Дата публікації допису: Apr 29, 2011 8:14:33 AM
Участок Двоє – Устя знаходився в тайзі, з двох сторін затиснутий горами. Через участок протікала річка Черемуха, на березі якої стояло 8 зрубів – хатинок, збоку, відокремлено, – три бараки. У хатинах жили росіяни, які були заслані сюди ще в роки колективізації. Нас поселили у два бараки. Третій теж довго не пустував, його заселять литовцями і кількома сім’ями поляків.
На наступний день, після прибуття, перед нами виступив начальник участка Потапов. Утішаючись своєю владою над людьми, пересипаючи промову матюками, він попередив, що без його дозволу ніхто не має права відлучатися з участка.
Навколо Двоє – Устя на сотні кілометрів тайга, найближчий зв’язок з цивілізацією був тільки в одному керунку - вниз по руслу ріки 18 кілометрів до села Єрмолаєво. Потапов часто запивав, а напившись,дебоширив, чіпався напасті до поселенців, погрожуючи пістолетом. Одного разу його п’яного відлупцювали і заховали пістолет. На другий день, протверезившись, він став просити віддати зброю, бо його чекає тюрма. Не так з жалю, а через те, що можуть прислати взамін ще дурнішого, віддали йому пістолет. Це пішло йому на користь, став поводитись краще.
Все працездатне населення займалось заготівлею лісу. Його складали в штабеля вздовж ріки Черемухи. Весною, коли вона ставала повноводною, ліс сплавляли нею вниз до ріки Єнісей. Оскільки весна швидко минала, ліс не встигали сплавляти, тому на річці, на віддалі кількох кілометрів, будували невеликі плотини, з допомогою яких накопичували воду і періодично спускали її, даючи змогу сплавляти деревину. Заробітки були невеликі, але спочатку частково посилки з дому, а пізніше вже заведені господарства давали змогу вижити.
Минуло декілька тижнів нашого життя в бараці, як батько пригледів невелику забудову, стояла вона біля підніжжя гори і служила раніше за склад. Стіни її були з круглого дерева, переложеного мохом. За півлітра горілки начальник участка дав дозвіл нам переселитись туди. Надходила зима, ми почали утепляти будівлю. Тато полагодив двері, ми законопатили стіни мохом там, де він повилітав, наносили на стрих гілок сосни і розложили рівним шаром по повалі, присипавши зверху землею. Хотілося дати більше землі, але почали дошки загрозливо прогинатись, це було видно всередині, бо підсуфітки склад не мав.
З розповіді матері. Перший рік в засланні був важкий, конвоїри мало що дали з собою взяти. Одного разу росіянин найняв мене і ще пару наших жінок копати бульбу. Дивно …, але він нічого не взяв на обід. Перед обідом, розпаливши вогнище, напік бульби і дав солі. Увечері розплатився відром бульби кожній. Я була задоволена: наїлася досхочу, а головне, для чотирьох дітей на цілий тиждень було з чого зварити зупу.
З дому, з України, нам прислали трохи грошей, а дещо мали своїх, і з тими грішми тато пішов в с. Єрмолаєво і купив корову. Так як стайню будувати вже не було часу, бо була пізня осінь, він збудував тимчасову, так звану “ времянку”. З одного боку хати до даху поспирав жердини, накидав на них гілок ялини, зробив щось подібне до шалашу, притуленого до хати. А на другий рік, літом, тато вже збудував невеликий зруб – стайню. В хаті під підлогою зробили пивницю “подпольє”. Навесні нам це “подпольє” затопило, прийшлось бульбу вибирати і на підлозі просушувати. Снігів за довгу зиму випадало багато, а оскільки весна там коротка, вони перетворюються на велику кількість гірських потоків. Лише сніг зійшов і земля трішки підсохла, на схилах гори, на полянах, вкритих великим шаром моху і травою, ми сокирою та лопатою почали рубати дерен, перекидали його і під нього клали картоплю, так її садили. Земля була “новина”, а тому родилася городина добре.
Одного разу нам пощастило з городом. За 10 кілометрів від нашого участка вигоріла велика ділянка тайги. Частина людей посадила там картоплю. Дізнавшись, мати вирішила також посадити. Іти далеко, синові (13 років) дала нести відро картоплі, а сама взяла два і лопату. Ішли стежкою, навкруги тайга, було небезпечно, могли зустріти ведмедя, весною вони голодні блукають. При можливій зустрічі з ним, в ніякому разі не тікати, бо все одно дожене, а найкраще кричати, створюючи шум, це може його відлякати. Богу дякувати добрались щасливо. Для того, щоб більше засадити, розрізали картоплини на декілька частин і садили рідко. Ямки робились легко, земля, зверху вкрита попелом, була пухка. Після садіння і аж до копання ніхто до неї не дивився. Осінню, коли мати прийшла копати,бур’яну не було. Насамперед викопала яму для картоплі і виложила її сіном, яке неподалік було заготовлене для худоби. У центрі ями встановила жердину, завдяки якій весною, коли ще земля вкрита снігом, можна буде відшукати її. Копати картоплю не довелось, земля була на стільки пухкою, що мама руками розгортала корчі. Уродилась дуже добре, з трьох, чотирьох корчів набирала відро і зразу носила в яму, потім зверху накрила її сіном і закидала землею. Привезти картоплю осінню не можна було через бездоріжжя, зимою – через великі сніги, а лише весною, коли значна частина його розтане. Татові з трудом вдається у начальства випросити коня з саньми і то дали на Великодню неділю. Без тата ми не сідали снідати, вже обід, та його немає, а виїхав удосвіта, усі переживаємо, нарешті після обіду приїхав, змучений сам і кінь мокрий, ледь на ногах стоїть. Казав, що місцями снігу ще залишилось так багато, що важко було пробитись. Картоплі набралось шість мішків. Особливо раділа мати, бо було чим ціле літо нас годувати.
Літо коротке і спекотливе, насичене комарами, мошкарою і кліщами. Ця напасть докучала не лише людям але й худобі. Кліщів на шиї корови і біля заднього проходу, де шкіра м’яка, було так багато, що їх не відривали від корови, і вони висіли, як бородавки. Люди мали додаткові клопоти з вошами, блохами і блощицями. Ще з вошами і блохами ми давали собі раду, але з блощицями ні, знищити їх було неможливо. Ці паразити дуже живучі. Вдень переховувались в щілинах деревини, а вночі робили вилазки. Дехто пробував ставити ніжки ліжка в посуд з водою. Та це виявлялось намарно. Вони лізли на стелю і звідтіля падали в ліжко до сплячого. Зовні вони подібні на зозульок, лише на спині не мають чорних крапок і не літають.
На участку відкрили чотирьохкласну школу, в якій навчали два вчителі, кожний одночасно у двох класах. Я пішов у перший клас, навчання було дещо незвичне, бо проводилось російською мовою, якої ще не знав, вперше її почув від конвоїрів в Україні. Частина старших дітей пішла на роботу, на лісозаготовки, а інша, менша частина, в тому числі і два моїх брати, Євген і Ярослав, на навчання в п’ятий клас у сусіднє село Єрмолаєво, за 18 кілометрів від дому. Їм, мама, там винаймала куток, а також домовилась за харчування. Господиня, в якої брати жили, варила їм один раз на день зупу з макаронів, яка на вечерю гусла, як холодець. Для того, щоб була поживніша, мати на цілий тиждень давала їм літр смальцю з підсмаженою цибулею. У суботу вечором брати приходили додому, мама перепирала білизну (змінної не було), сушила над кухнею, і в неділю по обіді вони пішки знову йшли на цілий тиждень.
Ярослав, якому минуло 14 років і був молодший від Євгена на рік, нікому нічого не сказивши, вирішив утікати на Україну. Одного разу, коли біля села Єрмолаєво по вкритому кригою Єнісею йшла саньми чергова валка до Красноярська, брат пристав до них, розповівши їм вигадану історію: в нього недавно померла мати, він сирота, а добирається на Україну до бабці. Люди повірили, нагодували, загорнули тепло і довезли до Красноярська. На вокзалі упросив машиніста паровоза і доїхав до Новосибірська. Тут знаходився великий вузловий вокзал і була спеціальна служба, яка виловлювала втікачів. Братові не пощастило, його затримали, і він змушений був признатися. Через деякий час його припровадили до нас. Вдома була радість, що брат знайшовся, і трохи сумно, що не вдалася втеча.
Туга за рідним краєм не покидала нас. Діти швидше звикали. Важче було батькам, вони страждали не лише за себе, а й за дітей. Мати говорила: “Вдома і кропива мила”. Сльози з очей текли у старих людей, які захворіли і відчували близьку смерть. О! Як важко їм було лягати у цю дику, чужу землю.
Пригадується смерть Вовка Василя, він важко захворів, за день до смерті попросив посадити його в ліжку і тихенько заспівав. Співав поволі, з чуттям, деякі пісні я чув уперше, це були заборонені стрілецькі і партизанські пісні. Змучився та й замовк. Видно, що ще хотів співати, але сили вже не мав. Тими піснями він ніби стверджував: хоча тіло моє буде лежати далеко від тебе, Україно, але душею я з тобою, в твоїй боротьбі за незалежність. Обличчя його після смерті було спокійне, ніби повторювало за Шевченком – “У нас нема зерна неправди за собою.”
В 1953 році нарешті помер один з найбільших катів людства Сталін. В клубі, на сцені, виставили його портрет, прибраний чорними стрічками. Деякі росіяни, які вважались “місцевими”, плакали. Плакав перед портретом, стоячи на колінах, старий поляк, все повторюючи “наш ойтец”, мені не вірилось, що він це щиро робить, напевно, надіявся, що побачить начальство і його швидше додому відпустять. Ми, діти, як і дорослі, вже були свого роду артистами, ходили з сумними лицями, а дома раділи. Батьки казали: “Може, скоро буде амністія і пустять додому”. Одне думали, а інше говорити доводилось нам і в школі, коли вчителька вихваляла Сталіна і радянську владу, ганила Бандеру й український націоналізм. Після розвалу Радянського Союзу я переконався, що ця роздвоєність була характерна не лише пригнобленим, але і для панівного класу комуністів, які вже не вірили в ідеали комунізму, а підтримували радянську владу лише для того, щоб утриматись, якщо не на верхньому щаблі, то хоч на один щабель вище від безпартійного. Тому в майбутньому такий, здавалось, могутній Союз розвалився без боротьби.
Розвеселили нас білоруси. Одного дня на участок приїхало декілька машин, навантажених сім’ями білорусів з хатнім майном. На добровільне переселення їх загітували, пообіцяли великі заробітки,землю в необмеженій кількості і т . д . Машини розвантажили і поїхали геть. На другий день білоруси роздивились, куди вони попали, почали просити у начальства транспорту аби вернутись, їм відмовили, а тому вони продали, що можна було продати, а дещо покинули і, вже не обтяжені вантажем, швидко залишили участок.
Чужина і біда зближує людей, робить їх більш доброзичливими, національно свідомими. Зустрінутий земляк, який розмовляв українською, ставав родичем, це була частка України.
Пригадується, коли нас везли на участок і ми минали останнє село Єрмолаєво на нашому шляху, з’ясувалось, що в ньому проживало дві сім’ї, яких було заслано з України сюди ще в 1935 році. Вони, довідавшись, що везуть українців, стали кидати до нас у кузов машини городину: капусту, моркву, буряк, при цьому перекрикуючи шум машин кричали, що там цього не будете мати.
Люди починають більше вірити у сни, прикмети, ворожити на картах. Одного разу мати встала рано дуже стривожена і повідомила, що їй приснився поганий сон – певно, щось погане сталося вдома в Україні. А приснилось, ніби відро, з яким вона прийшла до криниці по воду, само злетіло і втопилося. І дійсно, сон справдився – вранці прийшла телеграма, що матері мама, а нам бабця померла.
Коли ми, діти, через вікно бачили пташку на вершку дерева, це означало, що скоро буде завжди довго очікуваний лист.
Одного дня, в 1954 році, новина облетіла участок: поляки мають право їхати в Польщу. Ні українцям, ні литовцям, нікому більше – тільки полякам. Участок швидко покинули не лише польські родини. Аби вирватись з цієї клятої тайги, їхали і ті, у кого була дружина або чоловік поляк.
І лише через шість років заслання ми одержали повідомлення про відміну постанови щодо виселення нас, з поверненням конфіскованого майна.
Повернувшись у рідний край, батько змушений був ще декілька років віддавати частину своєї зарплати за псевдоремонти нашого будинку, які проводились за час нашої відсутності (заслання).
Ми маємо право гордитися своїми батьками, дідами. Не рівні умови були боротьби. Ще за радянської влади я запитав Городілова: “ Олексійович, (а він був одним з тих, які встановлювали на наших теренах російську владу) чому сім’ї вивозили в Сибір, потрібно було садити в тюрму тих, хто допомагав бандерівцям?” Він відповів: “А мы иначе не справились бы с бандеровцами”.