Пролог (повісті «Грає синє море»)

Ховали діда Скрипника.

Отого самого Скрипника, що вже багато хто забув, як його ім'я та прізвище, усе — Скрипник та й Скрипник. Так звали по—вуличному, коли жив, так звали і дідових онуків та правнуків, так хлопці і на хресті випалили розпеченим цвяхом: «На сьому місці упокоївся навіки раб божий Савка Скрипник, у премногій печалі залишивши родичів своїх».

Був тоді погожий осінній день. Небо такою синизною світилося, що богомазові Тодору Трагірі можна було б вмочати свого борсучого пензля не у фарбу, а просто в небо і малювати якнайсвятішу ікону. Та богомазові було не до того. Він думав про діда Савку, якого все життя хотів намалювати, а от не вийшло, не наважився. Бо ликом дід Савка не вийшов ні в бога Саваофа, ні в Ісуса, ні в пророків, та й не лик у нього був, а звичайне мужицьке обличчя, що його, звісно, святотатственно малювати дорогими фарбами на тонко виструганій дошці, та й чи насмілилася б богомазова рука малювати замість звичних заокруглених святих кучериків нечесані Савчині патли?!

А проте Тодорові було дуже шкода, що він не встиг намалювати Савку Скрипника. Хай не на ікону, хай просто так, хай навіть серед грішників у пеклі!..

Він ішов за саньми з дідом, дивився на людей, що мовчки простували за двома чорними волами, які, понуривши свої великі рогаті голови, пускали на землю тонкі цівки тягучої прозорої слини, а з їхніх очей текли сльози — справжні сльози, такі ж, як і в людей…

За відкритою домовиною йшло все село, йшли всі Сугаки — старі й малі, слабі й здорові, розумні й дурні, бо не було в Сугаках такої людини, яка не знала б, що то за дід був такий — Савка Скрипник.

Дід Скрипник багато бачив на своїм віку. Обходив півсвіту отими неспокійними ногами, які нині, упокоївшись навіки, сумирненько лежали під полотниною — аж не вірилося, що вони в нього такі звичайні… Бували ті ноги в таких краях, що про них у Сугаках не всі й чували. Бував дід Скрипник в угорських краях, разом з уграми та сербами боронив від басурмана славний Білий город, чи Београд, по—сербському кажучи. Було це все так давно, що хто тоді парубкував, то зараз або на цвинтарі лежить, або — якщо живий — то древній, як дід Меркурко. Боронив дід Савка Білий город, та так і не вборонив: велике військо мав під своєю рукою агарянський султан Сулейман, отой, що, кажуть, жінкою українку Роксолану тримав; погинули в битві серби й мадьяри, та й Савка мало не пропав, — урятувався, втікши до італійців. Навчився в італійців він музики, ще й навчив його майстер—таліянець, як скрипки вистругувати, та таким же тямущим його учень виявився, що вже йому до кінця довелося Скрипником прозиватися… Був іще дід Скрипник за десятьма морями й океанами — в такій дальній стороні, куди цілий рік плисти треба; і люди там червоні, голяка ходять, віри і не нашої, і не турецької, а срібла всякого і золота у них там хтозна—скільки… А як заграв їм дід Сав—ка на скрипці, то все віддати хотіли йому ті індіяни за неї, та він не схотів музики своєї продавати, бо то була його перша скрипка, і він з нею ніколи й ніде не розлучався, ще й казав; «Умру — з нею й поховайте».

…Везуть діда Скрипника чорні воли, роги їхні вибіленими полотняними стрічками пообв'язувані, тягнуть вони сани по дорозі — вгору, до цвинтаря, а на землі — дві смужки від полозів залишаються, гладенькі, чистенькі, а подекуди аж блискучі, мов дзеркало. А за саньми несе в простягнутих руках дідову скрипку богомаз Тодор. А за Тодором — онуки та правнуки дідові йдуть, плачуть світлими слізьми, хоч казав колись Савка: «Не плачте, як умру, мені давно вже вмирати пора, сотню літ доживаю. Товариші мої давно вже там, у пана бога, вже й діти мої — Василь, Семен та Грицько — життя своє земне скінчили, вже й онуки постаріли, а правнуки повиростали — скільки ж іще чоловікові жити?!»

Несе Тодор—богомаз скрипочку дідову на руках, мов дитину. А вона лежить, вся сонцями обпечена, дощами перемита, вітрами пересушена — дихни на неї, й заграє сама. Ой, не грають сьогодні скрипки в Сугаках.

А поперед волів, підскакуючи й пританцьовуючи, біжить дурний Дода й виграє щось дуже веселе на сопілячці — і тому Доді все здається на світі веселим і смішним, бо вродився чоловік без клепки, а може, й без двох. Що б ти йому не казав, все одно не зрозуміє, а тільки вишкірить рідесенькі зубки:

— Г—г–и—и!

Оце й уся його розмова. А проте Дода даремно свого хліба не їв, хоч і дурний, — він був сільським чередником.

Отже, чорні воли тягли сани з домовиною, в домовині лежав дід Скрипник, а за ним ішов Тодор—богомаз, за богомазом родичі дідові всі, а їх — цілих півсела, а за ними вже — все село, а десь у кінці цього походу дітлашня пилюкою перекидалася, і старші на неї не цитькали, бо не до того було… А попереду йшов, підтанцьовуючи, дурний Дода і вигравав на сопілячці щось дуже веселе і дурне. І ніхто на Доду не цитькав, бо він був як дитина, і не до цього було, та й звикли всі до дурного Доди.

Та й то — коли б ховали якогось там святого чи праведника, чи князя, а то — ховали простого чоловіка, грішного, як усі люди, чоловіка, що знав не тільки молитви, а усі—всенькі нечестиві слова не лише подільські, а й богданські, і мадьярські, і ангелянські, й іспанські, й московські…

Та проте ж і витесувати та сушити, а потім склеювати скрипки, а потім уже грати—вигравати на них ніхто краще за нього не вмів. Онде Тодор — теж чоловік не святий, а яких же славних богів малює, дарма що сам ще молодий — якихось там сорок літ. А його шанують у Сугаках і люблять, і дід Скрипник любив Тодора, як сина, а може, й сильніше. Любив і печалився: «Ой Тодоре, боюся за тебе. Бо доля, як дає талан, то може щастя забрати. Не приведи…»

Тодорів син, вісімнадцятирічний Никодим, узяв собі за жону Скрипникову правнуку Устю.

Позавчора було весілля.

Позавчора й дід Савка проставився.

Ідуть чорні воли, сльози їхні падають в кам'янисту дорогу. Риплять нові сани, важко везти їм у такий погожий і теплий день діда Савку на цвинтар. Попереду вистрибує Дода і виграває—виграває щось дурноверхе, як він сам, а ззаду зітхають люди. І нічого не говорять, бо стурбувала їх усіх смерть діда. На весіллі смерть — щось недобре вістувати має.

А було ж так.

Як молоді повернулися з церкви, та як почалося весілля з вином, брагою й оковитою, з піснями й танцями, та як уже всі кращі слова було сказано і пісні величальні переспівано, — саме тоді й підвівся з—за столу старий—престарий Савка Скрипник. Він був уже п'яненький, але на ногах тримався міцно, його майже столітні очі блищали весело, молодо і трохи по—бісівськи. Він тримав у лівій свою почорнілу скрипочку, а смичком легенько постукував Тодора по голові. Слухай, мовляв, я, дід Савка, щось сказати зараз маю.

— Дорогі мої Устенько й Никодиме. Хотілося б мені щось таке вам побажати… доброго побажати. Щоб ваше життя було славне й дружне? Так це ж уже бажали вам. Багатства побажати? Так не воно всьому є голова. Здоров'я? Так ви його, слава богу, маєте, тьху, тьху, тьху, щоб не наврочити. Дітей? Це не від того, хто бажає, а від бога й природи. А я хочу подарувати таке, що його ніби й немає, а воно є; а без нього життя було б невеселе, і сумне, і нелюдське.

Дід усміхнувся у лівий сивий—сивенький вус (правий ще був чорний, як скрипка), подивився на Устю й Никодима, на всіх, хто був навколо, і сказав:

— Хай вам буде моя музика в подарунок. Слухайте, щоб аж до дітей ваших дійшла.

Він змахнув смичком — полилася, закружляла по світлиці пісня. Всі її знали й любили, тільки на весіллях не співали, бо сумна:

Ой, як я умру в тім чужім краю,

Дам собі зробити зо злота труну.

Гей, гей, зо злота труну…

Скрипка грала—вигравала, наче то її саму заміж оддавали, та так же голосно тнула, що могло здатися, буцім грають тут не одна, а цілих п'ять. Дідові патли маяли на всі боки, скрипка аж стогнала, а люди й незчулися, як опустили голови:

Зо злота труну, сріберне віко,

Аби мні було на серці легко.

Гей, гей, на серці легко…

— Ну, ми не старці, щоб виводити кінці! — раптом вигукнув дід Савка й тут же перекинувся на гопак.

— І не свині, щоб ставать на середині, — негайно озвався дід Меркурко, що був за Савку молоді ший усього на п'ять чи сім літ.

І почалося! Підстрибувало полум'я в каганцях і свічах, а все весілля вигупувало каблуками по землі, і вона аж стогнала, мало не репала.

— Гей, хлопці, хто знайдеться серед вас такий, щоби діда Савку переборов? Га? — вигукнув Скрипник і урвав музику. — Ну? Хто береться танцювати доти, доки в мене буде сили грати? Га?

Усі мовчали.

— Ех! — сказав дід. — Нема серед вашого брата таких, як ото турка під Віднем били. їх було всього двадцять, а басурмана — сто двадцять. І побили! Нема!

Всі мовчали. І вдруге ніхто не вийшов у коло.

— Ех—ех—ех, — аж застогнав старий Скрипник. — Переводяться люди. А колись же було! Нема… Нема… Хіба що тільки на Запоріжжі…

— Є, діду! — почулося ззаду.

— А що там за вишкварок озвався? — озирнувся дід Савка. — Чи не ти часом? — запитав він хлоп'яка років чотирнадцяти, що стояв позад нього.

— Я!

Це був правнук дідів, Петро, Устин брат.

— Так ти ж малий!

— Грайте, діду!

— Та ти ж не знаєш, що то таке! Я як заграю, то аж до ранку.

— А я до ранку танцюватиму!

— Оце по—нашому, по—козацькому, матері твоїй ковінька! Ну, тепер держися!

І знову заскакала, закружляла, затанцювала по хаті музика! Тільки тепер танцював один Петро, а всі дивилися, що ж буде з цього змагання. Ось уже п'ять танців відганяв малий, а все невгаває, ось уже шостий кінчає, а ноги в нього, як крила вітрякові при доброму вітрі, — крутяться, та й хоч би що…

Ось уже піт тече в Петра по обличчю, а він гарцює, мов молодий жеребець перед табуном і все вигукує, відмахуючи—струшуючи головою краплі солоного гарячого поту:

— Швидше, діду, швидше, а то наче якесь дівчаче гопача виходить!

А дід чи втомився сам, чи то малого шкодує…

— Та швидше, діду! — гукає, аж задихається Петро.

А дід — тихше й тихше.

Стояв із заплющеними очима, білий, рука ліва заклякла на грифі, а права поволі падає вниз і смичок тягне — у—у–у—у–і—і–і…

Підскочив Петро, схопив діда Савку за плече:

— А що, діду, не можете? Здаєтеся? Мовчить дід. Хилиться на Петра. Його підхопили, а він уже й не дише… І серце не б'ється. Отак і упокоївся — ніхто не бачив коли, бо всі музику його слухали. І мертвий, напевне, грав ще отого гопака. …Батюшка Онуфрій сказав:

— Добрий був цей чоловік. Але недобре вмирати, не висповідавшись. Він же не басурман який.

Богомаз Тодор мовив:

— Панотче Онуфрію! Вся душа діда Савки Скрипника — в його музиці, як колись у вояцькій справі. Коли вояк гине в бою, чи ж має він час висповідатися? Не має.

— Душа має чистою йти до бога, висповіданою, — напруживши низького лоба, мовив Онуфрій.

— Вся душа діда Савки була в музиці. А музика — то чистота і небесність. І оте, що він грав нам перед своєю смертю, то і є його висповідання…

— А їй — бо ж! — мовили всі.

— Хай буде по — твоєму, — змилостивився отець Онуфрій.

…І от везуть діда Скрипника чорні воли з великими заплаканими очима. І несе Тодор скрипку дідову, щоб поховати її разом з тим, хто витворив її, і страшенно жаль богомазові, що така гарна музика йде в могилу від людей.

Все вище й вище на вигинисту гору підіймається жалібний похід. Ось уже зникло село зовсім. Тільки стара церковця виглядає своїм трохи скособоченим хрестом, мов рука утопленика: рятуйте.

Дода раптом замовк. Він зупинився, подививсь на людей, що йшли за ним, але ні, він дивився не на людей, а кудись далі, в ту долину, в якій зникло село, і раптом закричав, уже не сміючись і не граючись, закричав страшно й моторошно:

— Г—г–и—и! Г—г–и—и!

Воли ліниво брели, пускаючи тоненькі цівки слини, але люди стали. Почали озиратися. Що таке?

— Г—г–и—и!

— Та тихше, Додо! Чого ти кричиш? Хіба не бачиш, куди чоловіка веземо? — забухикав, аж застогнав дід Меркурко.

— Г—г–и—и! — заволав Дода і побіг повз волів з домовиною, повз Тодора, повз наляканих людей назад, у Сугаки.

— Що з ним?

Дивилися вслід Доді, як він мчав, аж перекидався, як він рвав на собі волосся і, зрідка озираючись, кричав: «Г—г–и—и!» — і плакав, і знову біг.

Дивилися на обрій, на небо — все було, як завше. Небо було чисте й блакитне, аж густе від тієї вже холоднуватої блакиті, в повітрі пахло хлібом і дозрілими яблуками, все навколо було прозоре й спокійне, мов намальоване.

І тут із села почувся дзвін. Це дзвонар Юхрим, що залишився видзвонювати по душі небіжчика. Тільки чому Юхрим дзвонить не так, як завше?

— Бам—бам—бам! — завалувало над степом, як на пожежу.

— Г—г–и—и! — долинуло віддаля Додине.

І Тодор ураз здогадався.

Морозом сипнуло йому за спину, аж запаморочилося в голові.

— Бам—бам—бам! — розривався дзвін.

Невже сталося найстрашніше? Ні, ні, ні, що завгодно, тільки не це!..

— Бам!..

І замовк дзвін.

І здалося Тодорові, що він почув останній, страшний, розпачливий крик дзвонаря Юхрима. Ні, він не міг того крику чути, але чому ж це зупинилися воли і стало так тихо, ніби не люди, а безплотні тіні стояли за Тодором?

Тодор озирнувся і зустрівся з очима людей. Й ті очі сказали йому те, що він уже знав.

Небо було блакитне й чисте, сонце лагідне й тихе, степ навколо жовто—зеленів, на обрії синів ліс, якась пташина вгорі заливалася сміхом—цвірінькотом. Здавалося, що повітря ще дзвенить від останнього «бам» сугацької церковиці, і хотілося почути ще одне «бам». Але його не було…

І тоді заголосили, попадали на коліна жінки і, здіймаючи до неба, до сонця, до бога руки, заволали:

— Порятуй нас, господи! Порятуй од басурмана! Порятуй наших дітей!

А назад уже біг розпатланий Дода, а за ним мчали кінні верхівці.

Це було те, чого найбільше боялися в цьому краю, — турецький наїзд.

Якусь мить усі стояли мов укопані. Безтямними очима дивилися, як передній турчин наздогнав Доду, рубонув кривою шаблюкою, як з пліч Доди злетіло щось кудлате і як Дода — вже не Дода, а хтось малий, опецькуватий — пробіг ще кілька ступнів, а потім упав… А з долини виринали все нові й нові верхівці.

Перший отямився богомаз.

— Гей, у кого хоч яка зброя — до мене! Зброя була в небагатьох. Та й що то за зброя? Кілька ножів, пістоль… Ото й усе… Куди вже з такою зброєю опиратися?

— А може, — донеслося тремтяче з жіночого гурту, — а може, вони їдуть кудись далі? Може, ми їм непотрібні?

— Цитьте! — вигукнув Тодор. — Розбирайте сани, узброюйтесь, відбивайтесь, бо пропадем ми навіки…

А турки вже близько. Тодор уже бачить їхні обличчя — засмаглі, пихаті мармизи завойовників та розбійників. Попереду мчить одноокий турчин — мабуть, ватажок цього загону.

Скільки ж їх, тих турків? Не менше сотні… Вони летіли просто на переляканих людей, летіли з піднятими шаблями, готові рубати, нищити геть усе.

Тодор вихопив пістоль, прицілився в одноокого. Прогримів постріл, але одноокий встиг підняти коня ставма, і куля влучила огиреві в голову. Кінь упав, притис турка до землі, однак тому вдалося вибратися з—під коня.

Турецька лава врізалася в людський натовп. Останнє, що встиг побачити Тодор: його син Никодим, вхопивши великого дерев'яного хреста з випеченим написом, гамселить направо й наліво…

…Тодор отямився від того, що йому на обличчя хтось лив воду. Потім боляче вдарили носком у бік. Він відкрив очі й побачив себе на власному подвір'ї.

Уся вулиця була заповнена людьми. Але весь той натовп мовчав понуро. Люди були пов'язані, а позад них стояли кінні вояки.

Одноокий турок сидів на винесеній з хати лаві і дивився на те, що робилося біля повітки. Двоє вояків з його загону били об стіну повітки сугацького попа Онуфрія.

Одноокий сказав:

— Йєтер!

Турки відпустили попа. Він упав на землю. З його рота лилася кров.

Одноокий устав з лави і підійшов до попа:

— Ну? — неголосно сказав він. — Ти будеш плювати на хрест, гяуре?!

Піп Онуфрій через силу підвів голову. Прохрипів, давлячись кров'ю:

— А щоб ти здох без покаяння… собачий сину! Я плюну не на хрест… на тебе. Я ж тебе знаю — ти Панько з Немії, христопродавець!..

І він плюнув.

Одноокий відскочив, кривавий плювок попав йому на чоботи.

Він щось наказав своїм воякам. Вони підвели попа, поставили на ноги.

— Я тобі відрубаю голову, гяуре! — так само тихо й спокійно сказав одноокий. — Я викину ту голову собакам. Ось так! Дивись!

Він махнув шаблею — і попова голова покотилася по землі…

Тодора знову штовхнули під бік:

— Вставай! Вставай!

Він підвівся, хитаючись, на ноги. Його турнули до одноокого. Той зміряв його важким поглядом.

— То що, богомазе? Ану, покажи свої руки. Тодор мовчав. Йому чомусь подумалося: що з дідом — поховали його чи ні, чи, може, й над трупом звели наругу турки? А де ж скрипка? Він ніс її в руках. Потім — турки. Комусь він передав її, чи що? А кому? Вія пам'ятає, як стріляв, убив коня під однооким, пам'ятає, як його Никодим розмахував хрестом… Ой господи, а де ж він?

Ошалілим поглядом обвів усе навколо.

— Ти не чуєш, що я кажу? — так само спокійно, але вже наполегливіше вів одноокий.

Важка нагайка стьобнула по плечу. Аж серце зайшлося.

Боже мій, та що ж це вони надумали зробити з селом? Люди пов'язані стоять — це що ж? — у Туреччину позабирають? На галери, на млини, качати воду, на мідні й залізні копальні… А дівчат — у гареми, а хлопців — кого в яничари, кого в євнухи…

Господи милосердний, дай мені найтяжчу кару, тільки ж виручи мій бідний, нещасний люд… Зглянься над ним…

Два акинджі схопили його за руки й витягли їх перед однооким.

Мов крізь ганчір'я, долинало у вуха:

— У тебе руки розбійника, а не богомаза. Ти вбив мого коня, якого привели мені з самого Мисиру.[3] Чим відшкодуєш цю втрату?

Тодор дивився, де ж це його Никодим.

— Якою ж карою тебе скарати, кажи мені…

Де ж Никодим? Де? Люди, скажіть, де мій син?.. Знову боляче штовхнули. Він подивився перед себе, на одноокого. Чого це він тримає шаблюку? Що рубатиме?

І тоді згадалося Тодорові єдине відоме йому турецьке слово, і він кинув його в пику одноокого.

— Кьопек!.

— Можеш говорити й своєю собачою мовою. Я її розумію. Бо родом таки з Немії. Ну, що ще скажеш?

— Собака!

— Я міг би тобі одрубати язик за таке, — спокійно мовив одноокий. — Але я тобі одрубаю руки, богомазе.

Тодор не встиг ще збагнути його слів, як одноокий махнув шаблюкою перед самим його носом.

Вдарило біля ліктів — і в цю мить почувся страшний крик:

— Тату!

Це кричав Никодим. Тільки зараз побачив Тодор свого сина. Никодима було прив'язано до яблуні, розіп'ято правою рукою до однієї гілляки, лівою — до другої, а ноги прив'язано сирицею до стовбура…

Никодим стояв і плакав:

— Тату! Тату!

Тодор заточився назад, махнув своїми страшенно легкими руками і побачив, що тії руки тримають акинджі і з них тече кров…

— Викиньте собакам ці поганські руки, — навмисне по—українському сказав одноокий і тут же повторив наказ турецькою мовою.

І в цю мить Тодор відчув страшний, нелюдський біль у відрубаних своїх руках. Запаморочилася голова, пішли кола перед очима, загуло у вухах. Захитався…

— Стій! Стій! — сказав одноокий. — Ти ще не таке побачиш.

Зависла моторошна тиша. Лиш звідкись долинали дивні звуки — ніби хтось хапав повітря ротом.

Одноокий щось говорив до своїх вояків, кров текла з Тодорових обрубків на землю, наморочилася голова, і Тодор думав: хай би скоріше, хай би скоріше, ось витече вся кров, та й… Господи милосердний, господи всеблагий, візьми мою душу грішну…

Він бачив, мов крізь червоний туман, як одноокий підійшов до Никодима і як Никодим щось швидко—швидко почав говорити туркові. Що він говорить?

— Змилуйтеся, — просить Никодим.

— Сину, — шепоче Тодор, — не просись, не ганьбись…

— Змилуйтеся, — молить син і хоче на коліна впасти, та не може: прив'язаний до яблуні. А на ній яблучата соком поналивалися, як ніколи. А за тими червонобокими — небо блакитне, мов намальоване богомазом Тодором Трагірою…

— Не змилуюся, — чує Тодор. — Ти вбив мого воїна, ти трьох покалічив. Я б тебе на палю посадив, та часу не маю…

— Змилуйтеся, — благає Никодим.

— Сину, — кричить з останніх сил Тодор. — Не просись!

Никодим мов прокинувся. Приреченими дитячими очима подивився на батька і сказав:

— Не милуйте!

І одноокий змахнув шаблею… Ще Тодор бачить, як лежать у червоній калюжі червонобокі яблука…

А потім — червоний туман.

Ще довго потому бродила наддністрянськими горами й долами пара чорних волів, запряжена в нові сани. А на санях стояв гріб з мертвим чоловіком і лежала чорна—пречорна, стара—престара скрипка. Нікому було поховати старого Скрипника, бо того року по Поділлю наче невблаганний мор пройшов — турки брали свій страшний податок кров'ю. Тисячі людей було замордовано, а ще більше було відправлено в Туреччину, в рабство.

А там, де раніше квітувало садками велике село Сугаки, лишилися чорні руїни. По руїнах блукав безрукий сивий чоловік і, коли хтось зрідка зустрічався йому на шляху, він вишкіряв зуби і казав:

— Г—г–и—и!

Він часто підіймався на гору, до цвинтаря, де чорніла незасипана дідова Савчина могила, і щось там шукав…

Усті не таланило з самого початку. Її продали Трапезонтському бейлер—беєві Якубові—баші. Продали недорого — вона ж була всього—на—всього «евлі кадин», й це вже був не той «товар», що потрібний для султанського гарему. Та й у господарство бей—лер—бея Устю куплено лише для того, щоб вона була служницею при котрійсь із його дружин. Тільки—но вона опинилася в господарстві бейлер—бея, як її тут же запримітила Фітне й запитала: «Ад»? Устя вже знала це слово, але удала, що не розуміє. Фітне спитала ще: «Переден»? Устя знала й це слово, але знову удала, що не розуміє.

— Ого! Ця дівка гадає, що мій чоловік триматиме для неї товмача, — сказала Фітне управителеві. — Дайте її мені, я її навчу.

І почалася «наука».

Першого ж вечора пані покликала товмача й сказала Усті таке:

— Ось цей дзвоник. Тільки—но ти почуєш його, негайно лети до мене. Зрозуміла? Будеш лінуватися — покараю. А тепер — іди.

Устя вийшла. Тут же залунав дзвоник.

Вона кинулася до покою.

Фітне показала на свої ноги й щось мовила. Що — Устя не зрозуміла. Товмач хотів було розкрити рота, але Фітне застережливо помахала перед ним рукою.

Устя подивилася на старого товмача й запитала:

— Вона хоче, щоб я помила їй ноги?

Товмач ствердно кивнув головою.

Але чому ж це вона, Устя, має мити ноги оцій розманіженій туркені? Що вона, ота Фітне, сама не може цього зробити?

Першим бажанням Усті було плюнути на всі оці слова господині, а там хай буде, що буде…

Та одразу подумала: «Я в неволі, мушу робити, що наказують, якщо навчуся всього, може, ще й утечу…»

Вона швидко побігла в передпокій до інших служниць, вхопила миску, налила туди теплої води, взяла пахощів і пішла до Фітне.

…Так минав день за днем, тиждень за тижнем. Рідко обходилося без покари — різок чи голодування, — але тяжку науку служництва Устя опанувала швидко. Минуло якихось там півроку, а вона вже могла говорити по—турецьки, швидко виконувати будь—яке бажання пані Фітне. От тільки з кожним днем важче й важче слугувати… Устю часто нудило, їй хотілося спати, вона знала, чому це, і з острахом думала про майбутнє…

Тривожної червневої ночі, коли над Трапезонтом лютував шторм, у служниці бейлер—беевої дружини Фітне народився син. Це був буцматий хлоп'як, дуже схожий на свою чорняву матір, тільки що очі були батьківські — сині—сині, як волошки на далекій Україні.

Бездітна Фітне не любила дітей. Через місяць чи два після народження малого Тодорка — так Устя сама для себе назвала сина — Фітне дала наказ відібрати дитину від служниці й віддати у спеціальний притулок.

Одна з служниць — стара болгарка — шепнула Усті:

— Ти дивись, Усте, як би не було біди з малим…

— А що? — аж кинулася Устя. — Хіба мало біди, що він сирота й раб?

— Так при матері ж… А то можуть віддати в яничари.[9] Збасурманиться, візьме собі інше ім'я — не знатиме ні батька, ні матері, покладе свою голову десь на війні.

— Господи боже мій, — наполохалася Устя. — Та його не дам же, хай краще мене уб'ють — не дам… Та й у яничари ж самі йдуть.

— Всяк буває. От Фітне захоче — та й зробить, як схоче…

— О, горе моє!

— Слухай, що я скажу, — зашепотіла болгарка. — Я можу позначити твого сина, та так, що вік з тим знаком ходитиме до кінця свого життя.

— Боже мій, як же?

— Є такий спосіб. Я свого сина теж позначила. Може, дасть бог, пізнаю колись серед яничарів…

В цю мить залунав дзвінок. Устя поклала малого на підстилку й пішла до господині. Та якраз готувалася до сну.

— Розкажи мені казку — і найцікавішу, чуєш, Усте? — мовила вона усміхаючись.

Господиня лежала в ліжку, напахчена найкоштовнішими парфумами, в самотині їй було нудно. Устя подивилася на її пещене біле тіло, на пишні чорні коси, на тонкі брови, що сходилися над переніссям, на малесенький носик, на примхливий, нафарбований червоним ротик, на вузькі очі кольору дозрілої сливи… Ледве стримала важке зітхання. Присіла біля ліжка господині й стала розповідати їй казку про парубка й хитру царівну.

Вона розповідала, а сама думала: що там робить її Тодорко, чи не прокинувся він, чи не плаче. То добре, що біля нього болгарка, але їй самій біля нього треба бути…

— Ну, ти, чого замовкла? — сердито сказала Фітне.

— Га? — мов прокинулася Устя.

— Ти сказала, що царівна попросила збудувати кришталевий палац до ранку. Ну й що?

— Пані, — заридала Устя й впала ниць. — Не забирайте від мене моєї дитини!

— Ти мені казку розказуй, чуєш? — верескнула Фітне.

— Пані, я благаю…

— Казку!!!

Ковтаючи сльози. Устя розповідала казку. Вона дивилася на підлогу, встелену коштовними килимами, й думала про одне: хоч би скоріше закінчилася та казка…

Сльози текли по схудлих щоках, горіло обличчя, візерунки килимів двоїлися й троїлися перед очима, а вона говорила, говорила, говорила…

І от нарешті кінець. Тепер можна спитати пані Фітне про сина. Вона глянула на господиню. Але Фітне спала, її довгі красиві вії відкидали тінь аж до маленьких вуст, груди спокійно підіймались і опускалися. Мабуть, пані Фітне снився кришталевий палац і вона сама — господинею в нім.

Устя тихенько вийшла із спальні — і прожогом до свого кутка. Болгарка колисала малого.

— Ось і все, — прошепотіла вона. — Я позначила його.

Вона розгорнула пелюшки, і Устя побачила чорні плямки на ступнях Тодорчикових ніг…

— Це така фарба. З країни Чин. Я йому наколола ніжки і над бровою. Це вже нічим не змиєш.

Устя заридала і притисла малого до грудей. Тодорчика забрали від Усті наступного дня. Вона була в своєї господині, вислуховувала якісь довгі й нудні повчання. Й тут щось раптом шпигонуло в серце. Їй почувся за дверима дитячий плач. Прислухалася — тихо. Щось говорила Фітне, але Устя її не чула. Вона вслухалася в тишу за дверима.

Нарешті господиня відпустила її, вона кинулася до свого закутка, лапнула руками — і закричала страшним, нелюдським голосом, як тоді, коли побачила на землі відрубану Никодимову голову. Вона побігла довгими вузькими двірцевими коридорами, розкидаючи євнухів та вартових, але Тодорчика ніде не було.

Вона билася щосили головою й грудьми об замкнену браму, її схопили вартові, вона кусала їх за руки, а вони тягли її назад, вона волала, скільки було в неї сили, біснувалася, наче одержима чорною хворобою.

Нарешті її кинули до ніг Фітне—ханум. І тоді, роздираючи собі щоки нігтями, зриваючи навіки свій голос, Устя закричала:

— Убий мене, спали живою, не муч тільки! Йилан! Чингиракли—йилан! Алчак—ханим!

— Камчи! — вигукнула Фітне, і її незрівняні брови зламалися, мов хвиля біля Трапезонту при штормовому вітрі. — Камчи! Камчи! Камчи!

Били Устю тією камчею, та так, що шкіра репалась на ній, а вона дряпала руками землю й кричала: «Фітне — чингиракли—йилан!» Потім вона вже не відчувала болю, а тільки мов крізь сон чула, як на її тіло щось опускається — важке й нещадне…

Її відливали водою й знову сікли, аж поки не потомилися кати. Після того її кинули на стайню до волів…

Стара болгарка прокралася наступного дня в стайню, знайшла Устю, зашепотіла:

— Тримайся, майка. Твій синок живий…

— Де він? — тільки й спромоглася спитати Устя.

— Та там же, в тому яничарському притулку.

Вірні люди казали. Ну, чого ти плачеш?

Устя мовчала. В неї страшенно боліли спина й плечі, посічені камчею, все тіло й душу рвав біль у розбухлих грудях…

— Усте, слухай, — продовжувала болгарка. — Є тут харем—агаси[16] Махмуд. Болгарин. Мій земляк. Він служить у ханим—ефенді Єлени…

Устя мовчала. Їй було все одно.

— Я розповіла Махмудові про твоє горе. Хоч він і харем—агаси, але в нього добре серце. Він сказав про тебе Єлені. І вона тебе купує для себе.

Устя заридала. Що вона — якась ганчірка, чи що? Купити, продати, забрати дитину, відшмагати нагайками! Будьте ви всі прокляті — геть усі, геть увесь ваш чорний світ!

— Єлена — гречанка, — вела своєї стара. Тут її шепіт перейшов просто на шелест, — дружина султана. Тільки зараз султан її не любить, от і відпустив її в Трапезонт з дитиною. Там таке гарне султаненятко бігає…

Устя аж заскреготіла зубами. Султаненятко! Виросте — буде такий же ішкенджеджі, як і всі інші султани…

— Завтра прийдуть за тобою, заберуть, — шепотіла болгарка. — Будеш, як підлікуєшся, служницею в Єлени—ханим… Ти не плач. Там тобі буде краще. Єлена—ханим така ж рабиня, як і ти, і так же боїться за свою дитину, як і ти…

А майбутній ішкенджеджі був звичайнісінький чорноокий хлоп'як, як, скажімо, Устин брат Петро шість—сім років тому. В ньому нічого ще не було ні султанського, ні мучительського.

«Господи, твоя воля, — подумала Устя. — І з отакого маляти Ях'ї виросте колись султан Ях'я, одного тільки імені якого будуть боятися в усій Туреччині і поза нею. І матері на Україні лякатимуть своїх дітей: ану спи, а то прийдуть баба—яга і султан Ях'я, заберуть тебе в турецьку неволю, завезуть за сині моря й за високі гори та вкинуть тебе у чорну яму, щоб ти в ній пропав навіки…»

Султаненяті було нудно в цьому палаці, де за кожним його кроком пильнували дорослі, де ні з ким було йому погратися, повеселитися, попустувати. Якщо воно хотіло залізти на дерево, до нього несли драбину, але по драбині Ях'я лазити не хотів. Якщо хотілося вийти в місто, то з наказу бейлер — бея вилаштовувалися по обидва боки вулиці, де мав проходити Ях'я, сипахи[19]і яничари — і горе було тому. хто з лихого умислу чи з недомислу потрапляв охоронцям до рук.

Султаненя було ще мале — якихось вісім чи, може, дев'ять років, а його вже вчили наймудріші вчителі. Він умів добре писати й читати по—арабсь—ки, знав перську мову, міг напам'ять цитувати великі уривки з Нізамі Гянджеві, Аміра Хосрова і Абдуррахмана Джамі. Вчили малого й математики, географії, історії, музики — і все це він вбирав у себе, мов спрагла земля вбирає дощ.

«Таке розумне дитинча, — думалося Усті, — а тільки що людям з отого розуму? Одне слово — турок. Не людина, а звір. Поки ще мале, то й гарне, тихе, сумирне, як вовченя. А виросте, а вилюдніє — не вилюдніє, а визвіріє — то й буде людей мучити… Горе моє…»

Вона дивилася на Ях'ю і часто плакала — бачився їй Тодорко. Болгарка одного разу передала, що живий—здоровий, росте, вже перше слово сказав: «ана», хоч його там ніхто цього не вчив… Їй несамовито рвалося серце, але була вона рада хоч знати, що Тодорко живий, що Тодорко десь тут, поряд.

Якось захворіла няня Ях'ї і Усті наказали півдня побути біля султаненяти.

Вона прийшла до нього в невеликий покій. Там не було ні прикрас, ні килимів. На землі — постіль, на стінах — різна зброя. В кутку на спеціальній підставці — книжки.

Вона привітала його за мусульманським звичаєм. Хлоп'як тут же витріщив на Устю свої чорні, мов вуглини, очі. Чого вона прийшла? Що їй потрібно?

Устя дивилась на нього: «І коли ж то мій Тодорко буде такий уже великий і розумний, як цей хлопець?» І жахнулася: чим скоріше Тодорко виросте, тим швидше турки зроблять з нього яничара…

— Ти з яких країв, жінко? — суворо запитав султанчук. — Розкажи мені, бо я мушу знати, де побували воїни мого батька.

Устю вже давно вражало, що отакий малий хлоп'як звертається до неї на «ти». Тут, у неволі, кожен турок вважався паном і міг назвати свого раба: «гайван», «чиркеф» чи ще якось.

— Я з України, — сказала Устя. — Ти не знаєш, що це таке…

— Розкажи мені казку українську, — сказав Ях'я. — Тільки щоб цікаву і не про квіточки, а про вояків.

— У нас багато гарних казок. Тільки не знаю, яку тобі розповісти.

— Розповідай найцікавішу. Ну? Я хочу слухати.

Й Устя почала розказувати про Івана — селянського сина.

Ях'я слухав, не перебивав. І тільки в кінці, коли Устя розказала йому, як Іван переміг змія з двадцятьма чотирма головами, мовив:

— Усе це казки. Якби у вас були такі хоробрі люди, то вони б не пустили наших вояків на свою землю.

— А вони й не пускають.

— Хто це не пускає?

— А козаки—запорожці.

— Я виросту і всіх поб'ю. І всю вашу землю завоюю. І буду слухати тільки ваші казки — вони дуже цікаві.

Вперше за півтора року неволі Устя всміхнулася. Диви, яке воно прудке, це мале!

— А навіщо вам завойовувати нашу землю? — все ще всміхаючись, спитала Устя в султанчука.

— Треба, щоб весь світ був турецьким.

— Навіщо? Ось туркам аллах відміряв стільки землі — хай собі і живуть; а українцям — стільки, хай теж собі живуть; а грекам — ще стільки, хай і вони живуть… Аллах же недаремно так багато народів на світ призвів. Якби він думав інакше, то були б тільки турки — та й усе.

— А з ким би тоді турки воювали? Де б вони рабів собі брали?

— Без рабів довелось би…

Ях'я замислився. Довго сопів носом. Потім сказав:

— Я на тебе розсердився: ти лиха жінка, ти не любиш ні мене, ні мого батька, ні моєї матері… Устя мовчала.

— Я хочу піти погуляти в сад, — сказав по паузі султанчук.

— Там холодно, простудитеся!

— Ага! Так ти мене любиш! — торжествуюче засміявся Ях'я. — Якби не любила, ти б мене пустила в сад, щоб я простудився і вмер.

«Боже, що мені з його смерті? Ну, не Ях'я, так ще якесь там султанча стане на престолі турецькому. У султана тих дітей хтозна — скільки. А царство ж одне!»

— Жінко, скажи, як тебе звуть.

— Устя.

— Устя… Я свого вчителя стрільби називаю «уста». Що ти ще вмієш, Усте?

— Вишивати вмію.

— А що це таке?

— А отак — різноколірними нитками візерунки робити на полотні.

— А ще?

— А ще — жито жати, їсти варити, прати…

— А ще?

— Ще? Танцювати, співати…

— Заспівай, жінко.

Устя подивилась на малого перелякано. Він, мабуть, спостеріг в її очах цей переляк і спитав:

— Ти не хочеш співати? А мені всі співають, як тільки—но я накажу. А чому ти мені співати не хочеш? Не хочеш зробити мені приємне?

Устя подивилась на султанчука благальне:

— Ой ефенді, я вам заспіваю іншим разом, коли мені буде на душі легше. А зараз я просто не можу.

— Ох, мені так нецікаво. Ти нічого не хочеш робити. Я мамі скажу…

— Ну, слухай, я заспіваю тобі. Вона витерла пересохлі вуста.

Люлю же мі, люлю, де тебе притулю?

Під зелену вишню дитину розкішну.

Гаяй же мі, гаяй, та зо сну не вставай,

Ани мі, сину мій, біди не завдавай…

Їй тут же згадався Тодорчик, сльози застелили очі.

Але я ся діжду жалю великого,

Шкода, боже, буде колисання мого…

Коли вона змовкла, Ях'я стояв у кутку, обличчя його було охмарене; він подивився на Устю і сказав:

— Не треба, не треба таких пісень! Від них плакати хочеться! А чоловікам плакати не годиться.

Устя ствердно кивнула головою, не в силі мовити й слова.

— Я не люблю, коли плачуть, — вів далі Ях'я. — Чого ж ти плачеш? Чому в тебе такі сльози і такі великі очі? Чому?..

…Відтоді Устя стала часто бувати в покої Ях'ї. Думала про Тодорчика, як ішла до султанчука. Вона не тільки розповідала йому казки. Хлопця цікавило все: і як живуть люди на далекій та загадковій Україні, і чому в них не така віра, як у турків, і чому в них немає рабства…

— Усте, — попросив він якось, — розкажи мені не казку, а розкажи правду про ваших богатирів.

Й Устя розказувала все, що знала, — і про Марусю Богуславку, і про Байду, який, попавши до лап турків, волів краще вмерти, ніж зрадити свій народ, свою мову і віру.

— І от висить він на гаку — і дав йому джура лук — і він стрелив. Однією стрілою султана, й султанову, й султанівну вбив… Такий був наш козак Байда!..

— Усте, він же гяур, твій Байда, він не міг бути таким хоробрим… І наших султанів ще ніхто не вбивав і не посміє вбити. Султан — це священна людина.

— Кожна людина мусить бути священною, — одповіла Устя.

— Не кожна людина, а султан…

Він ще, мабуть, не знав того, про що недавно взнала Устя. Коли помирав турецький султан, його престол успадковував старший син. Решту синів задушували шовковими шнурками бостанджі — спеціальні глухонімі вбивці, які нікому не виказували своїх таємниць.

— Мама говорила, що мій батько — найясніший і наймудріший султан Амурат Третій — казав, що коли він помре, то султаном стану я. А мій нерідний брат Мухаммед не буде Мухаммедом Третім, бо він жорстокий, дурний і вдався в діда Селіма Места — любить пити вино. А я вина не люблю. Воно гидке… Правда ж, Усте, вино гидке?

— Правда, ефенді.

— Слухай — но, Усте, а чому, коли розповідаєш про своїх людей і героїв, то я їх люблю, а наших — османців — не люблю? Я ж теж османли, так?

— Бо ви, османли, багато горя завдали нам — і не тільки нам. От подумай. Я була б не тут, а в себе вдома, у селі Сугаках на Поділлі, я гралась би оце з моїм сином Тодорчиком, мій чоловік Никодим працював би в полі, а його батько Тодор малював би… А так що вийшло? Приїхали ваші акин — джі з однооким ватажком, кого повбивали, кого в неволю забрали… А хіба це добре?

— Добре! Так би я ніколи не знав тебе, а тепер знаю, — засміявся Ях'я.

— Ти ще малий, — похитала головою Устя. — Тобі смішно, а мені згадати страшно…

— Я знаю цього ватажка. Це Назим—паша, його звуть у нас — «Пазим Тек — гьозлю» — Пазим одноокий. Дуже хоробрий вояк. Він якраз не з турків, а з гяурів…

— Мій земляк, знаю….

— Чуєш, Усте, коли я виросту, я тебе одпущу на Вкраїну, бо тобі наша земля не подобається… А Назимові Тек—гьозлю скажу, щоб ніколи він на ваше село не нападав і щоб на Вкраїну теж не нападав.

— Коли це буде?.. І ще не було таких султанів, які б не нападали на нас…

— Мій прадід Сулейман Кануні не нападав…

— Один — то крапля в морі… Так на інших нападав…

Темної ночі зі Стамбула прискакав гонець. Він промчав багато миль, загнав не одного коня, але не міг зупинитися, оскільки віз надзвичайної ваги новину для бейлер — бея Якуба — баші, а також і надзвичайної ваги наказ. Про його зміст ніхто, крім бейлер—бея, не смів знати.

Гонець скочив з коня і, хитаючись, пішов до брами бейлер — беєвого палацу. Сторожа схрестила перед ним списи. Гонець вийняв шматок пергаменту з великою печаткою, підвішеною на різноколірному мотузку, і показав варті. Списи негайно розійшлися. Вартові низько вклонилися й пропустили гінця у двір… У дворі він ще кілька разів показував той пергамент — і всюди його пропускали, низько вклоняючись.

Нарешті гонець з Баба — Алі зупинився перед покоєм Якуба — баші. Великі, тонкої різьбярської роботи двері безшумно відчинилися, і гінця було з уклонами запрошено до покою.

Гонець увійшов до великої освітленої кімнати. Вся вона була завішана килимами, дорогою зброєю. Біля стіни на подушках сидів товстий чоловік років за п'ятдесят, рудий, низьколобий і похмурий. Пишні нафарбовані вуса стирчали вгору, борода кучерявилася під підборіддям, на голові — чалма з оздобленим діамантами місяцем—молодиком.

Бейлер — бей дивився на прибулого. Гонець був молодий, не більше тридцяти літ. Невеличкі вуса під задерикуватим носом. Тверді вуста, велике підборіддя.

— Я ласкаво слухаю тебе, посланцю найяснішого хондкара — султана Високої Брами, — сказав бейлер—бей.

— Я приніс звістку, перед якою геть усі печалі вісімнадцяти тисяч світів — ніщо. Я приніс звістку, від якої потемніє ясне сонце над сімома кішварами…

«О аллаху всемогутній… Невже?»

— У синій колір увібралася вся наша земля, — вів далі посланець. — Наш великий і всемогутній хондкар Амурат Третій переселився в світ, де немає земних печалей і турбот…

Якуб — паша упав на землю і надто голосно заридав:

— Вай — вай — вай!

За хвилину вже ридав увесь палац. Стогони й плачі лунали звідусіль. Бейлер — бей лежав, ридав і думав про те, хто ж нині стане хондкаром? Невже Мухаммед?.. О, це хитрий і жорстокий султанчук — п'яничка…

Нарешті і бейлер — бей, і гонець припинили плач — розмова пішла далі.

Так, повним владикою Туреччини став не Ях'я — малолітній син гречанки Єлени, а син іншої дружини султана — Мухаммед…

— Нехай аллах дасть сили найяснішому хондкарові Мухаммедові Третьому повести нашу країну до ще більшого розквіту й щастя. Ми всі вірно служитимемо йому, — урочисто сказав бейлер—бей.

Гонець блиснув очима й закивав головою.

— Мудрість найблагороднішого Мухаммеда Третього відома всьому світові, — вів далі бейлер—бей.

Гість перебив його:

— Є ще одна звістка. Прошу прочитати оцей фірман[29] султана, адресований вам особисто. Прочитайте і негайно віддайте мені.

Якуб — бей розгорнув шматок пергаменту. «Наказуємо в будь — який спосіб умертвити Ях'ю. Мухаммед Третій».

Всю ніч казилося, шаленіло Чорне море.

Холодний вітрюган летів з півночі, з далекої, невидної української землі. Він летів, женучи перед себе чорні розкошлані хмари. Перед самим берегом вітер кидав ті хмари вниз, бив ними по воді, мов праником, і тоді гриміло все навколо, здригалися скелі, ламалися сторічні дуби на узвишші.

Трапезонтська бухта була схожа на велетенський казан, у якому варилося якесь скажене шайтанове вариво.

Трапезонт мовби вгруз у землю і прикрився своїми покрівлями, які двигтіли під дужими поривами бурі.

Такої скаженої ночі з крутого скелястого берега до моря спускалося четверо людей. Попереду йшов невисокий товстий чоловік з палицею в руці. Він обережно намацував ногами шлях і підтримував високу молоду жінку в довгому чорному одязі.

Далі йшли хлопчик і жінка, трохи нижча за першу. Вона ж несла великий клунок у лівій руці.

Ц е були харем — агаси Махмуд, Єлена, султанчук Ях'я та Устя.

Різкий порив вітру притис четвірку до прямовисної стіни.

— Перечекаємо хвилинку, — тоненьким жіночим голоском прокричав Махмуд у вухо Єлени.

Вітер бив просто в лице.

З очей текли сльози, які вітер тут же зривав і припечатував до скелі.

— Уже недалеко, — прокричав харем—агаси і показав у темряву рукою. — Ось там, за поворотом, якраз і буде…

— Хоч би скоріше, — прошепотіла Єлена. Вітер на мить вщух, а потім подув знову, але зі спини. І вони рушили далі.

Устя тримала Ях'ю за руку. Малий слухняно дибав за нею. Йому не казали нічого, але розумний султанчук відчував, що в цю ніч його життя робить якийсь крутий поворот.

Стара болгарка як тільки почула в палаці про те, що вже є новий султан, тут же помчала до свого земляка Махмуда. Вони вирішили: треба рятувати дитину.

— Я нікуди не поїду звідси, — сказала Махмудові Єлена. — Ніхто не посміє вбити мого сина, якому сам батько дав владу. Ось у мене є його лист… Я поїду в Стамбул. Я покажу Мухаммедові власноручно написані султаном слова про те, кому мусить належати влада. Я при всіх скажу, що він — самозванець!

— У ваших словах — найглибша істина, але ж Мухаммед кине вас і вашого сина до згадану,[30] де вас уб'ють… Уб'ють, бо кожен новий султан мусить убити своїх братів…

— Я не можу кидати рідну землю.

— Вона для вас така ж рідна, як і для мене, — прошу пробачення, що посмів порівняти свою нікчемну особу з вашою.

— Але це — рідна земля мого Ях'ї.

— Він ще повернеться сюди. Але — султаном. Він візьме владу в свої руки. Проте для цього треба дійти зрілого віку. В Туреччині його буде вбито… Єдиний порятунок — тікати, й негайно… Повірте старому Махмудові. Він вас ніколи не обманював.

І от вони тікають з Трапезонта.

Ось і берег. Десь там, у морі, стрибає, скаче на хвилях невеликий сандал; на ньому капудан — ага, якому заплачено фантастичну суму золотом, матроси, що теж одержали по доброму гаманові з грішми.

А вітер шаленіє, а вітер звіром налітає з усіх боків!

Що буде, як сандал зірветься з якорів? Його тут же кине на скелі — і тоді прощавай надія на порятунок…

Назустріч із темряви вискочило кілька неясних постатей.

— Скоріше в човен!

Бородатий моряк схопив на руки Єлену і поніс у човен, що скакав на розкипілих хвилях. Махмуд узяв на руки Ях'ю. Устя опинилася в обіймах якогось безбородого і безвусого турка.

Вона теж зразу не хотіла тікати з Трапезонта. Десь тут був її Тодорчик. Але Махмуд сказав:

— Усте, коли Ях'я повернеться назад і стане султаном, він допоможе знайти і врятувати твого сина. А на що ти сподіватимешся, як сидітимеш у Трапезонті? Та й, зрештою ж, ти тікаєш з неволі агарянської, з рабства…

— Душа моя на Україні, а серце тут, біля Тодорчика.

— Ні, ти повинна їхати.

Устя довго плакала, та потім погодилась.

Ях'я цупко тримався за борт широкого незграбного човна, що його кидали хвилі з гребеня на гребінь, мов опуку. І лячно вдивлявся в темну розкипілу безвість…

Потім, через десятки літ, згадуючи цю ніч, Ях'я думатиме, що його доля схожа на отой неповороткий човник, пущений у бунтівне розшаліле море…

ЗМІСТ