхнув Ляскало.

— Еге ж, не з Кафи, — погодився Цабекало.

— Той чоловік міг би принести вісті про наміри турків…

Якась тривога огорнула душу Яремка. Він не міг пояснити, що то за тривога, чому вона, — але все в душі тремтіло й намагалося вирватися назовні. Яремко не раз переживав подібний стан душі — і щоразу перед якимись важливими справами, перед пам’ятними подіями. Отаку тривогу відчував він шість літ тому, коли вперше стрівся на Дністрі з сеньйором Гаспареоне й татарами, які ганялися за Олександром Чорногорським та його товаришами. Потім була тривога в його душі в Києві — теж майже шість літ тому, — коли сеньйор Гаспареоне й оті троє польських панів вислідили Яремка й його старших товаришів і була стрілянина в завулку біля Софії. Потім — п’ять літ тому — Яремко відчув цю тривогу, оце тремтіння душі, коли разом з Бібігуль почули голос сеньйора Гаспареоне в отій фортеці, що її будував Мусій Ціпурина на Босфорі; вони тоді з Бібігуль залізли в начинену порохом фелуку, заховалися між мішків і попливли разом з сеньйором Гаспареоне у відкрите море. Боже мій, це тільки діти здатні на такий ризик, адже варто було кому—небудь із них кашлянути чи чхнути — і все! А ще — торік! Тремтіння душі він відчув, як тільки виїхали вони з Ляскалом та Цабекалом на Переяславський шлях. І сам не знав, а відчував, що з Бібігуль щось негаразд!.. І вгадав усе точно!.. Правда, там, здається, все обійшлося вже без осоружного сеньйора Гаспареоне… Але зараз! Зараз десь тут має бути цей осоружний сеньйор! Шкода, що Петро Скрипник, замість того щоб бути в поході з козаками, виконує якусь важливу місію від Йова Борецького в Москві!..

Яремко скочив з місця, взяв шапку, сідло.

— Що таке? — тривожно запитав Ляскало.

— Еге ж, що таке? — з другого боку озвався Цабекало.

— Треба мчати до пана гетьмана. Треба попередити про біду!

— Про яку біду? Той же чоловік йому вже все розповів!

— Я не знаю, чи розповів, — озвався Яремко. — Мені треба самому побачитися з паном гетьманом або принаймні з Закривидорогою…

— Ну, і що ти їм скажеш, хлопче?! — допитувався Ляскало.

— Еге ж, — підтакував Цабекало.

— Що скажу? Скажу, що чую біду. Скажу, що десь тут шастають турецькі шпигуни — от що я скажу.

— Про біду й про шпигунів пан гетьман знає й без тебе. Якби ж ти пальцем на когось указав — то була б інша річ… — не заспокоювався Ляскало. Цабекало навіть не підегекнув, але було ясно, що й він так само думає…

Через кілька хвилин Яремко вже летів на своєму коні в напрямку до Кафи…

— Тривожиться хлопець, — скрушно похитавши головою, мовив Ляскало і признався: — Ти знаєш, Мех—тодю, а воно й мені якось на душі не того…

— Еге ж, — озвався Цабекало. — Мені — теж…

Якраз тоді, коли Яремко скочив на свого коня, Андрій Закривидорога доповідав гетьманові:

— Підкоп нарешті зроблено. Оце мої хлопці, чорні, як… не при ночі згадуючи, повилазили з—під землі. У двох місцях — під самі мури підкопалися. Я сам бачив… Тепер треба туди порох закочувати…

— То й закочуйте! Багато вам для всього цього діла часу треба? — стишивши голос, щоб його ніде ніхто, крім намету, не чув, запитав гетьман.

— Та з півдоби… Воно ж таке діло — нора! В ній можна вдвох розминутися, але все одно тісно… А мури міцні, пороху треба багато… Боюся, що й півдоби буде мало для всього цього діла…

— А так, щоб увечері бабахнути? Щоб так: тільки стемніє, тільки турки та Кантемірові вояки сотворять свій вечірній намаз і душами умиротворяться — аж тут щоб і бабахнуло! І щоб наші тут же — в проломи! І щоб до ранку Кафа наша!..

— До вечора все буде готово.

— Гаразд! Тоді хутко за роботу! А як я дам сигнал, тоді й підпалюй ґноти чи що там у тебе буде.

— Будуть ґноти, буде й просто порохова доріжка… Аби тільки дощ не пішов…

— Та, певно, не буде, — заспокоїв Андрія гетьман. — У мене перед дощем кості трохи ниють. А зараз — нічого… Тільки якась тривога… Ну, та це… Треба б перевірити, як там стоїть у тилу Мізерниця. Завтра перед заходом сонця його полк повинен буде прийти сюди…

— Завтра вранці Мізерниця має бути тут, — сказав Закривидорога.

— І справді… Я й забув!.. Ну, йди до своїх хлопців, а я подрімаю та трохи подумаю…

— Стій! — загукало з трьох боків. — Хто їде?

— Та свої, свої, — озвався Яремко. — Козак Ярема Ціпурина з полку полковника Мізерниці. Не знаєте, чи що?

З темряви виринуло кілька вершників.

— Ми всі — з полку Мізерниці, Яремку, — сказав один з них. Яремко пізнав його з голосу: це був Кіндрат Собіпан. — Але хіба ти не знаєш, — викрешуючи вогню, щоб запалити люльку, сказав Кіндрат, — що є дуже сердитий розказ від пана полковника: нікого нікуди не. пропускати?!

— Я — до гетьмана, хлопці!

— А цидула од пана полковника є?

— Та ми ж свої! Ви що — не знаєте мене?!

— Та всі ми свої! — запаливши нарешті люльку, загримів голосом Кіндрат, — а полковницький розказ не розбирає ні своїх, ні чужих. Не можна — й квит!

— Дуже треба, хлопці! Так треба, що аж—аж—аж…

— Розказ є розказ, Яремку! — категорично сказав Кіндрат. — Чи ти хочеш, щоб ми тебе зараз одвели до полковника?.. Ану, злазь з коня та повертай назад!..

Мусив Яремко злізти з коня і під конвоєм козаків повернути на своє місце.

Ліг між Ляскалом та Цабекалом. Ліг обережно, щоб не побудити товаришів…

— Не пропустили? — запитав Ляскало.

— Не пропустили… — прошепотів Яремко.

— Я так і думав, — позіхнув Ляскало.

— Еге ж, я теж, — озвався Цабекало…

Гетьманові довго не спалося, а потім—таки перед ранком — задрімав. Приснився йому Дніпро, а на дніпровому березі — дружина Ганна. Стоїть по коліна в прозорій воді, що плине і плине з віків і в віки, однією рукою від сонця прикрилася, а в другій цілий жмут різної білизни тримає — оце випрала, а зараз прийшла полоскати.

І дивиться Дорошенко — а Ганна його красива, гарна, аж сяє на сонці. Боже мій, як рідко він бачив свою дружину—красупю — все походи, все бої, все військові клопоти! А вона родила йому дітей, на ноги ставила їх — бо батькові ж усе ніколи та й ніколи, — виховувала, щоб любили рідну Україну, як сонце в небі… І краса її квіт—ла для нього, для Михайла, а він, Михайло Дорошенко, надто мало дивився на цю красу, — а Бог же все це для нього, її коханого, сотворив!.. А тепер їй уже багато літ, уже й бабою стала вона, та все одно як багато від краси її лишилося ще в ній і на ній!.. Стоїть його Ганна, виглядає свого Михайла з походу!..

І бачить гетьман сум у її очах, і вдивляється в ці дивні карі очі, і здається йому, що він більше їх ніколи не побачить!.. І моторошно стало Дорошенкові, і скрикнув він уві сні, мов поранений ведмідь. Прокинувся, помацав довкола себе, прийшов до тями…

— Уф—ф–ф! — зітхнув на повні груди. На душі трохи полегшало. Це ж сон, усього—на—всього сон. Жива його Ганна, дай боже їй ще сто літ життя!..

Але треба б їй з походу написати цидулу та й післати з оказією!..

Ось сьогодні вибухнуть порохові заряди під мурами Кафи — і ринуть козаки у проломи, і поведе їх у нічний бій гетьман Михайло Дорошенко!.. А взавтра уранці, як Бог допоможе й вони візьмуть Кафу, він напише своїй Ганні листа з походу — хай не турбується, хай береже себе — і для дітей, і для онуків, і звісно ж, для нього, чоловіка свого, Михайла, Федорового сина…

Ранок розгорявся над світом. Сонце ще не встало, але воно вже золотило рожевим сяйвом недалеке море і далекі хмари в небесах…

Для п’яти тисяч яничарів та сипахів, що затаїлися у скелях Карадагу і чекали вечора, день тривав надто довго. Турки боялися одного: як би Дорошенко та Шагін не дізналися про те, що вони висадилися в цій місцині. Якщо довідаються — буде непереливки! Місцина пустельна, дика; куди тікати — яничарам та сипахам не відомо. Якщо налетять козаки чи татари — то трудно буде відбитися…

Амурат—баші, що командував цим військом, був спокійний. Він пересвідчився, що люди, на яких покладався Кантемір, слова свого дотримують. По—перше, на березі вночі не було варти, яка могла би підняти тривогу. По—друге, і вдень ніхто сюди не з’явився. А раніше проїздило по кілька козаків, пильнувало. Про це знав сам Кантемір. Отже, все йде, як задумано. Тепер треба думати про третє. А третє — таке: щойно зайде сонце й почне темніти, загін рушить уперед, на Кафу. Отже, загін Амурата—баші йде прямо на гетьманський курінь! Ну, й там треба зробити все, щоб Дорошенко не вийшов живим із тієї веремії, яка розкрутиться! Тут же повинні розчинитися ворота — і ще п’ять тисяч яничарів та сипахів накинуться на гетьманський полк! Ворога буде перемелено! Гетьманську голову буде виставлено над брамою Кафи! Всі мурзи, які підтримували Шагіна, перебіжать на бік Кантеміра! А новий гетьман, якого козаки навіть не встигнуть обрати, гетьман, який сам себе оголосить доводцею козацького війська, зніме облогу з Кафи, забере рештки свого війська і піде на Україну… Так гарно все розписано в Кантеміра, так воно й буде, якщо Кантемірова агентура в козацькому війську не підведе!

Десь під вечір Амурат—баші виліз на високу гору, що підіймалася над морем і над степом, і, приклавши до ока зірну трубу, намагався роздивитися, що воно відбувається біля Кафи. Нічого не відбувалося. Козаки явно дочогось готувалися, і він, Амурат—баші, повинен їх випередити.

Злазити з гори було значно важче, ніж вилазити на неї. Кілька разів його ноги ослизалися на камінні, і Амурат—баші ледь не загримів униз. Коли думав про це — то йому аж у п’ятах кололо. Це ж треба — отаке! Пройти стільки походів, здобути стільки перемог — і зараз, перед однією з найважливіших перемог його життя, зірватися з каменя і розбитися! Що ж тоді робило б його військо? Чи пішло б воно з таким завзяттям на ворога, як ходило, коли вів його Амурат—баші?!

Після вечірнього езану, сотворивши намаз, п’ятитисячне військо Амурата—баші рушило вперед, на Кафу.

Попереду риссю йшла кіннота — важко озброєні сипахи повинні були за годину добутися до козацьких лав.

За сипахами швидким кроком ішла піхота. Час від часу вони змінювали—свій крок з ходи на біг. Вони досягнуть мети трохи пізніше. Якраз тоді, коли між козаками й сипахами розгориться бій і ніхто не знатиме, на чий бік хилиться перевага, за діло візьмуться яничари — і хай тоді дрижить ворог!..

Сонце зайшло, надходив вечір, але ще було видно.

Армія Амурата—баші йшла мовчки, мов кожен з воїнів набрав у рот води. Тому вона здавалася чимось потойбічним, чимось наче побаченим уві сні чи маренні…