Спогади про Пантелеймона Василевського (автор: Симчич Мирослав)

«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис,

число 7, 2010-2011. стор. 80.

Виявляється, Панько Василевський юнаком знав легендарного українського борця Івана Піддубного, який часто заходив до них у місті Єйську (на Кубані) в гості. Той розповідав про знайомство у Відні з Тодосем Стефановичем із Гуцульщини, захоплювався його знанням історії України, голосом та неабиякою фізичною силою і спритністю...

Уперше бій у Рушорі описав з моїх слів саме П. Василевський. Після публікації матеріалу в кількох газетах до Василевського зателефонував учасник розгромного бою. Розповів про те, що у дивізії генерала Дергачова (а не полковника Дергачова) служили тільки вихованці дитбудинків, справжні яничари. До фронту цю дивізію й близько не підпускали, «воювали» браві вояки переважно з мирним населенням. Не назвався, бо сини служили у російській армії. Проте виявив готовність зустрітися з Василевським. Він розповів ще, що більшовиків загинуло 370 і 50 померло у шпиталях від ран...

Окружний провідник «Сталь» налагодив на Буковині надійну легальну мережу ОУН, яка функціонувала як швейцарський годинник. Підпілля на Буковині наприкінці 40-х ледь животіло. Котрих оунівців не знищили румуни, німці й мадяри, донищували більшовики. А ось легали трималися стійко. Саме вони забезпечували Березівську сотню під час рейду зв'язками, розвідкою, всім необхідним.

П. Василевський навчався тоді у Чернівецькому університеті. Проте, головним його завданням було тримати зв'язок із підпіллям Кубані. Організував там надійну і дієву мережу ОУН і працював з нею, виконуючи важливі доручення окружного провідника Буковини «Сталя». Передувала арештові Василевського зрада «Олеся», котрий здав багато провідників різного рангу, дуже багато рядових підпільників на Коломийщині і не тільки. Повідомив зрадник більшовиків і про чотирьох військових льотчиків, східняків-українців, які активно допомагали повстанцям. Їхня небезпечна робота вартувала кількох бойових сотень, бо своєчасна інформація від них давала можливість рятувати життя тисячам. Щоправда контррозвідка в ОУН вчасно їх попередила про зраду. Льотчики на бомбардувальниках вилетіли до Австрії та врятували свої життя (1948 р.). Після їхньої вдалої і зухвалої втечі край накрила хвиля більшовицьких арештів. Потрапив під неї і П. Василевський. Про основну діяльність оунівця-легала більшовики ніколи не дізналися. Пантелеймон мужньо витримав тортури й нічого не сказав допитувачам про свою діяльність на Кубані. Легальна мережа ще довго функціонувала й після його арешту. Василевського більшовицькі спецслужби не розсекретили. Його заарештували й засудили за якісь інші підпільні справи, хоча підставою могло послужити й те, що він українець та ще й розумний. Для двадцяти п'яти років сталінських концтаборів цього було достатньо...

По виході з буру я познайомився з Пантелеймоном Василевським, який після повстання в Інті з новим терміном потрапив на Колиму. З відбитими нутрощами і перебитими руками-ногами непокірний оунівець лежав у табірному шпиталі. Я вийшов з буру не набагато кращий – худий, аж прозорий, – лише шкіра й кості. Друзі активно підхарчовували, а у молодому віці людина реабілітовується фізично швидко. Енергійний і діловий Василевський за час мого перебування в бурі зумів зібрати групу надійних хлопців. Вони й почали наводити в зоні порядок. Майже всі блатні співпрацювали з табірною адміністрацією, були донощиками, грабували, навіть ґвалтували вільнонайманих працівниць бухгалтерії, складів, і це сходило їм з рук. Після нашого погрому неподобства дещо припинилися. Василевський зі своїми хлопцями знову й знову розставляв усе на свої місця. Після відчував себе людиною. Невдовзі й Москва змушена була піти бодай на часткове послаблення табірного режиму. Тільки не для нашої опальної «вісімки». Нас розкидали по різних «лагпунктах» – під особливо суворий режим...

Табірні шляхи наші з П. Василевським розійшлися у 1955 р. Відчайдухи в'язні-лікарі зуміли оформити моєму приятелеві інвалідність, і суд звільнив його. У травні Пантелеймон виїхав на Кубань. Звідти нелегально їздив на Гуцульщину до Березова з моїми листами до Ярослава Ґеника. Три роки пожив з мамою і вітчимом в Єйську на Кубані, а відтак усі разом перебралися до Коломиї. Влада, звичайно, колишньому політв'язневі відмовила в працевлаштуванні, тому переїхав до Дрогобича. Тут проживає й досі...