Їли зі свинарника замерзлу капусту і бульбу…

Дата публікації допису: Feb 01, 2013 7:9:35 PM

Розповідь Катерини Гусак, 1932 р. н., жительки села Пісочної.

З приходом перших москалів у Західну Україну у нашій родині почалися арешти. Перший арешт відбувся у 1940 році в селі Надітичах, звідкіля родом моя мама. Того року її батьків вивезли у Сибір за те, що вони були господарями, по-російськи – «кулаками». Вони мали велику господарку та обробляли багато землі. Після їхнього виселення житловий будинок та господарські будівлі залишились без догляду. Тоді мій батько поселився в ньому, щоб майно не розтягнули. Господарював там та проживав до приходу других москалів.

У кінці серпня 1944 року в наші села знову увійшла радянська армія. Через декілька днів після її приходу батька забрали і завезли в Черницький технікум. Там його тримали декілька днів та допитували. Не знаю, за яких обставин, але йому вдалося втекти. До свого села уже не повертався, а пішов до Верина, там переховувався у лісовій криївці разом з партизанами. Пізньої осені він вирішив провідати село Надітичі, перейшовши бродом ріку Дністер. Під час переходу у холодній воді він простудився, дістав запалення легень і до Різдвяних свят помер.

Причиною наших повторних переслідувань було те, що мій брат, Ярослав Гусак, 1925 року народження перебував в організації ОУН, а також був партизаном УПА. Брата арештували у 1944 році, коли він з Андрієм Процівим та Андрієм Задорожним ішли на конференцію УПА, яка мала відбутися у Белецькому лісі. По дорозі їх схопили облавці і завезли у село Горуцько для допиту. Одного разу, коли їх вивели на прогулянку, вони домовились утікати у різні сторони. Брат Славко утік, а обох Андріїв убили.

Славко добрався за ніч до села Рудники. Цю місцевість удень добре контролювали НКВДисти. Зранку один господар виїхав орати своє поле, і брат попросив, щоб той його… приорав у борозні. Так він перебув день у полі, а ввечері повернувся в село Пісочну. Був увесь побитий аж чорний. Ми його заховали по сусідству в стодолі під сіном. Ввечері носили їсти та обробляли рани. Коли Славкові стало легше, то ввечері сам приходив до хати.

Через декілька місяців він одужав і пішов до партизанів у село Надітичі. У 1947 році по доносу якогось сексотника їх оточили у стодолі енкаведисти і хотіли, щоб вони здалися живими. Партизани відмовилися, тоді стодолу підпалили. Щоб не терпіти мук у вогні, хлопці підірвали себе гранатою. На другий день із цього згарища витягли їхні обвуглені тіла. Помістили у збитий ящик та похоронили на цвинтарі села Надітичі.

Мене з мамою, Марією Гусак, 1892 р. н., заарештували у день св. Миколая у 1945 році. Того дня, крім нас, заарештували родину Микитових, Задорожних та Шлішових. Возами нас завезли у Миколаїв, де тримали цілий тиждень. Час від часу маму викликали на допити. Через тиждень нас повезли возами до Стрия для погрузки в ешелон. Під час перевезення на Кривулі, у районі Белецького лісу, на наш конвой напали партизани. Конвоїри залягли за вози і почалась перестрілка. Через деякий час партизани відступили, а ми поїхали далі до Стрия.

За добу на станцію позвозили дуже багато таких, як ми, погрузили у вагони і ешелон рушив у Сибір. Їхали ми у цьому поїзді десь зо два тижні. Вагони-телятники взагалі не придатні були для перевезення людей. По середині вагону стояла буржуйка та бочка з водою. У кутку зроблена дірка для туалету. Харчувалися тільки тим, що взяли зі собою з дому, та що принесли до Стрия родичі. Люди, особливо маленькі діти, по дорозі помирали. Мертвих конвоїри прямо на ходу поїзда викидали з вагонів на обочини колій.

Завезли нас у місто Айкіно, Комі АРСР, поселили у бараки. Ці бараки були як пересильні пункти. Збоку неподалік стояла шопа, в яку, наче дрова, зносили із бараків замерзлі трупи.

Через два дні за нами приїхала машина і повезла у м. Сиктивкар. Там поселили нас чотири сім’ї в одну хату. Моя мама ходила на свиноферму годувати свині. Це нас найбільше виручало, бо деколи мама приносила із свинарника замерзлу капусту та бульбу. Ми її вечором відпарювали і так харчувалися.

Для отримання хліба нам давали талони. У цей час мені було 13 років, я ніде не працювала. Тому ходила у місто отоварювати ці талони. На один талон давали десь 250-300 грамів хліба. Деколи, намерзнувшись, по дорозі додому я цей хліб від сильного голоду з’їдала, за що мати сварила – бо наступного дня зранку у хаті уже не було що їсти.

У 1947 році одна жінка та дівчинка з Івано-Франківська отримали реабілітацію і їхали додому. Мама попросили, щоб забрали і мене. Ніхто про це не знав, я поїхала з ними. Документів для проїзду у мене не було, тому під час перевірок у вагоні мене накривали матрацом. Так я доїхала у місто Стрий, звідти додому уже добралася сама.

Мама теж насмілилась на втечу у 1949 році, це їй вдалося. Щоб не арештували вдруге, переховувалася у селі Дроговижі у своєї сестри. У 1950 році хтось доніс і маму знову арештували. Так як вона була похилого віку, її завезли у дім престарілих міста Іркутська. Там вона прожила до 1955 року, аж поки не дали дозвіл повернутися додому.

Після повернення зі Сибіру в село я два роки переховувалася у знайомих. У 1949 році місцевий «стрибок» Микола Раделицький мене зловив і завів у сільську раду. Попередив, щоб я не боялася, що мені нічого не буде. Завезли мене у Миколаїв, де допитували про брата Славка, але я нічого їм не сказала, бо нічого не знала. Наступного дня відпустили.

Після арешту нашу хату конфіскували і поселили у ній переселенців з Польщі. Мені відпустили одну кімнату. Так я проживала у своїй хаті на правах квартиранта три роки. Влаштувалася на місцевий склозавод, а за зароблені гроші викупляла свою хату. У 1955 році повернулася мама і ми почали жити разом.

Моя сестра, Теодозія Гусак, 1923 р. н., була зв’язковою у партизанів. Про це знали місцеві органи влади. Після розвалу партизанської боротьби вона переховувалась аж до 1956 року. В ці часи вийшов наказ про амністію причетних до партизанської боротьби. Тоді вона сама замельдувалася, але її уже не чіпали.

Коли німці відступали, вони мали у селі і танки. Видно, один танк поламався, і його залишили на обочині центральної дороги, недалеко від повороту на Надітичі. Цей танк там стояв до двох років. Молодь любила на нього залазити, оглядати.

Дехто зробив собі фотографії.

Записав Іван Кахнич 27.11.2010 року.