Тепер я знаю, товариство любе,
Давно відомі істини прості
Про те, що значить мати справні зуби
Та їхню роль у нашому житті.
А то ж було, повільно йдеш по місту,
Про щось під ніс мугикаєш собі
Й не помічаєш рівних, як намисто,
Чужих прекрасних молодих зубів.
Слова кохання шепчуть ніжні губи,
Дзвенять пісні, лунає чистий сміх,
І всюди – зуби, зуби, тільки зуби,
А ти не бачиш – їхніх і своїх.
Але тепер, коли своїх не стало,
Я зрозумів, як довго я терпів,
Яких страждань душа моя зазнала
Від тих, що вже повипали, зубів!
Бувало, біль невидимою тінню
Впаде на них, немов на рану сіль,
І ти готовий дертися на стіни,
Щоб вгамувати той нестерпний біль.
Тепер нема ні болю, ні страждання,
Прийшла весна, скінчилася зима!
Забуті сльози, стогін, завивання,
Нема зубів – і болю вже нема!
На ліки вгепав добру копійчину,
Тепер хай згинуть всі вони на пні!
На біса ті прокляті анальгіни?
Вони тепер до лампочки мені!
Коли ще мав свої здорові зуби,
То не завжди бував тому і рад,
Бо часто був начальникам не любим –
То гавкну щось, то бовкну невпопад…
Тепер тримаю рот завжди закритим
І знаю: гнів начальства омине.
Став мовчазним, серйозним, працьовитим,
За приклад іншим подають мене!
І хуліганів не боюся грубих,
Тут для беззубих вигода пряма:
Захоче вдарить хуліган у зуби –
Нехай і вдарить! А зубів – нема!!!
Я в гастроном іду, немов на свято –
Мене вже ціни не печуть вогнем,
Бо не дратують всякі сервелати –
Зубів немає – то нема й проблем!
Ковтаю манну кашу. Час від часу
Перепада й картопляне пюре.
Забув, яке на смак і вигляд м'ясо,
Його ціна вже в горлі не дере…
Без м'яса я прибутки маю сталі –
Які там гроші на пісний куліш?
Отож, як говорив «великий Сталін»,
Жить стало краще, стало веселіш.
Та постають нові проблеми руба –
Тут проти правди я не погрішу.
Тому, коли нові поставлю зуби,
То вже про те поему напишу!