Подорож до свого українського коріння. (Автор: Левко Михайло)

Дата публікації допису: Nov 28, 2018 7:28:43 PM

Публікуємо спогади і враження д-ра Михайла Левка (США) за підсумками перших відвідин 2016 року Львова та села Вербиця (тепер — Польща, Томашівський повіт), звідки походять його батьки. З того часу він кілька разів упродовж року навідувався в Україну та в рідні місця, став членом Наглядової ради Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя Українського католицького університету (УКУ) та готується провести в цьому навчальному закладі наукове дослідження травматичного досвіду депортованих у 1944-1947 рр. українців Закерзоння на прикладі колишніх мешканців села Вербиця у рамках Програми Фулбрайта.

Михайло Левко у селі Вербиця — місці, де народилися його батьки. Після депортації українців 1944-1947 рр. село перестало існувати

Цього року минає 70 літ від трагічної події — депортації українців із їхніх споконвіку етнічних земель, Закерзоння, в рамках акції «Вісла». Після смерті мого тата 2014-го, під час його похорону замість квітів на могилу я би хотів покласти цю статтю.

Я став більше цікавитися його діяльністю, зокрема, прочитав його книгу, і тоді глибше зрозумів його клич «Не забути про споконвічні українські землі» і цінувати мешканців села Вербиці. Їхні травматичні переживання втрати рідних земель унаслідок примусової акції «Вісла». Так сталося і зійшлося, що через знайомство з репрезентантом УКУ у США я мав нагоду поділитися своїм задумом співпрацювати з цим університетом у сфері дослідження земель Закерзоння, починаючи з рідного села Вербиці. Я подарував татову книгу університетові і з цього символічного жесту-дарування почалося наше знайомство з ректором УКУ Богданом Прахом. Так збіглося, що він сам у той час написав і видав книгу «Духовенство Перемишльської єпархії та Апостольська адміністрація Лемківщини» (Львів, 2015) про дослідження релігійного аспекту життя цих земель.

Так зійшлося, що у той час ректор був відкритий до співпраці, і за допомогою Світової організації українських лемківських об’єднань, а також із моєю особистою фінансовою допомогою був створений Центр дослідження українсько-польсько-словацько пограниччя. Усе це реалізувалося під час мого першого приїзду до Львова на святкування Дня незалежності України та відвідин УКУ. Я був в Україні на Світовому конґресі української діаспори у Києві 2016-го як представник української кредитової спілки Нью-Джерзі «Самопоміч».

Цитую скорочену історію села Вербиці до початку Другої Світової Війни із газети «За Вільну Україну». Село Вербиця належало до колишнього повіту Рава-Руська, воєводство Львів, згодом — до Рава-Руського району Львівської області, а після Другої світової війни — до Томашівського повіту Республіки Польща. Назва села Вербиці пов’язана з густо порослими вербами на території, де згодом виникло село. Перша письмова згадка датується 1436 роком, коли дідич Паппара збудував каплицю на Черневому. Власниками села за часів панщини був рід Літинських, котрі жили у Вербівці та мали маєтки на Холмщині. 1848-го, коли була скасована панщина у Галичині, Вербиця налічувала 120 господарств. 1887 року збудували церкву Святого Архістратига Михаїла, а біля неї — дзвіницю в українському стилі. Церкву будував тесля Семен Козак родом із села Забір’я, а розмальовував — поляк Карло Сідорський.

У своїй книзі «Село Вербиця» автор Петро Левко розповідає: «Вербиця була одним із найсвідоміших сіл Угнівщини. 1908-го в селі заснували читальню «Просвіти» і гурток «Сільський господар». При читальні був організований хор, яким керував учитель-поляк, одружений із українкою з Вербиці. Також були дві школи: одна у центрі села, а друга — у присілку Вілька-Вербицька. Після Першої світової війни в селі відкрилися осідок волості та станиця поліції. Після війни збудували великий Народний дім, в якому розміщувалися всі українські установи: читальня «Просвіта», гуртки «Рідна школа» і «Сільський господар», «Союз українок», споживчий кооператив «Надія». Крім цього, в селі існували осередки Організації українських націоналістів, молодіжного товариства «Луг», а пізніше «Сокола». Так було до 1939 року — коли прийшли червоні «визволителі» село замерзло. Тоді почалася німецько-польська війна, що згодом переросла у Другу світову. Також із секретним договором Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939-го у Москві Вербиця формально відійшла до Української РСР, а фактично — увійшла до складу СРСР, радянської імперії.

Мої перші подорожі на землі предків справили на мене величезне враження: як позитивне, так і неґативне.

Позитивне таке: хоча Україна й у стані війни, але чим більше я їхав на захід України, то все більше бачив міцний корінь національного розвитку у сфері культури, літератури, відродження патріотизму серед молоді. Мав відчуття, що твориться нове покоління, яке поважає своє українське минуле та прагне створити майбутнє з найкращими західними цінностями.

А неґативне враження — це ті факти, які, на жаль, найвідоміші іноземцям, зокрема:

- корупція на високому урядовому рівні й у фінансових структурах;

- недостатньо розвинута медична система (власне, система, а не фахівці);

- недостатню пошану мають люди літнього віку (я не міг цього не зауважити як геронтолог), мало соціальних програм для цих людей;

- небагато соціальної допомоги для людей із особливими потребами, майже немає інфраструктури, щоби полегшити їм мобільність, тобто доступ до ресторанів, транспорту, як до державних, так і до приватних установ.

За час своєї мандрівки я познайомився з багатьма високоосвіченими та висококультурними людьми, котрі дбають про розвиток не лише особистий, а й про розвиток громади у науковому, соціальному, політичному напрямках. Також я познайомився з людьми, котрі відроджують галицьку кулінарну традицію: підвищують якість ресторанів, магазинів, кави, шоколаду тощо.

Найважливіше — що у мене з’явилися друзі та знайомі зі спільноти УКУ, з котрими маю нагоду брати участь у доброчинних акціях і в розвитку бізнесу в Україні. Також при УКУ через Школу реабілітаційної медицини я намагався організувати дружню співпрацю зі своєю лікарнею у США. Мета такої співпраці — створити умови, щоб українці самі могли розвинути цю малознану ділянку медицини не лише для загалу, а й для фахівців. Особливої актуальності вона набуває у сучасних умовах фактичної війни для допомоги добровольцям із посттравматичними як фізичними, так і психологічними потребами.

Україна стала для мене ще ближчою, коли я знайшов коріння маминої родини Солодух: мамина сестра Параскевія має дітей, частина яких живе у селі Суходолах, а інша — у селі Солонці. Також Україна стала ближчою тоді, коли я знайшов односельчан Вербиці, свою далеку родину, друзів і знайомих моїх батьків зі Львова й околиці.

Львів я полюбив особливо! Чому? Бо що маю там родину, друзів, знайомства, спільні проекти, співпрацю. Подобається мені там архітектура, культурне життя, життєві цінності львів’ян. Я відчув, що Львів — душа України. Повірив у це, коли був у музеї Франка та Грушевського: два генії у сусідніх будинках!

Найяскравіше пам’ятаю, яке велике враження справило на мене відзначення 70-ліття акції «Вісла» у селі Вербиці. Це був святковий день, коли вербичани з різних кінців світу зустрілися вшанувати трагічну пам’ять насильного переселення українців із цих наших рідних земель. Свято розпочала Служба Божа на місці, де колись стояла церква Св. Михаїла і панахида за померлих на цвинтарі. Тоді моя нога вперше ступила на землю своєї малої Батьківщини. Тоді я вперше помолився на могилі своєї бабусі Софії Левко. Тоді вперше мав нагоду зустрітися з вербичанами — живими свідками трагедії — та з новим поколінням, яке зберегло цю пам’ять.

Я відчув їхній сильний патріотичний дух, а вони, відкриті до знайомства прийняли мене у свою дружню спільноту. Я відчув їхній сильний спільний дух і любов до України, до її культури, зокрема, до української пісні. Я відчув, що ми творимо одну родину, яка часто збирається разом, святкує, ділиться спогадами та планами розвитку громади у майбутньому. Пишаюся, що походжу з цих земель, які мають таку силу духу і стійкість.

…Ми виїхали усі разом о третій ночі автобусом зі Львова, я був зі своєю племінницею Мар’яною зі Суходолів. Дорога, хоч і недалека, стала довгою та непростою: кондиціонер не працював (був червень), ми довго стояли на кордоні. Проте атмосфера не зіпсувалася: всі були зачаровані загальною згуртованістю, спільними співами, жартами, ностальгійними розмовами про спільне походження й описом колишнього щоденного побуту колишніх вербичан.

Я багато дізнався про своїх батьків (ще більше, ніж із татової книги), як не замикали дверей на ключ, не боячись крадіжки, вільно заходили один до одного в гості після роботи, допомагали один одному в разі потреби.

Гармонійною частиною цієї спільноти були поляки й євреї. Подорожні, котрі проходили через село, завжди мали позитивні враження, дуже гарно відгукувалися про вербичан як про привітних, гостинних, працьовитих і добрих людей.

Також пам’ятаю поля. Деякі верби, які дали назву тому селу, ще росли з тих часів. Пам’ятаю річку Солокію. Пам’ятаю Піддубці (це частина села) і чудотворне джерело на Чорнієвому полі.

Ми ходили маленькими вуличками й односельці відтворювали в пам’яті, хто де жив, як називався, яке мав господарство, чим займався, куди ходив, як любив проводити вільний час; згадували, де були клуб, магазин, млин, фільварок… Зараз на тому місці вже нові хати польського населення. До речі, коли ми приїхали, то поляки були привітні, дали місце, де можна було організувати гостину після Служби Божої й урочистої частини.

Я зробив собі фотографію на тому місці, де жили Левки. Пішов на доріжку, що вела на український бік села Вербиці і зробив там світлину теж. Дуже хочу поїхати туди ще раз, щоби усвідомлено подивитися на те місце, помолитися на бабиній могилі, віддати честь усім тим воїнам, котрі полягли за волю України.

В українського народу завжди було і збереглося до сьогодні, як зазначив я підчас своєї подорожі до Вербиці, відчуття і пошана до померлих і до тих, хто життя віддали за волю України. Тому не дивно, що впродовж віків на українських землях було багато пам’ятників, але чимало їх знищено підчас воєнних лихоліття. Чомусь ворожі сили звертають увагу на пам’ятники та намагалися їх знищувати, бо нагадували про українське змагання за волю і незалежність. На жаль, так і не пощастило з перебудованим пам’ятником із викарбуваними на гранітній плиті іменами та прізвищами полеглих воїнів УПА зі села Вербиці. Цей знищений пам’ятник став тим своєрідним документом і незаперечним свідком наших змагань за волю України. Бачив цей знищений пам’ятник незаперечним символом, а його знищення стало свідчення неповаги до української історії.

Зараз розбудовується і зміцнюється молода Українська держава, тому найвищим ідеалом свідомого українця повинна бути любов до свого українського народу.

Хоча і був збитий той пам’ятник, вирішили його не реставровувати, а зачекати, поки ситуація з Польщею стабілізується. Гірко мені бачити, що сусідні країни досі не знайшли спільного рішення такої ситуації. Незважаючи на історичні непорозуміння, пам’ять про загиблих — це святе, це минуле, яке треба шанувати. Це спадок попередніх поколінь, його неможливо змінити, а необхідно усвідомити. Зараз наш обов’язок — оберігати пам’ять померлих. І це стосується усіх країн й усіх народів, що пережили лихоліття світових воєн: кожна країна має своїх героїв, котрим треба віддати належну пошану. Хотілося б, аби цей пам’ятник відреставрували. Це було б добрим знаком того, що з історії зробили правильні висновки відновлення взаєморозуміння та миру на тлі історичної, політичної, культурної правди.

З того часу я серйозно зацікавився історією села Вербиці, хочу її пізнати все глибше і глибше. У газеті «За Вільну Україну» з’явилася стаття «Вісла у Вербиці: до 70-річчя геноцидної антиукраїнської акції польського шовінізму», яка описує подорож вербичан 17 червня 2017-го на свої споконвічні землі. Було приємно побачити, що у статті цитують книгу мого батька Петра Левка «Вербиця. Залишилась лиш смуга пам’яті» (1948), де він окремий розділ присвятив опису статистики населення села, подав особистий досвід святкування Різдва, Нового року, Йордану, Великодня, Зелених Свят, весільні звичаї.

Короткий синтез історії Вербиці можна викласти так: «Коли в Галичині скасували панщину, Вербиця нараховувала 120 господарств. Населення розподілялося так: 1 756 українців, 28 поляків, 32 євреї; за віросповіданням було 1 800 греко-католиків, 24 римо-католики, 32 юдеї. Перед Другою світовою війною в селі жило 2 110 осіб — українців, поляків, євреїв. Серед переважної більшості української громади Вербиці панував дух патріотизму з давніми традиціями, запал щирої любові до України та всього українського».

Окремої уваги заслуговує цвинтар села. Я особисто познайомився з Ольгою Кіх-Маслей, котра видала друком книжку «Ім’я усопшого. Каталог греко-католицького цвинтаря у Вербиці» (Львів: Свічадо, 2014). Цитую: «Документи переконують, що вербицький некрополь є місцем вічного спочинку не лише сотень, але тисячі колишніх мешканців Вербиці».

Цвинтар у Вербиці служив греко-католикам до 1947-го — до моменту знищення села та виселення українців. Після цього поховання тут здійснювали дуже рідко, однак це дозволяє вважати цвинтар чинним (у повоєнний період ховали тут переважно римо-католиків, котрі своєю останньою волею підтвердили приналежність до східного обряду, обираючи місцем вічного спочинку саме українське кладовище у Вербиці). Після операції «Вісла» колишнє греко-католицьке нерухоме майно перейшло в державну власність, а з 1989 року — до римо-католицької парафії в Махнові. У післявоєнний період цвинтар заростав кущами та деревами. Як засвідчують люди, котрі у 1950-1970 рр. добиралися до рідного села, щоб відшукати могилу предків, треба було продиратися майже навколішки. У 1980-1990 рр. починається вже реґулярне паломництво на рідні землі, і саме тоді з’являється не тільки потреба, але, вперше у повоєнній історії, можливість рятувати останні зразки культурної матеріальної спадщини Вербиці. У 60-ту річницю виселення постає в Польщі товариство Вербицької землі «Вербиця» (ТВЗ), а в центрі його пріоритетів — порятунок цвинтаря, однієї з найбільших збережених пам’яток бруснівського каменярства.

Впродовж останніх 70 років, що минули від бурхливих воєнних і повоєнних подій, культурний краєвид села Вербиці не лише кардинально змінився, а й занепав. Точно визначені та різко відмежовані раніше сфери сакрум і профанум утратили свої охоронні бар’єри. Територія цвинтаря та «церквище» стали зараз маленькими острівцями на мапі модерного сільськогосподарського підприємства Montagro, утвореного на місці колишнього державного господарства, що вважається однією з найбільших у Польщі годівель монбельярдських корів (французька порода). Це означає, що безпосередніми сусідами «церквища» і цвинтаря є стайні, силоси зі скошеною травою та пасовиська.

Попри значні знищення, цвинтар у Вербиці залишається вельми репрезентативний у своїй категорії. До цього часу збереглося близько 450 надмогильних пам’ятників та їхніх фраґментів із давніх часів (усіх надгробків — майже 550). На жаль, він дотепер не перебував під опікою реставраторських служб. Його також не введено в реєстр історичних пам’яток польсько-українського пограниччя. Дійсним опікуном пам’ятки є ТВЗ, яке, продовжуючи добрий приклад вербичан — переселенців старшого покоління, яке піклується про некрополь. Саме з його ініціативи 2014-го розпочалася довго планована реставрація кладовища.

Усе це стало важливим стимулом для проекту, який я планую реалізувати в Україні при центрі дослідження українсько-польсько-словацького прикордоння при УКУ. Я зголосився на програму Фулбрайта, щоби глибше вивчити соціальні, культурні, історичні, політичні, економічні процеси цього регіону на початку ХХ ст.

Бажання щоб інтегрувати знання про терени, на яких до 1944 року компактно проживало автохтонне українське населення в загальноукраїнський контекст, відкрити його для України та світу.

Потрібно координувати знання та зусилля скеровані дослідження української спадщини західного пограниччя починаючи від українсько-польсько-словацького пограниччя з метою творити майданчик для діалогу і співпраці між країнами.

Наше завдання досліджувати історію, пам’яток матеріально й духовної вартості та культуру етносу тих земель.

Нас обов’язок вшанувати пам’яті жертв репресивних режимів та міжнародних конфліктів західного прикордоння.

Надія є що зі залученням українського уряду, провідних фахівців як із України, так і з-за кордону, не залишиться лише смуга пам’яті тих споконвіку українських земель.