Дата публікації допису: Apr 25, 2012 7:49:16 AM
Автор: Марія КОРИТКО, уродженка м. Любачева.
Вісник Любачівщини: Вип. 2. Львів, 1996. – 109 стор.
Любачівщина (тепер в Республіці Польщі) розміщена на мальовничих і родючих землях, споконвіку политих потом, сльозам і кров'ю людей, що звали себе русинами. Ця земля народила і виростила чимало обдарованих, розумних, добрих і сердечних, відданих своєму краю людей. Серед них є вчені, митці, військові і прекрасні прості роботящі люди, які заслуговують того, щоб про них розповісти, пам'ять про котрих має жити серед нас. Я хочу розповісти про одну з дочок Любачівщини, мою добру приятельку, з якою провели разом на цих землях дитинство і юність. (А Любачів наш старіший, ніж Львів). Моя розповідь про Євгенію Вахнянин.
Євгенія народилася 21 серпня 1921 р. в м. Любачеві в сім'ї Вахнянинів, Івана і Ганни з дому Ліпар. Це була їх перша. Пізніше народилися ще два брати Євгенії: Володимир і Степан та сестричка Богдана. Батько ковалював, і до нього у кузню приходило багато міщан і селян-господарів підковувати коней, виготовляти різні металеві деталі та дрібні господарські знаряддя: мотики, сапки, серпи, сокири, лопати й інше.
Приходячи до кузні, люди ділилися своїми клопотами, переживаннями, вели розмови про своє життя, про гірку долю і несправедливе ставлення до себе польських передвоєнних урядовців. Мала Ґеня бігала коло кузні, мимоволі слухала і сприймала ці клопоти дорослих. А з цих розмов виходило, що українці варті і повинні мати краще життя та повагу в суспільстві. Повинні мати право на своє національне життя.
Батько та мати Євгенії були переконані, що краща доля прийде, коли за неї боротися, і проводили громадську роботу. Батько Іван Вахнянин провадив спортивне товариство «Луг», а мама була активісткою «Союзу українок». Не один раз за свою участь у роботі товариств доводилось їм терпіти утиски від влади. Так, Іван Вахнянин замовив для своїх лугівців шапки-мазепинки. Вони прийшли до Любачева у запізненому вагоні, і треба було їх терміново вивантажити. За затримку вивантаження, чи за нелюбу владі мазепинку відсидів він два тижні у в'язниці. Але такі прикрощі не ламали духу українців, а навпаки ще міцніше гартували їх. Мабуть, Євгенія на все життя перейняла у батьків любов до свого народу.
Євгенія, як належало дитині, пішла вчитися і закінчивши 7 класів народної школи, при фінансовій підтримці бабусі, поступила до приватної Любачівської гімназії, де за кожен місяць навчання потрібно було платити 33 золотих. Немалі гроші на той час. Але гімназії Євгенія не закінчила, бо у вересні 1939 року почалася війна між Німеччиною і Польщею. Вся східна і південно-східна Любачівщина разом з м. Любачевом була приєднана до УРСР. Система освіти була реорганізована, і за два роки Євгенія закінчила 9 і 10 класи середньої школи. Мала отримати атестат зрілості, та війна між Німеччиною та СРСР завадила цьому. Та все-таки після певних клопотів Євгенія отримала атестат зрілості. У липні 1941 р. вона їде до Львова на вчительські курси і, закінчивши їх, вчителює в селі Борова Гора, що недалеко Любачева, разом з Ярославою Мороз (Філь), теж вихідцею з Любачева.
У 1942 р. організація українських націоналістів Любачівщини утворила організацію «Юнацтво», до якої була залучена вся українська молодь. На сходинах вивчали історію і географію України, вчилися надавати першу медичну допомогу, співати українських патріотичних пісень, вивчали декалог українського націоналіста. Хоч молодь до ОУН не належала, Євгенія виконувала різні доручення її членів, закуповувала ліки, обмінювала гроші, разом зі станичними навколишніх сіл збирала одяг для партизанів і підпільників.
У тяжкий воєнний 1943 рік спіткало Євгенію горе – помер батько, а в травні 1944 р. новий удар долі – помирає мати. На Євгенію, як найстаршу, падає весь тягар опіки над молодшими. Та незважаючи на все, життя іде своєю дорогою, історичні події розгортаються за сценарієм долі. В липні-серпні 1944 р. на Любачівщину знову повертаються червоні совєти і встановлюють тут Польську Народну республіку. Нова влада дивиться на українців як на заклятих своїх ворогів і розпочинає арешти і мордерства проти них. Не знати, яка би доля спіткала Євгенію, якби не сусід – поляк Станіслав Маньковський, який, мабуть, у подяку за те, що батько Євгенії колись врятував йому життя, попередив дівчину, що поліція готує її арешт.
Пізньої осінньої ночі Євгенія, не попередивши домашніх, покидає Любачів, іде через Дахнів і Нове Село до Горайця, де українці почуваються більш захищеними лісом і українськими повстанцями, що базуються у цих лісах. Тут, у Горайцю, у квітні 1945 р. вона пережила страшну трагедію села – загибель сотень старих, немічних людей і малих дітей від куль польських бандитів. Вогнем і кулями село було повністю знищене. Та доля врятувала Євгенію від загибелі, даруючи їй, як і небагатьом горайчанам, життя.
Після пережитого страшного лиха дівчина за дорученням проводу підпілля ОУН опікувалася дітьми підпільниці Олени Лебедович – Ганею, Нусею й Ігорем. З дітьми підпільниці жити було небезпечно, адже поляки могли будь-якої миті напасти на село. Тому підпільники постійно перевозили дітей, а з ними від села до села їхала і Євгенія. Нарешті повернулася мати, забрала своїх дітей та Євгенію і на підставі підроблених документів вивезла їх до Варшави. У місті Отвоцьку обидві влаштувалися працювати в дитячому садку. Згодом Євгенія, роздобувши метрику і посвідчення особи, переїхала до Вроцлава і там влаштувалася на роботу в туберкульозну лікарню. Лікарня належала сестрам-ельжбетинкам. Євгенія працювала там у адміністрації разом з монахинею Ромулою. Про справжню Євгенію знала тільки настоятелька закладу, якій, очевидно, все розповів отець Голинський, який там лікувався.
Здавалося, що тепер життя буде як у людей, що всі нещастя і переживання залишаться у минулому. Та не так сталося як гадалося. В серпні 1948 року польська служба безпеки (UВ) заарештувала Євгенію і трьох її товаришок: Євгенію Скаб, дочку вчителів з Улазова, Меланію Савчин, дочку священика з Улазова і Зеновію Гонтарську з Олешич. Як довідалися пізніше, видав їх керівник спеціального зв'язку ОУН переходу з Мюнхена в Україну, за що отримав посаду директора цукрового заводу в Лєгніци.
Євгенію перевезли до слідчої тюрми міністерства внутрішніх справ у Варшаві. Там її звинуватили у зв'язках з провідницею ОУН Оленою Лебедович, котру теж арештували, а її дітей забрали з Отвоцька і віддали до будинку дитини (сиротинця). Для Євгенії настали дні мучеництва. Допити, знущання тривали цілими днями. Били чим попало і по чому попало: по обличчю, голові, копали ногами. На допити викликали й ночами. До камери поверталася напівживою, напівмертвою, мокрою від обливання при приведенні до тями.
Євгенія вперто заперечувала знайомство і співпрацю з Оленою Лебедович. Перед відсилкою на суд до Вроцлава її на цілу добу кинули в карцер без будь-якого одягу. Її зогрівали і захищали розпущені довгі коси.
Суд у Вроцлаві відбувся при закритих дверях. Звинувальний вирок – за приналежність до ОУН-УПА і спроби відірвати західні землі України від Польщі 12 років тюремного ув'язнення суворого режиму у Фордоні. Фордон – невелике містечко над Віслою поблизу Бидгощі. Тут Євгенія від 1949 до 1952 року мучилася в камері № 13, що у Сутеринах. У цій камері знаходились українки Марія Трач, Катерина Косаревич, а також польки з АК і німкені.
Сюди, у тюрму монахині-ельжбетинки щомісячно висилали Євгенії 25 злотих для купівлі продуктів, що вистачало на цибулю і цукор.
У квітні 1952 р. українок з тюрми у Фордоні перевезли у тюрму в Іновроцлаві, де ув'язнені спали на бетонній підлозі, застеленій матрацами. Євгенія захворіла, почалися кровотечі з носа і з рота. В серпні цього ж року її повернули у тюрму в Фордоні. Тут її призначили на роботу до пральні, де мусіла виконувати встановлену норму виробітку. Від тяжкої роботи у Євгенії почали пухнути руки, і її тимчасово перевели на прибирання подвір'я тюрми, але згодом знову повернули на роботу до пральні. Так минуло ще два роки, аж до звільнення. Перед звільненням Євгенію перевели в більшу камеру і приділили її до гаптування військових нашивок. Гаптувала нашивки для лісництва. Дівчата-українки допомагали їй виконувати встановлену норму, щоб вона могла отримувати хоч якусь заробітну плату.
Минуло, нарешті, 7 довгих тяжких років ув'язнення і настало 25 березня 1955 року. Час звільнення... Постало питання: – Куди їхати? Родину з Любачева і Чесанова депортовано до Союзу... Допомогла Євгенії приятелька з Лівчі Євгенія Сухорончак, яка відвідала її ще у тюрмі в Іновроцлаві, бо сама була звільнена з ув'язнення дещо скоріше. Приятелька запросила її до себе. Євгенія Вахнянин із вдячністю прийняла запрошення, приїхала в Жаб'є, що поблизу Гандопу, там влаштувалася обліковцем у рільничому державному господарстві (PGR).
Там зустріла свого майбутнього чоловіка Юліана Сухорончака (брата подруги), який теж нещодавно вийшов з тюрми. Вони одружилися. В молодої сім'ї невдовзі народився синок Іван, а через чотири роки другий син – Олександр. Життя набрало нових кольорів. Чоловік заробляв гроші. Євгенія доглядала дітей. А роки бігли і бігли. Не встигли оглянутися Сухорончаки Євгенія з Юліаном, як стали бабою і дідом. Тепер у них вже троє онуків – дві внучки і внучок. У 1972 р. на запрошення чоловікового стрийка переїхали до Варшави, де живуть і тепер.
Життя налагодилось, і тільки сум спогадів про пережите вертає їх до давноминулих днів у рідний Любачів, який тепер манить їх до себе теплом юності, обіцяючи записати ім'я своєї дочки Євгенії Вахнянин-Сухорончак на сторінках своєї історії – історії українського Любачева.