Для добра людей. (Автор: Дорота-Казимира Єлизавета)

Дата публікації допису: Mar 07, 2014 8:2:4 PM

Книга «Жовківщина»: історико-мемуарний збірник. Том 2. – 1995.

Так склалося, що спомин цей пишу саме у сторіччя народження мойого батька і цими короткими рядками, хочу вшанувати його світлу пам'ять.

Як у кожної дитини, так і в мене цих споминів безліч та тільки деякі з бігом часу набрали особливого значення і чомусь завжди більше, ніж інші стають мені перед очима. Хоч пам'ять моя сягає дуже раннього дитинства, але найбільше зафіксована у мене ця подія, коли одного осіннього ранку тато, взявши мене за руку, завів до місцевої школи, що її провадили польські Сестри Феліціянки, беручи на себе, під натиском просьб моїх, не легке завдання – вписати мене до школи тоді, коли мені бракувало повний рік і коли в додатку до цього ростом я була невелика.

Ще сьогодні пам'ятаю все до найменших деталей: вигляд і прізвище учительки, перебіг нашої розмови, гарний сонячний день та білу у фіолетні зірочки вишивану суконку, в яку вбрала мене моя мама.

Записати мене до школи татові не вдалося, але влаштував мене як «вільного слухача», а тим самим дав мені змогу ходити до школи, чого я так дуже хотіла. І за це я завжди буду йому вдячна.

Іван Дорота народився 12 вересня 1893 році у Старій Скваряві, що біля Жовкви, у селянській родині Миколи Дороти та Анни Брень. Він був найстаршою дитиною. По нім слідували сестри Марина, Катерина, Єва та наймолодший брат Василь, що помер у розквіті життя. Живою залишилася ще Катерина, яка до сьогодні живе на батьківській землі у Скваряві Старій та Єва в Польщі.

Вже з ранніх днів малий Івась виявляв непересічні здібності, радо вчився і все його цікавило. Закінчивши місцеву чотириклясівку, як найстарший син, повинен був вчитися сільського господарства та помагати батькові. Може було би так сталося, якби не дідич з сусідського села, який звернув на бистрого хлопчину увагу. Він навіть виявив охоту його адоптувати, а тим самим дати змогу продовжувати науку. Порадившися, батьки рішили віддати сина на навчання до Жовківської гімназії.

Невідрадні політичні і економічні обставини на рідних землях з початком ХХ-го століття не дали йому можливости розвинути свойого потенціялу, досягти бажаної мети. Він працює сам над собою, багато читає і вписується на Український Технічно-Господарський Інститут позаочного навчання при Українській Господарській Академії в Подебрадах на Чехах. Вибирає економічно-кооперативний відділ.

З вибухом Першої світової війни тата мобілізують до Австрійської армії і він попадає в полон на російському фронті. Це сталося в 1915 році і в тому таборі полонених, що приміщувався у Вовчанську, минає 3 роки його молодого життя. Щойно з початком 1918 року вдається йому включитися в організовану українську військову частину УГА.

Воєнні події та, пов'язані з ними пережиття, продовжуються до 1920-го року, коли Українська Галицька Армія перестає офіційно існувати. Тато ще якийсь час, не маючи можливостей вернутися домів, проживає у Винницькій області, жениться, заводить сім'ю там і я, друга по братові, прихожу на світ. Постійні старання про виїзд, що довгий час приносили не тільки розчарування, але і небезпеку втрати свободи, остаточно увінчуються успіхом. З приходом 1924-го року, коли тато вичерпує всі можливі засоби та тратить рештки надій, дістає дозвіл разом вертатися до рідного села.

Своїх батьків, яких залишає, ідучи на війну, він вже не застає. Обоє повмирали, очікуючи його повороту. Задержується у Старій Скваряві у своєї сестри Марини і влаштовується на працю в кооперативі поблизького села Мокротина. Згодом переходить до повітового Союзу кооператив у Жовкві із родиною переїздить на сталий побут.

У час воєнної заверухи поміж 1914-1920-ми роками кооперативний рух Галичини значно занепадає, і щойно з початком 1921-го року його діяльність пожвавлюється. Основується Краєвий комітет організації кооператив, установа, завданням якої є економічна відбудова Галичини. Цей Комітет з часом переходить у ревізійний Союз Українських кооператив з осідком у Львові, а його першим головою стає провідний галицький кооператор, економіст та громадсько-політичний діяч Юліян Павликовський. Починають розвиватися повітові Союзи кооператив по містах, які організують кооперативну торгівлю по селах. Ними керує управа, яка складається з 3-ох осіб і, яка підлягає надзірній Раді. Головою надзірної Ради звичайно стає місцевий священик або учитель. Людина, яка, окрім знання, має пошану і довір'я села.

Українське населення, погано трактоване окупаційною владою, часто дуже у скрутному економічному становищі, без можливостей заробітку, бажаючи поліпшити свою долю, радо сприймає ідею кооперативного руху. Повстає цілий ряд Українських інституцій: «Центробанк», «Маслосоюз», «Народна Торгівля», починає на добре розвиватися Українська промисловість.

Якраз в такій атмосфері бере свої початки національно-кооперативна діяльність мойого тата. З книговода переходить на позицію одного з 3-ох директорів, а згодом, напевно, у 1933 році, стає начальним директором і на цьому посту залишається до вибуху Другої світової війни.

Коли зорганізувався повітовий Союз кооператив у Жовкві, не вдалося мені установити, але у своїй статті «Розвиток Кооперації в Жовківщині» після Першої світової війни за період 1921 – 1939 роки» автор Степан Хома, згадує, що першим директором був Льонгин Цегельський в роках 1923-25. Отже, можна припускати, що очолював він цю інституцію від самих її початків. Другим з черги начальним директором був Антін Гумен, уродженець Жовківщини, а йому до помочі додаткові члени Михайло Карпів – касир та Іван Дорота – книговод.

Тато з властивою йому енергією береться до праці за організаційно-кооперативний розвиток Жовківщини та національне освідомлення українського села. Він має тісну співпрацю ідейного духовенства в особах деканів: Є. Боднара, М. Павлюка, Мохнацького, о. Шамбеляна Погорецького та багато інших парохів і теж повну піддержку оо. Василіян, що відігравали велику роль у культурно-освітньому житті Жовківщини. Помічним стає також свідомий селянський елемент.

Починається серія доповідей, поїздки в села, відвідини найбільш занедбаних осередків. В короткому часі тато здобуває довір'я і пошану українського населення і готовий до боротьби з труднощами, які ускладнюють його працю.

Начальний директор Антін Гумен, що був лівих переконань починає вмішувати пробольшовицьку політику в кооперативне життя. Поширює свої впливи на Жовківський повіт. В тій цілі оточує себе людьми бажаних переконань, а декого з них назначає на відповідальні посади. Такий стан тривожить ревізійний Союз. Централя висилає в Жовкву свойого представника директора Капусту, він скликає засідання надзірної Ради та звільняє директора Гумена з посади начального директора, а тим самим з праці. На його місце ревізійний Союз присилає відомого ревізора інженера Костя Гурана.

У нашій хаті того часу завжди багато чужих людей... До пізної години щось радять. Деколи, хоч помешкання в нас тісне, ночують. Це переважно ревізори зі Львова Іван Грабар, Дмитро Маренін, Андрій Качор, Михайло Бойко, Кость Гуран або представники «Маслосоюзу» Андрій Мудрик, Андрій Палій чи агрономи «Сільського Господаря» Макар Каплистий і Теодор Луцький. Ці останні з часом переходять на постійну працю на терені Жовківщини.

По неповному році інженер вертається до Львова, а місце начального директора перебирає мій тато. Це вже 30-ті роки. ПСК в Жовкві може похвалитися деякими здобутками. Ще за директора Гумена закуплені площі при залізничній станції на будівлю магазинів, бюр. Тепер реалізується будова заплянованого двоповерхового будинку. Будується теж сушарня цикорію, яка з часом гарно розвивається і повністю постачає сирівцем фабрику Суспільного Промислу у Львові. Плянтації, цеї мало до того часу, відомої в Жовківщині рослини, дають добрий урожай і кращий дохід, ніж до того часу плекані тут культури. Сушарня, що працювала 24 години на добу, дає працю близько 30-ти робітникам.

Повітовий Союз обслуговує 39 кооператив для загального закупу і збуту в повітах Жовква і Рава-Руська, а в тому районі діє 56 кооператив (І. Витанович «Історія Українського Кооперативного Руху») В той час повітовий Союз кооператив в Жовкві розвиває експорт за границю. Експортується в першу чергу фасоля – «яськи», також яйця та збіжжя. Є спроба виміни товару, приміром яйця за помаранчі з Іспанією. Це дає змогу місцевому сільському населенні користати з овочів, що, звичайно були їм недоступні.

Організуються прогулки до Українських кооперативних фабрик, що в тому часі постають на Галицькій землі. Тут треба згадати такі вироби як цикорія «Луна», кава «Пражінь», кілки «Дендра», мило «Центросоюз», папірці «Калина» та багато інших. Рекляма робить свою справу. Люди починають розумів у практиці клич: «Свій до свого, по своє».

Тісна співпраця з «Маслосоюзом» та «Сільським Господарем» набирає особливого значення, бо дає нашим селянам інформацію у всіх сільськогосподарських ділянках.

Старанням Жовківського повітового Союзу кооператив повстає філія ПСК у Камінці Струміловій. За цей відносно короткий час кооперація на терені Жовкви дає наявні осяги у всіх галузях своєї діяльности. Розвивається народне господарство та промисловість, виховується нове, національно свідоме покоління. Частину заслуги в тому має і мій батько, який всеціло віддав себе на службу кооперації. За популярність серед українського населення його недолюблювала польська влада і йому треба було бути дуже тонким дипломатом, щоби не попасти з нею в колізію.

Пригадую нічну ревізію нашого дому. За чим поліція шукала – не знаю. Бачила тільки як перекидали все догори ногами. Здавалося жодного куточка не торкнутого не залишили. Сконфіскували «Історію України» Михайла Грушевського та ще деякі папери.

Поляки тата не арештували, хоч та небезпека йому постійно грозила, зате радянська влада позбавляла його волі двічі – перший раз в 1939 році по тім, як вмашерувала на наші землі. Забирають нам батька тоді, коли він родині найбільше потрібніш. Старший брат повинен починати студії, я ще вчилася в середній школі.

Перші тижні тримають тата у Жовківській в’язниці, де завдяки прихильній нам місцевій поліції, маємо змогу носити йому передачі. Тато час до часу з порожним начинням передає невелику записочку, так що ми знаємо, що він справді ще близько нас. В одній з таких нотаток просить нас, щоби передати йому додаткову білизну. Як вияснилося, сидів з ним в одній камері совєтський старшина, грузин за національністю. Він не хотів битися на фінляндському фронті та прострілив собі ногу. Нікого з родини він тут немає і тато бере його під свою опіку. Треба згадати, що в тата було завжди дуже добре серце. Він, як в нас кажеться, був би останню сорочку скинув, щоби іншому допомогти. Люди це знали і деколи використовували, але були і такі, що йому в його найбільш трудних годинах відплачували сторицею.

Офіційне оскарження давало смішну і маловажну причину його арешту. Якусь неправильну калькуляцію товару чи щось тому подібне. Однак насправді його заарештували тому, що він був їм не вигідний, на його місце мали вже довірену для них людину.

Хоч в той час панував терор на цілій західноукраїнській території і українців, як і поляків, масово вивозили на Сибір чи в інші місця, то тато здається був одним з перших, якого вони як особливого «ворога народу» рішили судити прилюдно в Жовкві і в той спосіб залякати неприхильне собі місцеве населення.

На суді я була єдина з родини. Мама була хвора, брат у Львові. В невелику залю, що виповнена людьми, приводять тата. Зарослого і малоподібного до того, якого я знала. В мені щось закам'яніло і я не могла плакати, а як його засудили, я не могла спинити сліз...

Прокурор був жорстокий, кидався та вимагав найважчої кари, 25 років тюрми. Доказом провини служили йому світлини з виступів тата на ріжних національних академіях чи громадських святкуваннях. Доказом провини був і той факт, що тато обертався в колі визначних в тім часі Українських діячів, як Іван Капуста, Зенон Пеленський, Андрій Палій, Іван Грещак, про що вони дізналися з тих самих сконфіскованих альбомів. Тато адвоката не мав. Боронив себе сам. Говорив від серця і переконливо. Своїм виступом, мабуть, здобув собі симпатію судів, бо присуд далеко менший, ніж того вимагав прокурор. Та все таки 3 роки тюрми і 25 літ позбавлення громадянських прав для мене були рівнозначні з вироком смерти. Нам дають змогу попрощатися, а на другий день відвозять тата до Львова.

Приходить жахлива дійсність життя під совєтською владою. Зі страху деякі люди починають оминати наш дім, деякі приходять тільки як западають сутінки ї то дуже обережно, щоби ніхто їх не бачив.

Починаємо вимінювати за харч дещо з хати. Мама бере кількох студентів на квартиру, бо нема з чого жити. Журимося чи дозволять нам дітям продовжувати навчання, журимося долею тата... Рішаємося скористати з привілею відклику (рекурсу). Адвокат Сосюкало, уродженець Жовківщини і приятель тата, бере на себе обов'язок боронити його в апеляційному суді. Ми з братом з'являємося у Львівському суді. На суд нас не впускають. Розправа відбувається при закритих дверях і триває дуже коротко. Виходить адвокат за словами «купуйте цигара, ваш тато на волі» приносить чудову вістку, в яку нам тяжко повірити.

Хоч тата звільнили, та життя наше нормальним вже ніколи не було. Прокурор, якого прізвища я, на жаль, не пам'ятаю, чи через нарушену амбіцію, чи з інших причин, вносить рекурс до найвищого суду, здається у Києві. Нам тяжко передбачити, чим це все закінчиться.

У короткому часі татові вдається влаштуватися на працю головного бухгалтера у Промкооперативному Товаристві транспортників «Червоний прапор». Це автобусова фірма, що курсує поміж Жовквою та Львовом. Пережиття останніх місяців залишають у тата слід і той за словами інженера Гурана «завжди веселий і життєрадісний директор, який умів своїм розумом і добросердечністю здобувати приятелів і серед найтяжчих життєвих обставин роззброювати політичних противників і вийти всеціло з усміхом, тоді коли інші ридали і пропадали один за другим», тепер сам пригноблений, зневірений і без ясної думки, що йому робити. До праці ходить бічними вуличками з похиленою головою, загублений у своїх думках.

Такий стан тривав до початку війни в червні 1941-го року. В перших днях ворог жорстоко розправляється з місцевим населенням. Не минає горе і Жовкви. Перед відступом виарештовує масово свідомих громадян. Їх без оскарження, без суду серед тортур мордують. Мойого тата рятує випадок. Я якраз вернулася до дому і зовсім невинно заявила, що в нашу вуличку завернула невелика група НКВДистів. Тато швидким рухом відкриває дошку в кухонній підлозі, скаче в пивницю і тільки доходять до нас його слова «мене нема – киньте хідник на підлогу», що ми і зробили. Поліція справді питала за татом, а дізнашись, що його нема, пішла в глибину доріжки, попри наших сусідів Козаків, попри городника Кошицького і я ніколи не буду знати, хто був черговою жертвою.

Під натиском німецьких військ совєтська армія в дуже короткому часі відступила, а коли вже сліду з них не було, я, не скриваючи радости, повісилася татові на шиї, повторяючи: «Все погане вже за нами, тепер відкриються брами тюрем, об'єднаються родини...» І тоді я вперше в мойому житті побачила сльози у тата на очах. Він вже тоді, мабуть догадувався, про що ми всі довідалися на другий день.

З приходом німецької влади тато переходить на давню позицію директора ПСК в Жовкві. Нова окупація, а з нею нові проблеми обтяжують його життя, але він з тими труднощами дає собі раду. Завжди стає по стороні бідного населення, боронить його перед визиском. По вдачі сам оптиміст, має добрий вплив на довкілля. Я теж користаю з тої його прикмети і з усіма моїми малими турботами звертаюся до нього. В короткому часі я вже у світі фантазії, їдемо пальцем по мапі, плянуємо подорожі по Греції чи по якійсь іншій, що мене в той час цікавила, країні і снуємо плани на краще життя вже по війні.

Цей наш казковий світ скоро валиться, а дійсність бере верх. Зближається фронт зі Сходу. Мені вдається виїхати до Австрії. Тата і решту родини захоплюють совєтські війська в околиці Криниці. Якийсь час ховається, а в 1951-му році його знову арештують, засуджують на 25 років каторги. Запроторюють спершу у Кривий Ріг, а згодом у Казахстан.

У той час ми далеко від дому. Тато не знає моєї долі, а я його злиднів. Щойно по смерті Сталіна його реабілітовують і ми нав'язуємо листовний зв'язок. У 1959 році вдається нам стягнути батьків на американський континент. Тут нитка його життя переривається на 77-му році. Помер по короткій недузі, прийнявши найсвятіші тайни дня 9-го жовтня 1970 року. Я встигла приїхати ще на час і тато мене пізнав, але вже тільки з трудом вимовив моє ім'я. Помер у моїх руках так, як багато років тому ворожила мені ворожка.

Вістка про його смерть блискавкою рознеслася між земляками Жовківщини, що прийшли віддати татові останню прислугу, їх речником був бувший посадник на Жовківщину Зенон Корчинський, якого слова дозволю собі навести:

«Сьогодні пращаємо у вічну дорогу одного з найбільших синів нашої вужчої батьківщини – Жовківщини, незабутнього суспільного і громадського працівника та директора повітового Союзу кооператив на Жовківщині, славної пам'яті Івана Дороту. Пращаємо незабутню постать, людину великого формату, надзвичайно здібного економіста. Він своєю працею немало причинився до національного і господарського відродження Жовківщини, тоді коли польська, а згодом советська і німецька окупаційна влада панувала на наших землях. Покійний відважно протиставився всім затіям окупантів знищити свідомість і господарську незалежність населення. Через те він попадав у конфлікт з тогочасною владою, бо був одвертий і відважний у висказуванні своїх поглядів і прямолінійним у своїх професійних і суспільних заняттях. Через те виробив собі загальну пошану всіх та довір'я у своїх найближчих співробітників.

Під час німецької окупації, в 1942-1944 роках, ми близько з ним співпрацювали, покійний як директор ПСК, а я як посадник на Жовківщині. Багато з того часу мали ми ріжних спільних справ, головно ті, щоб від населення якнайменше видістати для окупаційної влади, а як найбільше помогти бідному населенню. Покійний дуже часто наражувався навіть на арештовання, але це його не відстрашувало. Його безкомпромісова постава викликала капітуляцію тамошньої влади. Такий він остався у моїй пам'яті, і всіх його працівників і всіх громадян Жовківщини, що прийшли сьогодні, віддати покійному останню прислугу. Тому невимовний жаль стискає серце, бо відходить від нас незабутний наш Директор, Громадянин і Друг, один з тої генерації, що ціле життя турбувався долею свойого народу, працював для нього, карався довго разом з іншими лише за те, що працював для добра свойого народу. Та ласкавий Господь допоміг йому вирватися з тих страждань і уможливив йому прибути на вільну землю Вашингтона, щоби бодай на старші літа зажити спокійно, без страху, страждань і злиднів. І хоча покійний вже не мусів турбуватися про щоденне життя, одначе він цілий час болів над долею свойого народу. Він як громадянин-патріот не міг погодитися з думкою, що йому фізично не було можливим безпосередньо допомогти своїм найближчим на далекій Батьківщині, до відзискання своєї незалежности.

Нехай цих кілька скромних слів буде маленькою китицею рож у великому вінку вдячности населення Жовківщини за працю для добра свойого народу».

Не дочекав бідака – тато вільної України, про яку мріяв ціле своє життя. Службу Божу та похоронні відслужив о. Марко Дирда ЧСВВ, приятель тата ще з Жовкви. Тіло спочило на цвинтарі св. Михаїла у Гарфілд Нью Джерзі, США.