Embedded Files
Дата публікації допису: Feb 22, 2012 1:49:29 PM
Українці Закерзоння. Матер. Міжнар. наук.-прак. конф.
– Львів: ЛНАМ-СПОЛОМ, 2007. – 292 стор.
Автор: Володимир СЕРЕДА (Львів) 1936 р. н., с. Ляшки Ярославського повіту,
голова Ради товариства «Надсяння» та об'єднання «Закерзоння»
На календарі був початок вересня 1944 р. Понад 700 тисяч корінних мешканців Надсяння, Холмщини, Підляшшя і Лемківщини не підозрювали, які бурхливі події їх очікують. Селяни закінчували жнивування, готувалися до посівів осінніх культур. У Надсянні, Холмщині, Підляшші тільки щойно пройшов вал війни, фронт покотився далі. Західна Лемківщина аж до січня 1945 р. залишалася окупованою німецькими військами. А в той час, 20 липня 1944 р. у Москві, на противагу невизнаному СРСР еміграційному польському урядові в Лондоні, створено маріонетковий Польський комітет національного визволення. 27 липня в обозі Червоної Армії цей Комітет перебирається в Холм; тоді ж з'являється на світ його таємне порозуміння з урядом СРСР про радянсько-польський державний кордон, за основу якого взято «лінію Керзона» з певними відхиленнями на користь майбутньої Польщі. І знову ж таки, несподівано, 9 вересня 1944 р. у Любліні підписується відома нині угода про так звану «евакуацію» українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. У ній підписали, ніким не визнані як суб'єкти міжнародного права, згаданий Польський комітет і уряд УРСР. В угоді перелічені повіти, з яких повинна відбуватися евакуація населення. Підставою цього стало таємне порозуміння, бо офіційна угода між СРСР та Польською Республікою про радянсько-польський кордон була підписана лише 16 серпня 1945 р., а обмін ратифікаційними грамотами відбувся ще пізніше – 5 лютого 1946 р.
Акцію тотального виселення автохтонного українського населення із споконвічних українських земель офіційно названо евакуацією. Очевидно, що навіть її організатори усвідомлювали злочинність акції, тому і вжили недоречну назву «евакуація». «Евакуювали» українців з їхніх земель у зв'язку з яким стихійним лихом, якою небезпекою і на який період? І, що не менш важливо, в угоді засадничо кілька разів наголошувалася «добровільність» евакуації.
Фактичне виселення українців почалося з 15 жовтня 1944 р. Від самого початку воно здійснювалося з грубими порушеннями добровільності, тобто, де-факто було примусовим. Передбачалось, що евакуація буде завершена до 1 лютого 1945 р. Виселення «стимулювалось» масовим антиукраїнським терором, який на Холмщині розпочався ще 1941 р, та досяг там апогею навесні 1944 р. Лише від травня 1943 р. і до кінця травня 1944 р., тобто, ще у період німецького господарювання, в одному лише Грубешівському повіті польські бандити спалили 52 українські села і замордували близько 4 тис. українців. У Надсянні та Східній Лемківщині хвиля масових убивств українців досягнула максимуму пізніше – у березні-квітні 1945 р. Від початку виселення українців і до 1 січня 1945 р. владі вдалося виселити лише близько 19,9 тис. українців, переважно з Холмщини.
Отже, для обох режимів та антиукраїнського польського підпілля був очевидним повний провал цієї переселенської акції, що й стало причиною нечуваної хвилі згаданих вище масових убивств українців навесні 1945 р. у Надсянні та Східній Лемківщині. Повсюдно проводилася ліквідація українського шкільництва, повна заборона українського громадського життя, арешти свідомих українців, недопущення українців до участі в аграрній реформі, накладання непосильних податків примусових здач зерна, молока і т.п. Мета була одна – змусити українців покинути свої домівки, рідну землю. У зв'язку з тим, що строки виселення не були дотримані, то кінцеві терміни цієї «добровільної» евакуації кілька разів переносилися.
Для українців Надсяння найбільш трагічними стали події 1945 р. У цьому регіоні, де рівень національної свідомості був високий, місцеві українці не виявляли жодного бажання покидати край, свої домівки. Прикладом трагедії українців Надсяння є національно свідоме село Павлокома, де 3 березня 1945 р. вбито 366 українців. Озвучимо хроніку трагедії в інших населених пунктах того ж 1945 р. Так, у с. Пискоровичі (північна Ярославщина) 17 квітня вбито близько 200 українців, с. Малковичі (біля Перемишля) з 17 на 18 квітня – 145 українців. У с. Бахів убито 11 квітня близько 100 українців, с. Березка – майже 200; у селі Добра (північна Ярославщина) у липні – 42 українці, а 19 січня наступного року – ще 32 українці.
Незважаючи на масовий антиукраїнський терор навесні та влітку 1945 р. у Надсянні й Східній Лемківщині виселено лише понад 229 тисяч осіб, тобто менше ніж половина українців на території Закерзоння. Стало зрозумілим, що ця злочинна акція зазнала краху.
Від вересня 1945 р. настав новий етап виселення. Польський режим і його кремлівські верховоди стали перед вибором: або ці українці залишаються на території Польщі, або, ламаючи засаду добровільності, проводити вже не тільки де-факто, а й де-юре їх примусове виселення. Обрали останнє, коли війна в Європі завершилася, до депортації українського населення залучено три спеціально підготовлені піхотні дивізії Війська Польського, укомплектовані в першу чергу з поляків східних регіонів довоєнної Польщі, зокрема Волині. Ці військовослужбовці почали тотальну етнічну чистку Закерзоння. Таким чином, до злочинів, котрі здійснювали польські підпільні бандитські формування, прилучилися безпосередньо польські військові підрозділи. Наприклад, 1945 р. у селах Кобильниця Руська, Люблинець Старий, Люблинець Новий, Гораєць масові вбивства українців здійснили вояки 2-го спеціального операційного батальйону Комітету внутрішньої безпеки, яким командував підполковник Станіслав Шопінський. 26 лютого у с. Кобильниця Руська вбито понад 40 українців, включно з місцевим греко-католицьким священиком о. Левом Согорем; у селах Люблинець Старий і Люблинець Новий 20 березня вбито понад 80 українців, стільки ж у с. Гораєць 5 квітня.
Участь регулярного польського війська у масових вбивствах українців не можна з'ясовувати, не згадавши трагедію с. Завадка Морохівська на Східній Лемківщині, де вояки 34-го піхотного полку Війська Польського 25 січня 1946 р. закатували 56 місцевих українців, а потім 28 березня та 13 квітня – ще 17 селян, тобто всіх разом 73 особи. Село Завадка Морохівська було повністю спалене. На його місці росте ліс, хащі. Лише на узгір'ї за селом є могили на колишньому цвинтарі, де в траві можна відшукати фундамент і руїни церкви. Мені особисто двічі вдалося побувати в цьому обезлюдненому куточку, відвідати цвинтар, до якого треба добиратися нетрями. Відзначу, що командував 34-м піхотним полком підполковник Війська Польського Станіслав Плюто, якого незабаром (23 лютого 1946 р.) нагородили срібним «Хрестом заслуги», напевно, за «успішну» операцію проти місцевих українців-лемків, які не хотіли виїздити з рідної землі. Такою ж трагічною є доля с. Терка у Ліському повіті, де 9 липня 1946 р. підрозділ 36-ої команди прикордонних польських військ замордував 33 українських жителі: їх зігнали до одного приміщення, яке потім підпалили і розстрілювали тих, хто не згорів або намагався врятувати своє життя. Серед замучених зазначаються: Вайда Дмитро 84 роки, Вайда Марія 5 років, Гнатишин Єва 4 роки, Дяк Анна 90 років, Дяк Розалія 97 років, Лазоришин Єва 75 років, Липкович Михайло 70 років, Романцьо Микола 83 роки, Симчак Марія 75 років. Я згадав імена тих, що були або дошкільного, або дуже похилого віку.
Загалом, на Холмщині, у Надсянні та Східній Лемківщині немає місцевості, де б у 40-х роках не було вбитих чи замучених поляками місцевих українців під час депортаційної вакханалії. Додам, що багатостраждальна Холмська земля теж має свій мартиролог символічних місць трагедії. Не можна не згадати трагедії, що сталася 10 березня 1944 р. у с. Сагринь (Грубешівський повіт), де вбито близько 700 українців. Наводжу ці факти для того, аби переконати, що виселення зовсім не мало ознак добровільності. Власне, масовий антиукраїнський терор був головним інструментом для розв'язання цієї національної проблеми як для польського тоталітарного режиму, так і для кремлівських верховодів. Їхніми спільниками було польське антикомуністичне підпілля, посполиті мародери, що супроводжували ці акції задля матеріальної здобичі здобутої в українських хатах. Для всіх них трапилася історична нагода, шанс остаточно розв'язати українську проблему на цих споконвічних українських землях.
Акція депортації тривала до кінця липня 1946 р. Із Закерзоння на територію Радянського Союзу, за прийнятими даними, виселено майже півмільйона українців. Офіційні дані вказують цифру 482 880 українців, хоча реальна їх кількість дещо більша; у низці випадків люди, рятуючись втечею, не оформляли жодної документації, залишаючись, таким чином, поза обліком.
На жаль, на цьому українська трагедія на Закерзонні не завершилася: ще залишилися щонайменше 150 тисяч українців, у першу чергу там, де спротив виселенню був найбільший, зокрема в гірській місцевості, у Карпатах. Тому черговий етап трагедії – це акція «Вісла» – примусова брутальна депортація залишків корінного українського населення на західні та північні землі Польщі (1947 р.).
1948 р. примусово переселено українців з кількох сіл в районі Перемишля у зв'язку з переданням цієї території Польщі. І, нарешті, остання, 1951 р. депортаційна акція, коли між урядами СРСР і Польщі відбувся так званий «обмін ділянками державних територій» площею 480 кв. км. У результаті угоди Польщі передано Нижньо-Устрицький район та кілька сіл колишнього Хирівського і Стрілківського районів тодішньої Дрогобицької області. Місцеве українське населення, а всього їх тут мешкало понад 40 тис. осіб, переселено переважно в південностепові райони України – Херсонську, Донецьку, Одеську, Миколаївську області. Усього впродовж 1944-1951 рр. із західних українських етнічних земель виселено приблизно 530-540 тис. українців.
Наша оцінка переселення українців у зазначених роках незмінна і полягає в тому, що так звана «евакуація» українського населення, у тому числі акція «Вісла», були примусовими – де-факто та де-юре. Зрештою, це не лише наша суб'єктивна оцінка, яку проголошуємо ми – депортовані. Це підтверджують науковці Національної академії наук України. Тому хочу в цьому контексті констатувати, що Указ Президента України від 23 вересня 2005 р. під назвою «Про заходи у зв'язку з 60-ю річницею примусового виселення етнічних українців з території Польщі» є прийнятним не тільки для нас – депортованих, а й обов'язковим для керівництва Української держави стосовно вживання терміна «примусове виселення»; іншими словами, ця трагедія, вчинена в новітній історії української нації на її споконвічних землях, мала характер депортації, чистки за етнічною ознакою. Важко уявити повсюдне руйнування святинь у Західній повоєнній Європі, як це коїлося з українськими церквами, цвинтарями, іншими місцями національної пам'яті на Закерзонні. Для чого це здійснювалося? Для того, щоб стерти будь-які сліди присутності українців на цій землі. Все те, що тут відбувалося у середині XX ст., має всі підстави кваліфікуватися як етноцид щодо українського населення.
Нині вживаємо дещо делікатніший термін – «примусове виселення»; усвідомлюємо, що наша ціль – не нагнітати в українському суспільстві антипольські настрої чи ускладнювати українсько-польські відносини. Однак надійні та щирі добросусідські взаємини можливі тільки на засадах взаємної поваги, рівноправ'я та об'єктивної оцінки минулого, якими б складним і трагічним воно не було. Безперечно, ми далекі від будь-яких помислів на якісь штучні протистояння, висування територіальних претензій і т. ін. Сучасні міждержавні кордони в Європі, політичні реалії – це альфа та омега європейського спокою і співжиття між народами. Насамперед мова ведеться про такі аспекти, породжені трагедією, як гідне увічнення пам'яті безневинно замучених, усіх полеглих українців на території сучасної Польщі та відродження і збереження місць української національної історичної пам'яті. 6 червня 2005 р. у Варшаві, на виконання Угоди між урядом України та урядом Польщі про увічнення пам'яті жертв війни і політичних репресій від 21 березня 1994 р., підписано «Протокол» реалізації цієї угоди на 2005-2007 рр. Згідно з протоколом, складеним на засадах паритету, українська сторона має намір впорядкувати, увічнити місця поховань українців у 44-х місцевостях на території Польщі. Мені довелося брати участь у підготовці цього протоколу. Ми намагалися насамперед вибрати такі місця, щоб з гідністю охоплювали різні часові епохи і різні категорії людей. Там є і кілька місцевостей, в яких поховані інтерновані та полонені вояки Української Народної Республіки (УНР) та учасники УНР-івської міжвоєнної політичної еміграції, наприклад, Ланцут (біля Ряшева), Дукля, де поховані червоноармійці, які загинули восени 1944 р. під час безглуздої навальної атаки, аби будь-якою ціною здобути Дуклянський перевал і вийти на Словаччину. В абсолютній більшості це були українці, і Українській державі треба гідно увічнити їх пам'ять. Другим завданням є збереження місць історичної пам'яті на українських етнічних землях. У Надсянні, Холмщині написано багато славних сторінок історії, що пов'язана з видатними постатями, які тут народилися або працювали. Можливо, нашому молодому сучасникові чути незвично, але творець національного Державного Гімну України о. Михайло Вербицький народився в Надсянні, у с. Явірник Руський, навчався у Перемишлі, Львові. Він закінчив свій життєвий шлях і похований у с. Млини, що належать польській державі. Мелодію Гімну створив у цьому селі.
Квіти на могилу о. М. Вербицького покладають від «Надсяння»
В. Середа і М. Федевич, с. Млин, 2006 р.
Зрештою, пісня «Ще не вмерла України» на слова Павла Чубинського вперше виконана в Перемишлі. Глава УНР Михайло Грушевський народився у Холмі, тобто, теж на території сучасної Польщі. У столиці Галицько-Волинського королівства похований наш славний король Данило Галицький; коронували його в містечку Дорогичині, що на Підляшші, котре в межах сучасних польських територій. Все це інформація для тих, що прагнуть осягнути драматичну історію українського народу, факти для глибоких роздумів. Таких прикладів багато.
Наше завдання – сприяти державним органам, нечисленній українській громаді в Польщі реалізувати цю програму, що випливає з Указу Президента України. Створення організаційного комітету на чолі з Прем'єр-міністром та організація у Львові Наукового центру з досліджень історії українсько-польських відносин – важливий крок у цій справі; передбачається відкриття в музеях виставок, експозицій, в місцях компактного проживання українців виселених з території Польщі, проведення тематичних наукових конференцій, читань, зустрічей, видання розмаїтих праць, збірок документів, матеріалів, свідчень і т.п., включення цієї тематики в підручники для загальноосвітніх шкіл і вищих навчальних закладів тощо. Мета – збереження історичної пам'яті в молодої генерації українців, формування почуття патріотизму, негативного ставлення до тоталітаризму, насильства, порушення прав і свобод людини. Передбачено створення документального фільму про події понад 60-річної давності, пошук архівних документів у сховищах України, Росії, Польщі, збір спогадів, спорудження пам'ятника у Львові, задля чого закладено 2005 р. пам'ятний камінь. Ми сподіваємося, що він буде нагадувати нашим нащадкам про цю трагічну сторінку новітньої історії України.
Ми, як ніхто, зацікавлені, аби подібне в українсько-польських взаєминах не повторилося. Часи змінилися, канули в лету тоталітарні режими в Польщі, Україні, держави стають добрими європейськими сусідами. Між керівництвом наших країн встановлюються нормальні дружні стосунки, спільні прагнення – вибір європейський. Складніше це взаємопримирення відбувається на міжлюдському рівні, хоча й тут є прогрес. Нові покоління, які вступили в життя в після воєнні роки, позбавлені безпосередніх драматичних вражень, для них це вже певною мірою історія. Вони націлені на нормальну співпрацю, і ми хочемо в цьому відношенні їм допомогти, щоб наша дорога до взаємного примирення була найкоротшою. Але ці кроки повинні бути взаємозустрічними, бо взаємне примирення і прощення не може бути одностороннім процесом. На жаль, ще не так воно є. Спонукує до цього село Павлокома. Уперше мені довелося побувати в ньому в лютому 1995 р. До цього часу я був десятки разів у Надсянні, звик до різних екстремальних ситуацій, але те, з чим зіткнувся у Павлокомі, мене шокувало: дрімуча українофобія! Мені жаль тих її носіїв – випадкових перехожих, яких зустрічав, бо вони жертви «псевдо-патріотичного виховання». Однак часи змінюються. Якщо 1995 р. наша перша панахида в Павлокомі відбулася під охороною польської поліції з собаками, то дуже невтішні перспективи вимальовувалися щодо змін на краще. Проте крига скресла, хоч й не просто. Ми сподівалися, що Павлокома вже тепер стане місцем взаємного прощення і взаємного примирення, коли президенти України Віктор Ющенко і Польщі Лех Качинський 13 травня відкрили Меморіал жертвам терору.
Але в той час, як українська сторона починала спорудження Монумента на цвинтарі, де поховано 366 українців, поруч поспішно поляки встановили кам'яний хрест із виразно антиукраїнським написом. Очевидно, що такий факт не сприяє взаємному усвідомленню, зокрема, з польського боку. Я впевнений, що в Павлокомі дійде до взаємного порозуміння. Маю на увазі не абстрактну Павлокому, а тих конкретних осіб, які там є ідеологами, підбурювачами, продуцентами відвертих антиукраїнських проявів. У цьому відношенні позитивним прикладом може бути згадане село Пискоровичі.
Тут 17 квітня 1945 р. озброєні бандити без жодного приводу розстріляли, за поки що неповними даними, майже 200 місцевих українців. Колишній його мешканець Дмитро Молодій самотужки встановив прізвища 176-ти невинних жертв. Як стверджує пан Молодій, у селі місцеві українці не заподіяли ніякої кривди своїм польським сусідам, а тим більше – нікого не вбили.
То ж хто і з яких мотивів здійснив у трагічну квітневу ніч 1945 р. в Пискоровичах цей нічим не спровокований злочин?
Ще восени 1944 р. в околиці з'явилися озброєні польські групи «Волиняка» і «Кудлатого», які грабували українські села, вбивали. На зміну бандитам епізодично приходили представники радянської переселенської комісії, що агітували українців на виїзд до Радянського Союзу. Однак бажаючих не було. Ранньої весни першими жертвами серед пискоровицьких українців стали Іван Когут та Ілько Козелка, яких біля школи розстріляли. На ліжку вночі 28 березня вбили немічну Марію Молодій – матір Дмитра Молодія.
16 квітня 1945 р. представники радянської переселенської комісії у супроводі кількох червоноармійців зібрали велику групу місцевих українців до школи на збори, пов'язані з їх переселенням. Одночасно їм обіцяли захист від можливого нападу з боку польських боївок. Перелякані люди повірили, що червоноармійці справді захистять їх від чергового пограбування і вбивств. Але вночі 17 квітня під'їхало до школи кілька підвід з польськими бандитами. Червоноармійці залишили людей напризволяще і зникли. І тоді бандити «Волиняка» та «Кудлатого» оточили школу і навколишню територію та почали розстрілювати зібраних там людей.
Мешканець Пискорович Дмитро Когут, якому пощастило пережити трагедію тієї квітневої ночі, на суді у Ряшеві 1959 р. свідчив проти одного з учасників банди «Волиняка», що коли після стрілянини подався до школи, то його «...очі побачили макабричний вид помордованих. Я побачив там трупи дітей, жінок і стариків в кількості коло 150 осіб... Заявляю, що цього критичного дня, крім помордованих на території школи, було замордовано ще близько 15-и інших осіб на їх подвір'ях».
Наступного дня, як пише пані Марія Ожга, було визначено декількох чоловіків, які возами з драбинами вивозили зі школи жертви і скидали їх до двох великих ям на цвинтарі. А місцевих жінок зобов'язали відмити забризкані людською кров'ю підлоги, стіни та сходи у школі, якими з другого поверху струмочками стікала кров.
Грабували і вбивали українців у Пискоровичах до і після трагічної ночі. Згадуваний вже пан Д. Молодій у своїх спогадах пише: «Дивує одне, чому так жорстоко, по-садистськи вбивали невинних людей? Живими запихали в ріку Сян, прив’язували до коней і галопом по вулиці їх тягали, поки не замучили. Такою мученицькою смертю загинув Михайло Пуцило із частини села Бліщів. Під льодом ріки Сян закінчили свою мученицьку смерть Марія Шикула, Анастазія Папа та багато інших, а Шикулу Степана закололи вилами. Мученики просили, благали своїх катів – даруйте життя, але вони були невблаганними. Дивує також те, що у цій смертельній акції брали участь і жінки, які в основному займались грабунком. Йшли від хати до хати зі шомполами та іншими знаряддями і вишукували та забирали все, що було навіть заховано під землею, не встидаючись, що грабують свого сусіда-українця».
Пискоровичі не були єдиним селом у цьому регіоні, де польські озброєні боївки, посполиті мародери займалися пограбуваннями і масовими вбивствами українців. Десятки невинних українських жінок, дітей, людей похилого віку закатовано в сусідніх Теплицях, Лежайську, Курилівці, Добрій, Дібчі, Ожанні, Молодичу, Рудці, Радаві, Сурохові, Ришковій Волі та інших селах північно-східної Ярославщини.
Про «моральні засади», що їх сповідували боївки «Волиняка» та його компаньйонів, переконливо свідчить один з їхніх тодішніх звітів: «Четвертого квітня була здійснена постачальна (тобто грабіжницька. – В.С.) акція на українське село Рудка. Брало участь 12 людей з нашої боївки, а також 8 з групи поручника «Вацлава». Було вбито 8 українців. Здобуто 7 коней, 1 віз, 3 великі і 3 малі свині».
Безсумнівно, символом трагедії українців цього краю стали Пискоровичі, де загальне число жертв, за окремими оцінками, сягає навіть понад 700 осіб. Така кількість жертв називається в офіційному донесенні президії місцевої польської громадської національної ради. Документ вартий того, щоб зацитувати його хоч би частково: «...весною 1945 року банда «Волиняка» напала на громаду Пискоровичі, мордуючи місцеве українського походження населення в кількості коло сімсот людей, без огляду на вік і стать. Крім того, вищеназвана банда спалила біля 10 господарчих забудов. Опріч того, згадана банда забрала з собою кільканадцять штук домашньої звірини».
На жаль, встановити прізвища всіх жертв Пискорович практично неможливо. Але ж і віддати забуттю пам'ять про них ми – сущі українці та поляки – не маємо права.
З великою групою українців мені вперше вдалося відвідати Пискоровичі у серпні 1992 р. На цвинтарі коло скромного надмогильного пам'ятника разом з нами, що приїхали з України, зібралася також група місцевих селян. Тоді ми спільно помолилися за невинно убієнних їх колишніх односельців.
У жовтні 2005 р. в Пискоровичах, після молитви біля встановленого хреста поруч з руїнами колишньої церкви, що навпроти школи, зібралося понад 200 осіб та особова процесія з хоругвами, вінками, українськими національними прапорами, очолювана митрополитом УГКЦ у Польщі Іваном Мартиняком, пройшла селом на цвинтар, до могил жертв пискоровицької трагедії. На другій груповій могилі зусиллями ярославського священика о. Василя Стойки, Івана Когута з Пискорович, Яна Козяжа з Лежайська, великого патріота цього краю пана Романа Базилевича (тепер мешканець далекого Детройта у США) та інших подвижників було споруджено надмогильний пам'ятник, встановлено декоративну огорожу.
Митрополит І. Мартиняк разом з о. Богданом Степаном, Василем Стойком освятили надмогильний пам'ятник і відслужили панахиду за всіх замучених пискоровичан. У своїй проповіді на цвинтарі митрополит І. Мартиняк сказав: «… тут не шанували прав меншин, не було справедливості, не було доброго виховання, а було виховання на націоналізмі і шовінізмі. Ми не будемо судити вбивць. Бог знає, хто це зробив. ... Полякам та українцям треба викинути з серця ненависть, здобутись на милосердя і прощення».
У жалобній ході на цвинтар разом з українцями з Перемишля, Ярослава, Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини йшли і окремі місцеві жителі з Пискорович. Я не з'ясовував, хто вони, але спілкувалися вони як між собою, так і з нами польською мовою. В одному я абсолютно впевнений – наші помисли тоді збігалися.
Мені видається, що мешканцям сучасних Пискорович, місцевій владі, як і нам українцям, також прикро за жахливу трагедію, яка понад 60 років тому сталася у їхньому селі.
Розстріляних, закатованих у ці роки їх колишніх односельчан-українців не можна повернути до життя, але гідно увічнити їх пам'ять спільною молитвою, реальними виявами взаємної поваги між нашими народами – напевно можна і треба.
Хочеться вірити, що й найвищим державним керівникам сусідньої Польщі відомо про масові вбивства у 40-х роках кількох десятків тисяч місцевих українців на Холмщині, у Надсянні, Східній Лемківщині.
Віддаючи гідну шану і зберігаючи пам'ять про кожного невинного убієнного, ми усвідомлюємо, що шлях до примирення і взаємного прощення, безперечно, складний як для поляків, так і для українців. Однак альтернативи цьому немає. Відрадно, що хай і з великими потугами, приборкуючи амбіції, повільно просуваємося в цьому напрямку, про що свідчить підписана 21 березня 1994 р. Угода між Урядом України і Урядом Республіки Польща про увічнення пам'яті жертв політичних репресій, Протокол її виконання від 6 червня 2005 р. на 2005-2007 рр., Указ Президента України «Про заходи у зв'язку з 60-ою річницею примусового виселення етнічних українців з території Польщі», розпорядження Кабінету Міністрів України від 15 березня 2006 р. «Про здійснення заходів у зв'язку з 60-ю річницею примусового виселення етнічних українців з території Польщі», створення державного організаційного комітету з підготовки та здійснення цих заходів є свідченням того, що хоч і з великим запізненням, але українська сторона реально починає повертатися лицем до того лихоліття, що сталося 60 років тому.
Ми сподіваємося, що активна співпраця нашої громадськості, зокрема, Об'єднання товариств депортованих українців «Закерзоння», за співпраці з органами місцевої влади, державними адміністраціями, обласними радами західних областей України та за активної підтримки центральних органів влади України і взаєморозуміння з боку відповідних структур у Республіці Польща приведе нас до тієї кінцевої мети – примирення і взаємопрощення. У цьому зв’язку маємо факти, тенденція яких обнадіює, зокрема контакти двох сусідніх прикордонних територій: Яворівського району та Ярославського повіту. В останньому, де колись переважало українське населення є с. Млини, де спочив о. Михайло Вербицький, якому віддаємо належну шану – покладаємо квіти до його могили, коли в черговий раз їдемо на сплюндровані терени нашої Малої Батьківщини. Неподалік є ще одне село – Хотинець, де дивом вижило близько 30 українських родин. Вони мають унікальну дерев'яну церкву XVII ст. з чудотворною іконою Богоматері Хотинецької.
Чудотворна ікона Богоматері Хотинецької з церкви Різдва
Пресвятої Богородиці (17 ст.)
Попри нагадування про драматичне минуле – пам'ятні знаки щодо «знищення українськими націоналістами» поляків та вакханалії над українцями під час акції «Вісла», в селі наявний спокій, бо всіх єднає проблема, як виживати, будувати майбутнє. Ця ідея особливо виразно звучала під час другого обрядового свята «Обжинки» 21 вересня 2006 р. за участі представників влади Львівщини і Ряшівщини, духовенства, громадських організацій.
Обжинки, село Хотинець, 9 вересня 2006 р.
Дійство вдалося, що почалося від офіційної зустрічі на кордоні, Служби Божої, яку відправив митрополит Іван Мартиняк, далі у взаємопривітаннях польської і української сторін на концертному майданчику, виступах самодіяльних художніх колективів.
Виступає ансамбль з м. Новояворівська в с. Хотинець 9 вересня 2006 р.
Митрополит І. Мартиняк та громадськість на святкуванні обжинок
в с. Хотин 9 вересня 2006 р.
У такі зворушливі миттєвості якнайменше поринаєте в минуле. Але воно, минуле, таке, що його не можна забувати, історію треба пам'ятати кожному, і робити з неї належні висновки.
Page updated
Report abuse