Якщо б мати не була полькою, то у наше вікно влетіла б граната (автор: Ждан Омелян)

Дата публікації допису: Jun 14, 2012 5:47:53 PM

Автор: Омелян Ждан, 1935 р.н., уродженець села Моринець Любачівського повіту

Вісник Любачівщини: Вип. 5. Львів, 2001. – 112 стор.

Кривавою раною для всіх українців був указ уряду колишньої Польщі, який проводив антинародну політику примусового виселення українців на територію УРСР, який без відома і згоди українського народу домігся у «вождя Сталіна» приєднання споконвічної української землі до Польщі. Ми виявились знедолені й беззахисні. Люди переживали, плакали, не хотіли переселятися в Совєцький Союз ще й тому, що були добре освідомлені про жорстокий деспотизм, про сваволю Сталіна та його прислужників.

Щоб примусити народ покинути рідну землю, свої хати, польський уряд застосовував методи сваволі. Робилося так. Було створено спеціальні карні експедиції, до складу яких входили: поліція, як основний кістяк, військо-польське і шумовиння з польського населення, яким не хотілося упустити можливість легкої наживи та демонстрації своєї активності у справі побудови «нової» Польщі.

Така експедиція складалася з трьох ешелонів. Перший ешелон у другій половині ночі непомітно наближався до села, оточував його живим ланцюгом, щоб не випустити нікого живим. Другий ешелон вбивав усіх мешканців села, починаючи з немовлят у колисці і кінчаючи старенькими людьми. В основному вбивці орудували так, щоб менше було шуму. Навіть дітей живими кидали у вогонь. Коли другий ешелон свою справу закінчував, до роботи приступав третій. Його завданням було: завантажити на автомобілі і вози людське майно та вигнати худобу. Після цього підпалювали хати. Горіли села.

Страшний спогад залишився у мене.

Прийшли «освободітілі» в наше село Горинець Любачівського повіту. 27.07.1944 р. мені було дев'ять років. Спочатку керувала адміністрація радянська. Вона вела свою роботу – вишукувала національно свідомих людей, щоб їх знешкодити (знищити). Цим займалося НКВД при допомозі польських націонал-шовіністів. Шукали тих, хто ходив до «Просвіти», хто брав участь у молодіжних національних організаціях типу «Сокіл» та ін.

Мій батько Іван Степанович Ждан ще в 1942 році збудував у Горинцях хату на вул. Село. Мали стайню, стодолу, сад. Нашу хату дерев'яну, з брусів, накриту бляхою, облюбував собі слідчий капітан НКВД. Він прийшов до нас і сказав: "Здесь я буду жить. Убирайтесь вон!» Помічником у нього був лейтенант (прізвище не пам'ятаю). Він заступився за нас: «Товарищ капитан, что вы делаете? У них маленький ребенок (моїй сестрі було два рочки).

– Что? На передовую захотел?! – відрубав старший підлеглому.

...Наш сусід п. Ожинський був заможній поляк. Мав гарну забудову, бо працював на залізниці. Мав велику пивницю, і там утримували людей, що були під слідством, котрих опісля вели на допит до НКВД. Кожного дня з цього льоху приводили до нашої хати арештованих на допит. Ми жили у стодолі. Варили їсти на вулиці. Після цього НКВД передавало арештантів до міста Ряшів.

Коли фронт відійшов на Сандомир, на р. Віслу, разом з ним відійшли і каральні органи (загони). Почала формуватись польська влада. Поставили війта. Був постерунок (поліція). Активізувались шовіністичні дії проти українського народу. Почались суперечки не тільки на побутовому рівні, але й на державному.

Першого вересня 1944 року я пішов у перший клас. Навчання велося на польській мові. Батько займався рільництвом, мав два гектари землі. Мати моя Соломія Михайлівна Ждан була домогосподаркою. У вересні – листопаді цього ж року активізувались польські боївки проти українського населення та УПА. Вони ходили по селах, вбивали українських священиків, українську інтелігенцію. Люди були перелякані. І, довідавшись про можливість переселення в Україну, окремі з них скористались нагодою. А тих, хто не хотів добровільно переселятись в Україну, виганяли силою, запихаючи їх у товарняки. На відправку поїздів доводилось чекати по кілька тижнів. Голодували.

Одного разу, в січні 1945 р., прийшов до нашої хати сусід, поляк Йосиф Цолта, начальник постерунку с. Моринець і сказав: «Якщо б твоя мати і її сестри не були польської національності, то давно у ваше вікно я б кинув гранату!»

У зв'язку з моральним і фізичним тиском на нас ми вирішили виїхати з Польщі в Україну. Адже мій батько був українець. Кожен мешканець рятував своє життя як міг. І мій батько теж хотів врятувати свою сім'ю.

– Що ж робити? – сказав він.

– Поляки нас б'ють, виганяють. Треба виїжджати з Польщі.

Батько як свідомий українець, колишній воїн УГА, котрий у 20-х роках покуштував польських лагерів, очолив групу і поїхав до Любачева для з'ясування з уповноваженим питання переселення.

У деяких документах записано, що п'ять відсотків українців тих поселень були налаштовані прорадянськи, але це неправда. Насправді люди виїжджали з обжитих рідних земель в Україну під загрозою. Батько був неписьменний, але свідомий, розумів, що діється навколо. Привіз із Любачева документи на депортацію. Його секретаркою була Марія Михайлівна Серкіс (1927 р.н.).

Оцінкою майна, худоби, збіжжя і т.п. займалась польсько-радянська комісія, яку очолював війт. Переселення здійснювалось ніби за бажанням громадян. Але яке там було бажання, коли на кожному кроці українців зустрічала смерть. Був просто грубий, нелюдський тиск з боку польської влади щодо нас українців. І як вона не маскувалась, мовляв, депортація робиться добровільно, але правди ніде діти. Правда була на очах. Все було примусово, про що стверджують очевидці.

Кордони між людьми (державами) ще з давніх часів робили політики. Для прикладу візьмемо розповідь Юрія Боровця у книжці «Шляхами лицарів ідеї і чину». У ній автор згадує: «Коли на початку двадцятого століття сильні держави світу знову ділили наші землі, то англійський політик Керзон перетягнув олівцем по карті через ріки Сян, Буг, і з того часу ця лінія одержала назву «Кордон Керзона»». Власне цю лінію з малими змінами сильні політики світу в Ялті і Потсдамі зробили кордоном між російською імперією і комуністичною Польщею. Відрізаними стали наші терени, де проживало понад мільйон українців: Холмщина, Любачівщина, Ярославщина, землі Перемишля, Сяноччина і великі терени Лемківщини аж під Краків. Вони споконвіку служили вікном на Захід. І цього разу кордон визначив не народ. Українці, звичайно, зазнали великих матеріальних і моральних втрат. Комісія визначала вартість майна «на око».

В офіційних документах було сказано, що для переселення населення з Польщі в Україну буде надано необхідний транспорт. Однак з транспортом були великі проблеми, бо йшла війна. Москалі казали: «Нам надо фашистов бить, а не вас переселять. Подождете!»

Тут стріляють, палять села, а народ український терпить. Батько зробив криївку в саду, щоб ховатись від нападів польської банди. Вже деякий час наша частка майна була на залізниці с. Горинець, а ми ще приживали дома. Наші документи на депортацію були оформлені 23.03.1945 р., а виїзду чекали до 31.04.1945 р.

О дев'ятій годині вечора подали на залізницю товарні вагони. Завантажували їх до третьої години ночі. Адже відправляли в Україну багато людей – 450 родин. Поширювались чутки, що наш поїзд підірвуть, не доїжджаючи до станції Новини Горинецькі (хутір). Була польська влада, але залізницею керувала радянська адміністрація. Попереду поїзда поставали дві порожні платформи, бо могли бути колії заміновані. Поїзд рухався повільно. На ст. Рава-Руська ми прибули о п'ятій годині ранку. Радянські прикордонники почали перевіряти і нас запитали: «Голуби есть? Оружие есть?» Мій брат мав у клітці дві пари голубів.

– Или открути головы, или отдавай голубей сюда! – вимагали прикордонники. Брат зі сльозами віддав голубів з кліткою.

Після ретельної перевірки всього ешелону поїзд відправили через Жовкву на Львів. На головному двірці Львова полонені німецької армії вели розчищувальні, будівельні роботи.

Як пояснив уповноважений, наше місце поселення було у с. Борщевиці, але воно вже було зайняте переселенцями, які прибули швидше. І наш поїзд відправили далі на схід, до станції Золочів. Туди ми прибули на 11 годину дня 1-го травня 1945 р Була гарна сонячна погода. Нас зустріли представники районної влади з рознарядкою. Наша сім'я обрала с Єлиховичі. Батько облюбував глиняну хату під бляхою. З неї мали виїжджати поляки. У цій хаті ми й поселились: батько, мати, брат Михайло, сестра Стефанія з чоловіком Степаном Косминою, молодша сестра Іванка і я.

За те майно, що залишилось у Польщі, ми одержали доплату – 300 крб.

Спочатку декотрі місцеві мешканці ставились до нас вороже, зневажливо. Обзивали депортованих: переселенцями, поляками, лемками, західняками. А в Польщі обзивали нас поляки: бандерівцями, кабанями... Ми думали, що хоч від українців будемо мати підтримку, але її не було на початках. Слава Богу, що згодом на нас почали дивитись краще і ліпше ставитись до нас. Ми порозумілися і навіть здружились з місцевим населенням. Стосунки і життя внормувались. Почали одружуватись місцеві хлопці на наших дівчатах і навпаки. Брали переселенців за кума чи куму Дружно ми й дожили до того часу, що Україна стала незалежною. І добре пам'ятаємо, як насильно втягували людей до колгоспу, як працювали в колгоспах, як нам оплачували за нашу працю.

Тепер маємо вільну Україну і зазнаєм інших труднощів. Але і так все не буде, надія на краще життя не пропала. Однак якось моторошно на душі, коли щось не ладиться. П'ятдесяту річницю депортації кримських татар Верховна Рада України 2-го скликання вшанувала хвилиною мовчання, а про депортацію населення із Закерзоння навіть не згадала.

Я прожив в Україні все своє свідоме життя. Працював на шахті, одружився тут, виховав дітей. Маю друзів і поважаю людей. Люблю і поважаю Україну і ту землю, де я народився, звідки походить моє коріння. Ми не винні, що з нами зробили політики. До переселення змусили нас вони.

Я пам'ятаю, як звали мого діда, бабцю, вуйка, вуйну та інших родичів. І хочу, щоб мої діти, внуки знали про своє родове коріння. Хочу щоб вони навчились цінувати і шанувати життя на землі. Адже краще гірка правда, ніж солодка брехня. Ще стоячи перед Пилатом, Христос сказав: «Я на те уродився і прийшов у світ на те, щоб свідчити істину».

Ой як потрібні нам сьогодні людське одкровення, сумлінна праця, шана і любов. Бо без них вимремо, як динозаври. Як казав філософ: «Великий скарб – мудра голова, а ще більший скарб – мудрість життєва». І жити потрібно. Одне слово, ми живемо – і в самому житті вже наше щастя.