Класиками не народжуються. Ними стають. Вам же, мабуть, доводилося бачити новонароджених? Згадайте оте лисе і беззубе сотворіння зі зморщеним, як печене яблуко, червоним лицем і спробуйте чесно відповісти самому собі: ви впізнали б у ньому майбутнього класика? Ото ж бо й воно! Це тільки одиниці з десятків чи й сотень тисяч немовлят приходять у цей світ з якоюсь печаттю на чолі, що дає змогу оточуючим розпізнати майбутнього класика. Але стовідсоткової гарантії і в цьому випадку немає.
Про майбутнього генія Тараса Шевченка його батько що сказав?
— Буде або великий чоловік, або велике ледащо…
Як бачимо, навіть найрідніша людина не змогла впевнено сказати хто перед ним – великий чоловік чи велике ледащо…
Про Махна розповідають, що у попа загорілася ряса, коли він хрестив маленького Нестора. Непоганий знак!
Я, до речі, теж з’явився на білий світ з «приколами» (читай сторінки моєї біографії). Одна повитуха сказала, що народилося двоє немовлят. Другого так і не знайшли. Інша заявила, що я буду льотчиком. Перша сказала, що буду головою колгоспу – мовляв, кричу дуже та кулаками розмахую і т. д.
Отже, підсумуємо. Для того, щоб стати класиком, дуже бажано мати в біографії якийсь пікантний «пунктик», що відрізняв би вас від сірої маси. Тож покопайтеся гарненько в своєму минулому, розпитайте родичів – може, щось і знайдете. Ну а якщо вже так і не зможете нічого потрібного відкопати, то придумайте самі! Хто перевірить? А ніхто! Головне, щоб той «пунктик» набув розголосу і став широковідомим.
Тепер наступне. Як правило, у класика повинно бути тяжке дитинство. Т.Г.Шевченко, наприклад, пас ягнят, коли йому «тринадцятий минало», крав п’ятаки в дяка, щоб купити собі зошита. І.Я.Франко, як відомо, виріс у нужді, з дитячих літ привчався до тяжкої праці в кузні. Максим Горький бомжував. А Марко Вовчок та Жорж Санд, як виявилося, і взагалі були жінками!
Мені теж довелося пережити тяжкі часи в дитинстві. Я вже не кажу про те, що і народився тоді, коли батько, як «ворог народу», сидів у єжовській буцегарні. Вирвався звідти чудом. Потім війна, окупація, страшенні нестатки. Якось, ідучи до школи, провалився під лід і втопив німецькі солдатські чоботи – своє єдине взуття… Навчався в першому класі і одночасно залучався до колгоспної праці. Заробив пуд меду – колгоспна пасіка якимось дивом збереглася і з дітьми розраховувалися медом…
Тож згадайте своє дитинство і якщо воно було у вас тяжким – знайте, що ви «тягнете» на класика. Ну а коли вже нічого такого не пригадаєте – то придумайте самі. Майте на увазі: дуже важливі деталі, що підтверджують тезу про тяжке дитинство (дивись наведену вище історію про німецькі солдатські чоботи).
Справжнього класика дуже прикрашає його активна опозиція до влади взагалі, а до тоталітарного режиму – тим більше. Згадаймо: Т.Г.Шевченка віддали в солдати за те, що висміяв царя з царицею та закликав народ братися за сокиру. Остап Вишня «закінчував десятирічку» в сталінських концтаборах. Олександр Ковінька сьорбав тюремну баланду 21 рік і 21 день – «кругле очко», як він казав. Олеся Гончара шельмували немилосердно за те, що показав справжні обличчя можновладців у своєму «Соборі». Отже, класики не мирилися з наругою над правами людини і активно виступали проти тиранії.
Мене теж, до речі, ледве не поперли зі школи за те, що назвав комсомол «Ленінюгендом». Того разу обійшлося. А от коли в 1964 році, будучи вже капітаном Радянської Армії, я кудись дуже далеко послав М.Хрущова, то мені запахло смаженим… Пам’ятаєте отой гороховий хліб? А тут дружина прийшла з магазину в сльозах: зі списку, виявляється, викреслили мого сина, якому щойно виповнилося 3 роки і на нього вже не продали вершкового масла – «не положено». От тоді я й згадав генсека незлим тихим словом у колі друзів. Друзі виявилися оперативними: вже через півгодини викликав мене начальник політвідділу і сказав, що завтра буде розглядатися моя персональна справа. Того ж дня прийшло повідомлення, що відбувся пленум ЦК КПРС і Хрущова скинули! А наступного дня вранці я підійшов до начальника політвідділу і з невинним виглядом поцікавився: на який час призначено розгляд моєї персональної справи? Той начальник люто послав мене ще далі, ніж я Хрущова… Та що це я про себе? Ми ж про класиків говоримо.
Ідемо далі. Для класика, як повітря, потрібний скандал. Тоді про нього йде широкий розголос, зустрічні оглядаються і шепочуть один до одного:
— Он, пішов… Бачите? А ви чули?...
Єсенін, наприклад, шокував усіх п’яними загулами та нерозбірливими зв’язками з жіноцтвом, у тому числі з Айседорою Дункан та спадкоємницею іншого класика – Л.Толстого. Про А.Чехова ще страшніші речі розповідають. А позашлюбні стосунки і діти іншого класика – К.Маркса? От і шириться з краю в край:
— Ви чули, що устругнув Іван Драч?
— А чи правду кажуть, що Дмитро Павличко…?
— Я оце недавно тільки дізнався, що Борис Олійник і Наталія Вітренко…
Отже, скандал для класика – це те джерело, що живить його популярність, додає снаги і натхнення. Один відомий запорізький поет чомусь вирішив, що його вірші мають незбагненну цілющу силу. Широко розрекламував це вище. Що тут почалося! Всі повірили в те, що досить купити книгу цього поета, прикласти до відповідного місця – і куди подіваються різні коліти, нефрити, запалення, виразки, інфаркти, раки, пневмонії… Запорізькі віршотворці аж посиніли від заздрощів! Почали шукати цілющу силу в своїх віршах. Та куди там! Виявилося, що декотрі з них навпаки – вбити можуть. От і заздрять. От і цькують. А самі, між іншим, лікуються потайки творами того поета. Один натирає лисину його томиком в надії, що відросте чуприна, другий алкогольної залежності позбувається, читаючи перед кожною чаркою якогось вірша того скандаліста, а третій, кажуть, навіть успішно лікує застарілу болячку кишково-шлункового тракту. Тепер уже сидіти може, а раніше тільки стояв або лежав на животі…
Я, до речі, теж планую організувати гучний скандал. Розкривати задум не буду, скажу лише, що нашу Міжнародну Асоціацію гумористів і сатириків (МАГС) очікують грандіозні потрясіння. Можливо, навіть з’явиться Прогресивне Угруповання класиків сатири (ПУКС)! Але це поки що між нами…
Ось ще деякі поради. Вам необхідно всім показати, що зі справжніми класиками ви, як кажуть, на «короткій нозі». Тож запасайтеся листами від них. Якщо вони вам не писали, то напишіть їм ви! Пишіть про що завгодно: про рідну мову, про занепад культури, про засилля іншомовних видань, про жертв репресій, про знеструмлені села та розгул стихії і т. д. Класики, а вони, як правило, люди порядні, обов’язково дадуть відповідь. При цьому вони мають звичку свої листи починати так:
— «Шановний Миколо Петровичу!»
— «Дорогий Максиме Калістратовичу!»
— «Високоповажний пане Цицько!»
Тепер потрібно ті листи показувати всім, не обов’язково цілком – досить першого рядка і підпису. Можете друкувати свої спогади і цитувати перший рядок з листа класика. Можна делікатно дописати дещо й від себе. Хіба не міг, скажімо, Андрій Малишко написати вам у відповідь таке:
«Шановний друже Василю! Я цілком поділяю Ваші думки щодо необхідності виховання у нашої молоді любові до своєї рідної землі.» А далі продовжуйте вже від себе:
«Майже щодня згадую як ми з Вами ловили штанами раків у дніпровських заплавах і біля нічного багаття вели задушевні розмови про рідну землю і долю нашого народу. А Ваш сільський «канупер» (так, здається, Ви його називали) заткне за пояс будь-який ром чи віскі!»
Міг же класик написати вам так? Міг! А хто перевірить? А ніхто! Отже, не переймайтеся. Розповідайте всім і всюди, як ви постійно спілкувалися з видатними майстрами. Дуже корисно при цьому наводити пікантні подробиці вашого спілкування. Розкажіть, наприклад, як ви святкували ювілей Олеся Гончара. Не забудьте підкреслити, що класик запросив до себе найближчих друзів. І отут саме й кажіть:
- Мені теж випала честь…» і т. д.
А потім опишіть, як господар люб’язно наливав кожному чарчину, а коли підійшов до вас, то ви сказали йому, що не п’єте взагалі… І тоді класик зі сміхом сказав:
- Ну що путнього він напише, коли взагалі не п’є?
Вони, класики, завжди говорять афоризмами… Ви, звичайно ж, випили ту чарку і, мовляв, як бачите…
Ну як вам сюжетик? А особливо ота репліка класика! Дарую тим, хто вже наблизився до маститих.
У мене, до речі, є лист від Максима Рильського, який починається словами: «Дорогий товаришу Ткаченко!» І якщо я кому покажу цього листа, то хто ж здогадається, що він був написаний не мені, а моєму батькові? Прізвище ж моє!
Ще одна дуже корисна порада. Якщо ви на якомусь зібранні письменників помітите, що вони фотографуються – обов’язково якось прилаштуйтеся до них! Хай навіть позаду чи десь збоку. Якщо буде можливість – пропхайтеся поближче до когось із «маститих». Потім, коли будете друкувати свої спогади, під цією фотокарткою напишіть: «У колі друзів». Перелічіть прізвища світил і про себе не забудьте.
Кілька слів про зовнішній вигляд. Якщо ви вже хочете стати класиком, то подбайте про відповідний імідж. Можна відростити довгі патли на потилиці або бороду з вусами, можна викохати велику і блискучу лисину, можна ходити неголеним і непричесаним і т. п. Головне – ви повинні чимось виділятися у натовпі та привертати до себе увагу оточуючих.
О, мало не забув! Для класика дуже важливо мати штани. Бо що ж то за класик без них? Ви можете уявити, наприклад, того ж таки Б.Олійника чи І.Драча без штанів? Ото ж бо й воно! Класик може загубити, спалити, програти в карти, пропити будь-яку деталь своєї одежі, тільки не штани! І хоч як не важко нам сьогодні живеться, справжній класик береже свої останні штани, як зіницю ока. І коли ви зустрінете когось без штанів, будьте певні – то не класик!
Ну от і все. Звичайно, щоб стати класиком, потрібно іноді щось писати. Як ось я, приміром. Бо теж хочу бути класиком. І штани в мене є!