Дата публікації допису: Sep 25, 2012 8:10:58 PM
Вісник Любачівщини №14, Львів – 2006. – 96 стор.
Свят-Вечір в 1943 році проходив на Чесанівщині досить сумно. Зима була морозна і дуже завальна. Безперебійні східні вітри навівали прямо казкові снігові гори і комунікація між селами стала дуже утяжливою та подекуди навіть неможливою. Українське село, пограбоване дощенту німецькими контингентами, жило вже лише з дуже скромних запасів поживи, що залишалася в коморах. І з тими-то засобами, наперекір лихій долі, люди збиралися обходити Різдво. Зі зимовими бурями у просторах виразно тремтіла наша традиційна коляда. Саме на її звук теплими споминами ворушиться людське серце і нагадує нам святкові турботи нашої мами.
Крім зимових негод, лісами наших земель ішла тоді воєнна тривога. Вона турбувала кожну думаючу людину. Довгими серіями вночі постійно погавкували «Максими», вдень часто бахкали чиїсь міномети, що зводили легкі хмарки на обріях.
Дику звірину у лісових гущах заступив жорстокий людський звір. Звірина в той час гурмами підходила під селянські обори, шукаючи захисту і поживи. Неодноразово треба було дивуватися, кому в такий святковий час хочеться робити пакості та заколочувати спокій.
Того року німці переживали тяжку кризу свого мілітарного заломлення на сході. Ще недавно так голосно виспівуване їх зачіпне «гайлі-гайля» замерзало раз назавжди навіть далеко в запіллі.
Ночами сплю лиш прихапцем десь в Любачеві, то у сусідніх селах Чесанова в повітках на сіні. Обвішані вибуховим заліззям бродимо по комишах. На Зломах новосільського «Великого Лісу» випробовуємо розривну силу гранат. Доцільно робимо і собі шум воєнного поготівля округи, як ті там десь за Наролем, в Руді Ружанецькій і під Терногородом.
Сон на морозному селянському сіні дуже твердий і солодкий. Якось не чіпається ані простуда, ані інші недуги. Ночами, на зміну, терпеливо вартуємо під затишними сільськими оборогами. Постійно споглядаємо на Хотилюбський шлях, що з Горинецьких лісів в'ється прямо до Чесанова. Щасливо перебуту ніч уважаємо окремим даром Всевишнього. Ще один день більше людського життя, яке саме у той тривожний час було якесь таке цікаве, повне надій і трепітливих людських поривів.
У той час ніхто не знав ні дня, ні години, коли треба було залягти від несподіваної ворожої кулі, або відбиватися тими скромними запасами оборони, які мала тоді людина до свого розпорядження. А зброя в той час була єдиним переконливим аргументом перед зазіханням влізливого людського звіра.
На морозних вітрах пальці постійно примерзають до дула фінки, а тяжкий «токарів», що його як манну подарував мані Влодко Жук з Дахнова, обдирав мені кишені. До щоденних обов'язків належало тоді зокрема чищення зброї. Її тоді постійно тримав напоготівлі кожний, хто збирався жити за всяку ціну.
З почуттям якоїсь сердечної теплоти і великої особистої людської гордості згадую постійно пам'ятний Свят-Вечір 1943 року в Новому Селі біля Чесанова. У слабому світлі нафтового каганця в хаті Петра Грабця застелено білими полотнами довгі столи. Звичайний сніп пшениці позує в хаті за дідуха. При ньому склали свою блискучу зброю ті, що прийшли снігами ділитись з нами традиційною кутею.
Молитва, що її перед вечерею проводить господар хати, паде тяжким олив'яним болем на застелену сіном долівку. Два порожні накриття при столі нагадують всім, що з далеких мандрів не повернулися сини господаря Василь і Омелян Грабці. Якісь жінки непомітно схлипують від зворушення. Тверда вояцька коляда, що її співали тоді українські люди геройського упівського «Бастіону» й Чесанівщини, пішла зі мною пізнішими шляхами мандрів. Вона бринить мені постійно у різдвяний час великою силою віри про вічність і незламність мого народу.
У половині січня 1943 року сніговії змагаються ще більше. Людське життя, здається, застигло під снігами. Люди оповідають, що на шляху Любачів – Рава-Руська німці зганяють щодня людей до відгортання снігу зі шляху.
Змучений безперервним бродженням снігами, заходжу до новосільської школи, де учителює мій стрийко. Тепла страва й теплі вигоди так і приманюють, щоб переспатися в хаті бодай одну ніч. Ввечері іду в село оповідати ситуацію та останні вісті, що їх якимсь чудом принесли зв'язкові. Вони оповідають, що на брусинських галявах кочує якась партизанська група. До села Брусна вони не підходять, лиш мала їх частина засіла на віддаленому хуторі, де, вибивши скот, варять на скору руку поживу для себе. Всі вони добре озброєні, мають короткохвильовий радіозв'язок, а ночами одержують підмогу в зброї і боєприпасах з літаків. Це все виразно вказує, що це – большевицькі відділи. Хтось панічно роздуває скупі вісті про чисельність відділу і нараховує їх на кілька тисяч. Населення українських сіл Чесанівщини не піддається паніці. Люди з гідністю і байдужістю готові прийняти всяке лихо, яке тут може прийти. Вони ладні майструвати кожну ситуацію по-своєму.
У теплій хаті, в застеленім окремо моєю тетою ліжку перший раз від довгих тижнів засипляю твердим сном «праведника». Десь по півночі збудили мене нервозні кроки, крики. Вставай на милість Бога і ратуйся, бо ми оточені – казала мені перелякана тета. Хапаю завішену на кріслі торбу з гранатами і автомат. Заглядаю ще у замерзле вікно і бачу, що на шкільному подвір'ї стоять півколом до 30 вершників. Всі вони в типових совєтських папахах, з автоматичною зброєю, зверненою на школу. Інша група нападників, що приїхала саньми, розбиває завзято тяжкі входові двері шкільного будинку. Зі своїм баластом висмикуюся босий на перший поверх школи. Засідаю у східній частині школи й серце моє опановує спокій та самовпевненість.
Перша думка нашіптує мені, щоб стріляти з поверху крізь вікно прямо на вершників. Поле обстрілу чисте, можна б їх усіх положити одною цільною серією. Місяць повний, надворі ясно, хоч голки збирай. Благальні і спазматичні крики моїх рідних відбирають мені охоту починати безвиглядну стрілянину. Їх там на місці помордують. Хотилюбським засніженим шляхом тягнуть на Чесанів такі самі, як от ті, що виносять все хатнє добро, яке лиш попадає їм під руки. По короткому шамотанні паде виразне «обирайсь». Мойого стрийка майже нагого ладують на сані.
Інша група напасників, що голосно розмовляє польською мовою, іде перешукувати решту шкільного будинку. Вони виразно прямують в мою сторону. Стаю тихо за входовими дверима шкільної залі, міцно тисну автомат та готовлюся до пострілу. Кладу порядком у ряд гранати і жду. Лиш моє серце б'ється глухо й голосно.
Партизани йдуть до шкільних заль. Там вони розбивають скла на образах Гітлера, що висять на стінах. Скінчили. Тепер вже черга на залю, де я. Хтось виносить із шкільного стриху якісь тяжкі скрині, повні всякого хатнього барахла. Хтось у поспіху і темноті паде на сходах із здобиччю саме перед дверима мойого класу і заслоняє вхід до неї. Ще кілька якихось спішних кроків сходами школи і гамір раптом вривається. До цієї залі, де я схоронився, напасники не вспіли ввійти.
Кладу на долівку тяжкий баласт своєї зброї та клякаю. Молюся якось так сердечно, як ніколи досі в своєму житті. Я виразно відчуваю: Боже провидіння заопікувалося мною, хоронячи мене від наглої смерті.
Коли над «Корчунком» в Чесанові місяць знизився вже до заходу, банда ділила свою здобич десь під Борівцем. Тієї самої ночі з рук партизанів впав на Диківщині Микола Кравс із Любачева. З вдоволенням, пристрасного злочинця, вони спалили живцем п'ятьох вояків «верхмату», які несли охоронну службу при ґуральні в Люблинці Новому. Окреме щастя мав, зокрема, Володимир Василькович. Його польські «червоні», які були на службі Москви, постріляли за повітками у селі Борівці, залишаючи його на полі напризволяще. Кулі прошили Василькевичу лише легені. Він доволікся до якихось добрих людей і опісля в Любачівському шпиталі прийшов до здоров'я.
Засідаючи до Святої Вечері, підемо своїми думками на незнану могилу о. др. Адама Слюсарчика, польового духовника УПА з Люблинця Старого, о. декана М. Колтонюка з Жукова, о. Кнейчука з Белзця, О. Ярки, о. Плахти, д-ра П. Баб'яка, інс. Коссика, дир. Г. Лебедовича, Івана Білого, 200 помордованих у Люблинці, 185 у Горайці. Розсипана, виселена Чесанівщина у цей Свят-Вечір буде нагадувати нам наші обов'язки супроти великої справи визволення України, бо в цьому полягає увесь зміст нашого особистого і громадського існування у вільному світі.