повість Раїси Іванченко
за мотивами козачої пісні «Розлилися круті бережечки»
— Клянемось тобі, пане гетьмане, від усіх волиняків і від усіх подільців... Будемо служити вірою і правдою матері нашій Україні... Візьми до себе нас! - Дебелий низькорослий селянин тримав у руках бриля й вклонявся козацькій старшині. Інші селяни постягували з себе шапки й очікувально стежили за полковниками, осавулами, суддями, що тісно обступила кремезного в плечах, з довгими чорними вусами гетьмана.
Він ступив крок уперед, ворухнув широкими розкриллями чорних брів, і гамір тисячного натовпу ніби відлетів з вітром.
У напруженому мовчанні завмерли селяни. По мережаних комірцях, по шапках було знати волинців, подолян, чернігівців, людей з Підгір'я й Покуття. З усіх земель українських прийшли вони в цей табір, під Білу Церкву, до гетьмана, що підняв прапор боротьби з польськими панами.
— Братіє молодці! — трусонув гетьман булавою й так повів вишнево-гарячими очима, ніби хотів увібрати в себе погляди тих, хто приніс сюди під сірими латаними свитами й потемнілими від пилу й поту сорочками свої печалі, болі й сподівання. — Братіє, лицарство славне!.. — голос у гетьмана густий, впевнений. — Нехай же вам стане відомо, що ми підняли шаблі не заради наживи, а задля оборони нашого краю. Бо й звір захищає своє лігво! А нас хочуть зробити невільниками на власній землі у власному домі.
Здригнувся голос у гетьмана. Немов перед ним постали враз усі кривди, усі болі й муки криваві і його, і оцих людей, що з такою гарячою надією дивляться йому у вічі, вірують у нього, чекають рятунку. Бо ж ген там, за обрієм, стогне рідна Україна, димлять попелища спалених міст і сіл, багатоверстові дороги уставлені палями, на яких конають тисячі людей... Ніби то й не люди з живими душами і палкими мріями... Ніби якась худоба... А так, польське панство їх має таки ж за тупу скотину, і називає "бидлом"...
— До помсти!.. За тобою!.. — заревів натовп. Ненавистю переповнились очі, покривились обличчя, вуста.
Несамовитий вал людської люті, оголеної жорстокості, здавалося, вийшов із берегів і ладен був спопелити все, що звалося панським, шляхетським - польським. Жорстокість породжує двократну жорстокість. І це єдине виправдання. І як важко утримати цю стихію, бо вона мчить навально, як буря! Ой, дивися, пане гетьмане, хвиля накочується висока, аби й самого тебе не втопила!..
Ніяково тупцює старшина, скоса поглядає то на гетьмана, то на шаленіючий натовп. Чи знайдуться у пана Хмельницького такі міцні вудила, щоб загнати ту хвилю людської ненависті в потрібні береги?
Гетьман не помічає ніяковості старшин. Очима упивається й п'яніє від тої могутньої сили, яка, здавалося, прорвалася з надр землі. Врочисто-суворо дивиться на це море людського шалу і вчуває, що тепер - не спинити його. Заллє воно землю українську, очистить від накипу - і встане вона, умита й свята, до сонця...
Розлилися круті бережечки,
Гей, гей, по роздоллі,
Пожурились славні козаченьки,
Гей, гей, у неволі,
Гей ви, хлопці, ви добрі молодці,
Гей, гей, не журіться, -
Посідлайте коні воронії,
Гей, гей, садовіться!..
То за возами, за наметами дужі парубоцькі голоси підкинули вгору пісню. І гетьман радісно усміхнувся, кинувся туди, де спліталося це багатоголосся в тугі крила людської надії.
...А ми ж тую червону калину
Гей, гей, та піднімемо;
А ми ж свою славну Україну,
Гей, гей, розвеселимо!..
Бо ж таки веселилася Україна, коли шугонула над нею звістка про Жовті Води та про Корсунь. Уже котиться нова слава її поверх моря людських голосів.
Шумить, гуде, нуртується табір під Білою Церквою. Сміхом, піснею, дотепом вибухає то тут, то там.
— Он дивіться, якогось збойця ведуть! — насмішкувато перекидаються словами ті, що сидять на возах в очікуванні обіду. Бо вже парують велетенські казани з кулішем, дражливо пахне смаженою цибулею й старим салом...
— Розступіться! До пана гетьмана! — волають козаки, бувалі в бувальцях, бо на них червоні жупани й черню чеканена зброя при боці. (Певно, під Корсунем пани загубили!) - До пана гетьмана, посланець від Адама Киселя!
Посланець від брацлавського воєводи пана Адама Киселя почувався незручно. Петронію Ласці, ченцю хустського в Гощі монастиря, здавалося, що він потрапив у лігво хижих звірів. І вже від самого початку був певний, що його місія - схилити повстанців на мир з Річчю Посполитою - провалилась.
Він із жахом оглядав розбурханий, войовничо настроєний табір, подовгу стояв у задумі біля вогнищ, дослухаючись до гуків і пісень. Скільки в них рішучості, скільки заповзяття!.. А пісня - то душа народу! В ній розкривається його затаєна душа й нездоланна сила.
— Чого розглядаєшся, як лазутчик? — суворо спиняється біля ченця літній козак. Одяг на ньому ніби простий - полотняна сорочка, вимочена в розсолі (аби не заводилась у поході яка нечисть), але з дорогого французького сукна шаровари. Збоку - багата зброя. Позолочене руків'я шаблі з візерунками. Піхви виблискують червоними бризками коштовних камінців. Обличчя в козака смагляве, вилицювате, очі гострі, чорні, як терен. Татарин немовби та й годі! Ну звичайно ж, це полковник Філон Джалалій!..
Петроній втягує у плечі голову, але спокійно відповідає:
— Ти, пане Джалалію, сам зрадник, то й усіх маєш за таких!
Джалалій спокійно кладе руку на шаблю. Чорними вузькими очима-тернами ніби хоче вколоти Петронія.
— Я не зрадник, панотче. А те, що під Жовтими Водами сталося, те мало статися! Бо всі ви, недоляшки з паном Адамом разом, продали свою душу і себе чортові. Ще б не біда, коли б ви самі! А то й народ наш православний віддали на поталу панам та єзуїтам!
— Пан Адам - православний пан! Відомо панові Джалалію, що брацлавський воєвода єдиний з руських панів, що ревно захищає перед королем і католиками свою віру!..
— Отож-бо і є: єдиний! — кинув із злістю Джалалій і смикнув за шаблю. — А де інші? Всі перекинчиками стали. Продали себе і віру своїх батьків!
Чернець опускає очі. Що він міг сказати? Далебі, Джалалій тут говорив правду. Гірку правду! І тим гіркішу, що сам пан полковник Джалалій татарин, вихрещений і вихований козаками, тепер воює за справу православного люду християнського.
Проте душа Петронія Ласки не може змиритися з тим, що сталося. Такий бунт... Таке небачене кровопролиття!.. Якщо й далі так піде, загине Річ Посполита. Без слави загине...
Пішов до своєї хати, забився у темний куток своєї кімнати й упав на лавицю. Намагався зібрати докупи думки, що, немов розхристані хмари, доганяли одна одну і не могли догнати. Що ж, власне, сталося? Чому такай нещасний видався для Речі Посполитої початок цього, 1648, року?..
У Варшаві вважали, що бунт на Запорожжі, який підняв чигиринський сотник Зиновій-Богдан Хмельницький, буде швидко придушено. Як це було з повстаннями Тараса Федоровича, Сулими, Павлюка, Якова Острянина, Дмитра Гуні... Як це було десятки разів до того, починаючи від Криштофа Косинського і Северина Наливайка.
Коронний гетьман Микола Потоцький зібрав своє військо під Черкасами і був готовий зразу ж іти на Запорізьку Січ. Він лютував. У своїх універсалах погрожував винищити сім'ї тих, хто тікатиме на Січ. Жорстокість, жорстокість і ще раз жорстокість - ось що зараз треба Україні, вважав він.
У листі до короля Владислава ІV Потоцький намагався розвіяти легковажні варшавські настрої; він писав, що треба "погасити згубну пожежу, яка так розгорілась, що не було жодного села, жодного міста, в якому б не лунали заклики до сваволі і де б не замишляли на життя і майно своїх панів і орендарів..." Потоцький називав Хмельницького "безрозсудною" людиною, яка не піддається на умовляння, та ще й сам зухвало вимагає від коронного, аби той вивів свою армію з України, хоче знищити королівське управління польської держави, "повалити священні узаконення Речі Посполитої, для утвердження котрих затрачено стільки праці й старань і так багато пролито шляхетської крові".
Але пани у Варшаві були певні своєї сили. "Ви лякаєтесь мани!" - відписував до Потоцького коронний канцлер Юрій Оссолінський. Проте домовленість козаків з кримськими татарами насторожувала й варшав'ян.
...Уже увійшов у свої береги Дніпро. Уже дійшли чутки, що військо Хмельницького разом із татарами виступило з Січі на Україну. А Потоцький все ще стояв під Черкасами. Де воно, те військо повстанців? Скільки його? Пани того не знали. Де, в яких степах шукати? Того ніхто не знав.
Військова рада у польському таборі під Черкасами була надзвичайно бурхливою.
— Треба у короля Владислава ще військ просити! Тих бунтівних хлопів тисячі - тут усе населення стане проти нас.
— Як?! — волали інші.
— Стояти на місці і тим показати хлопам, що ми їх боїмося? Не бути цьому! Потрібно всією армією виступити проти них!.. — кричали інші.
- Панове, навіщо ж армія? Вислати кілька рот, вони нагаями розженуть злочинців.
— Соромно! Соромно кидати цілу армію проти зграї бунтівників. Пошлемо проти них маленький загін, - сказав тоді коронний гетьман Потоцький. - Його поведе мій син Стефан!
Польний гетьман Калиновський обурювався: цього ворога не можна недооцінювати! Потрібно рушати всією армією.
Потоцький зневажливо відвів погляд від свого помічника. Він не буде ганьбитись!
— Іди, Стефане! І прикрась своє чоло марсовим вінком. Історія впише тебе в свої сторінки. Хто не боїться тих обшарпанців і піде шукати собі слави в степах?.. Хто, панство?.. — повів очима коронний гетьман по обличчях. Ловив віддані погляди своїх підлеглих, але вони зникали під опущеними повіками. Бояться?.. Не вірять?.. — Я посилаю разом із Стефаном комісара Шемберга. Досвідчений розум і мужня рука його буде запорукою успіху... Пройдіть степи. Зруйнуйте Січ. Дотла винищіть мерзенне скопище холопське, призвідців піддайте праведній карі. А ми з усією армією прийдемо на поміч… Хто піде?
— Я!
Голови обернулися на той одинокий голос. То був Стефан Чарнецький. Честолюбцю не терпілось швидше знайти і собі слави й почестей.
— І я! — піднявся один з литовських панів Сапєг…
— Я теж!.. — ще кілька голосів від родовитої знаті.
Відлягло від серця у Потоцького. Проясніли очі у молодого гетьманича; вище піднялося чоло, на яке спадало м'яке пасмо русявого чуба. У нетерпляче-впевненій позі застигла вся його струнка постава…
Гетьман Потоцький внутрішньо торжествував. Палко обійняв Чарнецького, Шемберга. Сапєгу. Поцілував сина в чоло.
— Іди, сину. Шукай для себе честі й для ойчизни слави.
* * * * *
...Вісім днів весняне сонце обпалювало обличчя шукачів легкої слави. Вісім днів вимірювали степи й вибалки, продиралися крізь діброви, перепливали повноводні ріки. Де він, той ворог? У яких гаях заховався? У якому степу ночує?
Безмовні простори України розстилали перед ними свої непевні дороги, а крикливе вороння наганяло забобонного страху: чому кружляє над головами? Що віщує? Чиї очі клюватиме завтра чи позавтра?.. Ще одна річечка перетинає їм шлях. Каламутна, жовто-глиниста.
— Де ми? — схиляється з сідла Стефан до реєстрового козака Чечеля. Той ніби читав невидиму книгу землі: нюхне повітря, оглянеться навкруг (сказано - запорозький бувалець!) і мовить:
— На Жовтій Воді ми теперка. Так зветься оцей ручай. Він до Малого Інгульця біжить. — Наставляє долоню над очима - сонце вже падало прямо на хвильки річечки й робило її бурштиново-прозорою... Але хто там, по той бік, у степу, за тими горбами отаборився?
— Пане Стефане, та то ж запорожці! — щосили гукає Чечель радо, немовби побачив давніх приятелів. Авжеж, серед них у нього багато друзів. Бо ті, що на Січі лишалися, всі до Хмеля пристали, хоч і реєстровці.
Прозоро-голубі очі гетьманича заіскрились: нарешті! Вони таки знайшли. О, як довго чекали!.. Тепер треба розбити табір по цей бік потоку, дочекатись своїх реєстровців і драгунів, що пливуть на човнах Дніпром (там половина його загону!). Тим часом можна приглянутись до ворога, вивчити його, а потім... Щоб одним ударом! Гм... батько навчав: у бій не вступати, тримати оборону, а до нього послати гінців - усе військо його кварцяне прийде на поміч! Гінця він пошле. Але не чекатиме коронних військ, розпочне бій сам, а там і до Січі добереться. Хай тільки те плавне військо з драгунами-реєстровцями прибуде з Барабашем і Джалалієм!..
Перемога, певно, уже чекає на нього, бо козаки, які підійшли до Жовтої Води, хоч і побачили їх, а не кидаються в бій. Бояться. І навіть за своїм хлопським звичаєм не насміхаються над ними. Сидять тихо у своєму чотирикутному таборі. Ніби для такого сидіння й прийшли сюди.
Стефан об'їздив свій табір, що швидко обгортав себе шанцями1 й валами. Вони стануть по цей бік каламутного ручая. На валах поставлять гармати. З боків прикриють драгуни Барабаша і Джалалія... власне, ті ж самі козаки-реєстровці, одягнені в німецьку одіж. Ось-ось вони підійдуть... Над ними Стефан поставить полковника Кречовського, що також веде плавне військо. Хоча, здається, він якийсь родич Хмельницькому. А втім, реєстровець, шляхтич...
Чечель вдивляється в обрій. Молодий Потоцький і собі з бентегою поглядав туди. Доки вони тут свій табір збудують, дивись, і коронне військо наспіє. Треба поспішати! Он куриться степ. Чи не запізнились вони славу свою тут почати? А що скаже Чечель, хто то іде?
Чечель злякано дивиться йому в очі. По запилюжених вилицях котяться тонкі струмочки поту. Надвечірня спека!..
— Біда! По-моєму, біля Кам'яного Броду драгуни перебігли до Хмеля!. — Чечель говорить щось неймовірне!.. — Ото - бачите? — курява. То ж татари на своїх конях возять наших драгунів до табору Хмельницького.
— Татари!.. Встигли!...
— Здається, це орда перекопського мурзи Тугайбея.
Ногайська орда - це небагато. Але войовниче завзяття гетьманича згасло. Лише Стефан Чарнецький високо тримав голову. Хіба щось трапилося? Від хлопів вони чекали іншого? Оцих мерзотників тому й потрібно негайно винищити! Питаєте як? Ну, певна річ, коли плавні драгуни зрадили, сил у них тепер замало. Але - чорт забирай! - хіба вони не шляхетні лицарі? Хіба шаблі їхні затупились, а розуму менше, ніж у того зброду? Вони замкнуться у своєму таборі, будуть відбиватися, доки не підоспіє пан коронний гетьман. Нехай жовніри викочують гармати на вали. О, пан Стефан уже розпорядився і дозволив кільком корогвам вийти з табору? Нехай це буде несподіванкою для хлопів.
Та що там? В козацькому таборі, по той бік Жовтої Води, грають труби, б'ють у котли. На білому аргамаку роз'їжджає перед своїм воїнством сам Хмельницький. І такий гучний голос в нього, що чутно в польському таборі.
Нараз жива лавина ніби викотилася з козацького табору, хлюпнула в ручай і перекотилася через нього. 3 польських валів дружно вдарили гармати. Стефан Потоцький владним помахом жезла кидає в бій полки. Але що це? Хитнулися королівські корогви драгунів, зламалася рівна лінія їхніх рядів - ще мить хаосу, і вже стрімко мчать драгуни-піхотинці, немов гнане бурею перекотиполе, мчать до козаків!..
Полотніє Стефан. Панікує шляхта, відсовується назад. Огледівся молодий полководець на комісара і ще більше розгубився. Той заганяв рештки своїх жовнірів, як овець, під захист табірного укріплення...
Ніч пройшла в тривозі. А ранок виявився пекельним: козаки зусібіч обсіли польський табір - відрізали від пасовищ і водопою. Знахабніло-веселими вигуками ще більше наганяли ляку на шляхту. Пани намагалися бадьоритися.
— Тримаймось, панове. Скоро підійде підмога. Тоді усіх хлопів перетопимо в оцій каламутній багнюці! — хоробриться пан Чарнецький.
— Гей, панове, слухайте мене! Не губіть себе даремно, все одно вам не вибратися! — Гучний розкотистий голос Хмельницького тепер знали добре в шляхетському таборі. — Навіщо проливати нам братню кров? Уже й без того земля від крові стала хижою!.. Пришліте когось на переговори - миром можемо дійти згоди. — Хмельницький був так близько, що, здавалося, можна було його дістати шаблею. Але ніхто не ворухнувся: краще переговори, аніж оця пастка.
Знатні шляхтичі перезирнулися: треба б когось послати на перемови... Мине якийсь час... Пан Стефан кивнув до Чарнецького: мовляв, іди! Ти дотепніший на вигадки. Той значливо скривив уста, в куточках весело-грайливих очей приховав усміх. Що ж, він буде виручати пана Стефана. Але нехай знає світле панство про його послугу і, зрештою, мужність... Адже мусить іти... в це лігво Тамерланове!..
— Виручай, доки не пізно. Бо як прийдуть татари - всі дістанемось звірам на обід! — насупив сизі брови Шемберг і суворо стиснув тонкі губи...
Чарнецький перебував у таборі козаків недовго. Повернувся швидко і передав бажання повстанців: нехай пани віддадуть козакам усі гармати і йдуть звідси...
— І все? — дивується панство. Що ті гармати, коли можна вирватись на волю! Звичайно ж! Вони віддадуть їх... Треба скоріше забиратися звідси геть!.. А там... Пан коронний гетьман ось-ось прийде до них...
Але чому це слідом за ними назирці ідуть козаки? Вони не стріляють і не доганяють їх. Отак нависли над спинами і йдуть... Спинилися відступаючі - спинилися й козаки. Ось попереду яр. Чечель сказав: Княжий Байрак. Значить, на сім кілометрів уже відійшли від Жовтих Вод. Спустилися вниз і застряли: всі переходи завалені деревами, каміннями... На дні яру розлився ручай - земля перетворилися на болото. І тут на голови посипався дощ стріл - татари! Ось воно...
Заговорили козацькі гармати. А з ними й ті, що були донедавна... польськими!.. Це було 6 травня 1648 року.
Дводенна битва скінчилась. Козаки спинялись над тілами убитого Шемберга, Сапєги і щойно померлого від ран Стефана Потоцького... Над сотнями інших панів. Скрушно хитали головами:
— Бідний, бідний пане Степане! Не втрапив, небоже, на Запорожжя, не знайшов гаразд шляху.
...Коронний гетьман не йняв віри. Як? Загинули всі до одного? Один ти, Чечеле, порятувався? Поганий нечестивцю і лайно! Ти все брешеш. Напевне, зраднику, перекинувся сам до хлопів і тепер прийшов як вивідчик. Анумо, підігрійте отому лайдаку п'яти!..
Гріли Чечеля на розпеченому залізі, конав і на палі - за щиру службу королеві польському плату діставав...
Але інших вістей до Потоцького не надходило. Лише загони розвідників, що нишпорили навкруг, приносили тривожні звістки. Скоро такі загони почали зникати. Ніби земля під ними провалювалася. Потоцький дав наказ палити усе навкруг - міста й містечка, села, скирти соломи й сіна, степ. Калиновський заперечував (і не лише з власної амбіції!): краще відступити зараз, сила козаків, певно, надмірно велика, кварцяному війську не витримати довго!.. І потім, навіщо вони самі утруднюють своє перебування тут, навіщо знищують усе? Їм теж потрібен корм для коней, харч для жовнірів... До того ж пан коронний обрав для бою незручну місцевість - позаду яри і провалля, попереду - горби!..
Та ось у таборі польському підбитим птахом упала звістка: Стефан Потоцький і все його воїнство загинуло. Хмельницький і татари перекопського мурзи Тугайбея - під Смілою. Ідуть на Корсунь!..
— Пане гетьмане, оцього хлопа вхопили біля наших шанців. Назвався Самійлом Зарудним, — з порога починає говорити польний гетьман Мартин Калиновський. — Послухайте, що він скаже про ворожу силу...
Коронний гетьман піднімає важку сиву голову зі столу й дивиться вперед каламутними очима. Калиновський кривить уста - знову всю ніч пан коронний пиячив і бавився з паскудними дівками. Чи ж здатний він розумно мислити?
— Я хотів би, щоби пан гетьман послухав цього хлопа. Він дає точні відомості про сили підступного ворога і... Треба негайно щось вирішувати.
16 травня 1648 р. польсько-шляхетські війська почали відступати чотирикутним табором. Провідник, перебіглий козак Самійло Зарудний, вказував дорогу - на Богуслав, через Горохову Діброву, до Корсуня степом, навпростець...
Гаряча спека гнітила закутих у залізні лати польських лицарів. Тяжко дихали коні, тягнучи в центрі рухомого табору гармати й навантажені панським добром ридвани. Наступного дня військо почало поволі спускатись у долину - і раптом град куль та стріл посипався на голови, немовби з неба. Козаки й татари, що влаштували тут засідку, то кидалися на обоз, то відходили назад. Драгуни-козаки, що були у війську коронного гетьмана, відразу ж перебігли на бік повстанців. Чотирикутник табору зруйнувався і так ледве сповз у долину, де гущавіла зелена діброва. Враз передні вози полетіли сторч і застряли. На них напирали задні. Вози, коні, люди, ридвани, гармати - все валилося одне на одного, нестримно зсуваючись з пагорба.
— Що там? Чому спинились? — гукали задні й не в силі були спинитись.
— Тут рів! Стій!.. Стій!..
Але інші вози котилася з гори й налітали на передніх. По боках же були провалля, і ті, хто встигав завернути убік, стрімголов котилися в них...
— Куди нас привели?
— У пана коронного спитайте!
— Старий дурень! П'яниця!
— Хто сміє лаяти пана коронного?
— Де він, той коронний? Зараз я йому карк зламаю.
— Ваша справа слухатись, негідники!
— Кого? Пся крев!..
— Зрада! Це повна зрада!
— Он пан Корецький уже тікає з табору. Зі своїми людьми пробивається... На коней!..
— Рятуйтеся, хто може!
— Хто це кричить? А, пан Домінік Заславський!.. Шкура!.. Усі загинемо!.. Тримайтеся купи.
— Козаки-и-и!.. Татари-и-и!
Злива куль і стріл притишила неймовірний галас і лайку. Лише на правому крилі кляв гетьмана Потоцького Мартин Калиновський. На другому боці табору коронний гетьман слав прокляття Калиновському, доки не стихло це небачене побоїсько... І на місці гуків, прокльонів і стогонів запанувала насмішкувато-реготлива мова хлопів.
— Оце вам, панки-ляшки, наш козацький квас: не одного пана-ляха козак за чуба тряс!
— А це хто? Либонь, Потоцький! І сидить собі у ридвані, як засватана пані. Гей, вилазь, пане Потоцький! Чом у тебе й досі розум жіноцький! Велимо тебе до хана віддати, щоб навчили тебе кримці-ногаї сирої кобилини жувати!..
— Не хотіли з нами в мирі жити - жадібність очі виїла!
— Нашу волю хотіли залигати, думали, щасливішими стануть. Агей, пани ляхи! Яким мечем воювали, від того і погинете... — Каже Потоцький нашому Хмелю: хлопе, чим заплатиш зацному рицарству орд татарських за цю перемогу?
— Тобою, ясновельможний пане, тобою і тобі подібними!..
— А що Тугайбей і його ногаї?
— Називають нас уже не гяурами, а братами. Бенкетують зі старшинами.
Татарські мурзи справді бенкетували з козацтвом і присягалися у вірності. А татарський хроніст Гаджа Мегмет Сенаї у своїх записах іменував Богдана Хмельницького "прекрасним вождем наддніпрянського козацтва, левом з добрим іменем, людиною надзвичайної хоробрості серед тих хоробрих людей, що в своїх церквах мають дзвони...".
Народ український торжествував - уся окупаційна польська армія на українській землі була знищена в Корсуньській битві.
* * * * *
З-під Білої Церкви Хмельницький переїхав до Мошен, а далі до Чигирина і зробив його своєю столицею. Посланець пана Адама Киселя Петроній Ласка записав: Хмельницький мав тут десять тисяч війська і 74 гармати. Не забув згадати, що і в Білій Церкві поставлено гарнізон на чотири тисячі козаків, а полковник Гиря всюди мав тут свою сторожу; та й у полкових містах є по кілька тисяч козацької армії. Приглядався Петроній і до тих, хто приїздив до козацького гетьмана. Ось посли від черкесів. Чув розмову Петроній: пропонували вони допомогу в сім тисяч воїнів. Прибули посланці з Московії. Яка у них мета?
Місія Петронія була, власне, нескладна. Він привіз листа брацлавського воєводи Киселя, в якому пан Адам доклав свого знаменитого красномовства, аби улестити Хмельницького і щоб він припинив боротьбу проти Речі Посполитої. Пан Адам навіть брав на себе місію допомогти покінчити справу миром. Пан Адам повідомляв, що король Владислав ІV помер... У такий тяжкий час для Батьківщини козаки підняли зброю!..
Хмельницький з відповіддю не поспішав. Певна річ, він один не може вирішувати такої важливої справи - скласти зброю і чекати, доки добрий пан Адам (спасибі йому на доброму слові!) буде клопотатися за козаків і за Україну перед польським панством. Він, гетьман козацький, радитиметься на козацькому колі, яке збереться на день святого Петра і Павла. Але ж то вельми велика втрата, прошу пана святого отця, що не стало нашого заступника - короля! Він, Богдан, того не знав. Коли б знав, хіба підняв би зброю проти корони... Хмельницькому Петроній не вірив. "То хитрий схизматик!.." - записував у своєму щоденнику.
Гетьман козацький уже давно знав з перехоплених листів Адама Киселя до московського-сєвського воєводи про смерть Владислава ІV. Але вдавав, що вперше дізнався про те від Киселевого посланця. Хмельницький також знав: лютою ненавистю дихає на нього пан брацлавський воєвода!..
Проте довірливо-милостиво відповідав Киселю: "Ми дуже шкодуємо, що. хоч і не з нашої вини, так багато християн крові своєї пролило і в бусурманську неволю пішло... Але до нас доходять чутки, що деякі їхні милості пани сенатори під Луцьком військо збирають, щоб знову проти нас воювати, і ми мимоволі мусимо думати про те, як зберегти своє життя... Прошу Вашу милість словами і обіцянками своїми нас не обманути" (бо скільки таких зрад уже було!)...
Лист датовано 27 червня 1648 року. Петроній Ласка уже збирався назад.
...Був уже вечір. До гетьманської резиденції козаки й татари Солтан-мурзи (Тугайбей залишив його для нагляду, а сам вернув у Перекопські степи) привели невідомого чоловіка. Одягнений по-дорожньому: в грубу суконну чугу від дощу й вітрів, у м'яких постолах, що своїми мотуззями химерно обплітали ноги на литках; на голові низька шапка, підбита вилізлим заячим хутром. Широка, але ріденька русява борода. На вилицюватому обличчі допитливо вертілися дві маленьких синіх, немов квіточки льону, цятки очей. Ніс широкий. короткий. Й увесь цей чоловік справляв враження якесь дивне. А ще дивніше було слухати його розмову: все ніби говорить зрозуміло, та якось не по-тутешньому вимовляє слова з прицмоком і цоканням. Сказав: сам він із Стародуба, а послали його на Вкраїну із Сєвська стольник Левонтьєв Замятня та Іван Кобильський з листом воєводи князя Трубецького до Адама Каселя...
Гетьман здивовано ворухнув густими бровами: ця лисиця Кисіль знову щось затіває! Знав-бо Хмельницький ціну щирості пана Адама щодо козаків і України. Йому, гетьману, писав благально-прохальні листи, як рівний рівному, а прикордонним воєводам московським писав: свавільні козаки, мовляв, знову збунтувалися і старшим у них простий хлоп Хмельницький (а знав же, що рід Хмельницького має свій родинний герб!), що цей Хмельницький підбиває нібито донських козаків на море йти, і це призведе до війни з турками. Тому, закликав пан Адам, треба спільно "о том ворі промишлять", а коли на Дону з'явиться - "і там би його не приймати, не щадити, ні на море пускати". Недарма кажуть: не так тії вороги, як добрії люди!
Що ж тепер відповідають московські воєводи? Для чого послали цього стародубця Климова до Киселя?
Хмельницький супить широкі брови над очима, оповитими задумливою тривогою, аж на переніссі збігаються дві глибокі борозенки. Пройшовся по кімнаті, сів на широкій лаві, підпер підборіддя рукою. Показав гостеві місце біля себе.
— Сідай. Побалакаємо. А ви йдіть собі! — звернувся до козаків, що привели гінця. — Ми тут удвох. Гей, джури, де ваше пиво?
Гість обережно сідає на краєчку лави, кладе на коліна руки, а очі його, немов дві живі істоти, неспокійно вертілися, чіпляючись то за різьблені лутки вікон, то за дубові столи, то за зброю на стінах; нарешті, спиняються на тьмяних іконах на покуті, перед якими тліють важкі темні (певно, із срібла) лампади.
Джури тим часом наливають два кухлі. Лоскітливий бражний дух ворушить ніздрі. Рука гостева сама піднімається назустріч кухлю, який чемно подає йому господар. Що за дух цього напою - пахне полином, і чебрецем, і степовими вітрами, і хмелем...
Ось який він, той бунтівний гетьман запорозький!.. Очі стародубця знову жваво обмацують дебелу поставу співбесідника. Він то супиться, то погладжує довгі чорні вуса і зненацька спідлоба поглядає на гінця.
— А вип'ємо, лишень, щоб дома не журились! — підніс полив'яного кухлика до уст, нюхнув і перевернув догори дном, — Ех, шкода говорити! — крекнув опісля й міцно поставив порожню посудину на стіл. Звів погляд на гостя. Той і собі миттю спорожнив кухля і перехрестився до ікон. — Кажеш, із Стародуба. А звешся як?
— Климов, Григорій Климов. З листом воєводи Трубецького. Велено до Гощі йти, до Адама Киселя. Раптом у кутку щось темне ворухнулось, ніби аж застогнало. То Петроній Ласка здригнувся і раптово закляк під іконами. Ще більше притиснувся спиною до стіни, немовби хотів скам'яніти, аби почути, що далі скаже цей дивний чоловічок.
— Листи давай сюди! — Гетьман владно простяг руку, так що Климов мимохіть поліз до кишені витягувати листа. — Далі не поїдеш. Пан Кисіль нині сам до мене гінців своїх шле. Он дивися - ото в кутку Петроній Ласка, чернець із Гощі! — При тих словах Петроній відчув, як кров відступила йому від лиця і в грудях гучно закалатало серце. Гадав, не бачить його гетьман у цьому затемненому закутку хати. Але коли так... Звівся, вибачливо вклонився й тихо та поважно виплив зі світлиці під довгим, чатуючим поглядом гетьмана козацького.
— А листів тобі не довезти! — кінчає Хмельницький свою думку. Григорій Климов це вже відчув — не довезти. Але Бог свідок, він у тому не винен. Махнув рукою і витяг листа...
Хмельницький звівся на ноги, почав читати. Потім згорнув цупкий жовтавий папір і поклав біля себе на столі, притиснувши його рукою.
— Ні до чого тобі до Адама їхати. Я тебе пошлю зі своїм листом назад. А воєводам вашим розкажи, що тут бачив і що чув. І ще скажи, щоб не боялися вони орди татарської! Ось і з цього листа видно... Я знаю, пани-ляхи і пан Адам страхають твоїх воєвод, що орди, які виступають з нами, підуть потім на Московію. Не бути цьому - так і передай. У степи відправив я Тугайбея. Бачиш, скільки у мене війська всюди - не злічити. Куди прийдемо, там у нас і війська сила-силенна! Бо тепер народ увесь піднявся проти панів-ляхів.
Климов немовби вбирав ті слова своїми неспокійно-допитливими очима, настовбурченою бородою, широким лицем. Кивав головою: так, так, інакше не могло й бути.
Гетьман спинився в миттєвій задумі. І Климов враз запримітив, що у гетьмана з-під сірого звичайного грубого сукна жупана на дебелій шиї виглядає мережаний червоною ниткою комірець. І що від нього, від того комірця, ніби струменить якесь тепло... Незбагненний цей гетьман... Незбагненна владність його.
— Як повернешся до Сєвська, перекажи воєводам, а воєводи нехай відпишуть царській величності Олексію Михайловичу: нині йому саме раз проти Польщі виступити. Війська свої нехай на Смоленськ посилає, а ми підмогу виставимо зі свого боку.
Григорій Климов кліпнув очима: він це перекаже, а далі почав тихо скаржитись: їхати йому назад непевно - коли б знову козаки десь не перехопили. Бо зразу ж шапку стягують і, як нема хохла - довгого чуба козацького, - то забирають під варту.
Хмельницький регоче. Він дасть йому двадцять козаків і проїжджий лист до самого Путивля, добереться без пригод.
Другого дня Григорій Климов вирушив у дорогу. Петроній Ласка вже не бачив, як гетьман вручав йому листи до сєвських воєвод і до царя, але бачив, що піднялася вся Україна Задніпровська, Київська, Брацлавська, і записав: "...вся чернь бунтує, вимагаючи, щоб Хмельницький ішов у волості і всі ті групи свавільників стягував до себе!" І цих "свавільників" Петроній нараховував десятки тисяч! П'ятнадцять тисяч їх з володінь його милості Вишневецького, з переяславської волості, а також з ніжинських та інших, приступом узяли й розорили Лубни, порубали отців бернардинів і багато польської шляхти та шляхтянок...
Крім того, інші загони свавільників по десять чи дванадцять тисяч розорили Брацлавщину...
...Фастівські драгуни і люди з інших навколишніх міст і містечок напали на Новосілку і пограбували садибу брацлавського воєводи Адама Киселя... в Мотовилівці і Білгородці вимолотили гумна й спустошили землі..."
Хмельницький, мовлять, своїми універсалами підбурює народ до цієї боротьби...
Прощався Петроній Ласка з Хмельницьким аж першого липня. Обіцяв передати панові Адамові повагу і любов його, гетьмана козацького, а також запросини приїхати сюди особисто й поладнати миром цю велику, надто криваву війну. Без нього, воєводи брацлавського, без його досвіду й мудрості, їм нічого не досягти. Адже козацькі посли, яких відправив Хмельницький до Варшави на чолі з полковником черкаським Федором Вешняком, нічого не можуть добитися. Та й те сказати: з ким вони можуть говорити про свої потреби, коли немає їхнього короля, козацького заступника? Треба чекати, доки сейм одягне корону новому обранцю!..
* * * * *
Далекі лісисті обрії димляться туманами. Часом вітри зриваються з землі, здіймають хмари бурштинового листу і несуть їх по степу, де гуляють-кружляють холодні вихори, зачісуючи пасма сухої тирси.
Грузькі стали дороги. Важко ступати коневі по багнистому ґрунту. Важко розбивати грудьми тугі хвилі шалених бур степових.. Але вершник уперто нахиляється вперед, різко тягне на очі шапку й пришпорює коня. На грудях, біля серця, у нього хрумтить звиток, заліплений сургучем і припечатаний печаткою. Його треба донести до прикордоння, щоб передати сєвським воєводам.
Гонець вдивляється в сизо-туманну далечінь осені й мацає паперовий згорток. Через кілька днів сєвські воєводи напишуть до царя московського: "Вересня 14-го дня був у поляків із запорозькими козаками бій великий під містом Костянтиновим... і бою між ними було півтора дні та ніч. І в тому бою козаки й татари поляків і німців побили, й обоз і наряд поімали, а князь Домінік Заславський да князь Єремей Вишневецький побігли..."
Козацький гінець посміхається: побігли! А ще й як прудко! За два дні доскочили від річечки Пилявки до Львова, хоча, як звичайно, пани долали ту відстань у триста кілометрів за кілька тижнів. Тепер народ їх прозвав "пилявчиками"! І обоз дістався козакам чималий. Кажуть, гетьман у Чигирині закопав двадцять бочок срібла! А хіба він, значковий товариш Полтавського полку Іван Іскра, не зажив собі добра на тому Пилявецькому полі?
Бо ж таки пани добре вирядилися на тую битву. І Ярема Вишневецький зі своєю пихатою шляхтою. І трійця поважних польських князів, яких дотепний гетьман козацький прозвав - "перина", "латина" і "дитина". "Перина" - то Домінік Заславський, що з розкошами не розлучався і в поході. "Латина" - то Микола Остророг, рід якого здавна славився у Польщі своєю ученістю. "Дитина" - то молодий Олександр Конєцпольський, що шукав собі слави полководця у боротьбі з неслухняними хлопами.
З ранку до ночі бенкетували пани за пишними столами, на яких красувалися виготовлені з тістечок і цукру лані, леви, троянди; дзвеніли кришталеві чарки й срібні - о скільки тут було срібла! - келихи!.. Було, нап'ються пани й виходять на вал, кричать:
— Боже, не помагай нікому — ні нам, ні козакам, а тільки дивися, як ми тих мерзотних хлопів одними пострілами розженемо!
— Та що ви — на це бидло шкода й куль витрачати! — гукав інший пан. — Ми їх нагаями розженемо! На палю всіх!..
— Не треба на палю, вельможне панство, — заперечував розсудливіший, бо хто ж тоді нам буде панщину відробляти?
Від реготу трясся польський табір. А козаки мовчки відсиджувалися за своїми возами й валами у таборі, лише скреготали зубами. Від люті рвалися до бою. Та гетьман суворо утримував - ще не час! Ось-ось підійде славний Максим Кривоніс з Поділля зі своїм незчисленним воїнством. Прибуде і хитруватий Карабчей-мурза зі своєю ордою. Щоб разом ударити.
А вельможне панство дедалі сміливішало. Забуло і Жовті Води, і Корсунь... Хизувались один поперед другим. Вершники гарцювали на ставних конях - луки при сідлах із срібла, мережані узорами чепраки, позолочені стремена, шаблі зі срібною насічкою, підбиті дорогими хутрами оксамитові кунтуші; з перекошених шапок, опушених соболями, спадають довгі китиці, усипані коштовними камінцями; багаті мечі зі срібними чи золотими руків'ями...
А тоді усе покотилося під навальним світанковим: "Слава-а-а!" На гребельці через Пилявку полягли сендомирський і мінський полки, за ними наклали головами інші, що кинулись, було, рятуватися через річечку. Добре поорали пани списами земельку українську, а прапорами своїми прикрили рани її.
Гей, ну, козаки! Гей, ну у скоки.
Та заберімося в боки!
Загнали панів геть аж за Віслу,
Не вернуться і в три роки...
Так співалося в новій пісні після Пилявецької битви. Скільки їх народжувалось, тих пісень, щоднини. Аби пам'ятав. Та й справді, далеко забігли тоді недобиті ляхи, аж до Львова. І коли б не осінь, не слякота - були б козаки за Віслою!
На весь довгий час до Сєвська й назад вистачало Іванові Іскрі згадок про похід Хмельницького на Волинь і про битву на річечці Пилявці.
...Назад Іскра вертав нескоро. Хурделиця з морозом крутила бешкетні танці на дорогах. Обпікала нестримно-жагучими поцілунками губи, щоки і ніс. Затискала козака в міцні холодні обійми. Але ж бувалому лицарю того не злякатись. Бо в нього сила в плечах молодеча, а в серці кров жагуча, а в мислях - дума пекуча! Швидше-бо, конику, ступай. Ми вже дома з тобою, дома!.. Даленіє Переяслав - батько козацький, киває здаля своїми зеленими і золотими банями, припорошеним снігом. А по степах козацькі роз'їзди раз по раз виринають, немов з-під землі. Чи ба! Он із самого Переяслава виїхав на конях чималий загін. І труби гудуть, і барабани б'ють. Червона корогва гетьманська і бунчук розвівається. Кого ж це пан гетьман так велично стрічає?
Приклав Іскра долоню до очей - снігове сонце сліпить очі. Пришпорює коня. І справді, таки сам пан гетьман за ворота виїхав. Агей, хто ж не упізнав би його під червоною парчею шуби на соболях? І гордовито-орлину поставу в сідлі. Он він спиняється біля чиїхось саней, повагом сходить з коня - пересідає у сани. А син його старший - Тимофій - іде слідом і коня гетьманового веде. Які ж то люди поважні таку честь від гетьмана їхнього мають?
Іскра поспішає. Доки вештався по степах, певно, щось відбулося... Уже ближче видно, як чоломкається гетьман з кимось. Ось і гурт козаків.
— Хто це? — мерзлим голосом шипить Іскра.
— А!.. Це ти, Іване? Комісари від Речі Посполитої! Брацлавський воєвода Адам Кисіль, пан Смяровський, і секретар Мясковський.. Бачиш, тепер ми вже не хлопи, як до рівних, послів шлють! Що то силу свою показали, перед силою спину гнуть навіть зухвалі.
— Дарунків привезли - он цілі сани! — додає інший верхівець.
— Усі тепер дарунки шлють до нас — і волохи, й угри... — загомоніли козаки.
— Чув, Іскро, комісари привезли гетьманові булаву і прапор Війську Запорозькому від нового короля. Завтра віддадуть на козацькій раді - то ж уже визнання! Приходь, не проспи!
А де вже було проспати: від самого ранку Шевська вулиця Переяслава гомоніла й пухирилася. Коли Іскра вийшов на подвір'я і глянув на площу, аж подих перехопило від барвистого видовиська. На білому снігу, на тлі засніжених будинків і дерев мерехтять козацькі шапки з червоними верхами; з-під свиток і кожухів виглядають червоні шаровари, на конях багаті попони, срібляться стремена, луки, вуздечки - все те від пилявців дісталося! Розштовхнувши широким плечем козаків, пробрався ближче до старшини і полковників, які оточили гетьмана. Перед ним тріпочуть на вітрі гетьманський бунчук і червона корогва.
Загриміли військові труби і барабани - на площі запанувала тиша. Брацлавський воєвода, кремезний, але вже літами пом'ятий дідисько, вийшов у коло. За крок від нього став ловчий Кшетовський, врочисто тримає на таці булаву, обсипану бірюзою. Поряд із ним - київський скарбник Кульчинський підносить угору королівського прапора. На червоному полотнищі тріпоче білий орел і напис: Ioannes Casimirius Rex - новий польський король Ян Казимир ІІ, що заступив померлого брата свого Владислава ІV, надсилав козакам військові клейноди як спосіб до замирення.
Адам Кисіль, управний сеймовий і сенаторський оратор, говорить мудро і квітчасто.
— Його милість король оголошує свою милість гетьману козацькому і всьому Війську Запорозькому. Він довірив нам вручити ці клейноди славному лицарству козацькому! Його милість король...
— А що ти затявся - король, король! - раптом хитнувся в його бік полковник Філон Джалалій. — Король як король! Але ж ви, королев'ята і князі... І ти, Кисіль! Кістка від кістки православної, а з ляхами свою віру і землю топчеш!
— Кістка наша, та обросла лядським м'ясом! — кинув Іскра, і за цими словами його здійнявся регіт.
— Навіщо привезли нам цяцьки? - не вгамовується полковник Джалялій.
Хмельницький досить недбало, а навіть зневажливо узяв ті дари (комісари аж розгубилися від тієї підкресленої неуваги!) і запросив посланців до себе в дім. Задуділи труби, вдарили котли. Козаки весело перегукувались, висміювали комісарську місію...
— Дивись, запобігають перед паном гетьманом, яко лакузи!
— Авжеж, хочуть Україну нашу собі повернути!..
Іскра й собі поспішив до гетьманового дому. Мав бути на тому обіді, супроводжувати разом з іншими довіреними людьми гетьмана й комісарів. Особливо ж мав пильнувати, як наказав йому писар Іван Виговський, щоб комісари не зустрілися ні з угорським, ні з московськими послами, які нещодавно сюди прибули.
Іван Іскра сидів навпроти Киселя. Дослухався уважно до його єлейно-піднесеної промови. Які ж то великі й значимі дари Його милості короля вони привезли!.. і прощення усіх гріхів та злочинів йому, гетьманові козацькому привезли... і свободу грецької віри православної... і збільшення реєстрового козацтва... і відновлення вольностей... Нарешті, просьбу чи вимогу - зібрати комісію для укладення перемир'я. З глузливо-кепкуючим виглядом слухали те все старшини: їм дарували те, що вони вже мали і чого аж ніяк забрати у них уже не можна. Гетьман Хмельницький опустив голову на груди й уперто дивився на підлогу. Іскрі аж не по собі: навіщо все те слухає він, гетьман, який не потребує ані прощення королівського, ані влади від когось?
Нарешті Хмельницький підвів голову.
— Дякую за таку велику... милість королівську. Але щодо комісії, як те пропонують пани-комісари, з того нічого не вийде. Війська мої не зібрані, багато полковників та осаулів у від'їзді. А без них я не смію нічого вирішувати... Дякую за прощення королівське. Але... Шкода говорити! Головні вороги мої Чаплинський і Вишневецький не покарані. Вони ж знущалися не лише наді мною. Як і Потоцький, вони позбавили тисячі людей своєї вітчизни, роздавали й розтинали Україну, козаків перетворювали в рабів, дерли з них шкуру, виривали бороди, запрягали в плуги! Нічого з того не буде - з комісії. Битимемось, доки не переможемо Річ Посполиту з усіма її сенаторами, князями, корольками і шляхтою! Що ж роблять пани, які просять у нас миру? Ллють ріками християнську кров, саджають православних на палі, випікають очі... Литовське військо Радзивілла вирізало Мозир і Туров! І нам пропонують миритися?!.
"Отаку закуску дав нам гетьман перед обідом, вразивши наші серця відвертою отрутою своєї ненависті", - з обуренням записав у своєму щоденнику писар посольської делегації Мясковський.
Усі дні Іскра невідступно супроводжував брацлавського воєводу. Пан Адам немов хотів підкреслити своєю увагою ті руйнування, які заподіяли полякам хлопи. Відвідав спустошений і пограбований костьол у Переяславі, розгромлений єзуїтській колегіум... З жахом спинився біля розкритих склепів шляхти.
— Ось це гробниця пана Луки Жолкєвського, — зі сльозами на очах говорить пан Адам Іскрі. — І цю святиню безжально пограбували!
— Чому святиню? - дивується Іскра. — Лука Жолкєвський - колишній брацлавський воєвода і староста переяславський! - з образою в голосі пояснює теперішній брацлавський королик, який, певно, хоче уготовити й собі місце святого в пам'яті дорогої ойчизни. - Жолкєвського захоронили у прекрасних царських латах, і діамантовий перстень був на правій руці. Все забрали!.. Все!..
Переговори з урядовими комісарами проходили далі. Адам Кисіль погоджувався на все, аби досягнуто було угоди про мир. Він обіцяв іменем короля і Речі Посполитої, бо це єдина країна в Європі, твердив Кисіль, яка має справжню свободу і де вміють цінувати її. Нехай тільки пан Хмельницький залишить чернь і хлопів, нехай веде козаків на невірних турків і татар, а з Річчю Посполитою нехай іде на мир.
— Шкода говорити!— ця улюблена примовка Богданова кидала комісарів у розпач. — Багато було часу трактувати зі мною, коли мене Потоцький шукав за Дніпром. Був час і по жовтоводськім, і по корсунськім ігрищі, і після Пилявки. Тепер уже часу нема. Бо сам собі допевнив те, чого і в мислях не мав!.. А далі докажу, що умислив: виб'ю з лядської неводі увесь народ український! Спочатку за свою долю і кривду воював, тепер воювати буду за весь народ. У тому мені вся чернь і допоможе - по Люблін і Краків відберу Русь!.. Тому черні і хлопів - не одступлюсь. Бо то права рука наша! Буду мати двісті, триста тисяч війська із тієї черні!..
Позіскасували з місць полковники:
— Минули часи, коли шляхта сідлала нас!
— За Віслу зажену ляхів! — говорив тим часом Хмельницький. — А будуть брикатися — і там знайду! Виверну всіх догори ногами і потопчу!.. А наостанок туркам продам. Ні, не буду слухатися панів і на море ходити не стану - досить добра свого маємо і в Україні, у своїм князівстві - по Холм і Галич! Погрожуєте мені шведами? Не боюся - з нами будуть вони. А як не захочуть - не зломлять сили нашої!.. Ідіть з тим здорові, панове-комісари. Завтра справа, завтра й розправа... — Схопив зі столу чару й одним духом перелив у себе.
Принишкли пани. Невже це ті хлопи, яких вони сподівалися дешево купити дарунками й обіцянками?
- Гей, паніматко! — підсідає захмелілий Богдан до пишної пані Киселевої. — Ви з паном Адамом українці від роду-племені. Навіщо ж дозволяєш своєму Киселеві так ревно слугувати королю? Відречіться від чужої вітчизни - ви ж люди православні й вас все одно пани-католики за рівних собі не мають. Лишайтеся з нами. Бо лядська земля згине, Україна ж буде вільно жити!..
Пані Киселева, що так самовіддано втисла свій дебелий стан у модний польський корсет, лякливими очима дивилася на сп'яніло-відвертого "звіра" й далі відсовувалась од нього.
Мясковський записав у щоденнику: "Ми... не могли зсунути цей твердий камінь, цю вперту голову... Він перекреслив наші статті і звелів нам готуватися до від'їзду з одним лише листом про негайний початок війни. Нам довелося погодитись на цю вимогу, щоби тільки вихопитися самим з його нелюдських рук..."
Другого дня Іван Іскра із загоном козаків проводжав польських урядових комісарів з Переяслава... Гетьман Богдан Хмельницький готував свої загони до нового походу. Он вони, за вікном, гуртуються, веселяться, наснажують себе подихом волі для себе і для своєї України. І знову гримить у піднебессі могутня пісня вільної України:
Розлилися круті бережечки,
Гей, гей, по роздоллі...
* * * * *
Лютий 1649 року. Посол Богдана Хмельницького Силуян Мужиловський пише до царя Олексія Михайловича: "Чого ми всі християни бажаємо, щоб єретики і неприятелі віри православної християнської були підкорені під ноги Вашої царської величності... Просимо відправи і відомостей певних, чого се Військо Запорозьке од Вашої царської величності сподіватися має".
Березень 1649 року. 3 посольського приказа у Москві послові до Богдана Хмельницького - Григорію Унковському: "...У великого государя нашого... з Короною Польською і з Великим князівством Литовським вічна умова... і ратних людей до Смоленська за вічною умовою послати не доведеться... І нині він, гетьман, і все Військо Запорозьке... послали б від себе панам раді Корони Польської і Великого нязівства Литовського послів нарочних і веліли б їм говорити, щоб вони... обрали собі государем на Корону Польську і на Велике князівство Литовське великого государя нашого царя і великого князя Олексія Михайловича..."
Травень 1649 року. Сєвські воєводи до царя Олексія Михайловича: "...З усіх польських1 міст запорозькі козаки і всілякі сільські пашенні люди кінні і піші всі пішли до запорозького козацького гетьмана Богдана Хмельницького. А в Києві і в містах лишились тільки самі старі люди та самі малі..."
Травень 1649 року. Богдан Хмельницький до царя Олексія Михайловича: "...Щоб Ваша царська величність не тільки від свого, але й від нашого посланця все зрозуміли, вислали ми єсми пана Федора Вешняка, полковника чигиринського, од усього Війська Запорозького, вручивши йому, щоб з Вашою царською величністю усно розмовляв і всю істину ісповідав... нас, слуг своїх, до милості царської своєї величності прийми і благослови... раті свої на загарбників наших пошли..."
Червень 1649 року. 3 грамоти царя Олексія Михайловича до Богдана Хмельницького: "...І ми, великий государ... посланцю вашому Федору Вешняку наші царської величності очі веліли бачити і лист прийняти, і речі його вислухати милостиво. ...Нам, великому государю, за вічною умовою на литовську землю війною наступати, і раті свої посилати, і вічний мир порушувати не можна..."
Червень 1649 року. Рильський воєвода Андрій Солнцев у Розрядний приказ: "...прийшов з Литви пан Радзивілл, а з ним війська його 30 000 тисяч і взяли місто Чичерськ... Козакам, вибравши півтораста чоловік, відсікли праві руки по зап'ястя, а 50 чоловік на коли посаджали... А в Лоєві, де сиділи козаки, і тих козаків, і їх дружин порубали всіх..."
Македонський митрополит Галактіон до царя Олексія Михайловича: "...Як я їхав через Литовську державу і бачився з многолітним і пресвітлим великим гетьманом Білої Русі1 господином Зиновієм... В ту пору бився він, гетьман, з королем литовським при мені і побив у нього ратних людей королівських 10000 чоловік. І потім король, бачачи, що він переможений, і йому, гетьману, покорився і поклонився..."
Француз П'єр Шевальє про битву під Зборовим у серпні 1649 року: "Кримський хан... знеохотився воювати і виявляв усе більшу схильність до замирення" (з польським королем, - авт.). Надзвичайно зраділий король, що вискочив з такої небезпеки дешевим коштом, подався зі своїм військом... до Львова..."
Російський гонець Григорій Кунаков після укладення Зборівського миру: "А нині у Богдана Хмельницького з поляками війна буде з тієї причини: котрі з Війська Запорозького хлопи по пактам учали, було, приходити в панські і шляхетські маєтності в доми свої, і пани і шляхта їх мучили і побивали і похвалялась: те ще вашому і Хмельницькому буде... І до Богдана Хмельницького приходили хлопи, зібравшись більше як 50000 чоловік, хотіли його вбити: для чого, мовляв, без нашої ради з королем помирився?"
Вересень 1650 року. З листа Богдана Хмельницького до турецького султана: "І дуже просимо Вашої цесарської вельможності, аби до нас, слуг своїх, був ласкав... Ми готові завжди до послуг Вашої цесарської вельможності, проти кожного неприятеля стоять..."
Листопад 1650 року. Російські посли повідомляють до Москви: "...А запорозькі козаки говорять, що поляки в своїй правді, на чому вони помирились, не стоять, і чинять неправди, і воювати їх хочуть..."
Лютий 1651 року. Цар Олексій Михайлович до Земського сіобору: "А коли государ милості над ними (гетьманом і Військом Запорозьким, - авт.) не покаже, і волі піддадуться до турецького султана з кримським ханом разом..."
Вересень 1651 року. Полковник Семен Савич про битву під Берестечком: "... Вишневецький, прийшовши з військом своїм, полковника Богуна, що був в найближчих містах до кордону, побив. А після цього і в інших в багатьох місцях їх, черкас (українців, - авт.) поляки побивали і всіляке над ними поругання мучительське чинити стали.
І гетьман... запорозький, бачачи, що королівська присяга зламана і Зборівський мир і договір перетворений ні в що, послав універсали свої по всіх містах...
...А з-під Соколю пішов король під Берестечко з усім військом. А гетьман Богдан Хмельницький з-під Зборова пішов же під Берестечко з усім же військом своїм... І як почався між ними бій у середу... Побито польських людей в тім бою з 6000 до 7000...
А кримський хан в той час стояв з військом своїм на горі, тільки дивився і на бій не ходив... І після бою поїхав гетьман Богдан Хмельницький до хана...
І хан, увірившись, руки подав... А з вечора проти п'ятниці на кримського хана невідомо який страх найшов... покинув у таборі вози й намети, побіг. І як Хмельницький те побачив, що хан побіг, погнався за ханом Хмельницький з 18 чоловіками... І гнався за ним всю ніч аж до Ямполя...
А в обозі... настала розруха... Одні говорять: стояти в обозі, а інші хочуть тікати. А говорили і справді того чекали, що хан кримський гетьмана узяв з собою в полон...
А потім, в понеділок рано, покинувши табір, і гармати, й запаси, всім військом за переправи побігли..."
Лютий 1652 року. Богдан Хмельницький до путивльського воєводи Федора Хілкова: "За те, що нас, Ваша милість, листом навідати зволив, велце дякуєм. А ми як перед тим готові були повелінням його царської величності повинуватися в усьому і слухати, так і тепер просим, щоби його царська величність нас від служби своєї царської не відкидав, і від ласки не віддаляв, і під міцну руку свою прийняти зволив, і якщо неприятелі на нашу віру і на нас наступатимуть, аби нас його царська величність боронити зволив".
Березень 1652 року. Богдан Хмельницький до путивльського воєводи Федора Хілкова: "Виславши ми посланця нашого Івана Іскру, товариша войськового, у великих ділах до його царської величності, невдовзі по святах Різдва Христова і Богоявлення і від того часу за нього не маємо звісток з дороги, чи живий, чи неживий, не відаємо. Просимо вашої милості зводити нам повідомити..."
Березень 1652 року. Із переговорів Івана Іскри в Посольському приказі в Москві: "Коли гетьману Богдану Хмельницькому і всьому Війську Запорозькому від поляків почнеться великий гніт, їм (українцям, - авт.), опріч царської величності милості, подітися нікуди. І кримський хан, і татари, хоча їм (українцям, - авт.).... на поляків помагали, а їх же (українців - авт.) самих розорили, доми їх запустошили і в полон багатьох людей одвели. І того... вірити їм (татарам, - авт.) ні в чому не можна... А щоб в той час царська величність пожалував їх (українців, - авт.), велів їм іти в свої царської величності порубіжні городи, а опріч государевої милості, дітися їм (українцям, - авт.) ніде".
Травень 1652 року. Богдан Хмельницький до путивльського воєводи Федора Хілкова: "...Господь Бог дарував нам обоз лядський розгромити 23-го дня місяця мая, де і Калиновського, гетьмана коронного, і сина його, і товариство все побито тоді... А Ваша милість, звольте просити його царську величність, аби нас рятував, бо відаєм, що на нас знову наступати схочуть. ...З табору з-під Батога 24-го дня місяця мая 1652-го".
Березень 1653 року. Богдан Хмельницький до царя Олексія Михайловича: "...неприятелі нині, замість комісій, зрадою перейшли рубіж в 15000 війська, до 10 міст випалили людей невинних християн, як мужеської, так і женської статі, великих і малих вирубали, церкви східні до останку викорінили, а наостанок і духовних до смерті мукою нестерпною замучили...
А нині до Вашої царської величності послів наших Кіндрата Бурляя та Силуяна Мужиловського посилаєм, низько до лиця землі чолом б'ючи, щоб Ваша царська величність, не єдиножди обіцяному милостивому жалуванню своєму государському, яко цар православний нам, слугам своїм, ради і допомоги дати зводив і не попускав віри нашої православної і церков східних на наругу".
Квітень 1653 року. Із переговорів у Посольському приказі К. Бурляя і С. Мужиловського: "І нині вони (названі козацькі посли, - авт.) у царської величності милості просять, щоби великий государ їх пожалував... велів гетьмана їхнього з усім Військом Запорозьким прийняти під свою государеву високу руку і допомогти їм на ворогів їхніх, на поляків, думою і своїми государевими ратними людьми. А до них писали і присилали багато разів турецький султан і кримський хан, звучи до себе в підданство. І вони (українці, - авт.) в тім їм відмовили... до бусурманів в підданство йти не хочуть..."
Червень 1653 року. Російські посли А. Матвєев та І. Фомін до посольського приказу: "І писар Іван (Виговський) сказав: присилав (султан, - авт.) до гетьмана Богдана Хмельницького посла свого Магмет-ага... з грамотою і присилав йому дарунки великі, а в грамоті його написано, щоб став гетьман підданим. І коли буде гетьман під його підданством, і він його зробить знатним чоловіком. І присилав йому корону, і шаблю, і булаву, і бунчук, і каптан і в усьому він гетьману і всьому Війську Запорозькому допомогу обіцяв".
Червень 1653 року. Цар Олексій Михайлович до Богдана Хмельницького: "І ми, великий государ, турбуючись про бога ревностно... зволили вас прийняти під нашу царської величності високу руку... І для того послали ми... до вас стольника Федора Обросимовича Ладиженського...".
Серпень 1653 року. Богдан Хмельницький до царя Олексія Михайловича: "...обрадував нас милостивим жалуванням своїм... І ми... іншому невірному царю служити не хочемо, тільки тобі, великому государю православному, б'ємо чолом, щоб твоя царська величність не залишала нас. Король польський з усією силою людською іде на нас..."
Жовтень 1653 року. З рішення Земського собору: "І, вислухавши, бояри приговорили: за честь блаженної пам'яті великого государя царя... і за честь сина його государева... стояти і проти польського короля війна єсть... ...того гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке з городами їх і з землями прийняти під свою государеву високу руку..."
Жовтень 1653 року. Із статейного списка російського посольства: "...цар і великий князь Олексій Михайлович всея Русі велів наближеному своєму боярину і наміснику тверському Василю Васильовичу Бутурліну, окольничому і наміснику муромському Івану Васильовичу Олфер'єву, думному дяку Ларіону Дмитрієву сину Лопухіну їхати до Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького, для свого государева і земського великого діла..."
* * * * *
Переяслав... Січень 1654 року. Від самого ранку били в котли і барабани. З усіх вулиць Переяслава до соборної церкви Успенія стікається люд.
Під ногами бадьоро поскрипує морозець. Він молодить щоки і білим сріблом осідає на вусах, бровах, віях, підкидає вогню до блиску очей. Веселий гомін і перегук дзвенить у повітрі. Яріє розмаїття барв, і від того швидше стукає серце. Квітчасті турецькі шалі дівчат та молодиць на білих чи темних кожушках, червоні чобітки заможних панянок, сиві смушки козацьких шапок з китицями і червоними верхами, осяйна зброя - все це щедро розсипано на засніжених вулицях Переяслава, шаленіє дивним райдужно-барвистим суцвіттям життя, яке раптом розквітло на морозі серед білих снігів і яке знищити нікому несила!
Від самого ранку на площі били в котли і барабани. До півдня вона була вщерть заповнена людом. Уже один одному добряче піддають під ребра, аби комусь вивільнити місце. Уже нема куди ступити. Попереду сидять посли: від Польщі - старий лис Петровній Ласка, від кримського хана і Порти - Сеферкази-ага. Їм відведені тут почесні місця, в першому ряду кола навпроти старшини. Вони вже все знають... Знають, що їхня місія й цього разу не вдалася, але мусять сповнювати свій обов'язок до кінця: адже від них їхні володарі мають дістати найповніші відомості про те, що відбулося тут. І вони уважно спостерігають за усім. Он уже стали на свої місця всі полковники козацькі - переяславський, брацлавський, черкаський, білоцерківський, ніжинський, київський, чернігівський. А ще за мить - і всі побачили, як, величаво розвіваючись, проплив над головами гетьманський бунчук: то вже Богдан Хмельницький з генеральною старшиною - писарем, обозним, осавулом - виходить до козацького кола. З ними і поважні посланці від російського царя. Ото у золотисто-парчевій шубі на соболях боярин Василій Бутурлін, поряд - у багатому вбранні окольничий Іван Олфер'єв і дяк Ларіон Лопухін.
Їх уже добре знають в обличчя чи не всі переяславці. За тиждень перед тим, саме під новий рік, зустрічали дзвонами, пальбою з рушниць, молитовними хорами. Потім бачили їх на Водохрещі, на річці Трубежі. Московські посли йшли за корогвами й іконою Спасителя, яку прислав з ними московський цар.
— Тихо!.. Увага! — крізь збуджений гомін ледве пробиваються голоси осаулів. — Тихо!.. Гетьман говоритиме! — І немов сніги м'яко стали ковтати хвилю гомону, що зірвалася було за мить перед тим.
— Гетьман говоритиме!.. — завис на морозяному повітрі хриплувато-грубий голос осаула, той голос, який умів владно втихомирювати й змушував слухати тисячні натовпи.
Тисячні!.. А тут... Осавул оглядається - чи тут є хоча б три сотні козаків?.. Далебі, менше... Немає правобережних полків... Немає депутацій від міст, навіть від Києва... Немає нікого від українського духовенства... Пізніше історики назвуть цифру - трохи більше за 200 осіб... Що ж буде?.. Оглядається осавул, розгублено дивиться в далеч гетьман.
Іскра натягує тугіше шапку, на широкі темні брови. Поглядом прикипає до обличчя гетьманового. Воно суворе, бліде... Обвислі щоки, гіркі зморшки уже не розправлялись на крутому чолі. Очі, немов чорні порожнини, не видячи дивляться то кудись у себе, то в далеч, глибоко занурені у щось невидиме й тяжке. Не по собі стає Іскрі. Горло йому перехоплює щем, під серце підкочується гаряча хвиля. Знає Іскра: гетьман ще оплакує свого сина Тимофія... Щойно схоронив у Чигирині... свою надію, свого улюбленця й спадкоємця своєї справи... "Нема Тимоша!" - немов чує Іскра крик у згаслих очах Богданових. Не повернувся з молдавського походу... А тут - ця рада... Невелика група старшин... Третина поляків, може, а справу вирішувати треба за всю Україну - за Лівобережну і Правобережну, за міста й містечка...
Площа заніміла. І ніби від тої тиші прокинулися очі гетьмана. Почали вбирати в себе іскорки спраглого чекання, неспокій думок, що клубилися теплим паром над цим притихлим залюдненим майданом. Гетьманові очі враз відбили ту тривогу, що сполохано витала навкруг, що запеклася болем незагойних рубців на згорьованих обличчях, що спопелила не одну душу жалем неповоротної втрати найдорожчого, що жагуче обпікала серце тоскними зіницями скалічених душ... Гетьманові очі немовби заглянули в душу свого народу - одвічного страдника і борця. Але нескореного. Ніби закам'янілого од віковічних мук... Хмельницький випрямився. Підвів чоло. В очах його блиснули холодні іскрини. Кинув погляд у той бік, де біля Іскри очікувально-тоскно напружились посли. Рішуче труснув головою.
— Панове полковники, осаули, сотники, все Військо Запорозьке і всі православні християни! Відомо усім вам, як нас Бог звільнив із рук ворогів! — і знову погляд у бік послів. Втягує голову в плечі Петроній Ласка, немов роздягають його на морозі й поливають водою. Сутулиться Сеферкази-ага й ховає свої швидкі чорні очиці під прижухлими повіками. — Ось уже шість років ми живемо в безперервних битвах і кровопролиттях, бо наші вороги хочуть викорінити віру нашу і нас самих, аби й імені українського не згадувалось на нашій землі... Тож мусимо собі дбати про захист. Мусимо шукати помочі. І обрати собі для того царя. Ось і раду зібрали цю, явну усьому народові, аби ви самі це зробили...
Немов єдине живе тіло, ворухнулись люди. Увібрали в легені морозяного повітря... й видихнули. Заклубилась сизим паром хмарка над майданом.. Десь тривожно заіржали коні й скрипнули ворота, нагадуючи про неспокій і нові походи... Так, без допомоги їм не вистояти. Україна, розшматована й знекровлена польськими королями й панами, численними винищувальними походами посполитих рушень шляхетської держави, та її професійних і найманих військ, кривавими татарськими грабунками, які, навіть будучи в союзі з козаками, плюндрували її і брали великий ясир. Оточена вороже настроєними сусідніми державами, ця Україна жадала допомоги щирої і незрадливої. І ця допомога уже йшла: цар російський вислав свою армію до прикордонного Путивля. Ось-ось вона буде тут!..
Їм треба зараз вирішити, якого царя собі обрати. Але це вже вирішено в їхніх серцях. І гетьман, і старшини також вирішили все. Сьогодні зранку, коли довбиші били в котли, на таємній раді у Хмельницького всі старшини козацькі одностайно згодились перейти у підданство російського царя.
Інакше їм не вистояти. Польські пани знову збирають величезне ополчення - посполите рушення - проти України, яка уже відпала від Речі Посполитої і жила своїм окремим життям. Кримський хан більше не хоче допомагати Хмельницькому - він побачив, що з крові й вогню народжується нова держава, яка зуміє потім міцно затиснути вуздечку на розбійницьких конях татарських. Турецький султан бажає лише підкорення народу України, а не його утвердження.
— Аби ви самі собі обрали господаря з чотирьох, які пропонують нам поміч... — голос гетьмана, хриплий, ніби втомлений і відчаєний. Вичекавши він продовжує: — Перший султан турецький, який многожди через послів своїх кликав нас до себе... Другий - хан кримський, третій - король польський, четвертий - православний великий самодержець, котрого ми ось уже шість років безперервно молимо... А тепер - кого хочете вибирайте!.. Цар турецький єсть бусурман: усім відомо, як утискує він православних греків і скільки нашої крові пролив. Кримський хан - також бусурман, котрого ми поневолі собі в дружбу прийняли. Але скільки нестерпних бід, яке нещадне пролиття християнської крові зазнали від нього! Польські пани... Самі добре відаєте, що приготували нам польські пани. Знову горить Поділля й на полях конають тисячі наших братів... А православний государ, цар російський, з нами одної благочестивої віри. Зжалившись над нами, над нашими шестирічними молитвами, тепер милостиво до нас прихилив своє серце. І прислав до нас своїх наближених людей з царською милістю своєю... Окрім його царської руки, благотишнійшого пристанища не знайдемо...
Хмельницький замовк. Мовчав і натовп. І враз хтось вигукнув:
— Не хочемо під бусурманів!
— Геть від нечестивих ляхів-катів!
— Вони нас усіх винищать! Волимо під східного государя!
— Підемо служити цареві православному!..
Гетьман обернувся до переяславського полковника Павла Тетері. Підкликав Івана Виговського, інших старшин. Ті почали обходити натовп.
— Чи тако всі бажаєте?
— Усі того хочуть! Під руку московського царя!
— Боже, укріпи нас...
Хмельницький підняв булаву.
— Бути по цьому! — і вклонився царевим послам...
* * * * *
На подвір'ї московських послів тісно й гамірно. Полковники й уся військова старшина з нетерпінням товпляться біля ґанку, чекаючи запрошення до світлиці. Нарешті думний дяк Лопухін велів заходити. Полковники розсідаються на лавах, тісним кільцем оточують стіл, застелений червоним шовком. На ньому лежить невелика скринька, прикрашена тонкою шовковою шаллю. За столом, під образами і тліючими лампадами, сидить гетьман з генеральною старшиною і бояри.
Востаннє хряпнули двері. Бутурлін звівся. Розправив статечно широку бороду, що спадала на парчевий каптан. Висока боярська шапка з соболів надавала йому величаво-царського й мудрого вигляду.
— Божією милостю, великий государ цар і великий князь всея Русії самодержець Олексій Михайлович прислав до тебе, гетьмане Війська Запорозького, і до всього війська твого свою грамоту...
Повагом витяг згорток зі скриньки й подав його Хмельницькому. Гетьман поцілував сургучеву царську печатку, передав Виговському:
— Читай, писарю, щоб усі чули про велику милість царя російського до нас.
Виговський схиляє своє восково-біле обличчя над папером, цілує й собі печатку й тремтливими пальцями довго розправляє хрумкий папір. Аж надто довго, бо гетьман хотів щось сказати, та осікся: на високому чолі його писаря рясніють краплинки поту. Справді-бо, хвилина ця вирішувала долю цілих століть.
— "І ми, великий государ, Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького і все Військо Запорозьке для віри православної... пожалувати веліли з їх городами, з їх землями прийняти під нашу государеву високу руку... Про ратних людей, скільки їм на поміч послати, наш государський указ буде незабаром..."
— Радіємо з великої милості царської, яка нарешті до нас прийшла, - сказав гетьман. Великий цар і великий князь, всії Русі самодержавець, зігрів милістю наш златоглавий Київ і всю Україну-Русь. Будемо йому служити всією душею, не шкодуючи своїх животів...
— Божією милістю великий государ, самодержавець всея Русії, велів спитати тебе, гетьмане, про здоров'я!
Ритуал обміну взаємних люб'язнощів довгий і нудний, але сьогодні він виконується піднесено. Обидві сторони питають про здоров'я, кланяються...
Іванові Іскрі вже не терпиться. На подвір'ї народ чекає кінця церемонії. Але ще ні, не кінець. Бутурлін і гетьман Хмельницький виходять на дворище і сідають до карети. За ними пішки рушають старшини і козаки. Процесія прямує до Успенського собору.
Попереду казанський архімандрит Прохор, протопоп Андріян, численні священики й дяки, що прибули у свиті царевих послів. Ось і білокам'яна церква - найбільша соборна церква у Переяславі. На порозі процесію стрічає переяславський протопоп Григорій зі своїм священним собором - в осяйно-вогнистих ризах, з іконами, увішаними рушниками, і хором.
Протопоп Прохор, високий, огрядний чоловік з чорною, смолистою бородою, яку пронизали білі нитки срібної сивини, величаво пливе до амвона. Дяки подають йому чиновницьку книгу, привезену послами з Москви. В ній мають бути зараз пороблені записи присяги керівників козацьких на вірність цареві та і його держави.
Під склепінням високих бань котиться багатоголоса осанна Богові і цареві, що порятував страждущих від напасті. Прохор підносить до очей книгу, щось говорить Хмельницькому. Той раптом відсторонюється й розгублено озирається. Потім настійно тицяє пальцями в книгу і щось вимогливо говорить. Прохор заперечливо хитає головою й сердито закриває книгу. Полковники і старшини напружились, намагаючись упіймати свару. Якесь непорозуміння.
Але голоси з хорів упиваються радісним співом і стоголосо дзвенять:
— Вірую!.. Вірую!..
Гетьман покидає амвон і швидко підходить до Бутурліна. Воєвода і його оточення здивовано піднімають брови.
А хор не вгаває:
— Вірую!..
— Ми поклялися, боярине, за царя православного не жаліти свого живота! Наші шаблі вірно служитимуть йому. Але й ми хочемо!.. - вимогливо гучить голос гетьмана.
Нарешті хор захлинувся. Лише монотонний речитатив дяка глухо розпливався під склепінням храму.
— ...Ми хочемо, щоб і цар-самодержець заприсягся нам у своїй вірності. Аби не зламав ніколи свого слова й не видав Війська Запорозького й України польському королеві... А ще хочемо, боярине, щоб наші завойовані вільності не порушувались ніколи. Хто був шляхтич, козак чи міщанин, хто мав які маєтності - по тому й бути. А хто працював як посполитий, тому й залишатися в тому стані! І щоб старшину нашу цар жалував землями й угіддями, разом із людьми, які там живуть... Без такої присяги наша умова неправдива.
Боярин замислився. Оглянув полковників і старшин, що напружено чекали від нього слова. Ця старшина козацька хоче земель і людей?.. Напевно, вона захоче потім і прикріпити тих поселян до своєї землі навіки, як це водиться в Московії... Але що зараз він має сказати?
Широкі брови з сивими кущами неспокійно ворухнулись на чолі боярина. В куточках ледь опуклих голубих очей зблиснули здивовано-смішливі іскрини. Вони хочуть, щоб він, боярин, присягав їм за царя?
— В Московській державі віддавна й понині лише піддані дають присягу великому цареві, — подивився кожному у вічі, осміхнувся лагідно. Голос у нього оксамитово-м'який, вкрадливо-повчальний. — А того ніколи не було - і не буде! - щоб за великого самодержця присягали його піддані. І тобі, гетьмане, говорити про це непристойно. Всякий підданий має дати клятву й вірити своєму государеві. А він за вас буде турбуватися, боронити від недругів. Вільностей ваших і маєтностей не стане віднімати...
— Присягни в цьому іменем царя! — підійшов хтось із полковників.
— Такого на Русі не бувало! — обурився боярин й одступив назад. - За царя ніхто не може присягати!..
Настала незручна мовчанка. Одиноко лиш чулося монотонне казання дяка.
Старшини перезирнулись.
Гетьман насупився, заклав за спину руки й швидко вийшов із церкви. Старшини поспіхом посунули услід.
Посли проводжали їх здивованими поглядами. Бутурлін розвів руками:
— Дивні люди! Вони не знають сили слова царя-самодержця.
Здавалося, час спинився. Здавалося, що й увесь собор, де щойно дзвеніли від радості стіни, раптово оповився печаллю. Аж ось на сходах стук закаблуків. Тверда хода... Полковницька депутація підходить до послів.
— Милостивий боярине! За нашими звичаями так здавна було, що королі польські або їхні наближені державці своїм підданим присягалися не порушувати їхніх вільностей. Ми того бажаємо й від тебе, довіреного царя і його посла. Не чіпати вільностей наших і маєтностей, здобутих нами в кривавих трудах. Польські пани постійно посягали на них. А ми хочемо спокою. Тому бажаємо, щоб ти, боярине, запевнив нас іменем царя, що наші привілеї залишаться нам. Польські королі в тому нам завжди клялись.
Бутурлін щиро посміхається: що за недовірливі люди!
— Польські королі своїм підданим чинили присягу тому, що вони невірні й не самодержці. А на чому присягали, на тому ніколи не стояли. Хіба не вони зламали з вами Зборівську умову? І Білоцерківський мир?.. Великі государі московські - самодержці. Вони нікому, окрім Бога, не присягають. Але їхнє слово - вірне і неперемінне! Ми, посли цареві, привезли лише государеву милість і слово його ласкаве. Ми піддані, як і ви, і за царя-самодержця не можемо присяги дати... Старшини не відступали:
— Віримо тобі, боярине. Та тільки козаки не повірять. І народ. Хочуть, щоб ти від імені царя присягнув.
— Великий цар російський зволив прийняти вас під високу руку за вашими ж чолобитними, — нагадав Бутурлін. — Це велика милість для вас!
Полковники перезирнулись, потім постягували шапки. Ні, відступати від союзу з царем вони не будуть!
— Покладемось, браття, на Бога і на царську милість!.. Бути по цьому!.. Бути!..
Підступили до протопопа Прохора, підписуються в його чиновницькій книзі під присягою на вірність цареві...
— Благоденственне й мирне житіє, здоров'я і спасіння захисникові нашому Олексію Михайлову і гетьману Богдану подай, Господи, і збережи їх на многая літа! — гримить голос священика під склепіннями собору. І хор підхоплює:
— Многая літа!.. Многая лі-і-іта!
- Благовірний государ і всея Русії самодержець, яко і в часи благовірного царя Володимира, з'єднав через ваші зусилля рід християнський і землю сію!.. - врочисто виголошує промову Василій Бурурлін. - По твоїй волі, гетьмане, і по волі воїнства твого, цар свою милість показує і через нас, боярина з товаришами, цей прапор тобі дарує... Щоби він дарував тобі і всім християнам мир і перемогу над ворогом!...
Бутурлін передає Хмельницькому прапор і бере в руки привезену булаву.
— А ця булава нехай допомагає тобі воїнством твоїм козацьким і далі управляти!.. І ризи ці, - підносить йому коштовний одяг, - нехай зігрівають тебе... І шапка ця нехай покриває голову, наділену високим розумом від Бога! Щоби у своїй службі царській був вірний, твердий і нерушимий з воїнством твоїм і з усіма християнами...
— Многая літа! Многая...
— Бог Господь, явись до нас і пошли благословення всьому воїнству! - врочисто проказує священик.
— Спаси Господи люди твоя і благослови здобуток свій!.. — ніби ангели співають під склепінням храму.
Хвиля осанни вихоплюється з собору й котиться над засніженим притишеним містечком. А люди плачуть і сміються, бо в їхніх довірливих душах розправила крила надія і розтанули терпкі роси зневіри довгих років боротьби...
Іван Іскра вибрався з церкви, огледівся й кинув шапку вгору:
— Слава гетьману Богданові!
— Слава-а-а! — зірвалося могутнє многоголосся й покотилося над снігами: - А-а-а!
І раптом ударили дзвони. Повітря ніби тріснуло й розлетілась на скалки. А дзвони били, немовби зібрали в металеві груди всю жагу людської радості й вибухнули нею в безодню неба.
Мчала хвиля за хвилею в піднебессі, несла з собою буряне бентежжя невідомості, і тамований біль минулих кривд, і спрагу очікуваного щастя.
Гей, Петронію, і ти, Сеферкази-ага, де ви поховалися там, чуєте, як б'ють у дзвони? То ж народ справляє похорони по вашій жорстоко-облудній щирості... А ті сльози надії на його очах - вони вже спопелили стежки вороття! Бо - шкода говорити! - ви давно вбили віру в себе!.. Давно!..
То ж їдьте собі додому і скажіть своїм господарям: сіяли вітер - пожали бурю! Бо он, чуєте! Гримить у пісні народу нова сила і нова надія людська:
- Гей, гей, щоб наша червона китайка,
Гей, гей червоніла,
А щоб наша козацька слава,
Гей, гей не змарніла!..
Богдан слухав ту пісню-грім і витирав сльози радості. Не знав іще, яку дорогу підступу і зрад уготовлять йому і його народові самодержавні володарі, щоб зламати оцю радість завойованої волі і крила для злету увись...
Іще не знав..