Розділ другий (2 кн. 1 ч. Яром-долиною)

про слізну зустріч і слізне прощання матері з сином

Якраз о тій порі, коли Андрій Закривидорога, їдучи поряд з гетьманом, думав про черницю Єфросинію, тая черниця думала про козака з синюватим шрамиком над правою бровою. Власне, вона не так думала про козака, як відганяла від себе думи про нього. Бо ж знала, що не судилося їй з’єднати свою долю з ним…

За зиму черниця Єфросинія змарніла. Вона молилася й молилася, просилася в матері Параскеви на найважчі роботи, мучила своє тіло голодуванням та безсонням, — та все одно думи про Андрія не кидали її. Він приходив до неї навіть у сни, і тоді сестра Єфросинія прокидалася в холодному поту і шепотіла сама на себе: «Грішниця! Грішниця!»

Ігуменя — чесна мати Параскева — надумала навесні: нехай сестра Єфросинія сходить на день додому, нехай погляне на своє дитя. Чесна мати Параскева знала з досвіду, що мати, побувши зі своїм малям, заспокоюється, забуває про кохання і ще ревніше молить Бога, щоб нис—послав милість і благодать на рабів своїх, на землі й води та на все, що там жизе і множиться…

Кілька днів ішла сестра Єфросинія разом зі своїми двома монастирськими сестрами до Сугак. Одного разу їм трохи було поталанило: подорожніх підвезли вірменські купці, що везли свій крам із Умані на Львів. Вони посадили черниць на свої вози і не взяли з них ніякої плати: яка може бути платня, коли у нас із вами, добрі сестри—черниці, один Бог, одна віра; а те, що мова різна, то те не біда, ми по—вашому вміємо — на вашій же землі живемо і на хліб заробляємо собі.

А далі довелося йти пішки… Не так страшно, що пішки, а те, що на порожній дорозі хтось лихий чи недобрий може перестріти їх, шкоди завдати, поглумитися… Але ж так хотілося сестрі Єфросинії — колишній Галі Шлапа—ківні — поглянути на свою дитину, на свого манюнько—го Тодорчика! Так хотілося побувати в рідних краях, що ні про які небезпеки й не думалося.

Один день пройшли самі, переходячи з села в село. Було все—таки страшно. Тут ходили розбійники, грабували людей. Щоправда, більше — багатих, а не бідних, та все ж…

Потім довелося йти цілим гуртом — жінки, чоловіки, молоді дівчата і хлопці. Кожному треба було чомусь іти на захід — от і збиралися групи по постоялих дворах та при корчмах… До однієї з таких груп пристали й сестри Єфросинія, Любов і Софія.

І от, нарешті, спускаються вони дорогою в рідні для сестри Єфросинії Сугаки!

Що було далі — вона ледь—ледь пам’ятала. Пам’ятала тільки, як бігла покрученою вуличкою до рідної хати, як, перестрибнувши через перелаз, побігла городами, щоб — навпрошки, щоб — скорше, борше! І ось він, рідний двір, а у дворі грається на травичці біляве дитинча! Боже мій, яке воно велике!

— Тодорчику! — задихаючись, промовила вона і кинулася до дитини. — Тодорчику!

А малий побачив чужу тітку в чорному (а за нею, перескакуючи через перелази, бігло ще двоє таких же в чорному жінок), закричав: «Баба—яга!» — і щосили метнувся в розчинені двері хати.

Стривожена баба — мати Галі Шлапаківни, а нині сестри Єфросинії, — налякана криком дитини, вискочила надвір і ледь не впала непритомною, пізнавши в черниці свою доньку — схудлу, з гострими вилицями й гарячковим блиском очей.

— Галочко моя, дитино моя! — вигукнула вона й припала до своєї нещасливої дитини.

— Мамо, — не втираючи сліз, попросила сестра Єфросинія, — дайте мені мого Тодорчика! Скажіть, хай не боїться мене!

А малий стояв у кутку, махав манюньою дерев’яною шаблючкою і казав:

— Баба—яга! Баба—яга!

— Ти що ото кажеш, халамиднику?! — обурилася баба Пріська. — Це не баба—яга, це твоя мама прийшла в гості, гостинців тобі принесла!

Почувши про гостинці, малий перестав говорити про бабу—ягу і, приступивши трохи ближче, став роздивлятися чужу тітку в чорному, що її бабуся назвала чомусь його матір’ю! Ось як дасть гостинця, тоді Тодорко й повірить, іцо це не баба—яга, а його мама. Тільки ж він, чуючи бабині розповіді про маму, уявляв її зовсім не такою…

Тітка в чорному, іцо її баба назвала мамою, перехрестилася на ікони, вклонилася хаті. Тут з’явилися у дверях ще дві жінки в чорному, теж перехрестилися, теж уклонилися. Баба негайно стала їх запрошувати до хати…

— Ну, йди до мене, синочку, — відкинувши з голови чорну накидку, ласкаво сказала жінка, яка спочатку здавалася Тодоркові бабою—ягою. — Ось подивись, яких я тобі солодких півників принесла, та сорочечок, та штанців! А ти у мене виріс такий великий, я думала, що ти трохи менший! Ану, давай приміряємо!

Та малого цікавили солодкі півники. Він підійшов і простяг руку — і тітка, що назвала себе мамою, дала йому аж два півники! Ні, вона таки справді, мабуть, мама—онде які в неї ласкаві очі, тільки чому в тих очах у неї все сльози й сльози, і чому ці сльози все котяться та й котяться у неї по щоках?

А вона тут же розв’язала свій вузлик та почала на Тодорчика приміряти сорочечки та штанці — і все було якраз, а може, іноді й трохи завелике — ну, та це нічого, він підросте — то й буде якраз.

Вона переодягала його, а він тим часом смоктав півника, — переодягала й милувалася сином своїм, і бачила, що схожий він не на неї, а на батька—яничара, зачатого бозна—коли в цій ось хаті, де вони зараз зібралися!.. Боже мій, як усе обертається на світі — обертається дивовижно! — і як воно ще обертатиметься далі! Ніхто нічого не знає!..

Стара Пріська Шлапачиха сиділа на лаві і плакала, дивлячись на свою змарнілу донечку, на оту свою Галочку, що на неї півсела задивлялося! Півсела задивлялося, а дісталася вона — нікому! Дитину онде від яничара привела, а сама в монастир утекла — гріх свій (який там гріх, як вона ж ні в чім не винна?!) замолювати!..

— Донечко, — простогнала мати, — ти так змарніла! Чи не хвора ти? Чи не наслано на тебе яку хворобу? Ти ж була в мене як квіточка!..

— Нічого, мамо, все в мене гаразд! — відповіла черниця Єфросинія. — Роботи багато, молитов багато… Та й не про плоть ми думаємо — про душу…

— Дитино моя, та в чому ж тій душі триматися, як плоті не буде?.. Ти ж у мене — найкраща в світі, та ти б і з цим малятком знайшла собі пару! А ти — в монастир! Живою себе поховала!..

— Не кажіть так, мамунечко! Я молитимуся за вас і за Тодорчика… І за Олелька, і за тата нашого…

— Батько аж увечері прийде. На пана—шляхтича працює… Якраз сьогодні такий день, що треба на пана… А Олелько відділився од нас, до Каті у прийми пішов. Живуть на віру, а восени, мабуть, і весілля справлятимуть…

Перехрестилися всі три черниці, осудливо поглянули на стару Шлапачиху.

— Та я й сама йому казала: почекай до осені! А вони…

— Розтління серед молоді пішло, — прошепотіла сестра Софія, ще дужче збліднувши при цьому.

— Недобре все це, — погодилася й черниця Любов.

— Ми помолимося за спасіння його душі, — прошепотіла сестра Єфросинія.

Помовчали. За вікнами вицвірінькували горобці, ме—кекекало чиєсь козеня, десь далеко дзявкнув собака. Малий Тодорко, кинувши на долівку недосмоктаного півника, побіг за котом, піймав його і тут же приніс до матері: «А це — киця!»

— Мій ти золотий, — прошепотіла черниця Єфросинія і взяла малого на коліна. — Я твоя мама. А ти мене не забув? — питала вона, добре знаючи, що малий Тодорко забув її бозна—коли, а зараз тулиться до неї, бо мало від кого знав ласку…

Тодорко сидів на колінах матері і не знав, що відповісти…

— Там Василь Тягниборода про тебе питав, — почала стара Шлапачиха…

— Знаю я його, — м’яко, але рішуче перебила матір донька. — Приходив до мене в монастир. Говорив… Не треба про нього, мамо… Я порадила йому знайти собі пару. І молитимуся за нього, щоб він щасливим був…

— Про всіх ти, доню, молишся, тільки хто для тебе щастя вимолить…

Потім вони з сином ходили по селу, вийшли на поле, у степ, на гору, де ріс старий—старий берест. Поволі йшла з сином Галя по тих же невидимих доріжках, якими ходила вона шість літ тому… Ось тут ішла вона, несучи братикові й дідові обід у горщику, а ось отам, якраз над берестом, хмарка—хмариночка непорушно летіла, аж сяяла якимось своїм дивним світлом… Онде — ціла гора білого каміння: це отой безрукий божевільний чоловік наносив його, і здається воно й зараз не камінням, а людськими черепами. Чоловік отой, що його звали божевільним Додою, був зовсім не Дода, а Тодор Трагіра, богомаз, і ото син його Никодим одружився з Устею, і весілля було в тій хаті, де зараз живуть Шлапаки. А син Усті й Никодима Тодорко став яничаром Селімом. І ось цей яничар і став батьком її, Галі Шлапаківни, Тодорчика! Три Тодори: прадід, батько й син!.. Аж у монастирі усе це збагнула Галя, аж у монастирі відчула, ставши черницею Сфросинією, як вона вросла через свою дитину в непростий рід ікономазів та скрипників, ковалів і воїнів… Боже, дай щастя моєму Тодорчикові, моєму сироті, що ні в чому не винен, хай зазнає він хоч трохи щастя, але все—таки хай зазнає!

— А що ти, синку мій, любиш? — запитала вона Тодорка.

— Солодкі півники!..

— А що робити любиш?

— Кицю ловити…

Малий ще… Не розуміє ще багато чого!..

Дійшли до береста. Старий—старий, кора потріскана, покручені звивини. Старіє й старіє берест. Одне скільки сухих гілляк з’явилося на нім, — а все одно могутній! Шість літ тому теж здавалося, що він от—от усохне. А — не всох!.. Дай Боже, щоб жив він довго—довго, щоб і Тодоркові онуки ним милувалися…

Не знає Тодорко, що ось отут, неподалік, звела колись доля його матір із його батьком. Ось тут, неподалік, схопили яничари дівчину Галю Шлапаківну та й повезли в неволю. Десь тут безрукий чоловік — Тодор Трагіра — біг за кіньми, поки не впав у пилюку… Де він зараз, той безрукий? У матері би треба запитати. Може, ще живий? А може, вже упокоївся в безвісній могилі — нещасний чоловік, що знав на своєму віку тільки нещастя за свій хист та за свою чесність…

— Мамо, а чому ти плачеш? — знову, в котрий уже раз, перепитує малий Тодорко. Вже звикся з тим, що вона — його мати, а не баба—яга. Тільки ніяк не може звикнутися з її слізьми — та ще й у такий радісний весняний день, коли все довкола видзвонює весняним співом. Чи то — птиці? Чи то — срібні джерела скресають у глибинах гір? Чи то — золоті струни від сонця простяг—лися аж до землі, і птахи, літаючи, задівають крильми за ці струни?..

Музика—музика над світом… А мама чомусь плаче й плаче…

А плаче вона, бо взавтра вранці треба їй буде йти назад…