Дата публікації допису: Mar 05, 2012 11:53:23 AM
Народилася Параскевія Федик-Оприск у 1891 році в селі Дроговиж Миколаївського району Львівської області. Там і познайомилась з Антоном Федиком, одружилася з ним – завела сім’ю. Вони були звичайною галицькою родиною. У 1934 році купили шмат землі в урочищі Колонія поблизу села Черниці Миколаївського району. Маючи хист та умови до ведення господарки почали ґаздувати. У цьому їм стали допомагати їх діти, а у них було шестеро дітей. На господарстві обзавелися коровою, парою коней, птицею та великою пасікою. Чималою окрасою господарства був ставок у формі підкови. Ставок постійно поповнювався свіжою водою з декількох джерел, тому і риби було досить багато. Був неподалік і власний лісовий гай та сад. Часто до них приїжджав з великою бочкою з Роздолу жид, який купляв у них рибу для продажу. Частими гостями були й місцеві священики о. Еміліан Калинюк та о. Олександр Сабат. Господарі любили пригощати їх смачною рибою та медом. Була у сім’ї Федиків і своя бібліотека, яка в основному складалася з книжок на українську тематику та релігійних книжок, якими часто цікавилася місцева молодь.
У 1943 році, коли стало питання про утворення партизанського загону, їх сини Антін та Микола не задумуючись вступили в УПА. Антін Федик 1921 р. н. став керівником СБ загону, а Микола Федик 1923 р.н. бійцем цього загону. Оскільки їхня хата була далеко від основного населеного пункту Пісочна, до них часто приходили партизани для ночівлі чи відпочинку, одночасно і пообідати. Під час перебування для безпеки виставляли відповідні пости. Для більшої безпеки неподалік хати на висипі півострова була зроблена криївка, яка мала два входи. Один з берега озера, а другий – з хати. Параскевія Федик була жінкою дуже розумною, чутливою, обережною, гостинною, з великим почуттям гумору.
Зимою, коли відходили партизани на завдання, вона замітала їх сліди та ще й підсипала через сито сніг, щоб їх не виявили облавці. Усі ці події проходили в нормальному руслі до кінця 1947 року. У цьому ж році, у день св. Михайла, партизанський загін востаннє побував у цій хаті, бо по вказівці зверху, мав перейти у Карпати. Але не так воно сталося, як планувалося. Не відомо з яких джерел інформації про їх відхід дізналися каральні органи НКВД. Вони оперативно зреагували на цей донос, і вже зранку, 21 листопада 1947 року, вся округа в радіусі 5 кілометрів була оточена сотнями НКВДистів, місцевих стрибків. Директор Черницької рільничої школи виставив в оточення студентів. Вийшовши за межі хутора Колонія партизани зразу під лісом наткнулися на озброєних ворогів. Зав’язався нерівний бій. Партизани з боєм стали прориватися у сторону хутора Острів, але і там на них чекала засідка. На підході до хутору був важко поранений Антін Федик. Молодший брат Микола став допомагати своєму братові дійти до хутора, але на п’яти уже наступали НКВДисти. На прохання Антона, Микола залишив йому пістолет, а сам продовжував пробиватися у село, а після нього в ліс Березники. Пройшовши весь ліс вони на виході з нього натрапили на ще одне кільце облави. Облавці майже впритул із кулемета прорешетили тіло Миколи. Оцінивши усю трагічність ситуації Антін, при наближенні облавків, з револьвера пустив собі кулю у серце.
Після бою тіла семи загиблих партизанів возом привезли для впізнання у село Пісочну, а пізніше – у Миколаїв. Там їх потримали ще один день, вивезли за місто і закопали у рові, що приблизно у тому місці, де тепер розташований автобусний парк.
На третій день Параскевія Федик, мати Антона і Миколи, босою пішла перед вечором до Миколаєва, дізналася про місце захоронення усіх сімох партизанів, прийшла на їх могилу. Тіла партизанів були покладені у канаву, зверху прикриті невеликим шаром землі, чиясь нога навіть не була присипана землею. Параскевія руками нагорнула ще більше землі, і цілу ніч у сльозах провела на цій могилі. Ранком, зболена-зморена, повернулася додому. Дальше біля могили своїх синів залишатися було небезпечно, бо могли її арештувати.
Після цих подій уся сім’я була у напрузі. Хто де міг, старався переховуватися – знали, що в скорому часі нагрянуть НКВДисти до усієї сім’ї. Діти роз’їхалися по містах. А батьки переховувалися по лісах, чужих стодолах та у родини. Дочку Розалію арештували. Її утримували під слідством у Миколаєві, але у скорому часі випустили, оскільки її чоловік був на фронті в рядах Радянської Армії. На господарстві залишилась Розалія з чоловіком. Відповідно і мати Параскевія Федик старалась переховуватися біля свого дому. Одного разу весною 1948 році облавці вислідили, коли вона повернулася додому. Були готові її схопити, але вона їх перехитрила. Родина Федиків утримувала велику пасіку. Параскевія скоро підійшла до вуликів і пустила собі декілька бджіл під очі та на руки. Від укусів тіло напухло, і вона забігла у стодолу, лягла на сіно. Коли облавці прийшли і побачили її спухлу, один з них сказав : «Эта бандеровка к вечеру сама подохнет». Після цього вони її залишили і пішли геть з подвір’я …
На господарстві Федиків фактично залишились лише мати Параскевія, зять Володимир та дочка Розалія. Час від часу їх перевіряли облавці. Керував ними у цей час Мойсей Ковальчук. Пізньої осені цього ж року знову навідались непрошені гості. Можливо по наводці, можливо – випадково, але їх зразу зацікавило свіже м'ясо. Вони його без проблем знайшли і запитали у зятя, Володимира Дидишина, який у цей час орав кіньми город біля хати: «Це ви приготували для бандерівців?» Він їм пояснив, що корова удавилася ріпою і вони її дорізали. Після тривалих прискіпливих допитувань Ковальчук натякнув, що приведе «своїх хлопців», а ти, мовляв, скажи своїй дружині Розалії приготувати для цього м’яса – під вечір прийдемо разом «на свіжину». Після цього облавці пішли далі займатися своєю чорною справою. Після їхнього відходу прийшла мати. Розалія їй все це розповіла. Параскевія Федик збагнула, що має шанс відплатити за смерть двох синів. Хороше м'ясо вона заховала, а нарізала багато фляків з плівою та жиляків. Кинула у баняк, додала касторового масла. Гості, «стрибки», не забарилися. Прийшло їх біля шести чоловік, усі були не місцеві. Принесли із собою горілки. Почали вони їсти це м'ясо, а воно тягнеться, як гума, не в силах пережувати. Мучились вони, але трохи поїли. Але тут почалася інша проблема. Усіх їх так пропоносило, що деколи не встигали знімати штани, коли забігали в кущі. Думаю, що вони ще довго пам’ятали про «гостинність» Параскевії Федик. Про те як родина Федиків кормила облавців м’ясом, учитель місцевої школи Василь Городицький написав вірш-гумореску.
Облавці дальше продовжували слідкувати за будинком Федиків. У 1949 році їм таки знову удалося вистежити Параскевію біла свого будинку. Арешт був неминучий. Вона зрозуміла, що тюрма або Сибір їй забезпечені. Параскевія одягнулась та попросила у них на дорогу з собою узяти образок Пречистої Діви Марії. Всю дорогу до сільської Ради, а це не менше трьох кілометрів, Параскевія молилася та тримала перед собою у руках образок. Не дійшовши до сільської Ради метрів сто, біля будинку Петрусьових, вона попросилася у туалет та запропонувала їм потримати образок. Її прохання вони задовольнили. Завернувши за будинок Параскевія перескочила у сусідський город, а там і у другий, так вона зникла з їх поля зору. На пам'ять у облавків залишився тільки образок.
Через декілька років підпільного переховування Параскевії, облавці втратили інтерес до її арешту. Одного разу, коли вона поверталася додому, на дорозі таки з ними зустрілася. Утікати було пізно, тоді вона нігтями порізала свої губи, щоб кровоточили. При зустрічі пояснила, що вирвала зуб, а рана дуже кровоточить. У такому випадку її уже не арештовували.
У 50-х роках арешти припинилися і родина Федиків зажила спокійно. Так вони прожили у спокої до 1971 року. За цей час дочка Розалія побудувала собі новий будинок у селі Черниця і забрала своїх престарілих батьків до себе. Померла Параскевія у 1977 році, проживши 86 років, а її чоловік Антін – у 1974 році, проживши 91 рік.
ВЕЧОРНИЦІ У ЧЕРНИЦІ
В сорок восьмім по Покрові Кипить, бурлить усе поволі,
У нас сталася пригода. Всипав трохи махорки,
Вдавилася ріпою корова Не дав лише старенький солі,
Нам її стало шкода. Зате підлив касторки.
Ніхто не дав ради Калині, Почало вже ледь-ледь смеркати,
Підмоги бракувало, Гавкає Аза знову.
Прикро так стало всій родині, Йдуть «визволителі-пірати»,
Бо молока не стало. Їх чекає ужин.
Дід дорізав худобину, - Ну, как, старик, усьо готово?
М’ясо склав у бочівку, Сварил? – діда питає,
Лишив собі якусь частку, А він йому, так гонорово:
Решта відніс у криївку. – Вечеря докипає.
На другий день раненько-вранці, Творилось чудо тут та диво,
Розгавкалась Аза. Думали з’їсти ласо,
Дивлюсь, ідуть до нас облавці – Та проковтнути неможливо
Та червона зараза. Бо фляки – не м’ясо.
Не встиг дідусь все закопати, Хіба жили можна зварити,
Залишились фляки, жили, Й жувати нема змоги,
І з автоматами солдати А тут одному московіту,
Старого обступили. Застрягли в горлі роги.
- Узнал, - каже, москаль сердито, - Замість вина була касторка,
Зарезал ты карову, А на закуску флячки,
Хочешь своим лесным бандитам Десертом служила махорка,
Банкет устроить? Ловко ?! А потім була… срачка.
У його мові - одні мати, Місяць світив, палали зорі,
Погроз, прокльонів маса. Старший забив тривогу!
- На ужин ты моим ребятам Один сидів на оборі,
Сваришь казанчик мяса. Другий за оборогом.
Що мав робить неборака? Не можна всього описати,
Розпалив піч дровами. Усі вечорниці,
В казан закинув жили й фляки, Будуть облавці пам’ятати,
І голову з рогами. Той ужин у Черниці.