Дата публікації допису: Jul 23, 2014 3:55:15 PM
Книга «Конотопська битва 1659 року» видана 1996 року
Конотопська битва, яка відбулася 28.VІ.1659 р., стала кульмінаційним моментом українсько-російської війни 1658-1659 рр. Загальновідомо, що її причини, хід та наслідки досить довго замовчувались російсько-радянською історіографією. Лише відродження незалежної Української держави дало змогу вітчизняним історикам приступити до об'єктивного висвітлення процесів, пов'язаних з блискучою перемогою українського війська під керівництвом гетьмана І.Виговського над стотисячною московською армією (тут слід згадати праці В.Степанкова, Ю.Мицика, О.Апанович, О.Путро) (Степанков В.С. Гетьманство Івана Виговського: соціально-політична боротьба і проблеми державного будівництва (серпень 1657 – вересень 1659 р.) // Середньовічна Україна. – Вип. 1. – К., 1994. С.103, 104; Мицик Ю.Іван Виговський // Володарі гетьманської булави: історичні портрети. – К., 1994. – С.226-229; Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К., 1993. – С.89, 90; Пупро О.І. Іван Виговський // Історія України в особах IX-XVIII ст. – К., 1993. – С.307, 308). Разом з тим, дослідження питань, які торкаються зовнішньополітичного контексту Конотопської битви перебувають на початковій стадії наукової розробки. У зв'язку з цим хотілося б зупинитися на деяких аспектах міжнародної ситуації, що склалася у Східній Європі напередодні цієї вікопомної події і певним чином вплинула на неї.
Початок українсько-російської війни 1658-1659 рр. зумовлений підписаною між Українською державою та Річчю Посполитою угодою, що отримала назву Гадяцької (6.ХІ.1658 р.). Головним наслідком цього міжнародного акту було перекреслення статей Переяславсько-московського договору 1654 р., що докорінно змінювало співвідношення сил між східноєвропейськими державами та геополітичну ситуацію в регіоні. Звичайно, що політичні кола Московщини не бажали миритися з втратою такого важливого союзника, як козацька Україна у боротьбі проти реальних і потенційних противників, якими для неї були Річ Посполита, Османська імперія, Швеція і Кримське ханство. Саме тому у Москві розпочинають кампанію проти гетьманування «зрадника» І.Виговського, яка полягала у підтримці опозиційної до нього козацької старшини – самопроголошеного гетьмана І.Безпалого, полковників М.Пушкаря, Я.Барабаша та ін. На початку жовтня 1658 р. в Україну вступає військо під командуванням російського воєводи Г.Ромадановського, що з міжнародно-правової точки зору означало вторгнення на територію іноземної держави і початок військових дій між Україною та Росією.
Своєрідну позицію у цих подіях займала Річ Посполита, яка вела щодо України подвійну гру. Коли восени 1658 р. знову мали відбутися польсько-московські переговори у Вільно для укладання так званого «вічного миру» до однієї з численних інструкцій польським комісарам був включений і такий пункт: «Україна після укладення вічного миру між королем, Річчю Посполитою і царем, государем Московським, повинна залишатись при Речі Посполитій як провінція, що належить Короні Польській» (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі АЮЗР). – Т.7. – СПб, 1872. – С.248). (це при тому, що у Гадяцькому трактаті говорилося зовсім протилежне – про перетворення України-Гетьманщини у Велике князівство Руське). А ось, що, наприклад, говорив у листопаді 1658 р. литовський канцлер К.Пац – «...треба спочатку з Москвою укласти договір, а потім армією спільно з Москвою шведів привести до згоди... Заспокоїв ці дві сторони нам легко буде схилити на свій бік козаків і знову їх холопами зробити» (Кubаtа L. Wojny dunskie I pokoj Oliwski 1657-1660 // Szkicе hіstоrусznе. – Sеr. VI. – Lwow, 1922. – S.582-583). Однак московські підрозділи ще до початку спільних засідань зненацька напали на литовські відділи, що мали охороняти представників польського короля. Таким чином, переговори було зірвано, а військові дії між Москвою й Польщею за право поширення протекції на Україну, які перервалися на два роки Віленським перемир'ям 1656 р., відновлювалися.
Після наступу російських військ на Україну і відновлення польсько-московської війни, Московщина змушена була підписати мирний договір зі Шведським королівством (м. Валісар, 20.ХІІ.1658 р.). Текст цієї угоди підтверджував, що із зовнішньополітичної альтернативи – балтійської чи української – московський уряд вибрав напрям на завоювання українських земель. У даному випадку Московська держава не могла проводити війну на два фронти і щоб продовжити боротьбу за «зібрання всіх руських земель» відмовлялась від подальшої війни зі Швецією за вихід до Балтійського узбережжя. Вихід царів до Балтійського моря був відкладений майже на півстоліття.
Саме після укладення Валісарського договору для панівних кіл Речі Посполитої стає зрозумілим, що проблема повернення України знову повинна стати головним питанням її зовнішньої політики (Польща також вела війну зі Швецією). А тому Річ Посполита, щоб мати змогу воювати один на один з Московською державою, теж укладає перемир'я зі шведським королем Карлом Густавом X. Свою роль тут відіграла і польсько-українська угода. За словами одного з впливових польських політиків Я.Лещинського, Гадяцький договір з Україною «...занепокоїть шведа, так якщо він навіть не хоче, змушений буде з нами помиритися» (Іbid – S. 543, 544). Поряд з цим, шведська військова загроза поступово підштовхувала поляків і московитів до сепаратних мирних переговорів, які б передбачали розподіл сфер впливу над Україною.
Отже, як бачимо, міжнародне становище України-Гетьманщини у другій половині 1658 – на початку 1659 рр. було дуже складним. Але, щоб зрозуміти, чому через чотири роки після українсько-московського союзу 1654 р. між двома державами розпочалася жорстока війна, треба розглянути зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду у даний період Дипломатія І.Виговського у цей час розвивалась по таких основних напрямках – польському, московському, шведському, кримському, – кожний з яких був важливий для справи утримання, здобутої козацькою Україною, незалежності.
18.Х.1658 р. І.Виговський пише листа до шведського короля Карла Густава, де висловлює жаль з приводу недієвості українсько-шведського союзу, який був укладений перед тим у Корсуні (Архив Юго-Западной России (далі – Архив ЮЗР). – Ч.3.— Т.VI. – К., 1908. – С.356). Одночасно він звертається до брата Карла X герцога Адольфа з проханням про заступництво перед польським королем (там само – С.357).
19.Х. до шведського монарха пише відомий дипломат Данило Олівеберг і радить йому прислати тисячу шведських солдат на допомогу І.Виговському, а також укласти мир з Польщею (там само – С.359-360). Однак Швеція не зважала на настирливі прохання українських політиків. Підписавши мирний договір з Московською державою, вона тим самим порушувала дипломатичні плани гетьманського уряду і позбавляла його надії на допомогу з боку Швеції у боротьбі з російськими військами. Московський посол в Україні повідомляв московському цареві про те, як на звістку про шведсько-російський мир реагував один з найближчих сподвижників І.Виговського полковник Г.Гуляницький: «Свейський король у великого государя... милості пошукав і згоду з великим государем... учинив. І Гуляницький, вислухавши про те, почав лаятися всілякою непристойною лайкою, і казав,: «...Шведський король ніколи згоди з царем не учинить, завжди буде з нами у згоді» (АЮЗР. – Т.7. – С.266-267).
Ще на початку 1658 р. І.Виговський уклав військовий союз з кримським ханом Мухаммет-Гіреєм IV, згідно з яким Крим зобов'язувався підтримувати гетьманський уряд як у зовнішньополітичних акціях, так і у внутрішніх конфліктах, що набирали сили в Українській державі (Памятники, издаваемые Киевскою комиссиею. – К., 1898. – Т.3. – С.389, 390; Наріжний С. Гетьманство Івана Виговського. – Б.Д. – С.177). Це викликало невдоволення серед певної частини козацької старшини, яка підтримувала гетьмана. Адже присутність татарських загонів супроводжувалась винищенням українських сіл і міст. Однак саме 40-тисячне татарське військо допомогло І.Виговському розгромити російську армію під Конотопом у червні 1659 р.
Проблема українсько-польських стосунків, незважаючи на Гадяцький договір, залишалася досить складним питанням міжнародних відносин у Східній Європі. Не підлягає сумніву той факт, що саме експансіоністські наміри московського уряду підштовхували І.Виговського до союзу з Польщею. Але, на жаль, після підписання договору Україна не отримувала від поляків обіцяної військової допомоги. 5.ХІІ.1658 р. гетьман писав до великого коронного канцлера М.Пражмовського: «...хоча б також прибуло скільки-небудь і кінного війська (від поляків – Т.Ч.), то я був би радий; по іншому, введений в оману надією на отримання обіцяної договором допомоги, я не знаю, як буду у стані привернути на користь його королівської милості і Речі Посполитої народ, одним словом, що не довіряє укладеному миру» (Памятники. – Т.3. – С.292). Перед тим І.Виговський відправив до С.Бенєвського П.Тетерю з пропозиціями польському уряду якнайшвидше укласти мир зі Швецією і направити певну кількість війська на допомогу українцям (Степанков В.С. Вказ. праця. – С.95). У середині грудня до Варшави з повторною місією від гетьмана прибув полковник А.Жданович (АЮЗР. – Т.15. – СПб., 1892. – С.298). Лише на початку 1659 р. до І.Виговського «прийшли тепер на допомогу ... ляшські і німецькі війська великі» (всього близько 5-6 тис. чол.) (там само. – Т.7. – С.267).
16.1.1659 р. український гетьман пише листа до Яна Казимира з подякою за прислане військо, але знову прохає додаткової допомоги (Памятники... – Т.3. – С. 306, 307).
Просування російських полків углиб України змушує Виговського знову вислати до короля окреме посольство у складі Ю.Немирича, Г.Лісницького та С.Мазепи «просити людей на поміч» (АЮЗР. – Т.15. – С.368, 369).
Слід відзначити, що, одночасно з цими заходами українського зовнішньополітичного відомства, продовжувався ратифікаційний процес гадяцьких статей. Привезені до Варшави козацькими послами на чолі з Т.Носачем «пункти» польський уряд відхилив і відрядив до І.Виговського спеціального посла К.Перетяткевича з вимогою відмовитись від основних положень трактату, які зберігали українську державність. Ознайомившись з польськими пропозиціями, гетьман, за свідченням Перетяткевича, промовив: «...зі смертю приїхав і смерть мені привіз» (Цит за: Степанков В.С. Вказ. праця. – С.102).
12.VІ.1659 р. виправлений текст угоди було ратифіковано у найневигіднішому для України варіанті, що загострило внутрішньополітичну ситуацію і не дозволило українському війську виступити єдиним фронтом проти відділів князя О.Трубецького, що наступали на Конотоп.
Окремого і детальнішого розгляду вимагають тогочасні українсько-московські стосунки, що привели до «битви народів» під Конотопом. Згідно з новітніми науковими дослідженнями, підписавши Гадяцький трактат з Річчю Посполитою, І.Виговський не прагнув до повного розриву, а тим більше до початку війни з Московською державою (Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII – першої чверті XVIII с. – К., 1995. – С.31).
В одному з варіантів його тексту навіть містилося положення про збереження добросусідських відносин з царем. Про те, що український уряд намагався вирішити дане питання мирним шляхом, свідчить той факт, що відразу після підписання українсько-польського договору, 17.ХІ., І.Виговський відпустив до Москви російського посла В.Кікіна з листом, де стверджувалося, що він «буде чекати царської величності указу від цього числа три тижні і чотири дні» (АЮЗР. – Т.4. – СПб., 1863. – С.163).
Протягом другої половини вересня український правитель виконував свою обіцянку, неодноразово нагадуючи воєводі Г.Долгорукову про «відомість від його царської величності» (там само – С.168, 170). Однак Москва проігнорувала позицію України і голосила про «зраду» І.Виговського, що означало загострення стосунків між обома країнами. Не зважаючи на це, 17.Х. гетьман звертається до Олексія Михайловича: «Дісталася нам грамота друкована, писана іменем вашої царської величності, у якій з немалою жалістю прочитали, що мене за єдиного вважають зрадника, неначе я мав змінити присягу вашій царській величності, Військо Запорозьке на віру латинську приводити» (там само – С.184).
Засвідчуючи свої добрі наміри, що полягали лише у збереженні державності козацької України, І.Виговський відпустив до Москви затриманого раніше посла Я.Портомоїна. Він запропонував йому передати царю, щоб той не розпочинав війни, а прислав в Україну «на договір своїх государевих ближніх людей» (АЮЗР. – Т.4. – С. 192).
А якщо все ж таки Московщина почне військові дії, то «...гетьман розпочне проти государевих ратних людей стояти і з ними битися, а допомагати йому будуть польські, свейські і волоські ратні люди і кримські татари та турський салтан...» (там само). Московський цар не звернув уваги на мирні пропозиції і дипломатичні погрози українського гетьмана – війська Г.Ромадановського окуповують на початку листопада 1658 р. Миргород і Лубни. Про поведінку російських солдат на захоплених територіях красномовно свідчать слова Г.Гуляницького: «Москва наступає безбожна... все мечем і вогнем розорюють, церкви Божі палять, без усякого милосердя про монастирі, священиків і іноків і інокинь всіх під меч пускають, а більше того над паннами добрими дівицями і попаддями глумління роблять, груди вирізують, і малим дітям не спускають, образам святим очі вилупляють...» (там само – С.197).
Крім військових заходів, І.Виговський, щоб стримати ворожий наступ, відсилає до Москви для ведення переговорів полковника І.Кравченка. У січні 1659 р. царський уряд погодився на деякі поступки, але гетьман, отримавши військову допомогу від Польщі, вже не погоджується на московські пропозиції. «Присягав де він гетьману на тому, щоб йому бути у царської величності в підданстві, а не на тому, щоб бути московським воєводам у містах і що москалям панувати; ніколи де того не буде» – говорив у цей час І.Виговський московському послу Булгакову (там само – Т.7. – С.271).
Царські дипломати пропонують українцям перемир'я на основі пунктів Гадяцького трактату, що було лише спритним дипломатичним ходом. Адже практичні дії російських військових та московських воєвод в українських містах свідчили про зовсім протилежне. Підтримка московитами самопроголошеного гетьмана І.Безпалого та жорстока політика щодо місцевого населення не переконали І.Виговського у щирості намірів Москви визнати утворення Великого князівства Руського. Тим паче, що саме цього часу у Варшаві відбувся з'їзд сейму, який мав затвердити остаточний текст Гадяцької угоди. А тому українсько-російська війна продовжувалась.
Під час війни український уряд продовжував дипломатичну діяльність у інших країнах Східної та Південно-Східної Європи. У квітні 1659 р. воєвода В.Шереметьєв сповіщав до Москви: «...буде до гетьмана Івана Виговського на допомогу... Стефан, валашський бувший воєвода, з турськими людьми, та венгерський новий король...» (там само – Т.15. – С.368-369).
До Чигирина прибувають венгерський і мультянський посли. Крім того, І.Виговський направляє посольство до Стамбула – на випадок розриву союзницьких стосунків з Польщею гетьман засвідчував готовність прийняти зверхність турецького султана в обмін на військову допомогу (там само – Т.4. – С.226, 230).
Таким чином, враховуючи складність міжнародної ситуації в якій опинилася козацька Україна після укладення Гадяцького договору з Польщею, гетьманський уряд робив все можливе для того, щоб припинити московську агресію і втримати здобуту в ході Визвольної війни незалежність. Щодо цього влучно висловився один з польських урядовців, говорячи, що українці не хочуть бути «ні під вашою королівською милістю, а ні під царем; сподіваються вони цього досягнути, обманюючи і лякаючи вашу королівську милість царем, а царя вашою королівською милістю» (Памятники... – Т.3. — С.387; Слюлій В. А., Степанков В.С. Правобережна Україна у другій половині XVП-XVIII ст.: проблема державотворення. – К., 1993. — С.34).
Таким чином, умілими дипломатичними заходами І.Виговський при несприятливій внутрішньополітичній ситуації зумів забезпечити іноземну допомогу проти набагато більшої російської армії (у Конотопській битві на боці Виговського було сорок тисяч татар, п'ять тисяч поляків, по декілька тисяч німців, волохів, мультян, молдаван та сербів). Перемога під Конотопом хоча і викликала великий резонанс на європейському континенті, але, зважаючи на певні об'єктивні і суб'єктивні фактори (які є предметом окремого дослідження), не змінила геополітичної ситуації у Східній Європі та не дозволила Українській державі скористатися з наслідків поразки Росії у війні 1658-1659 р.