На початку червня 1951 р група парашутистів… (автор: Деба Петро)

Дата публікації допису: Jan 26, 2013 8:28:21 PM

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 158

Деба Михайло Васильович, народився у жовтні 1920 р. в с. Деби Рава-Руського (тепер Жовківського) району Львівської області, українець, греко-католик, член ОУН, загинув 7 червня 1951 р.

Розповідь Петра Деби про брата Михайла

Хоч село наше невелике, нараховувало лише 58 господарств, проте мало читальню – «Просвіти», при ній – хор, а також крамницю, що належала «Центросоюзу». Часто сільські аматори готували вистави за п'єсами українських класиків. Мешканці села не тільки добре працювали, а й вміло, духовно багато проводили дозвілля. Дотримуючись наших народних християнських традицій, вони виховували молодь, щоб і їй у спадок передати велику жагу боротьби за незалежність рідної землі.

Мій брат Михайло мав великий потяг до навчання. Запам'ятався такий епізод: одного зимового ранку був великий мороз, за ніч випало багато снігу, і батьки заборонили хлопцеві йти до школи. Коли ж вони пішли поратися по господарству, Михайло вискочив через вікно на вулицю і побіг до школи.

Хлопець багато читав. Дуже добре знав історію України. Завжди на Різдвяні свята з ровесниками готував вертеп. Успішно закінчив сільську семирічку, але далі навчатися не міг, бо батьки не мали коштів. Тому вже підлітком став працювати.

У 1942 р. гітлерівці насильно забирали із села молодь на роботу до Німеччини. В березні поїхав також Михайло і потрапив у Мюнхен, де він нав'язав контакти з ОУН. Перед тим до Німеччини забрали брата Василя, який опинився у містечку Гомбергу, на кордоні з Голландією. Брати постійно листувалися. Влітку 1943 р. до Василя повернувся лист. На конверті було позначено, що адресат вибув у Дахау. Тільки згодом брат довідався, що Михайла, як члена ОУН, заарештувало гестапо і відправило у цей концтабір.

У Дахау тримали багатьох українців, над якими знущались не тільки гітлерівці, а й поляки та росіяни з числа в'язнів, які виконували обов'язки капо. Члени ОУН (а їх у концтаборі було чимало) підтримували між собою зв'язки, допомагали один одному вижити в жахливих умовах. Пізніше на сторінках реакційної жидівської та польської преси з'являлися публікації про те, що в концтаборах серед в'язнів переважали жиди, поляки та росіяни, а українці нібито співпрацювали з німцями. Насправді ж було не так. Багатьох українців із західних областей України записували у концтаборах як поляків, а із східних – як росіян.

У 1945 р. Михайла визволили американці. Він залишився у Мюнхені, який входив до американської зони окупації. Василь також уникнув репатріації і згодом пішов працювати в англійську військову частину. Англійці видали нашим юнакам однострої. Хлопці прикріпили на беретах тризуб, а на раменах рукавів написи «Україна». Коли тут з'являлися совєцькі представники, то скаженіли від люті, бачачи українців з тризубами на беретах. Однак зробити їм вони нічого не могли.

З Гомберга Василь написав Михайлові в Мюнхен. Через дуже короткий час Михайло приїхав до нього. Після розлуки вони були тиждень разом. З Мюнхена Михайло переїхав до Годенау, де став співзасновником Спілки Української Молоді.

Після закінчення війни ОУН продовжувала активно діяти, як на західноукраїнських землях, так і в Західній Європі, незважаючи на багато чисельні втрати. До її рядів влилося чимало патріотів з числа насильно вивезених на роботу до Німеччини юнаків і дівчат. У 1946 р. вступив до ОУН Василь. Незабаром його призначили дзвіновим (очолив ланку з 10 чоловік). У 1947 р. він виїхав до Англії, де за завданням Теренового Проводу став районним провідником, а згодом членом обласного Проводу ОУН Через рік у селі Ньюгейтстріт, де знаходився табір для переміщених осіб, до Василя приїхав старший брат.

Михайло (псевдо «Степовий», Нечуй-Нечуєнко») займав тоді посаду підтеренового референта пропаганди у Проводі ЗЧОУН (Закордонні Частини ОУН). Був одним із співзасновників та керівників «Спілки Української Молоді в Британії». Керівництво Центрального Проводу ОУН на чолі із Степаном Бандерою, яке постійно підтримувало зв’язок з Краєвим Проводом ОУН в Україні, намагалося заслати якомога більше людей у підпілля на окуповану більшовиками батьківщину.

До Михайла, надзвичайно скромного, розважливого, готового завжди прийти на допомогу було особливе довір'я. Його призначили керівником групи парашутистів. Михайло добре знав ситуацію в Україні. Він дуже переживав, що рідна земля знову під окупантами. Василь намагався переконати Михайла в тому, що йому ще не слід погоджуватися на виконання такого важкого завдання. Здоров’я Михайла було ще дуже нестійким (перебування в Дахау далося взнаки). Але Михайло категорично заперечив: «Ні! Вибрали мене, отже, я і піду!» Він завжди відзначався почуттям високого обов’язку і дисципліни.

Востаннє брати бачились у Лондоні навесні 1951 р., де в той час жив Василь.

На початку червня 1951 р група парашутистів з 18 чол. була закинута літаком у Станіславську область, щоб здійснювати координаційний зв’язок з Краєвим Проводом. Парашутисти приземлилися біля Косова, дійшли пішки до Галича, де зустрілися з керівником районного проводу ОУН Миколою Капущаком («Вітом») А 7 червня 1951 р. поблизу села Крилоса потрапили в засаду. Зав'язався нерівний бій з енкаведистами. У цьому бою Михайло й загинув, жертовно віддавши своє молоде життя за самостійність і державність України.