Жива легенда повстанських буднів. (Автор: Горін Зіновій)

Дата публікації допису: Mar 31, 2015 7:41:32 PM

У всеукраїнському тижневику «Шлях перемоги» за 12.11.2014р. опубліковано замітку автора «З буднів повстанської боротьби на Ходорівщині». В даній публікації висвітлено одну з резонансних подій – знищення українськими повстанцями 21 вересня 1944р. начальника Ходорівського райвідділу НКВД капітана Селіваненка в с. Букавина Ходорівського району Дрогобицької області (тепер с. Буковина Жидачівського району Львівської області). До написання замітки автору, на при велику радість, вдалось відшукати та поспілкуватись з безпосереднім учасником цієї гучної події, дев’яносто чотирирічним повстанцем, Василем Франтиком-«Вербою», мешканцем с. Буковина.

Василь Франтик (зліва) і Зіновій Горін

Сьогодні автор повертається до особистості Василя Франтика та пропонує читачу життєву оповідь чи не останнього живого учасника бойових дій підпілля ОУН та УПА на території колишнього Ходорівського району.

Франтик Василь народився 1920 року у с. Букавина в сім’ї Стефана та Олени Франтик, будучи третьою дитиною. Крім Василя у сім’ї зростав брат Михайло з 1912р.н.. В 1916р. народилась сестра Катерина, та, важко захворівши, вона померла протягом першого року життя. Василь з досягненням семирічного віку почав навчатись в народній чотирикласній школі в рідному селі, а завершивши навчання – разом зі старшим братом Михайлом допомагає батькам по господарству. Нелегка праця біля землі спонукає батьків до пошуку інших варіантів діяльності, зокрема освоєння синами ремісничих професій. Василь радо сприйняв настанову батьків і по досягненні чотирнадцяти річного віку пішов навчатись на шевця до майстра – односельця Шумського Василя. Професію він полюбив та наполегливо засвоював ремесло, протягом двох років працюючи в майстерні, а вечорами, разом з товаришами і молоддю села, займається самоосвітою, відвідуючи гуртки читальні «Просвіта». Це були тридцяті роки, коли українська молодь, підготовлена в осередках «Просвіти» та спортивно-руханкових товариствах при участі членів новоствореної організації українських націоналістів, усвідомила, що тільки наполеглива боротьба допоможе ліквідувати утиски та приниження українців на їх споконвічній території з боку польської влади, а народу – утвердитись як нації. ОУН, яка з кожним роком ставала все більш згуртованою політичною силою, в значній мірі опиралась на свідому, патріотично настроєну сільську молодь, яка на той час складала більшість населення. Це був майбутній оплот української революції.

В період середини тридцятих років, згадує п. Василь, сільську читальню «Просвіта» в Букавині очолював Кухарський Микола Васильович, великий знавець та розповсюджувач української культурної спадщини, який зумів згуртувати молодь навколо національної ідеї. Не виключено, що він був членом ОУН. Неодноразово в середовищі молоді можна було почути його настанови, які стосувались політичних процесів в Галичині, зокрема на Ходорівщині, пов’язаних з діяльністю українських націоналістів. Він також доводив активістам важливі новини, які дізнавався, слухаючи рідкісного на той час для сільської місцевості радіоприймача, про наявність якого знало лише найближче його оточення, в т.ч. і п. Василь. Ще сьогодні він пригадує, як слухав з Миколою Кухарським передачі про голод на великій Україні, вчинений сталінсько-більшовицькою владою. Такі новини, говорить п. Василь, стали для багатьох пересторогою про істинне лице радянської влади, всупереч офіційній пропаганді більшовиків про щасливе життя радянських людей.

Коли перший раз прийшли «совіти» в вересні 1939 року, Василь пішов працювати в новостворену артіль «Побуткомбінат» в м. Ходорові, де продовжував вдосконалювати свої знання та навики, а після двох років роботи отримав свідоцтво про присвоєння кваліфікації майстра сьомого розряду. Паралельно з роботою в артілі, Василь навчається у вечірній школі. В час більшовицького правління на Галичині з 1939 року народні доми «Просвіта» були реорганізовані в так звані народні клуби. У 1940р. Василя, як одного з активістів села, призначили керівником клубу на громадських засадах. З того дня не пройшло багато часу, як в артіль, де працював Василь, прибув слідчий НКВД Литвинець, який разом з директором провели збори працівників, на яких запропонували Василю Франтику вступати в комсомол. На пропозицію Литвинця Василь відповів категоричною відмовою. Не пройшло і кілька днів, як його було звільнено з керівника клубу. Та, що відрадно, як згадує п. Василь, його позицію підтримали товариші та молодь села. В той період ніхто з українців не вступив у комсомол, за виключенням єврея Фаскіля Фрукта, який єдиний у селі став комсомольцем.

З початком німецько-російської війни та проголошенням Акту відновлення Української Державності в червні 1941 року, Василь із своїм товаришем Дмитром Тітиком з Букавини вступає у військове формування «Січ», організоване повітовим проводом ОУН у м. Ходорів. Військовий вишкіл проводив Михайло Бобак з Бортник, бувший вояк польської армії. У формуванні було багато юнаків з Отиневич на чолі з Василем Патиком. Та не довго довелось засвоювати військові знання добровольцям українського війська: німці розпочали переслідування українських націоналістів – бандерівців, тому «Січ» вимушено була розпущена. Не залишали в спокої нацисти і українську молодь, уже в 1941 році створивши так звані «Бавдінсти» – будівельну службу Німеччини, куди силоміць заганяли молодих юнаків. Та це був лише початок примусової експлуатації місцевого населення, бо, незабаром, почався новий етап – масовий вивіз молоді на роботу до Німеччини. Серед багатьох тисяч невільників опинився і Василь. При перевезенні в Німеччину його з частиною юнаків було відібрано на території Польщі і направлено до військового вишкільного табору в Модерівку біля Кракова. З того часу розпочались його військові будні. Теоретичну та практичну підготовку проводили офіцери українського та німецького походження. З них запам’ятались прізвища Мадярчик та Улерога. Василь протягом року засвоює військову науку, частково поєднуючи її зі своєю цивільною професією, оскільки німці організували шевську майстерню, куди залучили і Василя. Завідував майстернею Степан Данкевич з Івано-Франківська, а працювали, крім Василя – Кроцяк Володимир з Львова, Петро Малий з Мостиськ, Дмитро Тітик з Букавини. Вишкіл тривав біля року, після чого частину було відправлено на фронт. Під час пересування Василь та його друзі потрапили у Львів, де в Кафедральному Соборі св. Юра відбулось урочисте Богослужіння, під час якого вояків благословив митрополит Шептицький. Усім були вручені пам’ятні образки. Мабуть тоді фашисти, в черговий раз, обдурили українців, граючи на їхньому прагненні мати власну регулярну армію – набравши кілька тисяч галицьких добровольців, їх після навчання розкидали по німецьких військових частинах. Ще сьогодні п. Василь висловлює думку не одного земляка, згадуючи минуле: «Не хотілося в той час вмирати за інтереси чужої держави».

Весною 1943р. у військову частину, де служив Василь Франтик, прийшов лист від батьків, в якому вони просили командування надати синові відпустку, оскільки вдома немає кому допомогти при виконанні польових робіт. Командири, зваживши на його зразкову поведінку, дали дозвіл на місяць часу відвідати батьків. На цьому Василева служба ворогові закінчилася. А вдома Василя чекали важливі справи: за два роки його відсутності стались значні переміни, його побратими під проводом ОУН розпочали активну підготовку до всенародної революційної боротьби, яка поглинула Василя з перших днів його перебування в рідному краї. За два роки перебування у військових формуваннях Василь набув добрих знань, які був готовий передати своїм побратимам та членам боєвих загонів революційного підпілля, яке охоплювало все ширші верстви населення. Свій перший вишкіл Василь проводив у с. Бортники в господарській будівлі Стахівих, де проходили навчання п’ять боєвиків, серед яких був і син господаря – Петро. Крім нього, навчання проходили Петро і Михайло Стахів, Хомусяк Михайло, Бенець Михайло з Молодинча та Петро Марків з Букавини. Були там і дівчата – підпільниці: Сенів Михайлина з Бортник, Мартинів Марія, Марків Юстина та Брик Ольга з Букавини, Левицька Броніслава з Молотова.

У повсякденній зайнятості час спливав непомітно, а Василь і не думав повертатись на службу. Про те, одного дня до села приїхали німці у пошуках свого відпускника. На той час Василь перебував недалеко у сусідів, та одна з дівчат своєчасно його попередила про візит непрошених гостей. Німці заїхали до батьків Василя, розпитуючи, де він і чому досі не з’явився до військової частини, на що вони відповіли, що Василь з дому поїхав. Волостний староста підтвердив, що Василь виписався перед від’їздом. Німці, нічого нового не довідавшись, поїхали з села. А через декілька днів на батькове ім’я прийшов документ на виплату штрафу за нанесені сином збитки, включно з вартістю мундира. Штраф був не маленький, хоч батько в цей час був керуючим кооперативом,таких грошей не мав і був змушений звернутись до односельця про позику. Після сплати штрафу німці уже не турбували батьків, ні Василя.

В цей час назрівала важлива для Василя подія: минуло кілька років, як Василь закохався в юну односельчанку Юстину Сомик, вона відповіла взаємністю та чекала на його повернення з фронту. А тепер разом із ним проводила підпільну роботу, яка ще більше скріплювала їхні почуття. І хоч ішла війна, молоді люди вирішили поєднатися в шлюбі, з Божим благословенням. Вінчання відбулось на Зелені Свята в 1943 році. Весілля провели скромно, без музики, оскільки Василь все ж був під розшуком і не хотів наражати родину на нову небезпеку. Так вони стали однією сім’єю і пішли назустріч життєвим випробуванням, Василь партизанив, а дружина працювала в підпіллі зв’язковою.

Літом 1943 року більш масштабні військово-польові навчання Василь проводив біля Букавини «На паші», вони відбувались щоденно під вечірню пору, тоді вишколювався цілий боєвий кущ з одинадцяти чоловік, між якими кущовий провідник ОУН Михайло Масик, станичний села Йосип Сирота, бувший голова «Просвіти» Кухарський Микола, Олекса Кіт, Тітик Дмитро та інші. В цей час окружна ОУН повела масштабні приготування до збройної боротьби, яка уже більше року тривала на Волині. У складову приготувань входив не тільки військовий вишкіл та придбання зброї, але, не менш вагомою стороною залишалось будування схронів та криївок, магазинування зерна, продуктів харчування та обмундирування, виготовлення теплого одягу, заготівля лікарських трав, виготовлення мила і багато іншого, і вся ця гігантська праця лягала, в першу чергу, на первинні ланки ОУН – станиці і кущі, які потребували всенародної підтримки.

- І ця допомога була повсякденна, – говорить п. Василь, навівши приклад з проведення такої акції. «Це було літом 1943 року, під час збору урожаю зернових. Керівництво організації поставило задачу організувати вивіз зернових з «Легеншафту» села Молодинче. Дану роботу необхідно було виконати швидко, протягом однієї ночі. На той час пшениця була вижата та стояла в околотах. Нашим завданням було організувати фіри, людей, розвести снопи по селах і залишити в довірених господарів для обмолоту. В подальшому зерно звести в приготовлені схрони, а частину на помол до млинів. Муку розподілити по надійних сім’ях для приготування сухих макаронів та випічки хліба для сухарів. Це був тривалий процес, але він був успішно пройдений завдяки злагодженій роботі багатьох людей. Та ніч була дуже напружена, адже люди, ризикуючи життям, все ж таки зібрали зерно з десяти гектарів поля і перевезли його в села: Молодинче, Бортники та Букавину. Німцям так і не вдалося виявити організаторів і учасників акції».

Необхідно відзначити, що кінець 1943р. та перша половина 1944р. був періодом творення власних українських збройних сил без будь-якої зовнішньої допомоги і підготовки до боротьби і з німецькою, і радянською окупацією. Не менш важливим завданням для підрозділів ОУН був захист українського населення від пограбування з боку німецької окупаційної влади, польськими та радянськими збройними формуваннями. На початку 1944р. на наших теренах Львівської округи активізувалась робота по створенню відділів УПА. Так, в березні 1944р. в Миколаївських лісах отримав свій початок відділ «Льви», який протягом квітня – травня розрісся у курінь. Основою відділів послужили добровольці з Бібрецького повіту, Пустомитівщини, Щиреччини і навіть з Бережанщини. Повітова служба організаційно-мобілізаційного референта, яка займалася мобілізацією, в першу чергу проводила відбір добровольців з числа осіб, що пройшли військову підготовку в регулярних військах (польської, німецької, радянської армії). В курінь «Льви» Ходорівщина надала багато своїх кращих синів, досвідчених військовиків, значна частина яких стали відомими командирами. У числі добровольців був і військовик куща Василь Франтик. Його направляють в другий відділ, яким командував сотенний Іван Вовчук-«Граб», хорунжий, бувший старшина УГА, уродженець Ходорівщини з с. Ляшки Горішні (тепер с. Горішнє Миколаївського району).

«Він був, напевне, найстаршим з нас в курені», – згадує п. Василь. Під його командою Василь, що отримав псевдо «Верба», бере участь в бойових діях по червень 1944р. у складі мінометного розрахунку. Був учасником боїв в лісі біля Підлісок, Молодинче, в Ілівських лісах, біля с. Рогізно.

Варто згадати, що в цей період відділи УПА мали значні досягнення в боях з німецькими каральними частинами та контролювали окремі населені пункти, тому, незважаючи на незворотні втрати території на фронті внаслідок наступу Червоної Армії, німці в червні місяці проводять широкомасштабну військову операцію в Миколаївських лісах включно аж до Львова, де базувались на той час дві стрілецькі сотні куреня «Льви». По отриманих розвідданих СБ ОУН сотні, разом із пораненими бійцями, встигли безпечно відійти з місця оточення, але шпиталь разом з усім майном та значними запасами ліків потрапив в облаву. Із зібраного вояцтва на хуторі біля с. Стоки із двох сотень було сформовано одну і призначено нового командира – «Чорногору». У складі новоствореної сотні Василь в кінці липня переходить фронтову смугу між німецькими та більшовицькими арміями. Це був важкий перехід, який заслуговує на окрему оповідь, обтяжений значними втратами. В цей період було важко поранено сотенного «Чорногору», який, щоби не бути обузою для товаришів, покінчив життя з власної зброї. Тоді ж загинув і брат Миколи Лебедя – Василь. Після переходу фронту залишилась лише частина сотні, яку чотовий Іван Поленський-«Гонтар» частково демобілізував, а частину стрільців залишив для охорони референта пропаганди проводу ОУН Петра Дужого, який перебував на території Новострілищанського району (села Дев’ятники, Юшківці, Бертишів).

Василь Франтик-«Верба», залишившись живим, повертається на рідні терени Ходорівщини та вливається в змілітаризований кущ 3, який провадив військові дії на території населених пунктів: Букавина, Добрівляни, Загіричко, Підліски, Сугрів, Вербиця. Це був вересень 1944 року. Вслід за просуванням фронту на захід йшли так звані загороджувальні загони НКВД та НКГБ, розпочались масові облави, блокування населених пунктів, настали важкі часи для підпілля ОУН – УПА, але і в тих умовах доводилось боротись з десятикратно переважаючим ворогом, уже більшовицьким, та досягати певних перемог.

Василь Франтик наводить кілька прикладів з повстанського життя: «Був це початок вересня, ранком в с. Букавина шляхом розвідки поступило повідомлення, що зі сторони с. Голешева на наші терени просувається велика облава більшовиків, а цієї ночі при переході залишились в Букавині в кущової жіночої сітки ОУН Левицької Марії дев’ять повстанців, між якими були провідники високого чину. Виникла потреба терміново провести всіх в безпечне місце, до надійного схрону. Кущова висловила пропозицію, що це завдання може виконати повстанець «Верба». Мене було негайно повідомлено через зв’язкову прибути до Левицької Марії. На той час я заміщав станичного ОУН Степана Сироту. Коли прибув до Марії, то побачив між повстанцями знайомих провідників – Кецалу Богдана з сусідніх Добрівлян, Миколу Левицького з Молодинча, Легкого Михайла з Бортник, інші шестеро були мені незнайомі. Як військовик, я звернув увагу на їхнє озброєння, що тьмяно виблискувало, це були автомати МП. Я погодився виконати наказ і провести групу у визначене місце, а була це десь десята година ранку, кругом у селі люди. Та, з Божою допомогою, ми перейшли село і досягнули віддаленої окраїни, яку звали «Кут», там проживало до десяти родин повстанців, а звідтіля рукою подати до Дністра. Там є захований в очереті човен місткістю на чотирнадцять чоловік. Через Дністер ми переправились без особливих перешкод і, зійшовши на протилежному березі, полегшено передихнули. Я повернувся в село і сховався у криївці, а ввечері, після облави до мене навідалась зв’язкова Явдоха Філіон та повідомила, що мене визивають за Дністер, до місця переправи. Я подумав, що поступить нове завдання, та коли прибув на місце то виявилось, що провідники побажали мене побачити щоби особисто винести військову подяку за сумлінне виконання своїх повстанських обов’язків. В цей дуже тривожний час то було приємною несподіванкою.

Хочеться розповісти читачу ще один епізод з повстанського життя, який автор почув з уст безпосереднього учасника цієї гучної події Василя Франтика-«Верби». Це була резонансна подія, інформація про яку сколихнула наші околиці наприкінці війни. Причиною послужило знищення українськими повстанцями начальника райвідділу НКВД капітана Селіваненка в с. Букавина. Ось що про цю подію повідомляли радянські інформаційні зведення: «1 вересня 1944р. начальник Ходорівського РВ НКВД капітан Селіваненко з групою оперативних працівників і бійців винищувального батальйону в кількості 30 чоловік виїхали на операцію в с, Букавина Ходорівського району. Взявши зі собою міліціонера Хомця та бійця винищувального батальйону, при підході до р. Дністер Селіваненко зі своєю групою був обстріляний із засади бандгрупою. В результаті обстрілу Селіваненко отримав важке поранення в ділянку живота (проникаюче кульове поранення), міліціонер був поранений в ліве плече. Останнім була надана медична допомога і відправлено в лікарню м. Стрий. Після поранення Селіваненка вся місцевість була оточена, в результаті затримано 9 чоловік. За наказом начальника РВ НКВД всі 9 чоловік були розстріляні».

Російський узагальнений банк даних «Меморіал» (ОБД «Меморіал»), також сформований на базі радянських документів, містить подробиці про поранених енкаведистів, які невдовзі померли:

- Григорій Дмитрович Селіваненко, 1913р.н., с. Уралове (тепер Середино-Будський район Сумської області), начальник Ходорівського райвідділу НКВД, капітан, поранений у клубову область 22.09.1944р., помер від ран 23.09.1944р.;

- Микола Никанорович Хомець, 1903р.н., с. Демиди (тепер Єльський район Гомельської області, Білорусь), старшина Ходорівського райвідділу НКВД, поранений в плече, помер від ран 26.09.1944р.

Обоє поховані на міському кладовищі м. Стрий.

Повстанські звіти, опубліковані в 13-му томі нової серії «Літопису УПА», розширюють картину події: «21.09.44р. стрілець змілітаризованого куща ч.3 друг «Верба», вертаючись з розвідки, год. 16 наткнувся на три фіри енкаведистів та польську міліцію в числі 25 осіб. Коли побачили друга «Вебу», більшовики почали за ним погоню. Друг «Верба» скрився у лози над річкою Дністер. Більшовики почали за ним шукати по лозах і вийшли на друга «Вербу». Друг «Верба» вистрілив з револьвера та вбив начальника НКВД (майора), другими двома пострілами ранив другого енкаведиста і одним пострілом третього. Сам друг «Верба» під обстрілом більшовицьких куль втік. Розлючені більшовики за те, що їх майор – начальник вбитий, заїхали до с. Букавини, зловили п’ятеро людей, котрих розстріляли.

Розстріляні зістали: Павлишин Петро, літ 58, Матуш Микола, літ 40, Брик Іван, літ 45, Лучак Тимко, літ 40, Кіт Іван, літ 45, і Шарана Миколу, літ 50.

Ця сама група, вертаючись через село Демидів, зграбували в Андрієвського Миколи коц, простирадла та куртку, при тому побили тяжко його дочку Марію за те, що вона не давала їм грабувати».

Доповнив розповідь про обставини цієї події сам п. Василь Франтик-«Верба»: «Це сталося незабаром після зведеного бою повстанців і загону НКВД між Рогізно та Журавків, в якому загинуло багато більшовиків, між нашими був лише один поранений. Та коли більшовики отримали підкріплення, повстанці були змушені відступити, розбившись на невеликі групи, та зникнути. Одна з наших криївок була розміщена на горі в густому чагарнику біля с. Молотова. З цього місця добре проглядалась територія від Дністра та дорога, яка вела до с. Демидів. У криївці я перебував із своїм побратимом Миколою Павлишиним. В цю осінню днину погода стояла гарна, тому після обіду ми вирішили вийти на зовні, щоби подихати свіжим повітрям. Незабаром нашу увагу привернули крики та постріли, що доносились з боку с. Демидів. Через кілька хвилин на дорозі ми побачили двох повстанців, яких переслідувала чисельна група солдат – енкаведистів. Як воїн, що пройшов не один десяток малих і великих боїв у відділах УПА, я побачив вкрай важке становище повстанців. Вони були протиснуті до Дністра, їх неминуче чекала смерть. Ми з другом Павлишиним, не вагаючись, відкрили вогонь по енкаведистах. Наша позиція була на значному підвищенні, тому відлуння стрільби, відбиваючись від чагарника, не давало змогу більшовикам зорієнтуватись звідкіля по них стріляють. Наш вогонь зупинив погоню, деякі з нападників падали під градом куль, інші залягли, а то і почали відступати. Мабуть це і врятувало життя повстанців, які за цей час зникли в лозах і вийшли з оточення. Як пізніше я довідався, це був брат Богдана Левицького та Шидловський. Коли ситуація змінилася, ми припинили обстріл, а більшовики повернули в с. Молотов. Під вечір я подався в с. Демидів щоби вивчити ситуацію. Там мені розповіли, що більшовики, повертаючись через Демидів, важко побили мою родичку Марію Гнатів, яка захищала своє майно від розграбування. Коли я підійшов до її дому, вона лежала на присьбі біля хати і важко дихала. Я взяв її на руки і поніс через Демидівський ліс в с. Букавину до рідні, щоби надати допомогу. Таким чином Марія була врятована».

Стосовно рідних Василя Франтика, то його брат Михайло з приходом більшовиків у липні 1944р. був ними мобілізований на фронт, воював танкістом і загинув на р. Одер в 1945р. Дружина «Верби», Юстина перебувала в підпіллю, виконуючи обов’язки зв’язкової. У 1945р. народила сина, якого назвали Богданом і, будучи на нелегальному положенні, змушена була його залишити в родині Шумської Олени, що проживала на «Куті» на околиці Букавини. З часом дитину забрала та записала на своє ім’я сестра Юстини – Анна Марків з Букавини. В цій сім’ї Богдан зростав до десятирічного віку. Батьків Василя в цей період більшовики не переслідували, не маючи інформації про його партизанську діяльність. В селі було відомо, що його німці вивезли на примусові роботи. Про підпільну діяльність Юстини більшовикам було відомо, тому, намагаючись її заарештувати, неодноразово навідувались до її батьків. «Але вдома ми не бували, – згадує п. Василь, – і ночі були наші, ми постійно рейдували повстанськими стежками, наводячи страх на більшовиків в навколишніх селах. Неодноразово приходилось відвідувати своїх поранених побратимів у криївці-лічниці, яка знаходилась в ліску біля Черемхова. Пам’ятаю, що біля тієї криївки протікав потічок. Там хворих повстанців доглядали двоє підпільниць, дівчат медсестер. Іноді зустрічались з ними, і я завжди захоплювався їхньою відвагою. Одну з них звали Михайлина. Чув, що одна з них живе в Черемхові».

18 січня 1946р. Юстина з Василем вирішили відвідати свою матір, минуло півроку, як помер батько. Це був другий Святвечір напередодні Водохрещі і вони вирішили хоча б на хвилинку заглянути до рідної хати. Та більшовики добре засвоїли, що означає для віруючого українця Святий вечір, коли за скромною вечерею збирались рідні, тому незабаром прийшли і, обступивши двір, забрали Юстину. На щастя, на той час Василь уже покинув двір. 22 січня 1946р. Юстину уже етапом везли до Сибіру. Та на цьому енкаведисти не зупинились, незабаром знову прийшли, тепер вже за батьками Василя. Батька, Степана, арештували, а матір, Олену, врятували рідні Шаран Анни (Степана рідна сестра), які проживали під одним дахом у другій половині будинку. Їхні діти дуже плакали та побивались, що це їхня мати Анна. Більшовики повірили та відпустили Олену. На наступний день, щоби не наражати на небезпеку родину, Олена перебралась у с. Бортники, де переховувалась до 1955р. в рідної сестри Готрин Марини та в сім’ї покійного сина Михайла, що загинув на фронті.

А тим часом, на січень 1946р., з повстанської боївки, до складу якої входив і «Верба», крім Василя залишились живими ще двоє побратимів – Михайло Марків, що лікувався після поранення, та Іван Смолінський із-за ріки. «Варто розповісти, – говорить п. Василь, – як в здавалось би безвихідному становищі винахідливість простої жінки врятувала життя мого пораненого товариша Михайла Марківа. А було це так: протягом зимового періоду ми перебували по схронах, та, мабуть випадкові сліди видали наше місцеперебування. Сталося це напередодні Святого Вечора 1946р. Наша боївка у складі Качараби Василя, Марківа Михайла Васильовича, Марківа Михайла Григоровича, Тітика Дмитра та мене, знаходилась у криївці на пашу біля Дністра. Того дня ніби готувались на вечерю в с. Букавину, але чекали сестру Марківих, котра повинна була попередити, чи немає в селі більшовиків. В післяобідню пору хлопці почули, що хтось ходить по верху криївки, дверцята вхідного люка були щільно не зачинені і ми почули голоси облавників, які прибули, попереджені сексотом про місце знаходження криївки. Мабуть, відкривати люк енкаведисти побоялись, сподіваючись одержати у відповідь партизанські гранати, тому відійшли і залягли на певній віддалі. Ми кількома словами обсудили наше не просте становище та вирішили прориватись не гаючи часу. Хлопці один за одним вискакували з криївки, поливаючи округу автоматним вогнем, і розбігаючись в різні сторони. Я біг за Василем Качарабою, та в одній миті мене ніби щось змусило зупинитися і повернути в іншу сторону, до с.Демидова. В цей час більшовики відкрили шквальний вогонь, яким було вбито Василя Качарабу. Михайла Марківа поранили в ногу, та поранення не було важким і він, прорвавшись через облаву, побіг в с. Букавину. Перев’язати рану, щоби зупинити кров, не було часу, тому, петляючи поміж хатами, Михайло забіг у двір моєї родички Марків Анни, шукаючи сховку. Господиня на той час була на подвір’ї та скерувала повстанця до погрібної ями з картоплею. Але залишились сліди крові на подвір’ї. Не роздумуючи, Анна бігцем схопила курку зі стайні і тут же відрубала їй голову. Буквально в цей час забіг у двір енкаведистта запитав, що то за сліди крові, та побачивши в руках жінки мертву курку, побіг далі дорогою. Так Михайло Марків був врятований, майже чудесним образом. Але і такі випадки траплялись в партизанському житті», – завершує п. Василь. Уникнувши переслідування, «Верба» подався в Букавину і кілька днів переховувався у Кузів Тимофія, та залишатись довго у нього стало небезпечно, тому переодягнувшись у жіночий одяг, він в січні місяці перейшов до родини Марків Анни. Там завчасно Василем та Юстиною було споруджено криївку для короткочасного перебування. Вона була невеликих розмірів та висотою на пів чоловіка, але була передбачена захисна земляна перегородка на випадок, якщо в криївку кинуть гранати. Їду один раз на день приносила господиня, подаючи через отвір, в який поміщалась дволітрова посудина. У важких умовах, постійно в темряві, Василь перебув зиму. Довгий час не міняв одежі, тому завелись воші, які нестерпно дошкуляли. Іноді через матір, яка перебувала в Бортниках, мав зв’язок з партизанами, які передавали трохи спирту для розтирання тіла, ніг.

В січні 1946р., у зв’язку з виборами до Верховної Ради СРСР більшовики розпочали масштабні акції проти повстанців. В багатьох сільських населених пунктах були розміщені гарнізони НКВД, у райцентрах і містах збільшено існуючі військові частини. Літом більшість відділів УПА у Львівському краї були демобілізовані, командири і стрільці перейшли на роботу до підпільної мережі ОУН, частина стрільців була легалізована. Василь приготувався до нової фази боротьби шляхом збройного підпілля. В цьому періоді, весною, він отримав черговий зв’язок з партизанами, в якому зверхник Михайло Хомусяк повідомляв, що не заперечує проти Василевої легалізації при умові, що це не буде загрожувати його життю. У кінці було відмічено про підтримку подальшого зв’язку і очікування нових вказівок. Декілька днів Василь був у роздумах, як поступити? Перегортаючи в пам’яті події і зустрічі, в нього зміцнювалась думка, що про його партизанське життя більшовикам нічого не відомо.

«4 квітня 1946р., – згадує п. Василь, – зважився випробувати свою долю, йду в Ходорів, в НКВД. В той день ранок був особливий, сонячний, погожий, навкруги було так гарно, жайворонки співали, хотілось лягти на землю і забути про все погане, а я прямую в невідомість. Дорога стала вічністю, мабуть це були найважчі хвилини у моєму житті. Але думка про Бога, віра в нього, укріплювала мій дух. Напевне мій ангел оберігав мене усі роки, за три роки партизанки ні разу не був поранений, успішно виходив з боїв та засідок, тому мав надію, що і сьогодні вдача мені не зрадить. Але на душі висів тягар, не від страху за життя, бо до фізичних страждань був готовий, а від жалю за загиблими побратимами, за дружиною та батьком, що страждала в Сибіру, за матір’ю і дитиною, що поневірялись по чужих людях, і за свою неспроможність щось змінити. Погубити своє життя було найлегше, – підсумовує п. Василь, – але вистояти, вистраждати і бути корисним для родини і для людей було куди важче. А далі були холодні зустрічі з енкаведистами–оперуповноваженим НКВД Квіткою, слідчим Сидоровим, начальником НКВД Логіновим, начальником НКГД Черв’яковим, були допити та протоколи, приниження та презирство, ультиматуми та пропозиції на співпрацю, але і ці випробування зміг витримати, не втративши гідності, не зрадивши посвяті та своїх друзів.

1978. Василь Франтик (справа по центру, тримає в руках капелюх) на весіллю в доньки

З допомогою голови сільради Шаран, яка проживала по сусідству і поручилась за моє минуле перед «сожителем» майором НКВД Таракановим, вдалось врятуватись від суворого покарання та легалізуватись. Сплативши 100 рублів штрафу, я отримав направлення на воєнкомат для військового вишколу. Перебуваючи вдома після навчань, в один із вечорів навідались п’ятеро друзів партизанів, розпитували, як все відбувалось, що думаю робити далі, згадали дружину і батька та відійшли, залишивши координати подальших зустрічей». Через декілька днів Василь трудовлаштувався в Ходорові в «Промкомбінат», з перших днів приглядаючись до навколишнього оточення, поступово вживаючись в колектив. Мабуть з того часу минуло два місяці, як одного з літніх вечорів відчинились двері будинку і Василь побачив на порозі постать своєї дружини Юстини. Спочатку очам своїм не повірив, але її голос неначе розбудив зі сну. Не тямлячи себе від радості підбіг до дружини, обняв, як билинку підхопив на руки, дивуючись, яка вона легка, худенька. Так тривало кілька хвилин, після чого став мерщій її годувати, сівши поруч. Усю ніч вони не заплющили очей, а Юстина все розповідала як її з батьком везли в товарняку до Сибіру, як туга за домівкою, за рідними змусила її до відчайдушного кроку – без документів, без грошей тікати з Іркутської області з м. Солі Сибірської, постійно очікуючи арешту добиратись на Україну товарними вагонами. Це була дорога суцільних страждань і випробувань, боротьби за життя. Ця мужня жінка подолала більше п’яти тисяч кілометрів, але досягнула свого, вона вдома.

Майже місяць Юстині довелось поправляти своє здоров’я, остерігаючись розголосу, переховуючись по родичах. У 1947 році вона народила доньку Марію, але дитина захворіла і через півроку померла. У 1948р., літом, за донесенням «доброзичливця» Юстина знову була арештована, півроку перебувала у Львові у слідчому ізоляторі, будучи вагітною. Там в січні 1949р. вона народила сина, якого назвала Ігорем. Після родів Юстину з дитям було етапом відправлено знову у Сибір, в Іркутську область, містечко Тальци, недалеко від озера Байкал. Через нелюдські умови в кінці 1949р. померла і друга дитина Юстини і Василя.

1978. Василь Франтик (в центрі, тримає в руках капелюх) на весіллю в доньки

У зв’язку із закриттям «Промкомбінату» в 1948р. Василь перейшов на роботу на цукровий завод, та довго тут затриматись йому не довелось. В кінці року він отримав таємне повідомлення від двоюрідного брата Філипчика Миколи, який працював секретарем сільської ради, що йому загрожує арешт, енкаведисти цікавляться його особою і порадив негайно покинути домівку. Отримавши таку тривожну звістку, Василь, не гаючись розрахувався з цукровні, з важким трудом виписався і в січні 1950р. виїхав у Сибір до дружини, для возз’єднання сім’ї.

Приїхавши в м. Тальци, Василь оформився в артіль «Востокинвалидов», за короткий час зарекомендував себе добрим спеціалістом, тому директор Михайло Амосін призначив його майстром цеху. Та, незабаром, йому прислали повістку явитись в комендатуру, де в нього було вилучено всі документи (паспорт, трудову книжку) і повідомлено, що згідно рішення особливої наради при МДБ СРСР Василь Франтик підлягає примусовому виселенню на спецпоселення в Іркутську область терміном на п’ятнадцять років. Термін покарання відбував Василь разом з дружиною в м. Тальци.

У 1952р. на висилці помирає батько Василя – Степан. У 1955р. в лютому місяці Василь отримує дозвіл перевезти з України їхнього десятирічного сина Богдана. Та не встигли Василь з сином приїхати в Тальци, як весною прийшли документи з Москви на його клопотання про дострокове звільнення Василя та його дружини Юстини. Не затримуючись і дня, Василь з дружиною і трьома дітьми, двоє яких народились в Сибіру (дочка Олена та син Микола), залишає Тальци і повертається в рідні краї. Приїхавши до рідного дому, в Букавину, Василь з Юстиною на обійсті батьків дружини розпочали облаштовувати родинне гніздо, з часом побудували хату та народили ще троє дітей – Ярославу, Степана та Іванку. Протягом життя батьки старанно і багато працювали, вкладаючи в дітей все найкраще, давши їм добру освіту та виховання.

Ось і підійшла до кінця оповідь про життєвий шлях одного з наших земляків, шлях важкий, тернистий, помережений трагічними і драматичними сторінками. Але це і оповідь про щасливих людей, які вклали свою частку в те, щоби наша держава мала можливість вільно розвиватись, щоби і надалі зберігався і розвивався дух українства і ми посіли в європейській спільноті достойне місце.

Дослідник визвольних змагань Зіновій Горін