Іван Виговський як реформатор… (Автор: Дзира Ярослав)

Дата публікації допису: Jul 18, 2014 11:2:38 AM

Іван Виговський як реформатор українського правопису та основоположник національної діалектології.

Тільки вузьке коло дослідників гортало сторінки неоціненного історичного джерела – «Реєстру всього війська Запорізького» (ЦГАДА Ф.196 оп. 1. № 1691), цієї живої криниці нашої національної культури і духовності. На його 808-ми пожовклих сторінках світлорудий атрамент закарбував надзвичайно широку і розмаїту, чисто ніде не задокументовану інформацію про духовний і матеріальний спосіб життя українців ще дохристиянської доби. Це стосується мови, діалектології, етнографії й фольклору, власне історії та літератури, переселень наших далеких предків і їхніх взаємин з сусідніми племенами й народами, флори та фауни краю.

Цей міжнародний документ створено козацьким урядом восени 1649 року за сприятливих умов у перші місяці існування суверенної Української держави, коли не було вже залежності та ідейно-політичного тиску з боку сусідньої Речі Посполитої та Росії, а головне – українська мова стала державною. На останній сторінці «Реєстру» стоять власноручні підписи видатних державних діячів України – гетьмана Богдана Хмельницького та генерального писаря Івана Виговського, останнього ще й польською мовою. Виговський як представник молодого поколінна державотворців, випускник Київської колегії, був одним із найосвіченіших українців своєї доби. «Реєстр» засвідчив один із найважливіших елементів Української держави – козацьке військо, яке визнавала супротивна сторона Річ Посполита: Він скріплений також і державною печаткою із зображенням козака з рушницею.

Перепис козаків здійснено сотенними і полковими писарями відразу ж після тріумфальних перемог під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями та подальших національно-визвольних змагань українського народу, які увінчалися Зборівською угодою 8 серпня 1649 року. Тоді новий король Польщі Ян II Казимир, скориставшись зрадою кримського хана Іслам-Гірея III, змусив Богдана Хмельницького підписати невигідний для України договір. За ним польський уряд збільшив козацький реєстр із 6-8 тисяч (20-30-х роках XVII ст.) до 40 тисяч, тобто оголосив козаків вільними людьми й зобов'язався видавати їм платню. Віднині реєстрове козацтво утворило окремий суспільний стан, незалежний і привілейований.

Тим переписом було охоплено великі землі Наддніпрянської України, котрі щойно входили до Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. На цьому терені виникла суверенна Українська козацька держава, що мала в своєму складі 16 полків: Чигиринський, Білоцерківський, Брацлавський, Кальницький, Канівський, Київський, Корсуньський, Кропив'янський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Уманський, Черкаський та Чернігівський. Незабаром кількість полків збільшено. У 1649-1657 роках існував 21 полк. Полкові й сотенні міста стали військовими й адміністративно-територіальними одиницями: скрізь було запроваджено козацьке самоврядування.

Польський уряд ще 1524 року намагався набрати козаків на військову службу, переважно для надійного захисту південних рубежів від наскоків степових кочівників (Грушевський Михайло. Історія України-Руси. Козацькі часи до 1625 року, – Київ – Львів, 1909. – С.57, 82, 83, 90, 103, 142-144. та інші; Крип'якевич Іван. Історія Українського війська. – Вінніпег, 1953. – С. 174-175, 177-188 та ін.). Але цей план вдалося здійснити за правління короля Сигізмунда II Августа, коли в реєстрі значилося 300 козаків. Та впродовж незначного проміжку часу, 1578 року реєстровців збільшилося на половину. Перший, другий і третій реєстри 1583 року, що налічували 600 чоловік, швидко розпадалися, бо скарбниця не регулярно або й зовсім припиняла видавати платню, і козаки поверталися до своєї матері Запорозької Січі, до своїх традиційних промислів і походів у чужі краї. 1590 року списки реєстровців нараховували до тисячі чоловік, 1619 року – 3 тисячі, 1625 року – 6 тисяч, 1630 року – 8 тисяч, і, нарешті, 1637 року 6 тисяч козаків.

Звичайно, під час воєн козацький реєстр міг різко зростати. Скажімо, гетьман Петро Сагайдачний здолав під Хотином 1621 року своїми сорока тисячами велике турецьке військо. (До речі, в ті часи європейські армії складались десь із 40-50 тисяч воїнів). Прибираючи до рук Українську державу 1654 року царат, як і польський уряд згідно з Гадяцькою угодою 1659 року, обіцяв збільшити козацький реєстр до 60 тисяч.

У польських архівах давніх актів Варшави «Скарбі короннім» уже 415 років зберігаються пожовклі аркуші, на яких літерами польського алфавіту викарбувано, точніше протранскрибовано імена, прізвища і міста козаків реєстру 1581 року (Див. Ярослав Дзира Перший паспорт козацтва // Літературна Україна. – 13.VІ.1991). Цей надзвичайно важливий документ обійдено нашою історіографією. Польський уряд зобов'язувався платити козакам за службу грошима й сукном щоквартально чи щорічно. Давні архіви Варшави зберегли список 532 козаків і старшин-шляхтичів, яким 30 березня 1581 року видавали платню за участь у Лівонській війні. Цей список є найдавнішим реєстром козацького війська. Дуже важливо, що в реєстрі замість прізвищ, які були властиві українцям того часу, писар для зручності вказав місце народження чи походження козака. З цього погляду – це унікальне джерело, яке дає можливість у такий спосіб визначити національність реєстровців. Від назви міст і сіл утворено і прізвища: Білоцерківець, Дроздович, Туровець тощо. Аналіз імен і географічних назв показує, що близько сотні козаків походять з Білорусії, близько трьох десятків поляків і півтора десятка козаків з інших країн.

Серед козаків-українців подибуємо вихідців з усієї України – Полісся, Наддніпрянщини, Поділля, Галичини, Підляшшя, Холмщини, Надсяння, крім Чернігово-Сіверської землі, яку на початку ХVП ст. захопила Московська держава. Такий склад українських воїнів був тільки за часів Київської держави і Козацької держави Богдана Хмельницького. Тоді Україна відчувала свою політичну єдність, однорідність, злютовану єдиною мовою, релігією, звичаями, піснею, побутом, хліборобською творчою працею, яку треба було захищати.

Позаяк реєстр складав поляк Себастіян Недзвецький латинськими літерами і невпорядкованим польським фонетичним правописом безпосередньо з уст козака, то в іменах, прізвищах та географічних назвах відбита жива мова українців і білорусів, яка й досі звучить у цих краях.

Національну приналежність козаків переконливо розкривають їхні імена. Новонародженим в Україні і в Білорусі під час хрещення церква давала імена за православним календарем, а костьол дотримувався римо-католицького. Цей перший реєстр налічує близько 120 таких імен, що вже понад п'ять століть за звичаєм передавалися з покоління в покоління разом з дохристиянськими. Власні імена – найдавніший і найрухливіший пласт лексики, адже вони повторюються в спілкуванні щохвилинно. У списку козаків подибуємо кільканадцять корінних імен ще з дохристиянської доби, коли вірили в магічну силу слова: Богдан, Бут, Ждан, Кулага, Орел, Позняк, Собко, Святогор, Станко, Трушко, Хмара, Щербина, Ярош...

Із загальної кількості імен реєстру майже четверта частина закінчується на український суфікс -ко: Васько, Левко, Мисько, Панько, Яцько і т. д. Подібні імена, як свідчать матеріали «Словника староукраїнської мови ХІV-ХV ст.», притаманні українській мові попередніх двох століть, а також наступних, включно із козацьким «Реєстром» 1649 року. Вони зустрічаються у найвіддаленіших західноукраїнських краях від найдавніших часів і до наших днів.

У реєстрі 1581 року найчастіше (з варіантами «Іванко», «Івашко») зустрічаються імена: Іван 56 разів, Мисько – 22, Васько – 21, Федір – 18, Гришко – 17. Дев'ять разів подибуємо варіанти «Хведір», «Хветько», «Ходір», «Хведина». Михайло також має варіанти: «Мисько», «Мишко», «Мигаль»; Василій – «Васько», «Василь»; Олексій – «Олекса», «Олелько»; Акула – «Окула», «Вакула» тощо.

У пам'ятці давньоукраїнського літописання «Літописі Руському» («Повісті временних літ») в українській фонетико морфологічній одежі зустрічається – Василько (послідовно), Володимерко, Володар, Володислав, Гаврило, Гаврилко, Данило, Дмитро, Ігнат, Іванко, Іюда, Йосиф, Євтух, Єремія, Костянтин, Курило, Клим, Корнило, Микита, Микола, Микула, Михайло, Михаль, Михалко, Малько, Марко, Олександер, Олекса, Ондрій, Офанасій, Остафій, Павло, Петро, Романко, Радько, Степан (Стефан), Сенько, Федось, Федорець, Хома (Тома), Вольга, а також окремі жіночі імена – Катерина, Ксеня, Олена...

У найдавнішій пам'ятці писемності Київської Руси «Ізборнику Святослава 1037 року», що містить твори церковно-релігійного змісту, на різні морально-етичні теми (дійшов до нас в оригіналі), на 241-му одному тільки аркуші у прямій мові «Вопроси і отвіти Григора Богослова і Василія» я нарахував 14 разів форму Григір і 10 разів Василь. Отже, тільки один раз Василій у заголовку і жодного разу Григорій.

На цю вельми важливу рису українського фонетико-морфологічного написання канонізованих церквою християнських імен у пам'ятках ХІ-ХІІ ст. свого часу звернув увагу видатний вчений-мовознавець Іван Огієнко, коли студіював «Остромирове Євангеліє» (1056 р.). З цього приводу він зазначив: «Надзвичайно цікаві ті хресні ймення, що їх подає календар нашої величної київської пам'ятки 1056 р. «Остомирове Євангеліє». Багато імен тут уже українізовані, цебто змінили свою грецьку форму під впливом нашої мови, наприклад (в родовім та давальнім відмінку): Василю, Дмитра, Дмитру, Євтуха, Григора, Герваса, Протаса, Домента, Николи' Саввата, Гаврила, Порфира, Авксента, Костантина, Курила та ін. Цей список імен, робить висновок дослідник, «надзвичайно цінний і цікавий, бо він переконливо свідчить, що вже в половині ХІ-го віку грецькі ймення зукраїнізувалися, а це говорить за те, що ці ймення мусіли давно тут появитися до 988 року і що церква в давнину вільно вживала хресних імен у живій українській формі, а не конечно в повній грецькій» (Огієнко Іван. Наші особові ймення // Рідна мова. – Варшава, 1935. – Ч.7. – С.290-291).

У реєстрі 1581 року вчувається тривала шаноблива традиція литовських і польських писарів щодо української і білоруської мов. Подібне транскрибування латинськими літерами української мови зустрічається в документах ХІV-ХV століть і пізнішого часу: Нryhoriy (Григорій), Нrуhоrоwусz (Григорович), Наnnу (Ганни), Воhdanа (Богдана), Реtrа (Петра), Наwrylа (Гаврила), і Wаsуlа (Василя) брати Маrtу (Марти)..., Іwаnоm Jасkоwiczem Воrzоbоhаtуm (Іваном Яцьковичем Борзобагатим), Мусhаjlu Sеmаszku (Михайлу Семашку), Аwhust (Август) (Архив Юго-Западной России. Ч.5 Акты о городах 1432-1798. – К, 1869, – С.49, 53, 55). У реєстрі також відбито живу стихію історичної діалектології української мови.

Літеру «Ф» передано відповідно до східноукраїнської вимови послідовно через – «Хв», «X», – Хведір, Хветько, Хведина, Тимохвій, Хрол, Хома тощо, зустрічається й Филип.

Дзвінкий приголосний «Д», «Б» оглушується у вимові козаків, що вловив писар: Хведько, Гладкий, Демит Серпської, Живоглят.

Ненаголошене «А» передано через «О» – Порхім, Горновий (можливо Горкавий чи Гаркавий – прізвище надто поширене у реєстрі 1649 року).

В іменах зафіксовано початкове українське «О» – Олександер, Олексій, Окула, Опанас, Онисько, Оникий, Осип.

Зрідка «Г» передано через польське «X», позаяк у польській і російській мовах звука «Г» немає: Хришко, Бохдан, або ж його пропущено: /Г/Омля, /Г/Аврило, /Г/Осподарик, Мо/г/илева, і навпаки, замість «X» писав «Г» – Гойники, Мигайло. Через польську літеру «X» передано низку прізвищ і в козацькому реєстрі 1649 року.

Відбито й білоруське «дзекання»: Худзяк, Дзєд тощо.

Отже, козацький реєстр 1581 року – надто важливе джерело першопочатків історії козацтва, його національного складу, оригінальна пам'ятка живої української мови, в якій відображено понад сотню народних імен, що побутували серед нашого народу від часів прийняття християнства, а окремі й давніше. Географія імен реєстру переконливо свідчить, що козацтво з перших кроків мало загальноукраїнський характер. Цей документ дуже цінний і для розкриття історії імен і прізвищ козацького реєстру 1649 року, як щабель до назвознавства Київської Руси.

Найповажніший дослідник Хмельниччини академік Іван Крип'якевич зазначає, що в квітні 1648 року Богдан вирушив із Запорожжя з чотири-п'ятитисячною армією козаків (Крип'якевич Іван. Богдан Хмельницький // Львів, 1990. – С.130). Під Корсунем козацькі сили вже становили 15 тисяч війська, під Білою Церквою вже 70-80 тисяч козаків, а у вересні під Пилявцями ця армія сягала 150-ти тисяч повстанців (там само). Польський хроніст Самуїл Кушевич, який брав участь у переговорах Львівського магістрату з гетьманом Хмельницьким, засвідчує, що під містом восени 1648 року стояла двохсоттисячна армія, за донесенням папського нунція Йоганна Торреса з Варшави, українське військо складало 300 тисяч чоловік, а от корсунський сотник Федір Калина на допиті під Замостям зізнавався, що до кордонів Польщі наближається 400 тисяч козаків. І справді, учасник цієї війни, творець найдостовірнішого джерела про ці історичні події «Літопису Самовидця» Роман Ракушка-Романовський зауважує з цього приводу: «Все живе піднялося в козацтво», навіть ті, «хто ніколи козацтва не знав» (Ліпопис Самовидця – К, 1971. – С.51). Отож і не дивно, що в серпні 1649 року напередодні

зведення «Реєстру», козацька армія під Зборовом, за підрахунками гетьмана, мала не менше 300 тисяч козаків. Але ще раніше, 23 лютого того ж року, в Переяславі Богдан запевняв королівських послів, що збере 200-300 тисяч і цією силою визволить і Львів, і Галич, і Холм, навіть вийде на береги Вісли.

Таким чином, до козацького «Реєстру» 1649 року потрапила, можливо, тільки десята частина всього війська. Адже польський уряд завжди протиставляв реєстрове козацтво вільнолюбному і непокірливому запорізькому, яке не мало від короля платні. Тому весь час точилася боротьба за розширення списків реєстрових козаків.

На восьми сторінках «Реєстру» польського варіанту цього документу, після списку козацьких полків, вміщено дуже цікаву історичну віршу «Сорок тисяч Богдан війська споряжаєт», в якій зазначена на рівні з гетьманом і заслуга Івана Виговського у відновленні Української козацької держави. В ній викладено основні ідеї Зборівського договору. Радісним проголошення думки, що Київська княжа держава знову відродилась 1649 року за Богдана Хмельницького та Івана Виговського, автор завершує свій панегірик:

З синів Володимирових Русь упала –

З Хмельницьких за Богдана на ноги повстала!

(Ярослав Дзира. Диктант для цілого народу // Україна. – 1990, № 5. – С.9).

Оточений під Зборовом король Ян Казимир наприкінці серпня 1649 року дав Хмельницькому грамоту-привілей «Декларація ласки», де змушений був тимчасово задовольнити всі вісімнадцять вимог гетьмана: про давні козацькі вольності і суди; про межі Української держави, де заборонялося перебувати польському війську; про скасування унії й надання незалежності Київському митрополитові; про повернення захоплених уніятами церков та монастирів, їхніх маєтків і фундацій; про свободи віри і церковних відправ та обрядів; про заборону в Києві та інших містах єзуїтських шкіл й інших установ; про амністію повстанцям та надання земських і міських посад особам православної віри; про Київського митрополита з двома владиками в сенаті тощо. Це й стало юридичною підставою для складання «Реєстру» і підписання Зборівського договору. Про нього винесла ухвалу Козацька рада на річці Росаві біля Канева в жовтні 1649 року. Всю роботу очолював генеральний обозний Іван Чернята та генеральний писар Іван Виговський, полковники, їхні писарі та сотенна старшина. Записували, насамперед, заслужених козаків, потрапила до реєстру і мізерна кількість чужоземців, що здавна мешкали в Україні або ж на порубіжжі, зокрема з Молдавією. Тому серед охочих раз-у-раз спалахували заворушення. Коли, скажімо, 1651 року після невдалої Берестецької битви реєстр скорочувався до двадцяти тисяч і сто тисяч козаків мали повернутися в кріпацьку залежність, було вбито білоцерківського полковника Михайла Громика, що керував складанням нового реєстру.

На початку січня 1650 року п'ять козацьких послів: герой Кодацькоі битви 1635 року Максим Нестеренко – старший, крилівський козак Ясько Войченко, козацький писар Іван Креховецький, Гарасим із Черкас та Сербин із Канева вручили завершений «Реєстр» королеві. Крім підписів гетьмана і генерального писара, реєстр супроводжував мальований герб «Абданк» та вірша про старожитний клейнод роду Хмельницьких. Оскільки рукопис був великий за обсягом і незручний для читання, то склали короткий перелік полків і сотень, переписаний латинськими літерами разом з віршем.

Козацькі писарі не з пам'яті чи з паперів, а безпосередньо на місцях з народних уст занотували безліч сіл, містечок, міст та сорок тисяч чоловічих національних імен та майже стільки ж прізвищ, прізвиськ, своєрідних, барвистих, дотепних, що віками, відстоявшись в часі жили, ще юридично не затверджені, не скам'янілі в океані рідної мови і передавалися згідно з нормами українського звичаєвого права з покоління в покоління. Історія мовби подарувала нам зі своїх першопочатків пракорені нації, статистичне джерело етнічного складу населення Української козацької держави середини XVII століття, а точніше національний паспорт 40 тисяч голів родин, тобто півмільйонного населення, якщо рахувати нашу родину п'ятидітною. Отже, маємо етнічний автопортрет української нації кінця XVI – перших двох десятиріч XVII століття.

Чимало сучасних учених твердять, що українські прізвища оформилися чи з'явилися наприкінці XVIII століття. Насправді вони відродилися зрусифікованими і полонізованими, онімеченими. Кілька документів переконливо свідчать про те, що ще до 1645 року, в Речі Посполитій і в Московській державі були усталені імена і прізвища їхніх громадян. Воєвод зобов'язували адресувати листи: «Сенатору – спочатку Ясновельможному панові, радному Коруни Польської або Князівства великого Литовського, потім ім'я і прізвище шляхетське». А іншим шляхтичам польським і литовським, не сенаторам, писати: «Пану, потім ім'я його і прізвище, а простим людям писати просто його ім'я і прізвище» (Ярослав Дзира. Документи "Посольского приказа" про українсько-російські відносини напередодні національно-визвольної війни 1648 року // Міфологія в українській історіографії (ХІХ-ХХ ст.). Тези доповідей 1-ї наукової конференції Київського осередку Українського історичного товариства. – К – 1993. – С.17).

Козацькому реєстрові 1649 року польська інструкція щодо написання імен і прізвищ була чужою. На його сторінках жодного разу не зустрінемо слів «ясновельможний», «пан» тощо. У ньому, до речі, графічно ім'я гетьмана і козацької старшини нічим не відрізняється від імен і прізвищ простих козаків, що яскраво свідчить про козацький демократизм і рівність.

Подаємо таблицю найпоширенішого суфікса -енко, характерного тільки для українських прізвищ А також суфікси, притаманні шляхетським прізвищам -ич, -ський, -цький.

РЕЄСТР КОЗАЦЬКИХ ПОЛКІВ

Аналіз національних імен і прізвищ, географії їх рівномірного поширення, топоніміки, родових і родинних понять переконують, що українці на своїй землі були споконвік корінним народом, державнотворчою спільнотою. Бо як тоді пояснити, що 60% козацьких прізвищ кінця XVI – початку XVII ст. закінчуються найхарактернішим і найпродуктивнішим суфіксом -енко, що й досі є візитною карткою українця. До речі, у реєстрі він виступає у другому, третьому і т. д. поколінні, тобто був похідним від первинного прізвища. У Корсунському і Прилуцькому полках цей суфікс сягає 70%, не враховуючи інших національних суфіксів: -ко, -ейко, -ець, тощо. Сьогодні в цих же краях Наддніпрянщини внаслідок русифікації, денаціоналізації, голодоморів, переселень суфікс -енко, за підрахунками Юлія Редька, впав до 25% (Редько Ю. К. Сучасні українські прізвища. – К, 1966. – С.195).

Українізувалися й поодинокі запозичені з чужини імена і прізвища – Шингіреєнко, Ференценко, Мултяненко, Радуленко, Маликбашенко, Яненко тощо.

Четверта частина національних імен також закінчується суфіксом -ко: Левко, Лесько, Мисько, Стецько, Яцько, Юрко, Васько тощо.

Хоча реєстр складали на землях Наддніпрянської України, він зберіг дуже багато імен і прізвищ, які й досі живуть у Західній Україні, що свідчить про духовну єдність населення обох регіонів з часів Київської держави. Так, приміром, у моєму прикарпатському селі Трушевичах, що лежить на крайньому заході Української держави і нараховує 120 хат, я виявив у реєстрі понад 100 прізвищ і прізвиськ моїх краян та майже усі давні імена. Ця ж картина з прізвищами і в сусідніх селах.

І в XVI – на початку XVII ст. наш народ зневажав відступників своєї нації, мови, віри, звичаїв, висловлюючи свої погляди в прізвищах, які, мов тавро, мусили носити і їх невинні нащадки: Полулях, Отурчиненко, Унієць, Штокало, Какало, Дзекало, Перекидень тощо. Дбаючи про чистоту і консолідацію нації, наші предки не засмічували рідної мови, національних паспортів чужими, незрозумілими словами, а перекладали їх з позначкою рідною мовою – Перехрист, Перехриста, Перехристів, Перехристенко. Таких прізвищ у реєстрі нараховується 24.

У національно-визвольній війні активну участь брало багато представників національного духовенства кількох поколінь і різних санів. У реєстрі бачимо 112 Попенків, Поповичів, одного Ксьондзенка, 44 Дяків і Дяченків, 14 Паламаренків і навіть двох Владиченків і 2-х Біскупенків.

Велике число з-поміж козаків складає українська шляхта. Ще упорядник реєстру Осип Бодянський з цього приводу зауважив, що величезна кількість прізвищ (3875 козаків, тобто 10%) закінчуються суфіксами -ч, -ський, додаймо й -цький. Козаки, які носили такі прізвища, походили з української шляхти переважно Правобережної України і незначною мірою Лівобережжя. За словами Бодянського, вони свідчать, що не вся наша шляхта на той час денаціоналізувалась, ополячилася, і значна її частина з перших днів війни влилася в козацькі полки і воювала проти визискувачів за свій рід, землю і віру. Справді так. Скажімо, 24 представники шляхетського роду Гуляницьких стали воїнами. Чимало шляхтичів мали у прізвищах інші закінчення – Іван Богун, Данило Нечай, Остап Гоголь, Іван Брояка, Михайло Громика, Михайло Криса, Павло Тетеря тощо.

На основі аналізу імен козаків, які їм давала українська церква, можна виявити у реєстрі мізерну кількість представників інших народів. Вони розпорошені по одному, по двох на всіх сторінках реєстру. Отже, вони можуть бути чужинцями хіба що за походженням, або ж ці прізвища є суто мовними запозиченнями слів, які залишалися за українцями.

У реєстрі ми не виявили жодного росіянина Москаленка чи Дінця. Польське топонімічне джерело «Slownik geograficzny panstwa Polskiego» фіксує чимало назв «Москалівка», «Московче», «Московичі», «Москалин», «Московка», які існували у той час на території всієї України і поза її межами. Навіть у реєстрі у Миргородському полку бачимо село «Москалевка». Тому і вихідці із цього села мали прізвища «Москаленки». Відомі Москаленки і на Київщині.

Також і прізвище «Дінець», «Дінченко» належали тим українцям, які проживали на Дону і Дінці і в перші дні війни повернулися захищати рідний край. Як свідчать російські документи «Посольського приказа», напередодні національно-визвольної війни українці воювали з донськими козаками і стрільцями, чинячи опір російській колонізації південно-східної частини України. Керували цією боротьбою Іван Богун, Тараско Чорний, Олешко Зінченко, Торський, Марченко, Грицьківський, Петрушка, Жадайко, Грицько Павлик та ін. Їхні загони нараховували до 2 000 чоловік («... Да того ж лета (1646) послан царского величества из украинного города Воронежа рекою Доном в стругах для поиску над Крымскими татары. И как они будут на Дону, на Казанском перевозе, и они для обереганья от татар зделали городок и на тех царского величества людей приходили с королевского величества стороны не порубежных городов, не Хомутца да не Сорочина черкасы конные человек з двести, а старшины у тех черкас были Ивашко Богун да Федька, а чей сын и как ему прозвище и того не ведомо; и к тому городку приступали и царского величества люди четыреста человек побили досмерти, а инных поранили...» (Ярослав Дзира. Документи «Посольского приказа» про українсько-російські відносини напередодні національно-визвольної війни. – С.15)).

Друкована історія українських національно-визвольних війн і повстань ХV-ХХ століть, по суті, знеособлена, позаяк збереглися імена та прізвища, псевда переважно козацьких та селянських ватажків, національних героїв, а також незначної частини рядових учасників, яких, як правило, визначають лише в голому цифровому вираженні. До того ж, майже всі могили народних героїв і месників, учасників УПА невідомі, або ж місце їхнього поховання знаємо приблизно. Це зауважив ще у своїх «Гайдамаках» Тарас Шевченко, коли закликав своїх сучасників згадати «праведних гетьманів», знайти їхні могили: Наливайкову, Остряниці, Трясилову, Богунову та й Хмельницьких, Гонти, Залізняка та й, без сумніву Виговського, Мазепи та багатьох інших. У часи Шевченка тіло лицаря честі і справедливості Устима Кармелюка поховали потайки, вночі, не насипаючи могили. Так само з українською національною інтелігенцією і месниками, воїнами УПА поступали і в совєтський період московські окупанти.

Тим часом «Реєстр» 1649 року містить не тільки поіменні списки українських сотень і полків, а й часто вказує старовинні міста і села, де народилися і жили козацькі лицарі та їхні предки. Хоч і не конкретно, «Реєстр» все ж таки допомагає нам відновити імена і прізвища тисяч козацьких воїнів, які під орудою Івана Виговського вщент розгромили 29 червня 1659 року під Конотопом велику російську армію, якою командував князь Олексій Трубецькой. Зокрема, проти московського війська воювали Лівобережні полки: Ніжинський, Прилуцький, Чернігівський, Миргородський. Адже від складання реєстру не минуло ще й десяти років і тисячі воїнів і козацької старшини залишилися служити у козацькому війську. Ось найпоширеніші прізвища реєстру 1649 року: Андрієнко – 105 козаків, Андрущенко – 60, Антоненко – 76, Богданенко – 56, Богун – 20, Бойченко – 24, Борисенко – 68, Бут – 236, Бутенко – 66, Василенко – 134, Ващенко – 118, Великий – 67, Волошин – 136, Гавриленко – 102, Герасименко – 74, Гладкий – 70, Горкавенко – 40, Гордієнко – 55, Гриценко – 173, Грищенко – 124, Даниленко – 111, Дінець – 61, Дяченко – 30, Зіньченко – 58, Захарченко – 44, Іваненко – 205, Іванович – 249, Ігнатенко – 109, Ємець – 39, Євхименко – 37, Жученко – 40, Жданенко – 56, Карпенко – 108, Клименко – 104, Коваленко – 132, Калениченко – 69, Кіндратенко – 94, Костенко – 65, Коломиєць – 45, Кузьменко – 115, Куриленко – 107, Куценко – 43, Левченко – 122, Лавриненко – 66, Лещенко – 58, Лисий – 79, Лук'яненко – 92, Мищенко – 168, Михайленко – 110, Москаль – 132, Максименко – 114, Мартиненко – 116, Марченко – 109, Матвієнко – 111, Нечипоренко – 62, Нестеренко – 62, Назаренко – 40, Науменко – 40, Остапенко – 76, Онищенко – 80, Омеляненко – 71, Олексенко – 56, Олексієнко – 53, Олещенко – 63, Опришко – 21, Охрименко – 43, Павленко – 199, Петренко – 213, Паньченко – 58, Пархоменко – 50, Пилипенко – 112, Попенко – 34, Прокопенко – 65, Проскурненко – 61, Проценко – 68, Романенко – 98, Радченко – 65, Руденко – 32, Рудченко – 30, Русин – 3, Русиненко – 5, Савченко – 135, Семененко – 144, Степаненко – 143, Стефаненко – 8, Сидоренко – 98, Сахненко – 94, Сергієнко – 76, Стасенко – 62, Стеценко – 56, Тимошенко – 99, Тищенко – 78, Трохименко – 74, Тарасенко – 46, Терещенко – 42, Тимченко – 55, Уласенко – 59, Федоренко – 205, Федьченко – 43, Фесенко – 23, Хоменко – 114, Харченко – 56, Хведоренко – 50, Хведченко – 33, Чорний – 106, Шульга – 68, Шевченко – 32, Шило – 27, Щербина – 66, Ющенко – 109, Юрченко – 100, Юхненко – 32, Ященко – 113, Яценко – 119, Яременко – 78, Ярошенко – 70. Якименко – 66, Яковенко – 82, Яхненко – 34, Ярмоленко – 61 тощо. На сторінках козацького реєстру 1649 року зустрічаються імена – Тарас Шевченко, Іван Гончар, Михайло Вербицький, Михайло Донець, Левко Лук'яненко, Іван Світличний, Василь Симоненко та низка інших, які умовно кажучи, також могли громити московську армію і захищати Українську державу, мову і культуру, як і їхні далекі нащадки –тезки.

Наш сучасник може зацікавитись іменами героїв Конотопської битви. Знову звернімось до найпоширеніших імен цього ж реєстру: Іван, Васько, Федір, Степан, Грицько, Мисько, Семен, Андрій, Яцько, Гаврило, Данило, Дмитро, Ігнат, Матвій, Кіндрат, Левко, Лесько, Лук'ян, Максим, Марко, Мартин, Матвій, Микита, Остап, Павло, Петро, Пилип, Роман, Савка, Юрко, Ярема, Ясько, Антін, Гарасим, Гордій, Дацько, Денис, Ісай, Карпо, Кирик, Клим, Кузьма, Каленик, Лаврин, Макар, Мирон, Назар, Онисько, Панько, Пархім, Прокіп, Сидір, Тарас, Тиміш, Трохим, Улас, Харко, Хома, Яким тощо. У реєстрі вони часто подані у народних варіантах, аж до односкладових форм – Вась, Мись, Гриць, Сень, Дань, Яць, Проць, Даць, Пань, Хар, Лесь, Кузь, Тим, Гринь тощо.

Діалектні особливості нашої мови найвиразніше виявляються у фонетиці. За аналогією до латинського і польського письма і передачі українських імен і прізвищ польськими літерами Іван Виговський застосував, крім передачі голосних «О» та «Е» в закритих складах (зрідка зустрічається «і» – Бирченко, Пединив, Діненко, Макивка, Чудомій, Зирчин, Зиркивський, Басаробій, Никиноненько, Бибченко тощо) фонетичний правопис. Згідно з фонетичним письмом: пиши, як чуєш, читай як бачиш, тобто звукова система мови відповідає літературній, живий звук передається на папері окремою літерою. До речі, у прізвищах та іменах козаків з Полісся у закритих складах повністю збережено місцеву вимову: Луй, Снуп, Рут, Кунь, Муст, Друзд, Антун, Кунаш, Тимуш, Масюв, Васюв тощо. Адже поліська говірка була рідною для Виговського, тут він народився.

У написанні імен та прізвищ козаків не вжито жодної титли, яка поширена була у загальновідомих словах книжної мови. З алфавіту було вилучено ще за піввіку до реформи Петра І в Росії кириличні букви – ксі, псі, іжицю, фіту, юси. Саме вони найчастіше вживалися в іменах грецького походження – Максим, Олексій, Олександер, Федір, Теофан, Хома, Потій тощо.

Літерами української абетки позначені всі живі звуки національної мови. Отже, за 200 років до запровадження Паньком Кулішем фонетичного нашого письма воно було введене в середині XVII ст. генеральним писарем Іваном Виговським, який зробив вдалу спробу створити й узаконити національну абетку. Адже до цього його зобов'язувала й посада генерального писаря уряду Богдана Хмельницького.

Вилучив Виговський із національної абетки літеру «і» (десятиричне), яке широко вживалося в церковнослов'янському та російському письмі. Вона заважала точно передати сучасний звук «і»; його він позначав і передавав через «И» (восьмиричне) та «-Ь» (ять) – Зима – ЗЬма, Пирижок – ПЬрижок тощо.

В окремих полках цілковито, а в більшості частково, літеру «Щ» замінено буквосполуками «ШЧ», «СЧ», зрідка «Ш»: Шчербина, Счербина, Шербиненко, Полішук тощо. Таким чином прояснено етимологію, тобто відтворено корінь низки прізвищ: Мисьченко (від Мисько), Васьченко (Васько), Лесьченко (Лесько), Юсьченко (Юсько), Ясьченко (Ясько), Крисьченко (Крисько), Зосьченко (Зосько, Зоська), Пасьченко (Пасько) тощо.

Дуже важливо для розкриття невідповідності між літерною і звуковою системою старої книжної української мови є відбиття звукового змісту церковнослов'янської літери «Л». Відповідно до живої вимови козаків маємо написання «В» – Товстий і в похідних від цього слова – (тут і далі цифра охоплює і похідні форми прізвищ) – 71 прізвище і лише один раз Толстенко. Прізвище «Вовк», «Вовченко», «Вовкодав» зустрічаємо сорок разів, а «Волк», «Волченко» тільки – 8 разів. Прізвище «Довгий» подибуємо – 66 разів, а «Долгий» – 10 разів. Отже, з сивої давнини для українців характерною була вимова – Товстий, Довгий, Ковтун, Вовк, Мовчан тощо, хоча таке їхнє написання в книжній українській мові зустрічається дуже рідко. Адже імена не були якимись неологізмами, а належали до того лексичного складу, що вимовляються щохвилини.

Водночас відображено в реєстрі і м'яке (полтавське) «Л» — Полюляшенко, Ляпенко, Тулюбенко тощо поряд із Полуляшенко, Лапенко, Тулубенко тощо. Останніх значно більше, ніж перших.

Вживається в реєстрі властива тільки національній абетці літера «Ї», яка мала в давньому письмі до двох десятків різних графічних зображень. У реєстрі вона позначалася як «Й» — Висоцької, Браїловець, Кропивної, Заїчка та Довгої.

Зімкненим звуком «Ґ» починається понад сотня прізвищ. Передається на письмі він, як правило, через дві літери «КГ», або ж «К», один раз і через «Ґ» – Ґонтар, Ґвалт, Ґрунт, Ґречний, Ґузь, Ґандзенко, Ґанжа, Канжа, Шинкирей, Ґрек, Ґратович тощо.

Можна нарахувати з два десятки прізвищ, що тільки починаються українським звуком «ДЗ» – Дзинигородський, Дзиґар, Дзекало, Дзедзуленко, Дзеня тощо, а також близько трьох десятків прізвищ, котрі починаються другим національним звуком «ДЖ» – Джура, Джеджеря, Джеджула, Джалалий, навіть Дождженко тощо. Ці звуки внаслідок русифікації української орфоепії тепер зникають у живій мові наддніпрянців.

Вже в козацькому реєстрі робилася спроба вилучити як у середині, так і в кінці слів церковнослов'янську літеру «Ъ» шляхом винесення кінцевої приголосної літери над рядок, а «Ъ» над рядок не виносився. В XIX ст. наша інтелігенція насміхалася з «Ъ», бо ця буква, за її словами не позначає живого звука, а лише марнує чорнило і папір та шпигує за іншими літерами слова. Так, у реєстрі Київського полку, що нараховує 4024 слів, перший писар вжив «Ъ» лише 186 разів. В середині слова «Ъ» ставився довільно після приголосної літери.

Іван Виговський виявився блискучим майстром українського барокового письма – пишного, мальовничого, орнаментального, пов'язаного з народним мистецтвом, яке є ключем для розуміння і пояснення важливих законів книжної української мови стосовно правильного вичитування голосних літер і окремих приголосних. В українській мові букви загалом відповідають звукам, хоча ці графічні знаки не завжди точно передають вимову, про що яскраво свідчить реєстр. Вся складність українського правопису в передачі саме голосних звуків, зокрема ненаголошених. Таким чином маємо не тільки бароковий стиль у літературі, музиці, архітектурі, мистецтві, а й національне барокове письмо як мистецький витвір кожного писаря.

Емблематнчність мови, закон розрізнення, індивідуальна форма написання імені та прізвища за допомогою передусім різних форм діалектно вузько говіркової, місцевої вимови звуків, особливо голосних – важлива риса українського правопису ХVІ-ХVІІ ст. В такий спосіб наша мова може озвучитись і історія заговорить голосом. Цей закон яскраво ілюструють однакові родинні прізвища, часто також імена одного села, містечка, сотні, які написані підряд. Таких випадків усвідомленого розрізнення у реєстрі нараховується понад півтори сотні прикладів, а в цілому їх тисячі. Наприклад, Корчівська сотня – Семен Корчевський, Данило і Мартим Корчовські, Мисько і Федір Корчувські; Іван Хведоренко, Микола Федоренко; Іван Бурак, Мисько Буряк; Ничипір Козерацький, Іван Кузерацький; Григорій Пішченко, Євтух Пісченко, Юсько Торопило, Грицько Тарапилів зять; Давид Кловаченко, Яцько Гловаченко; Федір Бовдун, Лесько Бовдюк; Іван Ширнкар, Павло Шинкар; Ярема Телиженко, Семен і Гриць ТелЬженко; Грицько Безмерненко, Тишко Безсмертненко; Іван Залюбовенко, Костюк Залубовенко; Іван Писоренко, Максим Писаренко; Васько Чорниченко, Семен Черниченко; Жадько Сыч, Васько Сич; Ярема Уролшович, Василь Урушович; Пилип Зезуля, Семен Зезюля; Богдан Шамшура, Грышко Шамшур; Семен Тарабаренко, Іван Тараберенко тощо.

На сторінках реєстру подибуємо дуже багато прізвищ та імен, в яких зафіксовано паралельне написання «Е» – «И» і навпаки, «И» – «Е», переважно ненаголошених, характерних для сучасних південно-східних та південно-західних говірок. Наприклад, зустрічається 53 прізвища з написанням через «Е» Денисенко і 7 – з «И» – Динисенко; 38 прізвищ з написанням через «Е» Демиденко і 10 – через «И» – Димиденко; 14 – Артеменко і 10 – Артименко; 13 – Германенко і 6 – Гирманенко тощо. І, навпаки, замість сподіваного літературного «И» зустрічаємо місцеве «Е». Двічі – Устеменко і 15 – Устименко; тричі – Цебуля з варіантами і відповідно 27 – Цибуля, а прізвище Олихвіренко 23 рази написано через «И» і лише один раз через «Е» – Олехвіренко. Таким чином місцева вимова стала відтоді нормою. Для передачі середнього звука між «Е» та «И» писар в окремих полках запровадив спеціальну літеру «_є»: П_єтро, Зінов_єць, Іван_єць тощо.

Літери «ЬІ» та «И» часто вживались в одних і тих же іменах та прізвищах довільно, зокрема й для розрізнення: Іван Мозыренко, Грицько Мозиренко; Ярема Бобыренко, Жадан Бобиренко; Фесько Борысенко, Конін Борисенко; Максим Рыхличенко, Сергій Рихличенко; Іван Кобыляцький, Іван Кобиляцький і багато інших, які написано підряд. Коли ж вживання «ЬІ» або ж «И» може змінити зміст слова чи надати йому смислового відтінку, писар вживає або першу, або ж другу літеру, як правило, послідовно. Скажімо, прізвище «Чорный» він без жодного винятку у 106 випадках пише через «ЬІ», щоб не сплутати його з «Чорній». Так само через «ЬІ» він подає прізвища «Нагірный», «Білый», «Сірый», «Рудый» тощо.

У кількох прізвищах, очевидно помилково, писар вжив «і» десятеричне після голосних: Кирієнко, Кіяниця, Корсунській. Послідовно з початковим «И» пише він прізвища «Ігнатенко» – 144 випадки, а також саме ім'я Ігнат. Тимчасом немає початкового «і» у прізвищах: Сидоренко, Сакович, Саєнко, Политика, Ляшенко, Змайлів тощо. Понад 10 прізвищ починаються згідно з українською вимовою літерою «И», Иленко з варіантами – 137 прізвищ, а також Икавець, Индиченко, Иржышчівець, Ирод, Ирха тощо. На початку 30-х років XX ст. задля зближення українського алфавіту з російським із правопису і словників невиправдано було викинуто всі слова, що починаються літерою «И». Словник Бориса Грінченка їх нараховує до сотні.

Від слова «білий» утворено 240 прізвищ з написанням через деревлянську літеру «Ь»: БЪлик, БЪлоштан і под. і 160 прізвищ через літеру «И»: Билик, Билоштан і под., а також 56 прізвищ через букву «Е»: Белик, Белан і под.. Останні козаки, очевидно, з Поліських країв, де написання через «Е» відповідає вимові. Таким чином, маємо всі підстави і аргументи, щоб заперечити і відкинути теорію авторитетних російських мовознавців про наявність якогось «нового Ъ» навіть у тих наших пам'ятках, що написані водночас з реєстром («Перло многоцінноє», 1646 р.) (Медведєв Ф. П. Історична граматика української мови. – Харків: вид-во Харківського університету. – 1955.— С.43, 88, 105-108, 114, 115), а також твердження про якесь нібито сплутування «Ъ» з «И», «ЬІ» з «И», що насправді є характерною рисою українського барокового письма і ґрунтується на живій основі національних говірок і законі розрізнення, навіть одного і того ж слова, якщо воно пишеться підряд двічі. Приміром, сотня АндрЪєва і він же Андрий, сотник; сотня ЗЪнченка, а сам він Зинченко Іван; сотня БЪлецького, а сам він Белецький Іван; сотня РЪсченкова, а сам він Росченко Петро.

Також, наприклад, і від слова «дід» нараховується 28 прізвищ з літерою «Ъ», 21 прізвище з літерою «И» і навіть одне з літерою «ЬІ» – Дыденко тощо. Отже, деревлянська літера «Ъ» з сивої давнини вимовлялась на Подніпров'ї як «і», «И», а в північних поліських говірках як дифтонг «іЕ», а не під наголосом як «Е» — Дедок, Песок тощо, але аж ніяк не як російське «Є».

Подібну неоднозначну передачу вимови зустрічаємо в реєстрі і щодо нашої літери «Ф» – «ХВ», «П», «X», «Т». Через наддніпрянське «ХВ» подано 115 прізвищ «Хведоренко», «Хведьченко», «Хведорович» і водночас 65 прізвищ зафіксовано через «П» – Педоренко, Педорченко, Педченко, Пединів. Прізвище «Хвесенко» разом із варіантами зустрічається 30 разів, а також 16 прізвищ – «Олихвіренко», 18 – «Хвиленко». Водночас подано 136 прізвищ «Пилипенко», 57 – «Пархоменко», 2 – «Парфиєнко», 2 – «Пархвиленко», 1 – «Партола» тощо. Отже, наддніпрянське «Ф» вимовлялося українцями цих країв, як «ХВ», «П», «X» ще задовго до прийняття християнства, позаяк саме з церковного календаря з'явилися тут імена Федір, Филип, Филимон, Феофан, Фома, Парфен тощо, і мешканці цих країв вимовляли їх згідно з місцевою артикуляційною традицією щодо вимови грецького «Ф». Це надто важливий аргумент для доведення, що українська мова в Придніпров'ї сформувалася задовго до прийняття християнства. Водночас у реєстрі зустрічаються і поодинокі написання «Олифір», «Филип», «Панфіл», а також п'ять прізвищ «Стефаненко» і три «Стефанович» і часто «Стефан», «Стафван» тощо, так характерні для західноукраїнських говірок.

Від імені «Фома» утворено 128 прізвищ «Хоменко» із варіантами і водночас 42 – «Томченко», «Томашенко» і похідних, поширених на західноукраїнських землях і в польській мові.

У прізвищах реєстру часто подибуємо тверде «Р», характерне для говірок Правобережжя. Скажімо, прізвище «Кудра» зафіксоване з прикінцевим «А» 19 разів, а з прикінцевим «Я» лише один раз «Кудря», а також Кудрявий і Кудравий, Кудрявченко. Можна нарахувати 18 прізвищ з м'яким «Р» – «Рябий» і 8 – з твердим «Р» – «Рабий», а також 9 з написанням «Ребий».

Зустрічається чимало випадків передачі місцевої вимови йотованих «Ю», «Я», як «Е», «Є», «І». З написанням через «Я» подано 16 прізвищ «П'ятаченко» і «П'ятигорець» і 4 через «Е» – «Петигорський», «Петиченко», навіть один раз «Патаченко», а також 15 – «Коляда» з варіантами та шість «Коледа». 22 прізвища написано «Слюсаренко», «Слюсар» і три «Слісар».

Часто відсутнє пом'якшення приголосних кінцевими йотованими «Я», «Ю» (третя йотована літера «Є» графічно збігається з «Е»). Наприклад: Кияница – 12 прізвищ, Кислица – 6, Лисица – 5, Паленица – 1, Копица – 1, Метелица – 1 тощо. Тимчасом у похідних прізвищах від цих слів засвідчено, що кінцевий приголосний міг бути м'яким – Кисляк – 7, Метеля – 1, Лисяненко – 7 тощо.

Важко було освіченим українцям у давнину передавати пом'якшення приголосних як в середині, так і в кінці слів, позаяк в різних говірках нашої мови вони й досі вимовляються твердо і м'яко – хлопець – хлопец, говорю – говору, трьох – трох, Пирятин – Пиратин, Цицура – Цицюра, козацький – козацкій тощо.

Усе ж таки окреме графічне зображення чи позначка літери «Ъ» у старому українському письмі зустрічається, і її зрідка вживали писарі, але чомусь її не хочуть визнати радянські палеографи і археографи. Вони воліють нехтувати не тільки м'яким знаком, але також ще двома українськими літерами – «Й» та «І». Вже майже чотири десятиріччя як «Наукова думка» публікує пам'ятки нашої писемності, по суті, як академічну макулатуру. На превеликий жаль, за такими правилами В.Русанівського та М. Пещак щойно видрукувано й козацький «Реєстр» 1649 року. Палеографи Інституту археографії у спотворенні української мови перевершили всіх, передавши згідно з російською вимовою літеру «е », як російське «є». По суті, радянські археографи і в наш час дотримуються правил ганебного царського указу 1876 року, згідно з яким «чтоб при напечатании исторических памятников безусловно придерживались правописания подлинников». Далі указ зобов'язував археографів передавати наше старе письмо по-російському, бо, мовляв, «никакого малороссийского языка не было», а «украинская мова есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши» (Див. Ярослав Дзира. Михайло Ханенко // Гетьмани України. – К, 1991. – С.95). Таким чином, радянські археографи до невпізнання спотворюють нашу живу національну мову XVII ст.

В «Реєстрі» 1649 року ми виявили сотні слів, у яких в середині і в кінці слів Виговський, як і його сучасники, ставив «ъ» – Андрусь, Василь, Гринь, Івась, Кость, Стась, Ясь, Безштанько, Воронько, Опаньчин, Зіньківський, Лавринь, Лесь, Щербань, Мозуль тощо. Приміром, у реєстрі Браславського полку «ъ» подибуємо 85 разів.

Часто зустрічаються в реєстрі прізвища з паралельним написанням ненаголошених «а» та «о». Так, приміром, маємо двадцять одне прізвище, написане через «о», – Богатий і 17— Скоробогач разом з похідним, Колаченко – 6; Кочан – 4, Холява – 5 і відповідно – через «а» Багатий – 5, Скоробагач – 10, Калач – 9, Качан – 8 тощо. Перші властиві західноукраїнським говіркам, другі – східноукраїнським.

Це ж фонетичне явище подибуємо і з початковими «о» та «а»: Олександренко з варіантами – 3 прізвищ, Александренко –2; Овдієнко –20, Авдієнко –6; Онанченко –24, Ананченко –6; Оксаків –3, Аксаченко –1; Ольшанський –1, Альшанський –1 тощо. Відомо, що «акання» характерне для поліських говорів. Тим часом немає жодного з поширених прізвищ, які б починалися літерою «А» –Олійник, Онищенко, Олексенко тощо. Водночас зустрічається історичний топонім «Озівський».

У реєстрі подано чимало прізвищ північно-поліських говірок з «аканням» –Вароненко, Гарбаченко, Ганчар, Саратина, Шарамет, Кавганенко, Альшанськая, Баришпольченко, Ігатинський. Водночас у реєстрі зафіксовано літеру «а», яка у вимові наддніпрянських говірок наближається до «о» –Бондоренко, Бородовка, Гольченко, Горбузенко, Горкавий, Горкуша, Заподинець, Самохволенко, Хоритон. До речі, 55 прізвищ – Горкавий, Горкуша, Горкавець, Горкушенко і под. подано через «о», і лише один раз «Гаркуша» через «а», що стало літературною нормою. Також у реєстрі нараховується 74 прізвища «Гарасименко» з варіантами, поданими через «а», не рахуючи сотні імен, а також дванадцять написань прізвища «Иленко» і лише один раз «Ильенко». До речі, в імені Илля і прізвищі Иленко дуже часто літера «л» подвоюється.

На сторінках реєстру досить широко відображено місцеву вимову, переважно ненаголошеного голосного «о», а також «у», характерних для південно-західної та північно-західної говірок.

Це явище діалектологи і лінгвісти визначають як перехід «о» в «у»: Животовський – 16 прізвищ, Животувський – 1, Богун – 20, Бугун – 1; Отрощенко – 10, Отрущенко – 6; Полтавець – 2, Пултавець – 4; Соломка – 11, Суломка – 1; Хоружий – 19, Хуружий – 1; Ярмощенко – 126, Ярмущенко – 1. Зафіксовано і зрівноваженіше вживання цих форм – Оноприєнко – 21 прізвище і Онупрієнко – 10; Удоденко – 3 прізвища і Удуденко – 2 (самець і самка), Курочка – 1 Куручка – 1; і тільки південно-західного наріччя – Кугут – 4 прізвища.

Приклади місцевої вимови, які відступають від норм сучасного правопису, тобто перехід «у» в «о» – Бовкуненко – 1, Бовконенко – 2; Ворвуль – 2, Ворволь – 6; Цибульченко – 27, Цибольченко – 2; Чепурний – 1, Чепорний – 1; Чугуєвець – 13, Чугоєвець – 1; Шульженко – 10 , Шольженко – 2; Обухівський – 3, Обохівський – 1; Проскурненко – 65, Проскорненко – 1 тощо. Як бачимо, говіркові форми наведених вище слів, у порівнянні з сучасними літературними, займають мізерне місце.

В реєстрі широко відбито варіанти місцевої вимови йотованих – «я», «ю», «є», характерної для південно-західних і північно-західних говірок – Євтушенко – 32 прізвища, Явтушенко – 3; Єлецький – 6; Євченко – 3 тощо. Майже пропорційне число маємо у прізвищах – Євхименко – 47, Юхименко – 57. Значно переважає початкове «Я» у прізвищах: Ярмоленко – 125, Єрмаченко – 12; Яременко – 101, Єременко – 21, Веремієнко – 6; Ященко – 117, Єщенко – 7; Якименко – 80, Єкимович – 1; Ярошенко – 81, Яхненко – 39, Єхненко – 2, одиноке Єценко тощо.

Всі говіркові варіанти відображено у прізвищі, утвореному від імені «Йосип» – Йосипенко – 7, Єсипенко – 13, Юсипенко – 14, Осипенко – 10. Одначе найпоширенішим було і залишається на західноукраїнських землях прізвище Ющенко – 116 випадків. Утворено воно від варіанта «Юсько» . Одне прізвище зустрічається з початковим «І» – Ісупенко. Цю ж вимову подибуємо і в кількох інших прізвищах – Ігатинський – 6, Яготинський – 3; Іхненко (Яхненко) – 1, Іценко (Яценко) – 1. Останнє прізвище історики помилково визначають як єврейське. Зустрічаємо й одне Єаценко тощо. Від імені Євген утворено прізвище Гененко.

Маємо також паралельні форми прізвищ з початковим «О» та « Є» – Євсієнко – 23, Овсієнко – 5, водночас тільки одну форму Охріменко – 52 і жодної Єфременко, Єрофієнко, Ієремієнко тощо. В окремих прізвищах зафіксована йотація початкового «А» – Ядаменко.

Як на початку, так і в середині слів, у реєстрі зустрічається приставне «В» – Вакуленко – 24 прізвища, Акуленко – 1; Веремієнко – 6; переважно по одному разу – Варбуз, Ватаманенко, Вонтоненко, Ворленко, Вурбаненко, Вульшанський, Радивоненко, Семивон тощо. Також приставне «в» зустрічається і в іменах: Вонтун, Госип. Зрідка передано в реєстрі і приставне «Г» – Гуманський, Гандрієнко, Гаценко, Госипенко, Гадей тощо.

В реєстрі, як і в давньому письмі в цілому, згідно з живою вимовою випускається літера «й», що відображена в реєстрі; Прима – 10 прізвищ, Прийма – 11; Гадученко – 2, Гайдученко – 41; Гадаренко – 1, Баструченко – 1 тощо.

Тільки зрідка подибуємо в реєстрі оглушення дзвінких приголосних: Глаткий, Медвітьченко, Дутка, Волотько, Ратченко, Тулюпенко тощо. Ця фонетична риса властива південно-західним говіркам.

З погляду нинішнього правопису важливо, що писарі послідовно у 170 прізвищах писали префікс «без-»: Безпоясенко, Безпосло, Безпечний, Безпальчий, Беззубенко, Безкищенко, Безкороговний, Безсело, Безсмертинко, Безсокирний тощо. Під час написання префікса «без-» Виговський, очевидно, опирався на польську мову. Тому історично вмотивовано для українського сучасного правопису написання префіксу «без-».

Префікс «роз-» також зустрічається, за кількома винятками, в написанні прізвищ козацького реєстру. Зрідка подибуємо дисиміляцію приголосних, послідовно в імені «Вихтор», «Выхтенко», «Яхотинський» тощо, одначе збережено старе написання «Дхоровський».

Буквосполукою «ю» в давгіьому письмі, включаючи й писарів реєстру, і Тараса Шевченка, передавали пом'якшення попередніх приголосних; вона часто відповідала нашому «ьо». Одначе в реєстрі її важко відчитати, бо вона нагадує зображення літери «ю»; Дюхтюренко, Дьохтеренко, Магльований.

З метою розрізнення Виговський часто вдається до чисто формальних літерних засобів, таких, як подвоєння букв, різних форм їх зображення, надрядкових виносних літер – Бовван, Биличченко, Іггровецький, Ічченко, М'яккий, Татарринченко, Каленичченко, Калениченко; Олесченко, Ослеченко тощо. Написання «Чигринченко, Чигиринченко, Чегринченко» і подібні відповідали живій вимові українців різних країв. Часто зустрічається подвоєння приголосного «л» в імені «Илля» та в похідному від нього прізвищі «Илленко».

За аналогією до прикметників «Грузьський», «Запорізьський», «Забузьський», «Збаразьський», «Завацьський» і под. утворено й синонім до прикметника «український» прикметник-етнонім «Русьський».

Інколи для розрізнення козаків, що мали однакові імена і прізвища, додавали слово «другий», оскільки по-батькові не вживалося: Гапон Великий другий; Іван Качало другий; Іван Попенко другий. Ця традиція жила в галицьких школах до 1939 року, позаяк по батькові не вживалося.

У старому українському тексті, протранскрибованому літерами польського алфавіту, часто подибуємо сплутування окремих українських звуків з близькими до них польськими. Це, зокрема, стосується нашого гортанного звука «ґ» (гомоніти, ґай), якого не знає ні польська, ані російська звукова система. Український гортанний звук «ґ» передають в польській мові через національну літеру «х». Ця традиція позначилася і на передачі українських імен і прізвищ обох козацьких реєстрів 1581 та 1649 років. Очевидно, що козаки із реєстру 1649 року, прізвища яких передано замість української літери «Г» через польську «X», були вихідцями із суміжних із Польщею земель, або ж проживали в польському оточенні чи народилися в змішаних родинах. Це ж саме можна сказати і про писарів сотень і полків, які занесли їх до реєстру. Тому маємо паралельні написання: Ґанків – Ханків, Галієнко – Халієнко, Ганчич – Ханчен, Галин – Халинич, Грицьченко – Хрицьченко і низку інших, зокрема й Ганенко (Ганненко) – Ханенко. В зв'язку з останнім написанням цікавим є розглянути прізвище гетьмана Михайла Ханенка. Батько гетьмана, Стефан, ще за козацької доби Петра Сагайдачного служив у Запорозькому війську і потрапив до татарської неволі. Звідти його викупив польський староста, й Стефан одружився з його дочкою (Редько Ю. К. Сучасні українські прізвища. – С.180). Отже, маємо два аргументи для пояснення етимології написання «Ханенко» є польський і татарський, а також головну причину, чому майбутній гетьман Михайло дотримувався польської орієнтації. Для українського шляхтича-християнина чи людини з високою урядовою посадою ім'я «Ханенко» навряд чи було б оправданим. На нашу думку, перша літера його прізвища «Ханенко» є польським варіантом звуку «Г», яким починаються з два десятки прізвищ реєстру, утворених від «Ганни», «Гані». Адже Михайло був напівполяком, і походив з родини, де, мабуть, панувала польська мова. В козацькому реєстрі прізвище «Ханенко» зустрічається один раз – Лаврін Ханенко – серед козаків Білоцерківського полку, краю, де мешкало тоді чимало поляків. Таким чином, вважаємо, що справжнє прізвище Михайла Ханенка і всього роду Ханенків є Ганенко.

Згідно з вимогами мистецтва барокового письма подибуємо в реєстрі чимало неоднозначних, нечітких і невиразних універсальних зображень літер, які можна відчитувати як дві, три різні букви: А-И-Е, А-Л, У-Ъ, О-СО, П-К, Т-Г, Л-Г, Ф-Р, Е-Г, Ю-ЙО, ЙО-ГО, МО-ЛЮ, Г-Ч тощо (Губенко – Чубенко, Кайдашенко – Найдашенко, Федьченко – Редьченко, Гаценко – Яценко, Юсипенко – Йосипенко, Новаченко – Коваченко, Яцько – Янко, Петро – Питро тощо). Навіть графічне написання двох чи трьох літер в одному слові часто має відмінне зображення – Цароцьоценко, Кучеренко, Шчосчок тощо.

Майстри барокового письма редагували літери так, як в наш час редагують текст, шукаючи синонімів, щоб не повторювалися однакові слова в одному реченні. Таким чином, для барокового письма характерна емблематична мова, індивідуальна форма написання імен, особливо тих, котрі повторюються. З цією метою писарі створюють і використовують розмаїття і багатство форм зображень літер, кущів і гірлянд букв, зокрема пов'язаних з надрядковим «Р». Усі літери мають по кілька, а окремі (Д, В, Б, Ж та ін.) по кільканадцять графічних зображень. Це ж стосується, хоч і меншою мірою, надрядкових, виносних літер: Н, В, Ц, Д, Т, X, Ж, Л, Й, Г, Щ, які інколи не тільки важко, а й неможливо розрізнити і правильно прочитати слово – Швед – Швець, Каракутень – Каракутець, Кулинич – Кулиник, Мамбороденко – Майбороденко, Рибець – Рибень, Янко – Яцько, Грицько – Гричко, Воднений – Водненик, Левонець – Левонен тощо. Навіть полки мають свої окремі, відмінні зображення окремих літер. Їх творив Виговський для відображення закону розрізнення, а також вимог барокового мистецтва. В кінці реєстрів семи полків і однієї сотні знаходимо сім різних підписів і криптонімів генерального писаря, а восьмий, на останній сторінці реєстру, ще й польською мовою.

Свою абетку Виговський творив на основі церковнослов'янського, грецького, латинського зображень літер, одначе багато з них є витвором власної уяви і мистецького таланту генерального писаря, адже він був на два десятки років молодший за гетьмана та багатьох козацьких старшин. У такий спосіб він майстерно малював національний орнамент (рослинний і геометричний) імен і прізвищ рідного народу, його неповторність, що нагадує декоративне мистецтво, навіть прикмети візерунку східного письма.

Виговський створює складні літературні ребуси, які можуть вміщати в собі кілька різних за змістом слів, залежно від того, після якої літери у слові буде знесена виносна літера, як поділити словосполуку на слово – Ослеченко – Ослеченко і Олесченко; Грицькозленко – Гриць Козленко і Грицько Зленко тощо. Він навмисне подає гумористичні прізвища: Бакум Гулецькая, Федір Ольшанськая, Васько Жуковськая, Матвій Велиликий, Федір Воєвоєвода тощо. Непристойних прізвиськ зустрічається одиниці – Пилип Пердимученко, Дупаченко, Йолоп, Хамунько тощо.

У живій українській мові завжди багато важила ритмомелодика, римування рядків, слів, як звукового явища. Вони підсилюють ідейне та емоційне звучання слів, їх музикальність, яка обумовлена чіткою вимовою всіх голосних звуків, спрощенням збігу приголосних, привертають пильну увагу слухача, легше запам'ятовуються. В реєстрі можна зустріти римування імен та прізвищ козаків: Іван Варан, Басман, Караван, Мовчан тощо; Івашко Ватажко, Іванець Туболець, Протас Мукотряс, Матвій Постій, Роман Урван, Павло Давло, Гринець Козинець, Андрух Глух, Матвій Заморій.

Багато прізвищ, рідше імен, передають національну вдачу, народний гумор, дотепність, морально-психологічну та естетичну інформацію про родинні і громадські взаємини наших далеких предків. У багатьох прізвищах впізнаємо жіночу ласку українки, пестливі виражальні засоби української мови: Кіточка, Охонько, Золотко, Зозулька, Писанка, Голубчик, Чудомій, Зірка, Мякенький, Смачний, Цибулечка, Бочечка, Діжечка, Каченя, Соменя, Руденький, Іванець, Іванчик, Матвієдь, Лук'янець, Батьку-ненько тощо. Особливої материнської ніжності і любові сповнені імена їх синів: Яременонько, Никинонько, Зелененький, Іваноньченко, Курилонько тощо. Перераховані імена навряд чи можна зустріти в давньому письмі, хіба що в записах народних пісень XIX ст.

Барокове письмо було великим імпульсом для словотворення, збагачення фонетичних афіксально-суфіксальних засобів української мови тієї доби, який, на наш погляд, був багатший і вищий, ніж сьогодні. Скажімо, в реєстрі можна нарахувати до шести десятків форм і варіантів прізвищ, утворених від слова «ніс» (до речі, саме «ніс» у порівнянні з іншими частинами тіла вважався найбільшою окрасою середньовічної знаті), що свідчить про могутні словотворчі можливості української мови в давні часи: Ніс, Безніс, Гарбоніс, Кривоніс, Лупиніс, Ломоніс, Нетриніс, Перебийніс, Носач, Красноносенко, Носуля, Носицький, Кирнус, Широносенко...

Приміром, від імені «Григорій» утворені такі прізвища: Гриценко, Грищенко, Гриньченко, Гриненко, Григоєнко, Григоревич, Григоренко, Григорець, Григір, Григориєвич, Григорів, Григорневич, Григорович, Гриневич, Гриненьченко, Гринець, Гринька, Гринцев, Гринців, Гринютенко, Гринященко, Гринь, Грисенко, Грихненко, Грицаченко, Грицев, Грицененко, Гриценків, Гриценченко, Грицина, Грицівченко, Грицютенко, Грицькевич, Грицьків, Гриківський, Грицько, Грицькович, Грицюта, Грицьченко, Гричас, Гриченко, Гричкань, Гричків, Гричченко, Гришаєвич, Гришаєнко, Гришай, Гришенко, Гришів, Гришків, Гришко, Гришкович, Гришук, Грищанко, Грищенко, Гришин, Гришчишин, Грігориєвич. Подібних варіантів прізвищ, утворених і від інших слів, надто багато, вони зустрічаються на всіх сторінках реєстру досить рівномірно.

Можна ілюструвати місцеві говіркові фонетичні риси української мови початку XVII ст. десятками і сотнями інших прикладів – Зозуля, Зазуля, Зезуля, Зезюля, Дзедзуленко, Чайка, Чайченко, Чыйка тощо.

«Реєстр» сповнений багатством синоніміки живої української мови, різних варіантів місцевих говірок: тут і Балакало, і Говір, і Гугаренко, і Розмова, і Повідайло, і Шокало, і Штокало, і Дзекало, а також Непитаіїло, Глагольченко, Пустогвар тощо і подібні гнізда від інших слів.

Важливо, що в козацькому реєстрі зафіксовано близько сотні унікальних прізвищ, утворених від займенників, прислівників, словосполучень, особливо вигуків. Ставши прізвиськами, а згодом і прізвищами, вони одержали форми відмінювання, інколи змінили й наголос. Прізвища займенникового походження: Аз (можливо, утворене від церковнослов'янської букви «Аз»), Нетенко, Нічоговський, Себтый, Тебеченко, Тенетенко, Тикаєнко, Тикало, Тотій, Товаряцький, Чомак, Чомгаченко, Чомкало, Чомлежний, Шокаленко, Штокаленко тощо.

Авторитетний дослідник сучасної української антропонімії Юліян Редько зазначає, що «прізвищ, які виникли з прислівників, усього кілька» (Редько Ю. К. Сучасні українські прізвища. – С.18). Тимчасом у реєстрі їх можна нарахувати понад два десятки: Невгад, Нема, Нетреба, Нетребенко, Пододня, Раз, Теперенко, Тутака, Тутченко, Тутенко, Ломакатрохий, Дупера, Нетераз (полонізм), Троханенко.

З точки зору історії української мови особливо цінним є ряд прізвищ, утворених від вигуків. Як пише Редько, прізвища відвигукові також рідкісні у нашій антропонімії. Адже вигуки морфологічно не розкладаються, вони не мають лексичного значення, граматичних категорій. Як слова прадавньої української звукової системи, вигуки разом з інтонацією іноді й мімікою, жестами виражають емоції українця, не називаючи їх, відтворюють нечленороздільні національні звуки. Вигуки в мові виступають замінниками речень. У школах вивчають тільки ті слова, які є спільними для східнослов'янських та індо-європейських мов, але чомусь замовчують ті слова і мовні явища, які є виключно національними. У реєстрі відвигукових прізвищ нараховується близько п'яти десятків: Бемкало, Гагало, Гайдаморенко, Гакало, Гейганко, Генакало, Гивканенко, Гетькало, Гогокало, Гойченко, Гойда, Гопкало, Гоця, Гупало, Ґеґун, Ґвалт, Ґонгало, Какаріченко, Кукурико, Дзень, Охонько, Тарадара, Таратута, Уханенко, Хихаленко, Цись, Чук, Шелеп, Шмигельський тощо. Кілька прізвищ утворено і від часток, які можна визначати і як вигуки: Хай, Нехайко, Нехайський, Тільченко і двоє від сполучників – Якало, Кобиз тощо.

До прізвищ, утворених від вигуків, слід зарахувати й такі слова та словосполуки, що виражають старовинні привітання, прощання, подяку, здивування: Божебронь, Молибог, Простебіг, Здоровко, Батьку-ненько, Добродій тощо. Подібні прізвиська надавались людям, які часто без потреби повторювали згадані слова.

Щодо історії виникнення і поширення південно-східної говірки в Середній Наддніпрянщині вчені висувають різні думки, існують неоднозначні погляди, оскільки його діалектичні риси в давніх пам'ятках виявляються скупо, найменше. Яскравіше вони простежуються в дрібних документах переважно з початку XVII століття (Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології української мови.— К.— 1966,— С.19). Тим часом козацький «Реєстр» щедро виявляє майже всі характерні говіркові риси цього діалекту, поряд із діалектними особливостями південно-західної і північної говірок. У середньовіччі землі середньонаддніпрянських говірок у діалектному відношенні були більш строкатими. Це пояснюється дозаселенням Середньої Наддніпрянщини, значним припливом у ці краї населення з південно-західних і північних етнічних територій. Про це яскраво і переконливо свідчать імена і прізвища козацьких полків. Отже, маємо документальні аргументи і всі підстави характеризувати повнокровне життя південно-східного наріччя в давні часи.

Властиві українцям прізвища з козацького «Реєстру», мізерна кількість іншомовних імен (національне походження козака слід визначати не за прізвищем, а за хрещеним ім'ям), наявність на всій території держави суфікса -енко, який є візитною карточкою українця і сьогодні. І складав він тоді 60% від загального числа козацьких прізвищ, назви сіл, містечок, міст, річок та рівномірне вживання повсюдно справді притаманних українцям імен та прізвищ, все це переконливо і незаперечно засвідчує етнічну однорідність і давнє закорінення українців у Придніпров'ї та інших наших етнічних землях, що сягає далеко поза історичну добу Київської Руси.

Хоча «Реєстр» складали на землях Наддніпрянської України, він зберіг дуже багато імен і прізвищ, які й досі живуть у найвіддаленіших західноукраїнських селах і містах. І після втрати княжої держави український народ відчув свою політичну єдність, однорідність. Його єднала історія і культура Київської Руси і пізніших часів, православна віра, мова, психологія, звичаї, пісня, чесна хліборобська праця, яку він захищав віками від нашестя своїх сусідів. Він віками був господарем на своїй землі і мріяв про свою суверенну державу. Отож, маємо надто важливий доказ – національний паспорт, щоб заперечити великодержавні російські й польські «теорії», починаючи від Михайла Погодіна, Олексія Соболевського, Франдішка Равіти-Гавронського та Людвіга Кубалі та їхніх учнів, включаючи наших доморощених, хто пише про начебто запустіння придніпровських просторів після татаро-монгольської навали 1240 року аж до XIV –XV століть і прихід сюди українців з-під Карпат, які начебто дали нашій державі тільки своє ім'я. Деякі з них намагаються «доводити», що внаслідок Переяславської Ради 1654 року росіяни вернулися на свої прадідівські землі. В українській історіографії проти цих псевдонаукових висновків рішуче виступив автор «Історії русів» Григорій Политика, Михайло Максимович і, зокрема, Тарас Шевченко:

...Кажуть, бачиш, що все то те

Таки й було наше,

Що вони тілько наймали

Татарам на пашу

Та полякам... Може, й справді!

Нехай і так буде!

Так сміються ж з України

Стороннії люде!

(«Стоїть в селі Суботові»).

Вісімдесят тисяч національних імен і прізвищ (а насправді півмільйонного населення), які вимовлялися щохвилини впродовж багатьох століть – це основна частина словникового багатства національної мови. Реєстр нараховує понад п'ять тисяч слів. Їхній неповторний фонетичний і музикально-ритмічний ляд, могутня словотворча сила, граматичні закони і чіткі форми зайвий раз доводять, що українська мова тих часів була давно впорядкована, живилася місцевими говірками, зрідка й чужоземними запозиченнями, була однією з найбагатших і наймелодійніших у світі. Так твердив 1657 року турецький мандрівник Елія Челебі. який в той час подорожував по Україні. Він писав: «Українці – стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж персидська, китайська, монгольська і всілякі інші» (Найдорожчий скарб Слово про рідну мову. Поезії. Вислови. – К, 1991. – С. 371).

Козацький «Реєстр» спростовує голослівні вигадки про те, що українська мова виникла в ХІV-ХVІ ст., зокрема її лексичний склад. На цю добу начебто припадає й становлення «української народності». Такі довільні «теорії» російської та совєтської мовознавчої та історичної науки навмисне заплутали і спростили саму проблему утворення українського етносу та його мови, зв'язавши чомусь їх з добою зміцнення Московської централізованої держави і утворення російської народності. У цей час існують інші народи – польський, чеський, болгарський – наші сусіди, а українці і білоруси тримаються на рівні населення. Шістнадцять козацьких полків з національним паспортом намалювали свій національний автопортрет й стверджують своє багатовікове існування усними автографами, які навіки закарбувалися на папері козацького «Реєстру», мов написи на єгипетських пірамідах, як київські графіті.

Цей загальнонаціональний диктант, який складався з імен, прізвищ, місць народження, можна вказати й десятиріч кінця XVI – перших двох XVII ст., зрідка інших родових понять, український народ виконав на «відмінно», не пропустивши жодної живої титли. Він не проковтнув, не приховав, не затаїв жодної літери, жодного складу, розкривши всі звукові й словотворчі закони рідної мови, синонімічне багатство місцевих говірок і мови в цілому від Дністра до Дінця і значно далі (Русин, Волинець, Поліщук, Подолян, Покутняк, Полянин, Забузький, Галицький). Вони й досі живуть серед корінного населення цих країв, які були охоплені реєстром. Тому цей документ – виняткове і єдине в своєму роді джерело, яке відобразило в один час мову української нації на великих просторах Української козацької держави.

Таким чином, міжнародний державний документ «Реєстру всього Війська Запорізького 1649 року», скріплений власноручним підписом будівничих української держави гетьмана Богдана Хмельницького та генерального писаря Івана Виговського і державною печаткою, що був переданий на початку січня 1650 року у Варшаві польському королеві з повним правом, цілком підставно треба вважати першим неоціненним загальнонаціональним джерелом української діалектології, а його упорядника, автора-переписувача, який усвідомлено передавав варіанти слів живої мови рідного народу, сприймаючи при цьому діалектичні варіанти і синоніми як норму літературної мови, основоположником діалектології як науки. Шляхом, вказаним Виговським, і розвивалась українська літературна мова в наступні сторіччя, аж до наших днів, адже в її основі лежить жива народна мова. Наша літературна мова ще за доби Київської Руси збагачувалась і продовжує збагачуватись з чистих віковічних безмежних народних криниць місцевих говірок, а згодом і книжних національних надбань. Відомий український мовознавець, дослідник національної діалектології Іван Матвіяс пише: «Народні говори дали життя українській літературній мові, зумовили її неповторну красу, різнобарвність, милозвучність і мелодійність, літературна мова об'єднує і зближує народні говори, розвиває в них нові якості і виражальні можливості. Літературна мова живиться соками народних говорів, народні говори завдяки літературній мові набувають більшої суспільної значимості. Літературна мова несе в собі всесвітнє духовне багатство, народні говори відбивають коріння і складну історію українського народу» (Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. – К. – 1990. – С. 161).

Отже, народні говори та літературна мова це одне нерозривне ціле.

Совєтські мовознавці-русифікатори трактували як «діалектизми», так і «архаізми», як такі, що, мовляв, засмічують українську літературну мову і закликали вчителів, редакторів, письменників, студентів вести з ними рішучу боротьбу, а, отже, з нашим найдорожчим духовним скарбом та його творцем і носієм – українським народом.

Вплив фонетичного козацького барокового письма на утвердження фонетичного правопису української мови мав свої плідні наслідки в наступні два сторіччя. З українським фонетичним письмом жорстоку боротьбу вів російський царат, видаючи проти нього свої таємні і відкриті укази та циркуляри. Іван Франко наголошував, що фонетичне письмо є однією з найхарактерніших ознак національної літератури, його органічного зв'язку з живою мовою народу, тоді як історично-етимологічний правопис втілює в собі схоластичність книжності письменників і вчених, що цуралися мови рідного народу. І в наші дні в Україні і поза її межами є спроби «москвофілів», агентів Росії відродити історико-етимологічний правопис в його російському варіанті, щоб завадити культурному будівництву, консолідації української нації. Наші доморощені академіки голослівно заявляють, що начебто в часи Хмельницького не було української мови, що реєстр створено чужою мовою і його треба перекладати українською. Як же тоді перекласти українською мовою імена та прізвища козаків: Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Івана Світличного, Левка Лук'яненка, Довженка, Квітки, Куліща...?

Козацький фонетичний правопис, разом з елементами барокового письма і зображенням низки давніх літер, лежить в основі фонетичного письма Тараса Шевченка (Ярослав Дзира. Козацький правопис Шевченка // Літературна Україна. – 10.03.1994). Його поет засвоїв ще дитиною від своїх сільських учителів, батьків у рідній, ще не зрусифікованій, школі, адже Звенигородщину захопила Росія 1794 року, і тут ще сильні позиції утримувала польська шляхта, з якою царат вів політичну боротьбу. На Шевченків край не поширювались і укази Петра І та інших російських царів і чиновників про заборону української мови. Зазначимо, що Шевченко не навчався ні в гімназії, ні в університеті, де користувалися офіційним російським правописом і формою літер, алфавітом. Тому у рукописі Шевченкових творів, у рядках його віршів впізнаємо козацький правопис Івана Виговського:

Чи є крашчій на сим свити

На всий Украини!

Нема красчого й не буде

Дивуйтеся люди...

Нащо ти кувала...

(«Сова»)

Або ж «Чигрине, Чигрыне». Зустрічаються й виносні.

До речі, поет як реформатор українського правопису вилучив із свого письма старослов'янську літеру «Ъ», замінивши її буквою «И», тобто сучасне «І».

Такий національний геній, як Тарас Шевченко міг народитися тільки на Правобережній Україні, на останньому острові волелюбства і державотворення Запорозької Січі – в «Холодноярській республіці» і поширити згасаючий вогонь прометеївського духу, нескоренності українців, української державності на всю пошматовану кровавими імперіями Україну.

Козацький «Реєстр» 1649 року чи не перша серйозна лексикографічна пам'ятка живої національної мови, в якій за півтора сторіччя до Івана Котляревського зафіксовано понад п'ять тисяч добірних, вишуканих слів рідної мови її історичний дух. Він засвідчив багатовікове існування неповторної національної звукової системи, відображеної в сотнях дохристиянських імен.