Жив дядько в нашому селі.
Як кожен газда мав граблі,
Та де не клав їх, не ховав
На них постійно наступав.
Були від того на лиці
Великі гулі та синці.
Життя не стало в небораки —
Ходив побитий, як собака.
І ось в одну з таких подій
Вхопив оті граблі мерщій
В нестямі, наче дикий звір,
Й закинув їх в сусідній двір!..
Були в сусіди іменини.
Позвали й дядька до гостини.
Не встиг минути перелазу,
Як на граблі ступив одразу, —
Держак як свисне межи очі!
Став дядьку день темніший ночі.
І скільки в того стало змоги
Жбурнув граблі аж до дороги!
А поки йшли ті іменини,
Знайшлася ввічлива людина:
Граблі прибрала від дороги
Під хату — прямо до порогу.
Вертає дядько з іменин,
Іде з сусідом — не один,
Бо той набився в провожаті.
Та ось граблі — як жахнуть, кляті!..
Заплакав дядько і сусіду,
Як на духу, таке повідав:
— Я найдурніший на селі,
Бо на одні і ті ж граблі
Ступаю, мабуть, в сотий раз,
Вони ж по лобі — лясь та лясь!
Але сусід його втішає:
— З розумним теж таке буває,
Тільки граблі у того різні —
То дерев’яні, то залізні...Отак і в нашій Україні
Ніяк не втямлять і донині,
Хто тут хазяїн, а хто гості?
Для кого той єдиний простір?
Чий тут язик? Чия тут мова?
І хто створив нам ці умови?..
О, скільки літ на цій землі
Усе одні і ті ж граблі!