З пережитого… Спогади. Частина 2 (Автор: Зеленюк Олесь)
Дата публікації допису: Jun 03, 2015 10:57:1 AM
Хрест з обгорілого дуба
Облави більшовиків по селах продовжувалися. Пам'ятаю, що в усіх районних центрах області в один день полонених стрільців вішали з кляпами на вустах. Жертви з накинутими на шиї петлями стояли на платформі машини, яка під'їжджала до шибениці і тягнула за собою повішених.
А під кінець березня, коли ще лежали сніги, москалі розгорнули широкомасштабну облаву під назвою "Червона мітла", яка охоплювала великий терен з кільканадцяти сіл.
Тож і в село Камінь, яке мало близько 300 дворів, заїхав великий відділ каральників. Розставили навколо стійки і почали детальний обшук кожного селянського господарства. Обшукували кожну хату, кожну будівлю, кожне подвір'я.
Я ховався в нібито надійному бункері в стодолі під копицею сіна. Бункер був глибокий, обмурований усередині цеглою, а з нього, знявши декілька цеглин, можна було перейти в інший сховок і заставити себе цеглою. Вхід до бункера закривався дошкою, яка на метрову висоту була вкрита сіном. У господаря був хлопець Мілько, який потаємно збудував цю криївrу як надійний захист перед ворогом. Це була друга хата при в їзді в село. І під час облави я добрався туди. В селі були заховані поранені стрільці за 7-8 хат від мене в одній бідній хатині, в якій проживали вдвох бездітні старенькі Петро і Параска Несплюки. Хатина була дуже убога, пошита сніпками, стіни збиті з побілених дощок. З таких же дощок була зроблена і перегородка, за якою ховались два молоденькі поранені стрільці УПА, років 20-22. Одного звали Володя, як його ім'я чи псевдо – не знаю, імені другого не пам'ятаю.
Доходять до нас вістки про вбивства, арешти в селі. Москалі шаленіють... Прийшла черга і до стареньких Петра і Параски. На їхнє подвір'я увірвалась ватага москалів, і до згорбленої кіфозом хребта Параски, яка вийшла з хати, старшина закричав: "Хозяйка, кто у вас дома єсть?" – "Нікого у нас немає, ми тільки двоє зі старим", – відповіла Параска. "Ну смотрі, єслі нє скажеш правду, хуже будєт вам", – закричав озвірілий старшина. Почався ґрунтовний обшук на стриху, звідти знайшли вхід до сховку, прорубали стіну, за якою були заховані хлопці. Впали дошки, стрільці викинули гранату, але вона нікого не вбила, тільки поранила одного солдата. А стрільців витягнули зі сховку, зв'язали їм обом руки, пов'язали Петра й Параску, затягнули до хати, закрутили дротом двері, зігнали всіх сусідів, в тому числі й мого господаря, на подвір'я до Несплюків, облили хату бензином і запалили. Хата під соломою і швидко , спалахнула, і тільки було чути голоси приречених на мученицьку смерть. На це видовище прибула чимала кількісні "облавників" (так називали каральні відділи по усіх селах) з , вигуком: "Смотрітє, со всємі вамі так будет, єслі кто-то будєті держать бандітов!"
Мій господар прибіг з цієї акції переляканий, відкрив бункер і закричав до мене: "Докторе, утікайте, бо москалі спалят мене і всіх нас поб'ють". Не допомогли всі мої переконливе слова, що наш бункер надійний, що у випадку його викритт яя перейду в другий, господар нервово вимагав: "Ні, ні, нізащо, втікайте, поки не пізно!" Я зрозумів, що у цьому сховку не втримаюся, вийшов з бункеру, подався в напрямку недалекого яру, падаючи в сніг. Бачу, як димить, догоряючи хатина Петра і Параски, чую крики облавників. Бачу, спокою у селі немає. Броджу, а радше пересуваюсь по цьому яру, а сонце вже на заході, на деревах злетілось гайвороння і кряче, і кряче, а я молюся до Господа і Божої Матері і думаю, що може востаннє бачу захід сонця. Стемніло...
Усе стихло, в селі чути гавкання псів. Я вибираюсь з того сховку-яру одеревілий від страху і холоду, через поле прямую до Петранки. Дійшов до хати, стукаю, прошу, щоб впустили, та дарма. Ніхто не відзивається і не впускає мене. Вступив у рівчак з водою, перемочив ноги, набрав води в чоботи і знову виходжу на поле між Каменем і Петранкою, де чорніють купи гною. Недалеко був березовий хащівник, де знаходився бункер. Навкруги тиша, тільки чути гавкіт псів зі села. Про цей бункер я знав, але як знайти його серед ночі?
В одній з куп гною, далі від дороги, я спорудив з гілок буду, нагорнув на неї гною, заліз, прикривши вхід гноєм. Через декілька годин з Каменя відійшли вбивці у бік до Перегінська – чути було їхню лайку і гамір. Я виліз із свого сховку, бо вода вже повністю замочила мій одяг, і подався в хащівник, віднайшов бункер, відкрив і ступив туди, де було повно води. День був короткий, але видався мені роком. Ноги набрякли, появилися лімфатичні вузли, ступити не можу.
Але, слава Богу, люди наче відчули мою біду, знайшли мене в хащівнику, зробили з гілок ноші, занесли до села, обігріли, і я, молодий, швидко відійшов.
А що ж сталося з моїми важко пораненими хлопцями? – мучило мене питання. У Володі прострілена, загіпсована нога, у другого – переламана рука...
Мені розповіли, що вони згоріли в хаті разом зі своїми господарями. Останки їхніх тіл люди зібрали у спільну домовину й похоронили по-християнськи.
Біля тієї хати ріс дуб, який від вогню обгорів з однієї сторони. Селяни зрізали його і на тому місці поставили витесаний з цього дуба хрест і проходячи біля нього, знімали шапки і ставили хресне знамення.
На цьому місці я був у 50-х роках. Дерев'яний хрест замінений залізним, на місці старої хати стоїть нова забудова. Я мовчки, з болем у серці, підійшов до цього святого для мене місця.
Восени 1945 року я був у селі Камінь. Черговий станичний села (бо до нього вже були два вбиті) Матвій Йосафатів зустрівся зі мною, щоб вирішити деякі справи, зв'язані з моєю роботою. Сам Матвій – молодий хлопець, красивий, кремезний, з чорним чубом, високий, з притаманною йому усмішкою. На дворі було мрячно, сиро. Коли ми віддалилися від хат, вийшли на галявину, здалека побачили озброєних "облавників", які прямували до села. Ми розбіглися, я – між хати, а він – мабуть, до свого сховку вниз від хат через галявину. Його наздогнала ворожа розривна куля, яка, влучивши просто в серце, як потому мені розповіли, вирвала його з грудей і залишила велику рану.
У селі вже були сексоти, які донесли, чий то син, тож прийшли до хати Йосафата і запитали його матері: Тдє твой син?" Це була багатодітна родина, і мати впевнено відповіла: "Не маю сина!" Батько Матвія – статечний господар, старший за віком, з довгим сивим волоссям, з бакенбардами біля вух.
Вбивці витягнули матір з хати, довели до вбитого сина, а він лежить з великою раною в грудях, з розкішною чуприною і наче усміхненими устами.
"Кто ето?" – запитали. Мати, мабуть, боялася репресій і переслідувань і відповіла: "Не знаю!" – "Врьош, ето твой син – бандіт". Мати не витримала і зі сльозами на очах кинулася до тіла вбитого сина, ридаючи й омиваючи його материнськими сльозами. Сусіди ледве відтягли її від мертвого.
І скільки в той час можна було бачити і чути материнського болю, розпуки і страждань. Весь час доходили чутки, що когось вбили, когось заарештували. Московське сито пересівало люд Галичини, але в багатьох випадках карателів наздоганяла повстанська куля. Москалі час від часу навідувались до того чи іншого села, інколи цілими групами. Якось недалеко від школи загубили свою військову торбу і люди підібрали її і передали хлопцям з СБ. В сумці нічого особливого не було, увагу привернув список, у якому були записані прізвища людей зі села, проти яких у дужках були виписані якісь назви чи то їх псевдо. Це був явної провокаційний крок НКВД. Хлопці з СБ зорієнтувалися що це провокація для знищення українців і всього національно-визвольного руху, т. зв. бандерівщини.
З цією ж метою спеціально формувалися навчальні відділи під Ленінградом і Москвою. Там вони вивчали галицький діалект і опісля під виглядом бандерівців грабували селян та чинили над ними жорстокі розправи. Все це робилося з метою провокацій, спрямованих на дискредитацію визвольної боротьби українського народу.
Операція НКВД "Бочка"
У 1947 році енкаведисти практикували операцію під назвою "Бочка". Суть її полягала в тому, що заарештованого чи затриманого учасника підпілля або взагалі кого-небудь із ознайомлених з повстанським рухом везли в район або область. По дорозі потрапляли на засідки, організовані відділами НКВД, які виступали в ролі повстанців. Під час засідки, обстрілювання, сум'яття заарештований тікав від конвою і був ніби звільнений "бандерівцями". Жертву приводили в бункер або інше безпечне місце, і там енкаведисти, виступаючи в ролі "бандерівців", ретельно випитували все, що лише можна було довідатися від "звільнених". Таким чином багато людей мимоволі ставало жертвою Цих провокацій. Чимало було провокаторів і в органах СБ, які вміло пристосувалися до ролі зрадників під личиною "відданих" УПА.
Наведу тільки один відомий мені приклад. Надрайонним провідником СБ Калущини був "Артем", родом зі Сваричева біля Рожнятова, який загинув у 1945 році. На його місце призначили "Орленка", родом із Долини, члена ОУН до 1939 року. Він був завербований органами НКВД ще в 1941 році разом зі своїм братом, про що свідчать дані з першого тому "Незбореної України". Жахливу роботу енкаведиста-карателя виконував у ролі активіста-керівника СБ. За його доносами заарештовано чимало людей, багатьох знищено фізично. Жертвою цього енкаведиста стала "Уляна". За його сприяння заарештували медичну сестру "Невідому" та Нюсю Келебай. У 1946 році за його доносом заарештовано "Степанівну", надрайонну провідницю Калущини. Під час арешту вона намагалася застрелитися, але лише поранила себе в голову і була паралізована, та не оминула тюремного покарання. Після закінчення збройної боротьби українського підпілля "Орленко" у званні старшого лейтенанта працював у КДБ в Дрогобичі. Там із ним зустрівся Богдан Білас, який прибув з Воркути після звільнення з табору і проживав у Трускавці.
Влітку 1946 року до мене в село Камінь прийшов "Скала", зв'язковий "Роберта", із запискою, щоб прибути до нього, а звідти буде можливість переправити мене за кордон. Я мав деякі сумніви щодо цієї можливості і дав негативну відповіді вирішив залишитись у підпіллі і ще трохи перечекати.
Мій арешт
Настав 1947 рік. Зима була люта, щоразу важче підпільникам, на снігу видні сліди, до криївок доступу не було. А "червона мітла" шаленіла, перетрушувала села, хутори. Мене найбільш турбувала думка про поранених та хворих, бо і надійних сховків залишилося мало, і медикаменти добувались щораз важче. Я незмінно перебував у Камені; тут і люди до мене приязні, і найголовніше, тут знаходилася основна шпиталька. Якось у лютому я переночував у бункері, а зранку мав намір піти до хворого на другий кінець села. По дорозі повернув до хати Андрія Камінського – патріотичної та інтелігентної родини, там можна було поспілкуватись, дізнатися сільські новини. Син його Микола, станичний, став жертвою свавілля есбіста – провокатора "Орленка", який побив його за "нібито неналежне виконання обов'язків". У результаті у нього почалися постійні нестерпні болі голови, які й спричинили передчасну смерть. Залишив двоє маленьких дітей, котрими опікувалися дід та бабця Камінські. Мені було відомо, що там, у коморі, через коридор, є сховок, подвійна стеля із дощок. Пропонували скористатись ним. І в цей трагічний день я сів на лавці і, спершись на руку, задрімав. Бабця поралася біля печі, бо першим кроком було нагодувати підпільників. А господар вийшов на двір обійти господарку. Не встиг я навіть як слід задрімати, як почув над собою різкий оклик: "Стой, рухи вверх!", і до хати вдерлося щось із десяток озвірілих, озброєних людей з залитими люттю обличчями та диявольськими поглядами. Наставили дула пепешок і кинулися мене обшукувати. Із кишені мого плаща витягнули пістолет "Вальтер", що його подарував мені один з провідників, з руки зняли годинник (я як лікар завжди носив годинник), з пальця стягнули дорогий перстень. Вот "бандьора", перегукувались між собою; звичними для них методами, штовхаючи, частуючи прикладами, вивели мене з хати, заштовхали на віз, запряжений господарськими кіньми, обсіли кругом, як гайвороння, і повезли до Рожнятова.
Чому так сталося? Ні, мене ніхто не спровокував, ніхто не показав пальцем, а господар, вийшовши із хати, побачив, що стежкою суне ціла зграя. Він швидко біг до хати, щоб мене застерегти, але вороги його випередили, бо пильно стежили за рухами кожної людини.
Здавалося окупантам, що вони спіймали когось із дуже високопоставлених осіб підпілля, судячи з мого одягу та речей, які в мене забрали.
У Рожнятові заштовхнули мене в камеру із заґратованими вікнами, а потім негайно повели на допит, мабуть, до найголовнішого каґебіста.
А в голові весь час нуртувала думка, щоб лише не потерпіли через мене мої добрі господарі Камінські, та хоч би облавники не натрапили на жодного пораненого повстанця, а їх налічувалось у Камені близько десяти. Знаючи про страхітливі методи допитів, я весь час думками линув до небес і просив: "Господи, допоможи мені витримати і нікого не зрадити. Бо чому ж би мали постраждати через мене ці добрі, великодушні селяни, які своїми вчинками взяли добровільно на свої плечі великий тягар визвольної боротьби!"
Ось я стою перед демоном-каґебістом: "Гаварі всю правду". Розказав про себе приблизно, а у відповідь почув: "Врьош, ти гаварі нам правду, ми обо всьом узнаєм, а сєйчас только скажи: кто і гдє тєбя прятал в етой проклятой дєрєвнє?" Я далі вперто повторював, що ховався у стодолі без відома господарів. А після моїх зізнань поїхали енкаведисти у хату Камінських, все обшукали, але господарі встигли криївку розібрати.
Допит тривав, а я твердив одне і те саме: ховався у стодолі уночі, а ранком зайшов до хати зігрітися, бо у селі до хати мене ніхто не пускав. Я фактично весь час перебував у лісі, а то випадково появився у селі, бо відбився від сотні "Чорноти". Ще кілька банальних питань та одних і тих же відповідей, за які мене добряче побили.
Другого дня мене із зв'язаними руками відправили до Калуша. Полковник НКВД лаконічно спитав: "Кто ти такой?" Без вагання я розказав, що мене у 1944 році незнані озброєні люди схопили і завели до лісу, і я там перебував весь час, працюючи медиком. "А почему до сіх пор нє прішол к нам с повінной?" – допитував полковник. "Боявся і вас, і їх", – була коротка відповідь. "Ну, подожді, – сердито крикнув чекіст, – ти нам єщо запойош!", – і натиснув гудзик на своєму столі.
Увійшов конвой, по команді "руки назад" і "вперед" повів мене коридором до в'язниці, розташованої за будинком. Заскреготали ключі, і я опинився в камері. Там було з 15 осіб, які сиділи на зліплених з дощок нарах, внизу і нагорі. Я став посеред камери, не знаючи, що мені далі робити. Співкамерники допитливо приглядались до мене, бо я, на їхню думку, був дуже пристойно вбраний. "Ну, і "бандьора" попався нам", – вигукнув якийсь чорний бородань. Тут я зауважив, що в кутку сидить знайомий мені чоловік. Він ледве помітно моргнув оком, і я впізнав у ньому брата Капітанової. Так, це був Андрій Томашівський, мешкав на Височанці. Чому він потрапив туди, я довідався через багато років. Велика його провина була перед "Родіною", бо у 1941 році, коли проголошували самостійність, він повісив на високій трубі на саліні (комбінат добування калієвих солей) синьо-жовтий прапор. За це його заарештували, засудили, і він пізніше помер у лагерах. Хтось із хлопців посунувся на нарах, мені дали місце, принесли якусь їжу – це мав бути обід. Черпак рідкої баланди або каші. Голосно говорити заборонялося. З твердим переконанням, що тільки молитва може нас врятувати, ми звертали свої прохання до Всевишнього, в надії, що вони будуть вислухані.
Почало смеркатись, і, як звичайно, почувся оклик: "На оправку!" Біля мене сидів молодий хлопець із Підмихайля. В мене не було ніякої думки про втечу. Взяли "парашу" (це був великий баняк) і сходами подались униз, де був каналізаційний люк. Але тут, мимоволі, без будь-якого наміру тікати, я вирвав парашу із рук хлопця і вилив усе на голову конвоїра, який стояв неподалік на східцях. Конвоїр упав, а я схопився та кинувся тікати задніми дверима. Пробіг одні двері, почув, як від пострілів сиплеться скло, пробіг другі, треті, а через четверті вибіг на вулицю. Перебіг вулицю і метнувся в напрямі "Маслосоюзу", а навздогін мені сипалися черги із кількох автоматів. Був я у чоботях, так званих "англійках", а вони дуже ковзалися, і я упав. Наді мною тут же зібралась ціла зграя чекістів із автоматами. Куля поранила мене в палець, а вони зі скаженою люттю почали гамселити мене автоматами, чобітьми. Так побили, що я три дні не бачив нічого на очі, коли хотів глянути, то рукою піднімав повіки.
Запроторили мене у зовсім порожню камеру, шпурнули крізь двері мій плащ, а зранку, вдягнувши наручники, кинули на вантажну машину і відправили до Станиславова. Знову скрегіт залізних брам, спочатку потримали мене в пивниці, а потім запровадили в камеру, переповнену мужчинами, які сиділи просто на підлозі, оскільки жодних нар тут не було.
У камері довжиною п'ять метрів, завширки не більше – трьох, усіх нас було двадцять двоє. Вгорі маленьке заґратоване віконце, через яке не пробивався навіть маленький клаптик неба, в камері духота та тіснота. Добрі люди потіснились, і я примістився між двома хлопцями. Ще до того часу зняли мені наручники, і тепер тільки відходили руки. Час від часу відкривалось "очко", і пильне око наглядача перевіряло, чи не спить хто.
Режим такий, як у всіх в'язницях: о шостій рано підйом, потім сніданок – шматок глевкого хліба і чай, далі обід, вечеря, а об 11-й – "отбой". На допити викликали тільки вночі. От і до мене дійшла черга.
Заклавши руки за спину, я під озброєним конвоєм проходив довгим коридором у кабінет слідчого. Сидів він за масивним бюрком, а над ним на стіні – зловісний портрет Берії. На досить великій відстані крісло чи табуретка, на яку мені дозволено сісти. Представився: "Я капітан НКВД Жадан, мені доручено вести слідство по вашій справі. Розмову вів російською мовою. Вимагав бути "чєстним і откровєнним", що значило розказати все про підпілля, а особливо – про людей. Найперше треба заповнити анкетні дані. Ні слідчий Жадан, ні попередні не вірили, що я уродженець Вінничини, тому що я так оволодів галицьким діалектом, що це викликало у них сумніви. А може, то вбито Зеленюка, а під його документами ховається хтось інший, використовуючи його біографічні дані?
Я розказав, що вчився в Одесі. Тут Жадан підійшов ближче до мене і накинувся. "Ти же наш, одєскій! І как ти можеш бить ізменніком Родіни? Тебя виучила совєтская власть, попав в такую ситуацію, ти должен расказать всьо, что відєл і знаєш". Я завжди твердив своє. Були моменти, коли лють брала гору, і слідчий, затиснувши кулаки, підбігав до мене і кричав, аж слина бризкала з рота: "Ви хотєлі України? Ми вам дадім такую Україну, что у вас глаза вилєзут!". І тепер, через п'ятдесят літ після слідства, на десятий рік незалежності, часто згадую, що пророкував мій слідчий.
Мене, як усіх інших, викликали на допит тільки вночі. Аж якось викликали вдень. У кабінеті слідчий сидів за своїм столом, а я, звернений до нього обличчям, почув, що за мною відчинилася двері, і хтось увійшов. Слідчий звернувся до прибулого зі словами: "Посмотрітє на етого чєловєка". І велів мені обернутись. Я повернувся і занімів. Побачив перед собою свого батька, постарілого, згорбленого, який крізь сльози промовив: Та це ж мій син, Льоня". Я батька не бачив сім років, і коли я його побачив таким, мені було дуже боляче.
Тоді слідчий з притаманною йому злістю процідив крізь зуби: "Вот, ви і опозналі друг друга. Вот как, Ніколай Йосіфовіч, ваш старший син Павел прошол героєм всю войну, защищал родіну, бил тяжело ранєн і вєрнулся домой, а вот етот ваш син – бандіт, враг родіни". Ці слова так вразили мене, що я, не думаючи нічого, крикнув: "Татку, неправда, я не бандит". – "Молчать!" – крикнув озвірілий каґебіст і відправив мене в камеру.
І так я нічого й не довідався ні про маму, яка днями важко відробляла трудодні, а ввечері і ночами проливала сльози, ні про сестер, зрозумів тільки, що брат Павло був поранений на війні і повернувся додому. А з батьком ми зустрілись аж через багато років, коли мене звільнили. Після цієї очної ставки моє слідство тягнулося ще довго. Ніяк не могли змиритися кагебісти з моїми відповідями, що я нікого не знаю, ні з ким не був зв'язаний, тільки з лісом. Тому, що я по справі проходив сам – не мав ніяких свідків, мені було легше. Ще влаштували мені одну очну ставку з надрайонною провідницею "Степанівною", але ми одне одного "не впізнали", а друга очна ставка була з селянином із Каменя – Музикою, батьком санітарки Наталки, яка мені допомагала під час операцій. Я про неї ніколи не згадував. Після звільнення я навідався у село Камінь, зустрівся з хворою Наталею, і довідався, що батько її став жертвою свавілля "Орленка" (більшовицького агента).
Ще одну очну ставку влаштували в тому ж кабінеті з чоловіком середніх років, але його я й справді не знав. У жовтні моя справа закінчилася, був суд у військовому трибуналі, який містився поза приміщенням КҐБ. На суд вели нас велелюдними вулицями, перехожі із жалем помахували руками, а в декого і сльоза закапала ...
Вирок суду був: 10 років ув'язнення і 5 років позбавлення прав.
Через кілька днів відправили нас у пересильну тюрму до Львова, яка містилася на вул. Пелтевній (тепер - проспект В.Чорновола). Тут були бараки, тіснява, гамір, зустрічалось багато знайомих, розпитували про життя на волі у тих, хто прибув до в'язниці пізніше. Харчування було як у тюрмі, але дні і ночі вже без слідчого терору.
Дорога в Сибір
Прощай, дорога Україно,
Прощай, українська земля,
Витай нас, чужа сторона.
Через тиждень етапом нас відправили у вантажних вагонах на довгі роки в далеку дорогу, щоб відібрати фізичну силу на важких роботах для розбудови Російської імперії. Багато з тих, хто у той час покинув рідний край, вже ніколи не повернулися в Україну, закінчили своє життя далеко-далеко у пустинних степах Казахстану, тундрі, сибірських непрохідних лісах чи у вічній мерзлоті Півночі.
Маршрут, довгий і важкий, тривав декілька тижнів з великими простоями, під час яких проводилися перевірки, обшуки, а інколи й побиття.
Наш довгий ешелон із в'язнями зі Львова прибув до районного центру Свердловської області Івделя, віддаленого від обласного центру на 600 кілометрів. Привезли нас на пересилку Івдельлагу, який чомусь називали "Хімкомбінатом". Була це велика табірна зона, загороджена високим частоколом, поверх якого кілька разів протягнуто колючий дріт, по кутах обставлена сторожовими вежами з кулеметними гніздами і потужними прожекторами. В зоні стояло багато довгих бараків і було кілька тисяч в'язнів, серед яких чимало "битовиків" (суджені не за політичними статтями) і "блатних", тобто людей із злочинного світу. А блатні – злодії, вбивці, для яких рідною домівкою була тюрма і концтабір, – після відбуття терміну покарання чи звільнених за амністією невдовзі знову вчиняли якийсь злочин і поверталися в ув'язнення з новим терміном покарання.
Культ блатних в СРСР дуже поширений, і це був великий тягар для політв'язнів, бо блатні разом із табірним начальством докучали і тероризували нас. На роботі вони не працювали, тільки сиділи біля вогню, а норму їхньої праці відпрацьовували політв'язні, про що вони, насміхаючись, говорили: "Пашите за нас, бандери!" Коли ми одержували посилки, вони просто приходили з ножем і все забирали.
На другий день перебування на пересилці я познайомивсь з греко-католицьким священиком із церкви Преображенні Господнього міста Львова, отцем Юриком. Це був мужчина високий, статечний, старший за мене (1912 року народження), людина освічена, інтелігентна, цікава у спілкуванні. Він потіснився зі своїм сусідом на нарах і біля себе примістив мене. Ми вели з ним довгі розмови. Він розповів мені про вбивство о. Костельника у Львові. Я не дуже дивувався, бо за Сталіна священиків вбивали часто. Але коли він розказав, що у Львові відбувся у 1946 році так званий "собор", на якому за вказівкою Сталіна зліквідовано Греко-Католицьку Церкву, я зрозумів трохи більше: антихрист і безбожник, Сталін узяв собі як зброю релігійну програму, щоби зліквідувати визвольні змагання у Галичині. Бо то тільки справжній антихрист міг віддати Греко-Католицьку Церкву під Московський Патріархат! Російська церква служила тільки інтересам Росії, як царської, так і сталінської. Все це мене приголомшило, а коли я ще й довідався про арешт єпископів та священиків, то зрозумів усе: не буде своєї Церкви – не буде народу. Трагічні наслідки т.зв. "унії" ми бачимо на наших землях і досі. Скоро нас із отцем Юриком розлучили, і його відправили невідомо куди.
На пересилці існував табірний стаціонар, де медсестрою працювала киянка Ліда, студентка медичного інституту, під час німецької окупації вона студіювала у Відні, за що її ув'язнили.
Ще декілька днів побули ми на пересилці, і нас знову відправили у далекий етап. Дорога була важка, треба було пройти лісом добру сотню кілометрів. Бездоріжжя, покинуті шпали, люди, змордовані і виснажені пересилками, без одягу, харчів, брели снігами. Навколо тільки самі сосни, а деколи крізь розлогі крони прозирали клаптики голубого неба. Десь далеко вимальовувалася дірява стіна горбатого Уралу. І навкруги озвірілий конвой зі псами. На ніч зупинялись у зустрічних лагпунктах, падали знесилені на підлоги і мертвим сном засипали і біля залізної печі.
Аж на третій день нашої мандрівки сніжними засипами ми добрались до 10-ОППУ-Івдельлаг. На вечерю дали по ложці баланди, а потім загнали нас до брезентового намету, де горіла залізна пічка. Ми, втомлені, полягали на голі нари, притулились один до одного, і так зігрівались. Вранці я прокинувся, а головою поворушити не можу. Що таке? Виявилося, що волосся примерзло, і треба було його відривати руками. Дальший етап пролягав ще тридцять кілометрів у глибину тайга на 41 лагпункт, що став для мене постійним житлом до 1951 року.
Начисляв цей табір близько 600-800 осіб. Тут мене здивувала велика різноманітність національностей в'язнів. Переважну більшість становили українці із західних областей, опісля за чисельністю йшли громадяни прибалтійських держав, а далі кого тільки не було: і росіяни, і татари, і грузини, словом, від А – до Я. Росіян було найбільше у рядах т. зв. "блатних". Страшний контингент злодіїв, бандитів, кримінального елементу, які доносили начальникам, нікого не слухали і в страшний спосіб знущалися з політичних в'язнів. Їм усе сходило безкарно. Тут, у зоні, були чотири великі новозбудовані дерев'яні бараки, барак-стаціонар, канцелярія містилась окремо. Окремо "баня", а в самому кутку "БУР" (барак посиленого режиму), де у нестерпних умовах, дуже часто незаслужено, закривали в'язнів. Сатанинське царство. Начальником лагпункту був фронтовик Бебекін, кульгав на ногу, а окрім нього, – велика кількість наглядачів. Основні роботи – важкий лісоповал. Треба було зрізувати велетенські, майже сторічні сосни, висотою 20 метрів, і все вручну, і завжди виконувати норму.
Режим дуже важкий: о 5-ій – підйом, сніданок – 300 грамів хліба і ніби чай, опісля "розвід" – це значить усіх виводили під вахту і після декількох перекликів на команду: "Стройся!", сформувавши у п'ятірки, виводили за вахту. Працювали по 10-12 годин, бо кожне звалене дерево треба було обрізати від гілок і штабелювати. Недалеко текла річка, по ній сплавляли дерево в Івдель, а вже звідти залізницею в невідомому нам напрямі. Коли хтось перевиконав норму, то йому давали більшу пайку хліба, але це траплялось рідко, таких щасливців було мало. Харчували дуже погано, зранку – чай, на обід – зупа, в якій плавав кусок гнилої капусти, і каша. Інколи траплявся шматок риби. В'язні почали хворіти, переважно цингою, а взагалі з'явилося багато дистрофіків.
Одного разу трапився такий випадок. Мені як лікарю довелося працювати ніби в підпільних умовах. Звалювали високу сосну, і вона, падаючи, розбила нижню щелепу ще молодому хлопцеві. Ніякої шини, звичайно, не було, я зробив дугу із алюмінієвої миски, наклав пов'язку (хтось розірвав свою майку), і так відправили хлопця у стаціонар.
Конвой особливо перешкод не чинив, бо їхнім завданням було тільки пильнувати, щоб хто не втік. Виснажлива праця, постійне недоїдання вкрай знесилювали. Зовсім знеможених і виснажених забирали в ОП (оздоровчий пункт). Звідти не виводили на роботу, давали трохи кращу їжу і через тиждень чи два знову повертали у бригаду на загальну роботу. Добре почувались у таборах блатні, які відбирали у в'язнів посилки з дому, нерідко забирали і хлібну пайку. В їдальні діставали більший черпак каші, злісно погрожували роздавачам їжі, якщо ті не виконували їхніх вимог. Це був привілейований табірний клас, який підтримувало і з яким консолідувалося табірне начальство.
Мені, як медичному працівникові, пощастило працювати у стаціонарі цього лагпункту, який містився в одному з бараків під самою забороненою зоною. Це був новий барак, на нарах лежали хворі, а лікарем там працював москаль Іван Захаров, старший від мене, засуджений за антирадянську пропаганді терміном на 10 років.
Ми домоглися перебудови бараку на будинок лікарняного типу за рахунок встановлення відповідних перегородок.
Умови праці були складні. Ліків дуже мало, великий дефіцит хірургічних інструментів, вкрай необхідних, бо травм на лісоповалі було багацько.
У табірній конторі бухгалтером був Василь Юрчик родом із Брошнева Калуського району, з яким ми познайомились і стали близькими приятелями. До арешту він працював на Брошнівському лісокомбінаті, заарештований за статтею 54-11, засуджений на десять років ув'язнення і п'ять років позбавлення прав, звинувачений у співпраці з ОУН. Цією дружбою я дуже дорожив, бо мав однодумця.
Днювальним у стаціонарі був Антоняк, також родом із Станиславівщини. Неподалік від нашого лагпункту був табір прибалтів, серед них найбільше естонців, близько 600 в'язнів. Багато з них померли, не перенесли важких умов і непосильної праці на лісоповалі. Переважно інтелігенти, ці тендітні люди не витримували нелюдських табірних умов. Лікарем у їхньому лагпункті був німець.
Важкі табірні умови ускладнювалися постійним недоїданням і пограбуванням блатними. Тому в'язні сталінського режиму ставали дистрофіками і такими покидали цей світ. На боротьбу з повноваженнями блатних вони були неспроможні. Більш витривалими виявилися литовці. Вони працювали здебільшого на загальних роботах. Доля звела мене з латвійцем Яном Тригулісом, інтелігентною людиною віком понад сорок років. Дружина його працювала у Ризькій консерваторії, і на моє прохання прислала мені медичну книжку "Амбулаторна хірургія" Бердяєва.
Пам'ятаю випадок, коли захворів начальник лагпункіу Бебекін, у нього була флегмона стегна. Лікар Захаров хотів відправити його в Івдель у спеціалізований стаціонар за 140 км від нас, але Бебекін, незважаючи на своє становище, звернувся до мене, лікаря-арештанта. До нього під строгою охороною провів мене конвой. Я запропонував йому зробити операцію вдома, пояснюючи, що в цьому втручанні не буде жодних складностей. Операцію провів під хлоретиловим наркозом, зробив розтин у довжину для витоку гною, вставив туруну з гіпертонічним розчином, і після цього хворий одужав.
Лікар Захаров незабаром поїхав на переслідство, і я залишився на роботі сам.
Життя людини – вартість 15 рублів
Шалів сибірський буревій, тріскучий мороз дошкуляв нам у глухій тайзі. Табірники-каторжани ледве переносили холодні зими, а літом мушва виїдала очі. Хоч навкруги табору влітку було лісове багатство, всякі ягоди, та ми доступу до них не мали.
І запам'ятав я один дуже трагічний випадок. З усіх конвоїрів один наділявся особливою жорстокістю. Низького зросту, з виразним горбом, мабуть, від сколіозу. В'язні називали його "Пєтушком".
Одного разу влітку, гарного погідного дня він вивів бригаду на роботу і підступно порадив молодому хлопчині підсунутись під колючий дріт, щоб нарвати ягідок. Наївний хлопець спробував збирати ягоди за дротом, а "добренький" конвоїр "Пєтушок" одним пострілом забрав його життя. Казали, що за вбивство одного в'язня нібито "при попиткє к бєґству" нагороджували премією в сумі 15 рублів...
У таборі лютував голод, в'язні збирали на смітниках залишки їжі, різні недоїдки. Час від часу приїжджала медична комісія і перевіряла стан здоров'я табірників. Зовсім виснажених відправляли до ОП на два тижні. Після цього оздоровлення їх знову повертали в робочу бригаду. Краще виживали в таборах т. зв. "придурки". Були це працівники контори, санчастини, нарядники, електрики, робітники кухні, пекарні. Дуже важко доводилося робітникам, яких називали "роботягами": під кінець місяця вимагали перевиконання планів, тоді працювали без вихідних.
Так один за одним минали робочі дні. Урізноманітнювались вони лише листами від рідних. Про одну свою посилку не можу не згадати. Це була пачка з Брошнева від матері "Гаркавенка". Про мою табірну адресу його родина довідалася від Василя Юрчика.
І от надійшов 1950 рік. Під осінь почали готувати етап у карагандинський лагпункт. Відбирали всіх політв'язнів, крім статті 58/10 і 54/10 – це антисовєтська пропаганда, а всіх і інших готували до від'їзду. Я з Василем Юрчиком також потрапив у список, але начальник Бебекін цього разу відстояв мене, і я залишився, хоча й не надовго.
У лютому 1951 року готували другий етап, де було вписане і моє прізвище. Етап готували в концтабір Інта – недалеко від Воркути. Начальник Бебекін, мабуть, знав, що це означає, бо, зустрівши мене в стаціонарі, безпорадно розвів руками і мовчки дав зрозуміти, що він нічим не може допомогти мені.
Я зрозумів, що це сталінсько-берієвський указ, мабуть, таємно сфабрикований на ту майбутню Биківню, Куропати чи Катинь, щоб на випадок війни загорнути всіх політв'язнів і криваво з ними розправитись. Це були ізольовані, окремі концтабори особливого призначення, посиленого режиму.
У таборах далекої півночі. Інта
О сосни, сосни, сосни,
Сиві мохи, трясовини,
Берізки без одежі,
Невідомая даль.
Померкли всі надії -
Осталась лиш печаль.
У лютому 1951 року, холодного погідного дня наш ешелон прибув на залізничну станцію Інта. Місто зустріло нас таким морозом, що слина, поки впала на землю, замерзала. Виходячи з вагонів, ми побачили начальство, добре зодягнене в кожухи, валянки, теплі шапки. Розглядали нас як нове поповненні рабської сили, яку, як вони знали, використають повністю: не тільки здоров'я, а й людське життя. У московських катів-колонізаторів нічого не пропадало. Вони вміли витиснути силу м'язів своїх рабів до останнього, змушували будувати нові шахти, рудники, канали, дороги та залізничні колії, які єднали їх з Москвою, а під шпалами колій залишалися людські життя.
Вишикували нас у довгу колону, навкруги конвоїри з автоматами і добре відома нам усім фраза: "ІІІаґ влєво, шаг вправо счітаєтся побєґом, стрєляю без прєдупрєждєнія".
Інта... Сучасне фото
Привели нас під велику браму першого полку – інтинського концтабору. Ми, знеможені і замерзлі, зібрали останні сили і побігли до відведеного нам довжелезного бараку, де були встановлені нари. В бараку холодно, але ми цей холод долали диханням, рухами, всіма можливими способами розігрітися.
До нашого бараку заходило багато старих тамтешніх в'язнів, відшукували друзів, знайомих, розказували про умови життя і праці у цій вічній мерзлоті. Тут режим був більш суворий і твердий. Ми вже були без прізвищ, а кожний мав номер, виписаний на білій шматині і нашитий на шапці, на рукаві, на штанах чи спідниці у дівчат.
Нас позбавили зв'язку з рідними, дозволено було листуватися лише двічі на рік, а в деяких таборах були в'язні і взагалі позбавлені його. Тут політв'язнів відокремили від бандитів-"битовиків".
Інтинський табір – велетенський за розмірами і кількістю в'язнів – називали "Мінлаґом". Робота в основному на вугільних шахтах, вибудуваних руками в'язнів-невільників, котрі тепер видобували мільйони тон вугілля для совєтської імперії. Воркутинський вугільний басейн мав особливе значення для імперії під час війни, коли втратили вугільний басейн України – Донбас. Форсованими темами будували залізницю Печора – Воркута, а далі – і до Москви. Все це забезпечували, реалізовували за рахунок жертв жорстокої колоніальної системи.
Режим у таборі стандартний: "Подйом, столовая, развод, обєд, ужин, отбой" – атрибути щоденного життя-бутгя ми, в'язні, добре вивчили. На цьому ОЛП я був усього три тижні. На роботу за зону мене не виводили, я працював на внутрі-олпівській роботі. Ми ходили перебирати картоплю, буряки, капусту, все, що належало арештантській кухні.
В'язні тут були переважно із Західної України. Їх іменували бандерівцями. Тут я познайомився із дуже цікавою людиною – Олександром Капком. Родом він із Калуша, був заарештований у вересні 1939 року в тому ж Калуші, під час вступу совєтської армії в Західну Україну. Це була дуже освічена людина, ідейно багата, надзвичайно інтелігентна, так що спілкування з ним було для мене повним відпруженням та душевною насолодою. Ми багато знаходили спільних тем, а єднав нас побут у Калуші. Страхіття сталінського режиму він пережив під час війни у житомирській в'язниці, а далі – етапи, етапи, табори...
Працював Олесь Капко фельдшером табірної амбулаторії з повною відданістю для хворих, своїх друзів. Як досвідчений табірник, він охоче давав нам поради і підтримував у тих нестерпних умовах.
Але, на жаль, наші зв'язки з Капком тривали недовго, бо через три тижні мене переправили на табірний пункт Кожим, і ми зустрілись тільки після смерті Сталіна.
А перший ОЛП теж запам'ятався мені розмаїтим інтернаціональним складом в'язнів, серед яких були тільки політв'язні. З-посеред шести тисяч в'язнів – переважно українці західних областей. Слово "бандерівці'' поширилося і на прибалтів, тож уже звично було чути: "Літовскіє бандеровци, естонскіє бандеровци". Велика кількість латвійців, естонців, поляків, багато, але значно менше росіян, поодинокі чехи, французи, німці, корейці, китайці, англійці, австрійці, молдавани – всіх важко перерахувати. Як і чому вони потрапляли в пастки НКВД – невідомо, проте розповім про одного в'язня – грека капітана, прізвища якого не пам'ятаю.
Після війни він був послом в Австрії, й одного вечора, коли повертався з дружиною з Віденської опери, агенти контррозвідки СРСР затягли його у комфортабельне авто разом з дружиною і переправили в Радянський Союз, а далі – тюрма, суд, дружину вивезли у Караганду, а його – на Північ. Він погано володів російською мовою, все повторював: "Моя родіна нєт Москва, моя родіна Грєция, я єйо не ізмєніл". Засуджений був на 10 років таборів
Ось так своїми довгими руками НКВД розставляв пастки по всьому світу, шукаючи «шпигунів», "ворогів", "ізмєнніков родіни. І всі жертви, які потрапляли в пастку НКВД, перемелювала жахлива людиновбивча машина ГУЛАГу використовуючи їхнє здоров'я, силу їхніх м'язів, а в кінці їхні кості кидали у фундамент великих міст та індустріальних комбінатів.
Кожим
Кожим – поселення на Півночі, розташоване біля залізничного шляху Печора – Воркута. Це одна велика шахта, на якій працювали в'язні нашого табору. Кожимський табір нічим не відрізнявся від інших. Такий самий режим, каторжна робота, на одязі номери, в бараках часті "шмони" – обшуки. Однак у бараках не чути лайки, матюка, немає крадіжок, бо всіх "блатних" відокремили від нас.
Тут знайшлося багато моїх знайомих із волі та з УПА. В'язні знаходили однодумців, заводилась між ними щира дружба, не було національних непорозумінь, а спільна неволя цементувала приязнь. Особливо здружились українці з литовцями. Разом сприяли побутовому порядку в бараках і на роботі, давали відсіч нашим політичним противникам, переважно росіянам, в котрих домінувало імперське мислення і вороже ставлення до українців та прибалтійців, особливо литовців. Часто виникали суперечки, іноді доходило до сварок і бійок. Навіть у таборах серед великих російських патріотів-шовіністів вирувала імперська злоба до всього українського. Вони вважали Україну невід'ємною частиною Росії, у розмовах намагалися переконати нас, що Україна і Литва можуть існувати тільки завдяки спільним зусиллям з Росією. Це вкрай обурювало нас, патріотів, і ми відповідно реагували.
Тут зустрів я і своїх старих знайомих: Василя Савчина із Каменя, дуже талановитого зубного техніка Михайла Отаманюка. Знаходив спільну мову з Негановим, хірургом із Москви, та лікарем з Козятина.
Начальником санчастини була одеситка, молода вільнонаймана лікарка-єврейка. Тож я, як медик, звернувся до неї з проханням взяти мене на роботу в стаціонар або медбратом на шахту. Вона радо згодилась, і я почав працювати в стаціонарі медбратом. Але через декілька днів мене викликав оперуповноважений, на табірному жаргоні "кум", і ввічливо, підлесливо звернувся до мене по імені і по батькові, починаючи розмову на побутові теми: як мені живеться, як моя робота в ранзі медика. Я ввічливо відповів: "В таборі, як у таборі". І "кум" затягнув далі: "Вот відіте, ви на льогкой работє, вам тепло, уютно на работє, ми дайом вам вазможность работать по спеціальності, но ви нам должни помагать і сотруднічать с намі". Я, вдаючи зовсім наївного та нерозторопного, наче нічого не розуміючи, запитав: "Якe роботу необхідно виконувати?" – "Вот нам надо расказать, а чьом ґаварят заключонниє в бараках, на работє, нє виступают лі ані протів совєтской ' власті?" – тягнув далі "кум". «Ні», – рішуче відповів я йому.
Начальник спохмурнів, відразу перейшов на "ти" і грізно промовив: Ти єхцьо пожалєєш за такой ответ. Іді, подумай, я єщьо визову тєбя і поґоворю с тобой". І з цим я покинув кабінет "кума".
Прийшовши у барак до хлопців, я розповів їм про цю зустріч. Хлопці дружно потиснули мені руку і похвалили за мій вчинок. Через кілька днів знову викликав мене оперуповноважений і запитав: "Ну что, надумал, будешь работать с намі"? А у відповідь почув: "Я нічого не надумав, цієї вашої брудної роботи я не робив і робити не буду». "Ну іді, увідішь, пожалєєш за такоє рєшєніє", – грізно промовив мій співбесідник. І після цих слів я вийшов з його кабінету. На другий день раненько мене викликав нарядник і дав розпорядження перейти в робочу бригаду на шахту лісогонів. Це ті, що передавали великі кругляки дерева для закріплення забоїв шахти. Кругляки важкі, а для мене, людини, яка ніколи не працювала фізично і не мала до цього вправності, працювати було дуже важко. Ой, як важко було мені, руки боліли, все тіло наче наливалося важким металом. Мої співпрацівники розуміли, що з моїх рук кругляк може впасти комусь на голову. Щоб уникнути небезпеки, вони попросили начальника звільнити мене з цієї роботи, логічно пояснивши йому причину. Всі аргументи врахували, і мене перевели на роботу в дорожню бригаду навантажувати і возити камінь із кам'яного кар'єру на будівництво дороги в Кожимі. Так я покутував свою "провину" перед опером за те, що відмовився від ролі "сексота".
Наші хлопці, особливо ті, хто знав мене ще з волі, шкодували мене, допомагали в роботі, а деякі ділилися продуктами.
Багато чого побачив я на цьому лагпункті. І тих, які відважувалися втікати з табору, яких чи на ближчій, чи на дальшій відстані досягала ворожа куля. Їх привозили мертвими під вахту і там із розпростертими руками виставляли на загальний огляд усім в'язням, які виходили рано на роботу. Бачив і померлих у зоні, яких на вахті обов'язково проколювали залізною пікою в ділянці серця, щоб часом не вивезти із зони живого замість мерця. Такий спосіб застосовували у всіх таборах із політичними в'язнями.
Табірники не любили донощиків і не толерували їх. Я був свідком, як наші хлопці разом з литовцями відрубали голову у туалеті грекові, який відбував покарання за шпіонаж проти СРСР, а в таборі став професійним донощиком оперу-енкаведисту. Він доносив на своїх товаришів-в'язнів, був шпигуном серед них, і за це його покарали без суду.
Багато, дуже багато незвичного і жахливого бачив я у таборах, а все це становило зміст московського пекла на землі, через яке я десятиліттями ішов зі своїм народом. Пам'ять про московські злочини закарбувалася і тепер виливається болем і жалем за мій народ, стелиться гіркими рядками на папір.
Десь під осінь 1952 року етапом у наш табірний пункт Кожим прибув єврей Шулім Абрамович Фількенштейн із Молдавії, з міста Бендери, за спеціальністю – акушер-гінеколог. Він був громадянином Румунії. Закінчив медичний інститут у Римі. Хоч на нашому медпункті було багато лікарів, начальниця санчастини, єврейка з Одеси, взяла його на роботу в амбулаторію. Він вів амбулаторний прийом, а невдовзі між нами зав'язалась щира дружба. Коли він дізнався від наших хлопців, як опер мене переслідує, то дуже шкодував і намагався допомогти мені хоч тим, що час від часу давав амбулаторне звільнення від виходу на роботу. Якось навіть поклав мене в стаціонар як "доходягу", бо фізичне виснаження у мене помітно прогресувало. Наші приятельські відносини ще скріплювалися єдністю політичних поглядів щодо совєтсько-московського імперського статусу, який панував на всій території Союзу. Словом, у його особі я знайшов собі нового приятеля і потайки міг розмовляти з ним про наболіле. А тим часом монотонно минали табірні дні: важка робота, щоденні виводи за зону на роботу, постійні обшуки на виході при поверненні з роботи, в їдальні миска баланди з гнилої капусти, черпак синьої ячмінної каші, склянка окропу, пайка глевкого хліба.
Так минали наші будні. Одне було позитивне у тому безнадійно-однотипному середовищі, що не було між нами блатних. Не чули ми триповерхових матюків, ніхто нічого не крав. Але можна було почути риторичні перепалки між нашими хлопцями-патріотами і російською білогвардійщиною, до яких приєднувалися російські комуністи. Їх і в неволі єднав російський шовінізм, бажання створити "магучую Россію" коштом України та інших народів. Наші супротивники ніяк не могли примиритися з ідеєю суверенної соборної України, з думкою про рівноправність усіх народів. Це викликало численні суперечки і непорозуміння.
Нам доводилося переконливо і позитивно впливати на українців-наддніпрянців, яких переважно звинувачували за співпрацю з німцями. Ідея самостійності у них була приспана, а, може, й відсутня.
Настав березень 1953 року. Дійшла до нас вістка про смерть вождя всіх народів. Цю вістку сприймали по-різному. Хто з прихованою, хто з явно вираженою радістю, а були й такі, що із сумом та сльозами на очах. Це були в основному вислужники табірних керівників та люди, "прєданниє Родінє і єйо вождю".
А в таборі почалися деякі зміни. Після розкриття і засудження Хрущовим культу особи Сталіна режим різко послабився. Перш за все вночі вже вимикали світло, бо до того часу лампочки горіли постійно. Поміж нарами снували, мов тіні, пильно прислуховуючись до розмов, переодягнені енкаведисти. Одного разу начальники веліли познімати номери з одягу. Щасливі хвилини – ненависні числа (а їх налічувалося сотні тисяч) падали у смітники, летіли у вогонь. Лише на випалених сонцем бушлатах виднілися темні смуги. Невдовзі почала працювати урядова комісія з розгляду справ ув'язнених. Засідали якісь приїжджі і свої, переглядали "справи" і перемовлялися між собою. Спочатку звільняли всіх іноземців, збирали їх на пересильні пункти та відправляли на батьківщину. А потім почалися розгляди справ громадян Союзу. Одних реабілітували і скеровували на місце колишнього проживання, інших залишали на поселення на півночі. Мені призначили поселення в Кожимі із вільним вибором роботи.
Яке ж то солодке слово – воля! Оця наша вимріяна воля, мрія, яка допомагала нам вижити в холодних карцерах та каторжних лісоповалах у глибині сибірських шахт. Не вірилося, що ця далека і недосяжна мрія сповнилась, що вже не чутимеш ударів у шину зранку на підйом, не ховатимеш за пазуху шматок хліба, не здригатимешся від принизливих окликів конвою.
Але все ж таки турбувала якась невизначеність: що ж далі? Що робити з вимріяною волею, як із нею обійтися, чого хотіти від неї? Чи повернутись в Україну до своїх стареньких, згорьованих батьків, чи шукати десь притулку у якомусь навчальному закладі, бо я так хотів досягти своєї мрії – стати справжнім хірургом. Більшість нас, "зеків", були фізично виснажені, ослаблені, знеможені від недоїдання, важкої роботи та постійного приниження. Мені виписали у відділі кадрів трудову книжку та скерували на роботу у стаціонар. Там я знову зустрівся із лікарем Фількенштейном, і ми разом поселилися в окремій кімнаті.
Любомир Полюга - табірний товариш Олеся Зеленюка. Інта, 1955 р.
Поруч із нами були мої табірні друзі: Василь Савчин і Стефанів. До них невдовзі прибули дружини із Станиславівщини. І вони вже зажили сімейним життям. Хоча в дуже тісних умовах, але це вже була якась стабільність, якісь перспективи на майбутнє. Дружина Василя Юстина (до речі, походила з Каменя) часто запрошувала мене в гості. І я гостро відчував свою самотність. Ще перед звільненням хлопці з нашого табору шукали в жіночому таборі знайомих, подруг, передавали записки одні одним, а тепер зустрічалися. А я й далі був сам...
Трапилось так, що завідуюча аптеки Кудрявцева виїжджала на курси до Москви, і мені запропонували замінити її. Ця робота була мені незнайома, але мене таки "умовили", і я згодився. Ознайомився з потрібною літературою і став фармацевтом. Але мета в мене була одна – стати хірургом.
На волю
Воля, ох воля кохана,
Мріє чарівна, лети!
Жду тебе в тюрмі щорана....
З тюремної пісні.
Ось і прийшла до мене ця "солодка мрія". За службовими обов'язками я мусив часто їздити до Інти, де знаходилася центральна аптека. Коли я туди їхав, мені завжди здавалося, що я когось зустріну, поспілкуюсь. Справді, якось зустрів знайомого з Калуша – Капка, який був заарештований ще 1939 року, а вийшовши з табору, залишився на поселенні. Я завжди поглядав, чи десь не побачу когось із своїх знайомих із Калуша або довколишніх сіл. І тут стрінувся мені мій співтабірник Гриць і каже: "З моєю сестрою є в таборі дівчина, яка закінчила медичні курси в Лужках, ім'я її Рома". Ця вістка мене окрилила: тепер я вже не буду сам коротати недільні дні, а вже зможу їх провести разом (я заздрив усім, хто в неділю йшов на "увольнітельний"). Ромцю я відшукав дуже скоро, ми часто зустрічалися, бо вона, як медсестра, також багато полагоджувала лікарських справ. Наша дружба зміцнювалась, з часом переросла у щирі почуття, і я вже від понеділка з нетерпінням чекав неділі.
На мості. Дарія Полюга і дружина автора Рома. Інта, 50-ті рр. XX ст.
Хлопці і дівчата знайомилися між собою, одружувалися, деякі виїжджали в Україну, але багато хто залишався на Інті, знаючи про несприятливі умови на Батьківщині. Моя Ромця мала тут велике коло знайомих, які стали й моїми приятелями.
Уже на волі, але ще в Інті. Дружина Рома і товариш автора Микола Соляк. Інта, 1956 р.
Це були інтелігентні дівчата, з якими можна було спілкуватись і розмовляти на всю широчінь вільних думок. Про них напишу окремо. Це вони вносили тепло і світло в сіру буденщину Півночі, знайомили мене із чудовою табірною поезією і в своїх таких злиденних квартирах створювали домашній затишок. У жовтні Рома поїхала до Львова, а я ще залишився у Кожимі, Настали дні великої туги, які заповнялися численними листами.
Додому, в Україну!
У червні 1957 року я виїхав із Кожима на Вінниччину. Повернувся у рідне село Жабокрич через 18 років. Родичів застав живими, батька востаннє бачив на слідстві у Станиславові у 1947 році.
Хто зустрів мене на станції Крижопіль, не впізнавав. Мати дуже раділа, бо вже й не надіялася зустрітися зі мною.
Брат Павло вернувся з фронту інвалідом і тим оберіг батьків від вивозу в Сибір, що грозив їм у зв'язку з моїм арештом. Я мало розповідав про себе, розуміючи, що про своє минуле розповідати не слід.
Після тижневого відпочинку поїхав в Одесу по документи. В Одеському обласному архіві знайшлися мої документи про навчання в медучилищі.
В Одесі я зайшов до родича Максима, який працював у російському драматичному театрі. Вдома його не застав, тож пішов у театр. Після досить холодного привітання він шепнув мені: "Олесю, не говори до мене по-українськи, бо тут усі – руські та й кажуть, що українська мова – свиняча". Наче електричним струмом вдарило мене, і я йому відповів: "Рідна мова – то рідна мама, то невже ж, Максиме, твоя мама – свиня?" Мені й не хотілося продовжувати цю розмову, але на запрошення Максима я зайшов до них до хати, де ще більше розчарування огорнуло мене. Дружина його походила з селянської родини на Київщині, родичі були розкуркулені під час колективізації, а вдома в них усі розмовляють російською, діти навіть не знають українських слів. Це зовсім відчужило мене від них.
Опісля ми з Максимом пройшли вулицею Пушкінською до бульвару Фельдмана, а дорогою я розповів, за яку кару відсидів десять років у московській тюрмі та концтаборі. Пригадав йому голодомор, від якого він малим хлопцем утік до Одеси, щоб вижити, а далі пояснив, хто і для чого робив цей голодомор. Він став ніби дещо іншим, і навіть перейшов на українську мову.
Потім я відвідав своє училище на вулиці Баранова, 10. Якесь особливе відчуття огорнуло мене. Чи боляче, чи радісно я сприймав ці відвідини – сказати не вмію. Ті самі аудиторії, коридори, нові учні, а як дивно і по-різному склалася доля мого покоління.
Ще заглянув у медінститут і зі скритою заздрістю споглядав на тих, хто міг бути студентом.
Пізно ввечері я виїхав додому, а думки про зустріч з Максимом ще довго не покидали мене і боляче вражали.
Як і що робити далі?
Удома я відпочивав, поправлявся, але думки мої зводилися до того, як продовжити навчання у медінституті.
У Крижополі відшукав свої документи і на підставі метрики і довідки про звільнення одержав паспорт з правом на проживання тільки у Вінницькій області. Поїхав до Львова в обласний архів на вул. Підвальній, де одержав довідку про те, що був студентом Львівського медінституту в 1940-1944 роках. Отже, документи у мене були вже такі: паспорт, довідка замість диплома з Одеського медучилища, довідка з Львівського державного медінституту.
А ввечері, полагодивши всі справи в архіві, я пішов ночувати у готель "Першотравневий". Як і всі приїжджі, оплатив у готелі за добу перебування, здав паспорт, узяв ключі від номера. Однак о третій годині вночі викликають мене в реєстратуру, віддають паспорт, перелякана адміністратор просить покинути приміщення серед ночі, бо вона помилково поселила мене, а з таким паспортом я не мав права перебувати і проживати у Львові. Просить мене, ну, просто вмовляє, покинути готель, бо на випадок перевірки їй грозить звільнення з роботи й інші неприємності.
І я вимушений був залишити серед ночі готель, виходячи тільки з законів гуманності, пішки подався на залізничний вокзал і поїхав у Жабокрич. Це дуже гнітило мене, але, побувши декілька днів вдома, вирішив їхати до Вінниці вступити до місцевого медінституту.
Документи мої вже давали мені право проживати у Вінниці, і була надія на те, що мене поновлять на навчання на підставі довідки з Львівського медінституту. Зайшовши у приймальну комісію, я виклав усі документи, а один із членів комісії, мордатий дядько у військовій формі, глянувши на них, рвучко підійшов до мене, взяв зі злістю мене за комір і заревів: "Ми воєвалі на фронтах, а ти отсіжівался в нємєцком інституте, нєт тєбє мєста срєді нас", – і вивів мене з приймальної комісії за поріг. Здавалося, що для мене раз і назавжди зачинилися двері всіх медінститутів. А я так мріяв стати лікарем!!!
Повернувся я в Жабокрич, але думка продовжувати навчання не покидала мене. В довіднику для вступників до вузів вичитав що у Тернополі є медінститут, отож – прямую туди.
Уже не згадую і не подаю довідки про навчання у Львівському медінституті, здаю документи, але не вистачає мені медичної довідки форми 286. Для загального огляду необхідна флюорографія, отже, рентгенкабінет не минути. При огляді грудної клітки рентгенолог з тривогою зауважила: Та ви, молодий чоловіче, важко хворий, у вас хронічна дисимільована форма туберкульозу зайняла всі частки легень". Я заплакав від такого повідомлення, лікар переконливо заспокоїла мене: "Не впадайте у відчай. Ця форма туберкульозу добре лікується. Я запевняю, ви одужаєте і забудете про свою хворобу". Дала мені скерування в тернопільський тубдиспансер на лікування, і там я пролежав місяць. Але мене це не заспокоїло. Не знаходячи собі місця, передчасно виписуюся та їду до свого табірного друга Фількенштейна Шуліма Абрамовича в Молдавію, у місто Бендери. Там він був авторитетним лікарем, активним та поважним членом лікарського товариства.
Довідавшись про моє горе, й поспівчувавши мені, Шулім Абрамович проконсультував мене у свого товариша-єврея, доброго фтизіатра, зробив повторне рентгенобстеження і всі потрібні аналізи. Діагноз лікаря з Тернополя підтвердився. "Ця форма туберкульозу лікується повністю, прогноз на повне видужання – незаперечний. Для песимізму і відчаю тут немає місця", – такими були слова спеціаліста. Трохи заспокоївшись, я написав у Москву на ім'я Ворошилова, голови Верховної Ради СРСР, лист, у якому просив дозволу на проживання у Львові. Хвороба здалася мені найбільшим горем, вироком усьому, про що так мріялося, про що думалося так багато ночей, за чим так щеміло серце.
Мені здавалося, що якийсь вампір-тигр кігтями рве моє серце, мої надії та задуми. Але я таки вирішив написати всю правду Ромі. Моя добра подруга з повним розумінням сприйняла сказане й допомогла влаштуватися в туберкульозний інститут на вул. Енгельса (нині вул. Є.Коновальця) у Львові. Там працював досвідчений лікар-фтизіатр д-р Кишакевич. Він був знаний своїм гуманним ставленням до хворих, особливо до "неблагонадійних", за що його часто картали у медичних колах.
Через місяць після інтенсивного лікування я ще побував у санаторії "Підгірці", а потім ми порадилися, що найкраще я зможу зміцнити своє здоров'я у своєї доброї мами. Вона й справді опікувалася мною, як малою дитиною, так змушувала їсти, що я швидко поправився й окріп.
Автор спогадів Олесь Зеленюк (крайній справа) у родинному колі. Зліва направо: Іванна Дашкевич; Дмитро Сімків; Анастасія Кочак (США), Ілля Семко; Францішка Сімків (мати дружини Роми); Ярослав Зеленюк (син автора); Марія Семко (тітка); Рома Зеленюк. Львів, 1967 р.
У 1959 році я почав працювати фельдшером у селі Юрівка на Вінниччині. Там була сільська амбулаторія. Я все ще мріяв про медицину, а щоб вступити на вечірній факультет, треба було мати два роки стажу. Причому інтинський стаж не годився. Я весь час листувався з Ромою, і врешті здійснилися мої мрії: Рома стала моєю дружиною, а я – студентом. Для мене це було велике щастя. Я успішно вивчав усі дисципліни, був у числі передових студентів і закінчив інститут з червоним дипломом.
З сином Ярославом. 1969 р.
За час навчання працював фельдшером в обласній психіатричній лікарні, а після закінчення одержав скерування на роботу у с. Нове Місто Старосамбірського району на Львівщині.
Нове Місто, колись жидівське, з досить добротними будинками, було населене переважно поляками та комуністами. Недаремно колись у Добромилі працював Ґомулка (пізніше перший секретар Польської компартії). То він залишив "добру" спадщину. Про підпільний рух говорили мало та пошепки. Але було багато людей, які брали участь у визвольних змаганнях. Там я вперше почув пошепки сказане слово "Саліна". Якось у Добромилі зустрів старого дідуся, котрий попросив підвезти його на "швидкій" пару кілометрів. Сів біля мене і, коли ми проїжджали біля санаторію, зняв з голови солом'яного бриля і прошепотів: "Саліна, Саліна". Заінтригувало мене це слово, тож питаю у старенького: "А що таке Саліна?" – "А ви не знаєте? У цьому шурфі, де колись добували сіль, страшною смертю закатовано декілька тисяч невинних людей. Совіти, коли тікали від німців, зганяли туди дітей, жінок, стариків, і всі знайшли свій упокій у цьому шурфі". І покотились сльози з очей старенького. Так ось вони, ще недосліджені місця масових захоронень, де люди, оглядаючись навколо, знімають шапки, хрестяться і шепочуть "Отче наш"...
Отож, спочатку я налагодив у Новому Місті медичну роботу, і моя лікарня, до якої належало 11 сіл, займала одне з перших місць у районі. Як говорили мені колеги-лікарі: "У тебе найкраще годують і найчистіша постіль". Особливо багато уваги я приділяв старим та самітнім. Але "всевидяче око" не дрімало. Почалися часті, зовсім необґрунтовані перевірки – то документації, то ще чогось, і мене почали частенько шарпати у районні інстанції. Я зрозумів, що мої біографічні дані вже вивчені та що на моє місце вже є "свой чєловєк". Залишив керівну роботу і влаштувався на посаду лікаря швидкої допомоги.
О.Зеленюк. 1982 р.
Маючи багато вільного часу, часто заїжджав до Самбора, бо правдиві колеги-лікарі ставилися до мене подружньому і ми багато дечого обговорювали. У Самборі я познайомився з Миколою Мишком, невтомним бійцем УПА, який був у близьких відносинах із багатьма моїми знайомими ще з Івано-Франківщини. Сам родом із Закерзоння, він закінчив Подебрадську Академію у Чехії, довголітній політв'язень. Між нами зав'язалася щира дружба політичних однодумців. Я досить часто бував у Мишка в Самборі, ми постійно вели палкі та змістовні дискусії про політику й побудову української держави. Пан Микола Мишко – людина з високим політичним інтелектом. Сьогодні він очолює на Самбірщині весь український національно-патріотичний рух.
Наступав час великих перемін, і ми по-різному до цього готувалися.
Святкування 50-річчя УПА
А в Кийові злота брама,
А на брамі синьо-жовта фана.
Народна пісня
1992 рік повернув нам славу і жертовну історію Української Повстанської Армії. Україною прокотились величаві маніфестації на честь тих, хто в лавах легендарної УПА поліг у боях за волю України. Освячено сотні відновлених могил героїв УПА. Проведено низку наукових конференцій і святочних академій.
Вчені мужі поспішали, загладжуючи гріхи минувшини, сказати правду про всенародну УПА. Національна армія вустами тодішнього міністра Збройних сил України, генерал-полковника Костянтина Морозова заявила про свій намір бути вірною традиціям УПА.
1992 рік – 50-та річниця повстанської армії нашого народу, яка у вихорі Другої світової війни поборювала будь-якого окупанта на українській землі, вміло, стійко протистояла німецько-фашистському, сталінсько-більшовицькому загарбникові, румунським, польським, угорським зайдам. Армія, яка вела боротьбу на шість фронтів із ворогами, що у стократ переважали її чисельно і мілітарно, воювала понад 10 років.
Погідного осіннього дня 12 жовтня 1992 року поїздом, організованим братством УПА та Львівською обласною державною адміністрацією, ми, львів'яни – учасники визвольних змагань 40-50-х років, поїхали до столиці Незалежної України Києва взяти участь у святкуванні 50-ї річниці створення УПА. Це була радісна подорож, яка окрилювала нас новими надіями щодо визнання урядом Самостійної України УПА воюючою стороною у Другій світовій війні. На жаль, цього не сталося. Чому? Адже УПА роками воювала зі зброєю в руках, спочатку проти гітлерівської Німеччини, потім проти вікового окупанта України. Це після розпаду СРСР та утворення Самостійної України об'єктивно дає право офіційно визнати УПА воюючою стороною. Чи влада в Україні ще не усвідомила небувалого жертовного подвигу УПА, її героїв, чи ще не позбулася ворожого настрою щодо самостійництва? Чи боїться не догодити Москві? Чи не означає все це, що українській самостійності загрожують обставини, пов'язані з "імперією зла", навіть після розпаду СРСР? Вік імперій на викінченні в усьому світі. Відганяючи думки, що нинішня Україна – це постімперський задвірок, бачимо її в міжнародному співтоваристві та на шляху до Європи.
Важко знайти українця, який не мріяв би побувати в овіяному тисячолітньою славою Києві. Я поїхав у столицю разом із дружиною. Київ зустрів нас теплими барвами осені. Привітно шуміли тополі на бульварі Шевченка, головна артерія столиці – Хрещатик – сяяла золотом знаменитих київських каштанів. Радісно вітали нас кияни та воїни національної гвардії України.
За наказом Костянтина Морозова, нас помістили на проживання і харчування у військові казарми разом із солдатами та офіцерами. Це добре послужило нашому близькому знайомству, спілкуванню та взаєморозумінню.
14 жовтня на Хрещатику відбувся урочистий військовий парад-марш підрозділів УПА всіх регіонів з національними прапорами України. Учасників параду щиро вітали кияни. Ми відвідали Аскольдову Могилу, а після цього віддали шану пам'яті героям, полеглим у бою під Кругами. На могилах Героїв Крут священики відправили панахиду. Внизу котив хвилі могутній та вічний Дніпро.
Наступного дня в Національному палаці культури "Україна" відбувся великий форум – святкування 50-річчя УПА. Відбулося багато тематичних виступів, зустрічей з друзями, нових знайомств з цікавими людьми. Зокрема, я познайомився з редактором "Літопису УПА", який запросив мене до співпраці та запропонував написати свої спогади. Познайомився я також із внуком Степана Бандери – Степаном.
Сьогодні я виразно пригадую собі й іншу, не менш хвилюючу подію, що сталася на святі.
На сцені – авторитетна президія, до складу якої входили чільні й найбільш активні учасники УПА, а в кінці столу – троє і військових в особливій, незвичній для нас формі, мабуть, іноземні гості.
Почувся милозвучний голос ведучого: "На наші святкування приїхали гості з Голландії – генерали армії, які своїм порятунком, а може, й життям завдячують стрільцям і командирам УПА". Залою пронісся легкий шумок пожвавлення, і помітно було здивування на обличчях присутніх.
А ведучий продовжував: "Вони не зі своєї волі служили у німецькій армії і дійшли з нею аж поза Збруч. Рік 1944 був роком відступу німецьких військ, а частини армії, які хотіли пробратися в Угорщину, опинилися в Прикарпатті, добралися до "Чорного лісу". "Чорний ліс" – твердиня УПА, де роками втримував військо командир "Різун". Стійкові затримали розгублених військовиків-чужоземців і привели до командира. Важко було подолати через мовний бар'єр, але в рядах УПА були такі, що володіли кількома мовами і, користуючись німецькою, зуміли порозумітися. Перекладач після кількох спільно обговорених фраз заявив: "Ці люди з німецької армії, вони самі голландці і намагаються повернутися на батьківщину, просять допомогти їм дістатися до Угорщини". Рішення допомогти було прийняте негайно.
Зі штабу визначили стрільця – зв'язкового, який добре знав терен лісів і Прикарпаття, дали їм для конспірації селянський одяг і відправили у небезпечну дорогу.
І далі ведучий зі сцени продовжував: То може, є хтось між вами, що зв'язаний з цією подією, знайомий з цим фактом? Ці панове приїхали на наше запрошення, щоб виразити нам свою вдячність".
Ми з дружиною на цій урочистості сиділи в перших рядах. Через кілька рядів за нами піднявся літній мужчина у вишитій сорочці з гордо піднесеною головою і попрямував до сцени. Характерним для українського вояка "струнко" випрямився перед чужинцями і гордо сказав: "Так, це я той зв'язковий УПА, який разом з вами пробирався через хащі Карпатських гір, поміж ворожі кулі і застави".
Сльози, обійми...
А яке було моє здивування, коли я побачив на сцені хлопця-зв'язкового. Та це ж Михайло Луцан, який у 1945 році був поранений чекістами, і я його оперував у нашому шпиталику в Камені. Я пригадав, що поранення було важке, проникнення кулі в живіт з пошкодженням внутрішніх органів. А він вижив і сьогодні у військовій формі сидить поміж генералами.
Ця урочистість у Києві була справедливим визнанням великого подвигу українського народу і могутнім прикладом для тих українців зі Сходу, які в цей час наче збудилися із летаргічного сну неволі.
А в Галичині святкування цієї дати набрали масового характеру.
Я з родиною їздив на урочисте посвячення могили в селі Станьковій, що на Калущині. Був здвиг народу, молоді з навколишніх міст і сіл.
У незалежній Україні. Олесь Зеленюк (перший справа) біля пам'ятника Степанові Бандері в Старому Угринові. 1994 р.
У посвяченні могили взяли участь багато священиків, представницька делегація з Калуша та навколишніх сіл.
Коли я виступив на вічі, мене впізнав колишній маленький хлопець – Роман з села Камінь, якому я робив хірургічну операцію, будучи в підпіллі. Потім я був заарештований в хаті його діда Андрія.
Ця приємна зустріч відбулася, коли Роман був уже депутатом Івано-Франківської обласної ради. За походженням зі свідомої патріотичної родини Шмігельських, він гідно несе свій громадянський обов'язок. Два його вуйки – Іван та Микола – загинули в національно-визвольних змаганнях.
Згодом я побував у батьків Романа Шмігельського в с. Камінь і виступив на вічі біля церкви. Було багато людей, а ще більше цікавих запитань. Мене тут люди знали і пам'ятали, бо в час підпілля в селі містився наш підпільний шпиталь УПА.
Двічі ми з дружиною відвідали садибу-музей Степана Бандери в Старому Угринові на Калущині. Було там завжди багатолюдно, відбувалися цікаві зустрічі, розмови, дискусії.
У цей час панувало велике національно-патріотичне піднесення, сповнене світлих надій. Усіх єднала майбутня доля України, за яку дуже вболівали люди. Одначе роки нашої незалежності назбирали й чимало негативного, наприклад, економічну кризу, корупцію на всіх щаблях влади, дещо погасили великий патріотичний порив перших років незалежності. Та знаємо і віримо, що в Україні доконче наступить час, коли її державницька влада надійними руками і несхитною волею нації переборе всі труднощі в побудові незалежної, квітучої демократичної держави.
У колі сім’ї та друзів. Зліва направо: Ярослав Зеленюк, син автора; Рома Зеленюк, дружина; Олесь Зеленюк; Надя, внучка Євгенії Андрусяк; Євгенія Андрусяк; Іванна Дашкешич; Павло Андрусяк; Василь Андрусяк. Львів, 2000.
Коментарі та пояснення
До стор. 25
Каганович Лазар (1893-1991) – один із керівних діячів КП(б)У, з 1925 до 1928 р. – генеральний секретар цій організації, з 1933 р. очолював відділ сільського господарства ЦК ВКП(б) один з ініціаторів прискореної колективізації, збільшення хлібозаготівель, що врешті призвело до голодомору. З 1935 до 1945 р – керівник наркоматів важкої і нафтової промисловості, шляхів сполучень, заступник голови Раднаркому СРСР. З 1947 р знову перший секретар ЦК КП(б)У, особисто керував боротьбою проти українського підпілля. У 1957 р. усунений від керівних посад помер у Москві.
До стор. 31
Скрипник Микола (1872-1933) – один із засновників КП(б)У, 1921р. – нарком внутрішніх справ УРСР, 1922-1927 – нарком юстиції та генеральний прокурор, з 1927 р. нарком освіти. Активно сприяв проведенню українізації освітньої та видавничої сфер. Із згортанням українізації усунений з провідних посад у партії. Не згідний з політикою репресій, голодомору покінчив життя самогубством.
До стор. 32
Постишев Павло (1887-1939) – чільний діяч КП(б)У, один з ініціаторів репресивної політики проти української інтелігенції, згортання українізації, голодомору 1932-33 років. У лютому 1938 р. виключений з рядів партії, через рік розстріляний.
До стор. 50
"Роберт" – Ярослав Мельник (1920-1946) – провідний діяч ОУН, 1942-1943 рр. – обласний провідник Станиславівщини, 1945-1946 рр. крайовий провідник ОУН Карпатського краю. В 1945 відзначений Бронзовим хрестом заслуги. Загинув разом із дружиною Антоніною Король в бою з НКВД. Посмертно нагороджений Золотим хрестом заслуги та відзначений ранґою майора-політвиховника УПА. (Фото: Літопис УПА – Т. 23. – С. 333)
"Денис" – прізвище та ім'я невідомі. Повітовий референт Служби Безпеки ОУН Галицького повіту, загинув 12 січня 1945 р. в с. Ганнівці на Станиславівщині. Ширший життєпис невідомий.
До стор. 53
"Таня" – Король Антоніна – студентка медицини в 1944-1945 рр., потім працювала в шпиталі УЧХ в Карпатських лісах. Одружилася в підпіллі з Ярославом Мельником – "Робертом". Загинула разом з ним та маленьким сином у бою з НКВД 30 жовтня 1946 р.
"Козак" – Яворський Микола (?-?) – курінний УПА, 1944-1946 рр. командир Коломийського Тактичного відтинку УПА 21. Загинув 29 січня 1946 р. Посмертно присвоєно звання майора. Ширший життєпис невідомий.
До стор. 54
"Степова" – прізвище і ширший життєпис невідомі. В 1944 р. обласний провідник Юнацтва ОУН на Станиславівщині.
До стор. 56
"Вугляр" – Кольман Антін – хірург зі Львова, оперував пораненого в бою з Гестапо члена Бюро Проводу ОУН Дмитра Маївського, загинув у Карпатах в 1945 р. як лікар УПА (Фото: Літопис УПА. – Т. 32. – С. 383)
До стор. 58
"Галичанка" – Ганущак Юлія – народилася в с. Долботові Калуського повіту в 1920 р., обласна УЧХ на Станиславівщині, відзначена Бронзовим хрестом заслуги, відбула ув'язнення в більшовицькій тюрмі, після чого повернулася в Україну. (Фото: Літопис УПА. – Т. 23. – С. 153)
"Монета" – Зарицька Катерина (1914-1986) – активна діячка ОУН міжвоєнного періоду, учасниця замаху на Б.Пєрацького, в'язень польських тюрем. Вийшла на волю у 1939 р., одружилася з Михайлом Сорокою. З 1943 р. очолювала УЧХ, згодом – зв'язкова Головного командира УПА Романа Шухевича, захоплена в полон у 1947 р. Після звільнення жила у Житомирській області, де й померла. (Фото: Літопис УПА. – Т. 23. – С. 254)
До стор. 59
"Різун" – Андрусяк Василь (1914-1946) – творець перших відділів УНС на Прикарпатті, згодом курінний УПА, з 1945 р. – командир ТВ УПА "Чорний ліс". Загинув у бою з НКВД 24 лютого 1946 р. Посмертно нагороджений Золотим хрестом бойової заслуги першої кляси та відзначений ранґою полковника.
"Берест" – Мартинець Ярослав (1921-1948) – народився в м. Богородчанах Станиславівської обл. З 1940 до 1944 р. студент Львівського медичного інституту. В кінці листопада перейшов працювати лікарем в УПА в "Чорний ліс", був курінним лікарем в курені "Різуна", а з літа 1945 р. – Вацика Павла "Прута". Загинув у бою з НКВД в с. Завій поблизу Калуша 15 лютого 1948 р.
"Кум" – прізвище, ім'я, дата та місце народження невідомі. Здобував медичну освіту в Італії, згодом у Відні та Празі. До 1941 р. мав приватну лікарську практику в Дрогобичі. З початком німецько-радянської війни німці заарештували та розстріляли всю його родину, йому самому вдалося втекти. Зимою 1943-1944 рр. нав'язав контакт з українським підпіллям, став лікарем сотні "Щита" старшинської школи "Олені". В 1945-1946 рр. завідував підпільним шпиталем в Карпатських лісах. Зимою 1946 р. шпиталь було викрито; під час боїв із НКВД, щоб не потрапити в полон, покінчив життя самогубством.
До стор. 65
"Рен" – Мізерний Василь – народився у с. Вербові на Підгаєччині. Активний діяч ОУН міжвоєнного періоду, в'язень польських тюрем. У 1939 р. воював у лавах "Карпатської Січі", згодом виконував обов'язки коменданта поліції в Сяноку. В 1944 р. заарештований гестапо за приналежність до ОУН, втік із в'язниці. Літом 1944 р. став командиром новосформованого куреня УПА на Перемищині. У 1945-1947 рр. командир 26 ТВ УПА "Лемко". В 1947 р. після акції "Вісла" перейшов на терени УРСР, працював у штабі УПА-Захід. Загинув у бою з НКВД 24 серпня 1949 р. в с. Либохорі Турківського району на Львівщині.
"Горислав" – Ріпецький Модест – народився 27 грудня 1921 р. у Львові, син судді. Закінчив філію Академічної гімназії у Львові, 1940 р. вступив до Львівського медінституту. Навесні 1944 р. пішов в УПА, був лікарем у Лемківському курені. У вересні 1947 р. з рейдуючими відділами пробився до Німеччини, 1951 р. завершив медичні студії в Ерлянґені. В 1957 р. переїхав до США, з 1973 р. – голова видавничого комітету "Літопис УПА", редактор двох книг "Медична опіка в УПА", виданих у цій серії
ЗМІСТ
Любомир СЕНИК
"Пастер" – жива легенда Чорного лісу 7
Від автора 11
Моє родинне село Жабокрич до колективізації............ ...... 13
Колективізація....................................................................... 16
По хліб у "століцу".................................................................. 20
Голодомор................................................................ ....... 22
Як ми прощалися з Галею.............................................. ...... 27
Як господарювало і жило село після голодомору......... ..... 29
Початок моєї медичної кар'єри................................... ......... 34
Перебування в УПА..................................................... ......... 44
Друга совєтська окупація............................................ .......... 49
Моя робота лікаря УПА............................................... .... 50
Про деякі хірургічні операції в підпіллі......................... ........ 63
Хрест з обгорілого дуба............................................... .... 70
Операція НКВД "Бочка"............................................. ..... 74
Мій арешт ............................................................................. 76
Дорога в Сибір.............................................................. ... 82
Життя людини – вартість 15 рублів.............................. ....... 88
У таборах далекої Півночі. Інта................................. ........... 90
Кожим............................................................................ 93
На волю................................................................................. 99
Додому, на Україну!..................................................... .... 100
Як і що робити далі?................................................ ............ 102
Святкування 50-річчя УПА....................................... ...... 106
Коментарі та пояснення...................................... ............. 111
Фото. Документи 115
Оригінал-макет підготовано
у відділі автоматизації
НБ ЛНУ імені Івана Франка
Завідувач Мирослава ДОМАНСЬКА
Підписано до друку 24.12.2003 Формат 60x84 1/16
Папір офсетний. Друк різограф. Умовн, друк. арк. 3.2.
Обл. - вид. арк. 3.3. Гарн. Вооkmаn Оld Stylе.
Наклад 350 прим.
Надруковано ТзОВ "ЗУКЦ"
79005 м.Львів, вул. Драгоманова, 18
Замовлення №