Наші герої – Дарія Гусяк (автор: Сорока Люба)

Дата публікації допису: May 14, 2012 8:33:49 AM

Автор: Люба СОРОКА, невістка Михайла Сороки та Катерини Зарицької.

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…» Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Стаємо на коліна перед вами, дорога наша подруго по боротьбі. Схиляємо голову перед Вашою мужністю. Здоров'я Вам і ще раз здоров'я, шановна пані Дарко! Ми гордимося Вами і тішимося, що Ви з нами є!

Дарка Гусяк народилася 4-го лютого 1924 р. у заможній українській родині у Трускавці, що біля Львова. Легендарні українські патріоти Дмитро Данилишин та Василь Білас, що загинули від рук польських окупантів у 1932 році у Львові, були близькими родичами мами п. Одарки – Марії Гусяк.

У сім'ї Юрка та Марії Гусяків росли три доньки – Леся, Одарка та Зеня. Родина Гусяків зазнала репресій ще з приходом перших совєтів. У 1940 р. був арештований і засуджений на 17 років совєтських тюрем батько Юрій Гусяк.

У Трускавці, по сусідству з Гусяками, мешкала родина батькової сестри Наталії Різняк (дівоче Гусяк). Троє братів цієї великої родини Різників були членами ОУН. Найбільш відомим і легендарним був Роман Різняк (псевдо «Макомацький»). Саме він залучив до співпраці в ОУН свою сестру Дарку Гусяк.

Ще більше долучається Дарка до праці в ОУН і УПА під час німецької окупації. З приходом радянських військ у 1944 р. через загрозу арешту енкаведистами, змушена перейти на нелегальне становище. У 1946 році разом з підпільницями Олею Ільків та Мартою Пашковською їде до Стрия і там вперше знайомиться з Катрусею Зарицькою, не підозрюючи, як тісно переплететься їхнє життя в майбутньому. Від Катрусі одержує завдання та інструкції для організації хати-криївки. Діставши документи переселенців з Польщі, Одарка з мамою і Мартою Пашковською організовує таку хату в селі Грімне Городоцького району. В тій хаті перебував три тижні узимку 1947 р. провідник УПА Роман Шухевич.

Саме з цього часу Дарка Гусяк стає зв'язковою легендарного генерала. Вона виконує його особисті доручення.

Під страшним тиском НКВД падали пункти зв'язку. Вже арештували маму. Відчувала за спиною чорні тіні шпиків. Доповіла провіднику, що за нею слідкують. Тоді провідник сказав, що вона мусить виконати ще одне завдання і зникнути зі Львова.

Коли прийшла на умовлену зустріч, закралося почуття зради. Довго крутилася вуличками, щоби загубити свої сліди, щоб переконатися, що немає «хвоста». Радше відчула, ніж побачила, що навшпиньки підбігають до неї і хапають за руки. Це сталося так несподівано, що навіть не встигла вихопити пістолета з яким не розлучалася ні вдень, ні вночі.

Схопили, скрутили, кинули в авто. Привезли у великий кабінет в управлінні НКВД. Спочатку пробували лагідненько підкупити: відпустять, влаштують життя, звільнять маму. Не заговорила. Тоді привели слідчого капітана Гузєєва і почали катувати. Взагалі, слідчих було багато. Кожний по-своєму намагався розговорити, але в основному били. Спочатку відрізали косу. Знімали наручники і ними били по голові, що аж іскри з очей сипалися (колись думала, що це образне поняття, а виявилося, що справді сипляться). Били по вухах, по руках і ногах. Ноги були, як дошка до прання. Цигарки гасили до нігтів на руках. Затискали пальці у дверях. Били гумовими палицями й пасами. Дарка сама знімала з себе одяг перед катуваннями, бридилася, коли кати доторкалися до неї, і не плакала, не кричала під час тортур – лише молилася. Кати навіть думали, що вона не відчуває болю, що займалася йогою. На додаток до цих тортур – зовсім не давали спати.

Та найважче було, коли за фанерною перегородкою били найдорожчу для неї людину – маму. Мамин крик доводив до відчаю. Слідство у Львові тягнулося цілий рік, потім ще рік у Києві. День у день одні і ті ж запитання, тільки слідчі мінялися. І нарешті зачитали вирок – 25 років тюремного ув'язнення. Уявімо: вузенька камера на шість ліжок по три з обох боків і вузенький прохід між ними, світла не було. Чи можна в таких умовах прожити 25 років? Сказала собі, що можна, що мусить. І це було вирішальним. Спочатку була Верхньо-Уральська тюрма, потім Володимирівська.

Мінялися правителі, закони, але незмінним залишався термін ув'язнення чотирьох жінок-українок: Галини Дидик, Дарки Гусяк, Катерини Зарицької і Марії Пальчак.

Хоч у 60-х роках максимальний термін ув'язнення у тодішньому СРСР становив 15 років, їхні справи не переглядалися. Лише у 1969 році під тиском світової громадськості їм замінюють тюремне ув'язнення на табір суворого режиму. Після досить довгих митарств опиняється в Мордовії, в селі Барашево. Але й це було великим благом: після 19 років перебування в кам'яному мішку доторкнулася до землі. Натикали у землю насінинок, що прийшли у листах, і зацвіли навколо табірного бараку квіти, як надія на краще.

Закінчувався термін ув'язнення, але Дарці Гусяк було заборонено повертатися на Західну Україну. Та й повертатися не було до кого. Усю родину винищено, будинок сплюндровано, батьки навіки залишилися в сибірських снігах, сестра Леся жила на засланні в Якутії. Тому одного березневого ранку 1975 року постукала у двері маленької хатини на околиці Волочиська, де після 25-річного ув'язнення дозволили проживати Катрусі Зарицькій.

Дарка влаштувалася на роботу в кравецькій майстерні. І весь вільний час разом з Катрусею присвячували допомозі тим, хто ще карався по тюрмах і таборах: пакували бандеролі, посилки, писали листи.

Все відбувалося під пильним наглядом КГБ. Сусідів змушували шпигувати і доносити на них. А ще били вікна і жбурляли в хату каміння, навіть ламали кущі троянд на подвір'ї, вимащували смолою двері, кидали у поштову скриньку листи з погрозами. Коли тяжко хвору Катрусю забрали до Львова Одарка за кілька днів приїхала і не відходила від подруги до останнього її подиху. Після смерті відданої і вірної товаришки залишилася жити у Волочиську сама. Та на щастя вже настали 90-ті роки, і пані Дарка знову з головою поринула у політичну діяльність. Організовувала осередки ОУН у Волочиську, Підволочиську, Тернополі, Хмельницькому. Завжди в дорозі, переважно в електричках, щоби, борони Боже, не витратити зайвого гроша партії. Ще перебуваючи в підпіллі, звітувала за кожну копійку і до звіту підшивала трамвайні квитки. Енкаведисти на слідстві насміхалися, що вона звітує за копійки, а її шеф їздить по курортах. (Хоча її шеф справді потребував лікування).

Повертатися знову і знову до самітньої хатки на околиці Волочиська було щораз важче. Тому з подання тодішнього голови облради і завдяки зусиллям депутата Львівської міської ради Ярослава Лемика Дарці Гусяк, на той час уже члену проводу КУН і голові Ліги Українських Жінок, надали однокімнатну квартиру у Львові. Її невеличке помешкання на шостому поверсі є офісом Ліги, готелем і конференц-залом, де проводяться наради, а також книжковим складом націоналістичної літератури, відділенням зв'язку і теплим вогнищем для всіх потребуючих з найвіддаленіших куточків України. Її щирості і щедрості немає меж: все до останнього покласти на вівтар незалежності України, безкорисливо, як і належить справжнім українським націоналістам: «Не треба нам ні слави, ні заплати, заплатою нам розкіш боротьби».