Дата публікації допису: Jul 15, 2014 9:15:31 AM
Чоту воєнних звітодавців відрекомендовано до дивізії, а опісля з нею на східний фронт, під Броди. На квартирах у Гавареччині весело проминали перші дні побуту.
Коли наспіла тривожна вістка, що дивізія оточена, зараз почали метушитися наші й німецькі частини. Коло год. 16-ої 20 липня я повернувся з дивізійного командного пункту до осідку нашої чоти в Гавареччині разом з чотовим воєнних звітодавців – німцем. Він був мовчазний і знервований. Курив одну цигарку за одною довший час, а опісля видав наказ готовитися до вимаршу: крім зброї, можемо взяти з собою тільки наплечники. Вантажне авто, на якому були наші речі, на наказ чотового, зриваємо двома в'язанками гранат.
На збірці перед вимаршем бракує кількох наших друзів. Вони в терені, при частинах дивізії; Чотовий, Місько Фурман і я сідаємо до авта, а решта одержує наказ виходити зі села в напрямі роздоріжжя шляхів на Білий Камінь та Юськовичі. Тільки вирушили, як починається страхіття. Налітають більшовицькі літаки й засипують маршуючі колони скорострільним вогнем і легкого калібру бомбами. Трупи, побиті коні, горіючі авта та вози забльоковують шляхи. Колони раз-по-раз пристають, щоб усунути з шляхів побитих і понищений матеріал.
Не здержуючись, переїздимо Юськовичі, посуваємося вперед побіч шляху в чистому полі. Малий відкритий "Опель" немов розуміє наше положення – працює бездоганно. Там, де мотор не в силі потягнути, приходять на виручку дужі плечі й руки, зокрема, коли приходиться переїздити крізь збіжжя та високі межі. Раз-по-раз вискакуємо з авта й шукаємо прикриття в терені, бо більшовицькі літаки переслідують, безупинно полюючи на поодинокі цілі. На наше щастя, наше авто виходить не пошкодженим, і ми можемо продовжувати їзду на Білий Камінь, перед яким захоплює нас ніч. Немає мови, щоб їхати дальше. Ввесь виднокруг освічений вистрілами різнокольорових ракет, забарвлений загравами пожеж, то знов яриться яркими снопами сигналізувальних світел прожекторів ворога. Ніч холодна. З вечора накрапав дрібненький дощик, але не довго. Коло півночі прояснилося, замерехтіли високо вгорі зірки...
Чотовий смачненько хропе в авті, а я з Міськом блукаємо по полі та розвідуємо про положення від стрічних вояків, попиваючи при тому "зорганізованого" шампанського. Не хочеться нам спати. Мабуть, нервове напруження не дає приступу снові, зате відчуваємо голод. Нагадую собі про консерву й пів комісняка залишеного в авті й прямуємо до нього. Запізно. Випередив нас чотовий, з'їдаючи геть все сам. Відходимо. Якийсь внутрішній неспокій не дає довго засиджуватися на одному місці. І гадається різне... Надіємося на скору поміч ззовні, про наступ зсередини оточення... Час до часу торохкотить понад нами повільний, більшовицький "кукурудзяник" (як його прозвали наші стрільці), чи для німців "уфавде" або "негмашіне"... Вдень такий літак не показувався, бо довго не літав би...
Світає. Розбуджую чотового і втовкмачую йому, що вже крайня пора пробувати добуватися до Білого Каміня. Розвидниться – то з нас в чистому полі нічого не залишиться. Чотовий погоджується на все. Він зрезигнований. Нас це дивує, бо він старий фронтовик. Пробираємося дальше полями, бо шлях Ожидів-Білий Камінь затарасований колонами, які над'їжджають з напрямків Гавареччини, Юськовичів й Ожидова. Скручуємо на вільну доріжку й орієнтуюся, де ми є. Це ж мої родинні сторони. Тими доріжками не раз переїздив ще малою дитиною. Яких, півтора кілометра перед Білим Каменем в'їздимо на шлях і включаємося в колону. В год. 10-ій переїздимо через Білий Камінь під безнастанним обстрілом з ворожих літаків. З кожним кілометром колона рідшає, і зараз за Білим Каменем мусимо задержатися. В ярку загорілися дві амуніційні машини. Розриваються стрільна, вибухають скриньки крісових набоїв... Переїздимо через рів і в'їжджаємо в лісок по лівому боці шляху. Ховаємося в тіні дерев від спеки, але зате попадаємо під безнастанний обстріл з літаків. Знаходимо прикриття в неглибокому стрілецькому рові. По другому боці шляху, в полі, стоять три двосантиметрівки. Їх обслуговують стрільці з левиками. Гарматники безперервно стріляють. Ворожі літаки пікують над ними, засипують їх вогнем бортової зброї, закидують бомбами, а стрільці ще з більшим завзяттям стріляють... Сім зістрілених літаків, два загорілися... Неждано, під прямими поцілами бомб мовкнуть дві гарматки, а за хвилину й третя виходить з ладу...
З усіх усюдів чути зойки поранених, прохання порятунку. Та ніхто на них не звертає уваги... Близький розрив бомби, сколихується довкруги земля. Нічого не чую, Місько не може промовити слова... Оба ми до пояса присипані землею. Гарячково виборсуємося з землі і, як на наказ, прожогом вискакуємо з рову. Біжимо в поле. Чому так ми тоді вчинили, того й сьогодні не в силі з'ясувати...
Коло шостої години увечері більшовики переривають канонаду. В тиші, що залягла довкруги без розривів бомб стає моторошно, холодно... Біля авта надибуємо ще одного з воєнних звітодавців, мабуть, Мирона Левицького. Він довго не загрів коло нас місця, розпрощався й відійшов. Виїздимо з ліска. До нас долучується ще один з друзів, чи не Лесько Луцький. До Почап ще кілька кілометрів. З колони чути зойки поранених, іржання коней й далеке татакання "максимів"; а всуміш поміж них короткі черги "МГ42" – зливаються в одну невгавну дику симфонію.
Лежимо горілиць на мураві та вдивляємось в зоряне небо. Мовчки... Немов на фільмовій стрічці просуваються картини минулого: рідня, друзі, шкільні часи, золотий час юнацьких років у Львові, молодечі пориви... Це вчора – а сьогодні? А зараз?.. Повзуть по темному фоні неба яркі снопи прожекторів, мерехтять криваві заграви пожеж... Ніч вичікування. Бути чи не бути? – снується думкою.
- Покиньмо чотового з автом… На чорта він нам годиться в тій ситуації... Пробуймо, продістатися до Почапів, де мають організуватись до прориву, – кажу.
- Не можна... Знаєш, – товкмачить, – польовий суд...
І не договорюють, бо... Від колони зривається нагальна стрілянина. Стрілянина з кожною хвилиною дужчає. Підхоплюємо і ми свою зброю. Уставляю свого "МГ-42", відтягаю замок і пускаю коротку чергу... Починають стріляти вже і гранатомети... До кого ж?.. Більшовицькі з'єднання віддалені з лівої сторони шляху на два, а з правої – на чотири кілометри... І в клекоті стрілянини сюрчать свистки та голосні накрикування старшин: Здержати вогонь! Здержати вогонь!..
Стрілянина поволеньки ущухає. Ще хвилинка і вгору вилітають ракети. В їхньому яркому світлі нічого не помітно обабіч дороги.
Так проминає вже друга ніч в нервовому поготівлю... Голодні, змучені сподіваємося кожної хвилини більшовицького наступу. Вирушаємо в сторону Почап під безперервним обстрілом гранатометів, артилерії та летунських бомб...
Перед самими Почапами більшовицькі літаки знищили міст. Його лагодять наші піонери, їхній старшина помагає двигати траверзи – і міст росте на очах. Скоро ним переїздимо до Почапів й бачимо, як біля моста вже розриваються нові бомби. Хвилинка – і моста вже немає. Колона стоїть, а піонери зачинають своє діло знову... І так ще раз, і ще раз...
В Почапах мають гуртуватися до пролому. Замасковуємо під деревами на якомусь подвір'ї авто. Чотовий включає радіоприймач.
З спеціального комунікату дізнаємося про невдалий атентат на Гітлера. Вістка скоро розповсюджується й впливає погано на настрої вояцтва. Вермахтівці сидять здебільша збайдужілі по ровах... Наближається нова хвиля ворожих літаків. Сипляться бомби... Одна з них трапляє в наше авто, а слідом за нею, майже рівночасно вдаряє ще в нього артилерійське стрільно. З авта тільки купа заліза, а найгірше, що в ньому була вся наша зброя. Залишаюся тільки при пістолі, але Місько й того не має. На хвилинку скинув з себе пояс й поклав у авто... Але, немає нічого злого, щоб... Розв'язалися нам руки. Не мусимо держатися чотового. Вирішуємо пробратися в південну частину села, де, як говорять, мають згуртуватися стрільці до пролому. Городами, ровами, ввесь час криючись, пробираємось щасливо до останньої стодоли, побіч якої стоїть два танки "Тигри". Вони набирають зі стодоли амуніцію й пальне. Від одного з танкістів довідуємось, що тут підготовляються до прориву, що вже одна спроба прориву вдалася. З голоду й безперервного напруження мені підкошуються ноги. Один з наших поручників подає нам пакетик сухарів. З'їдаємо його похапцем і стає відрадніше. Місько кудись зник. Повертається з когутом під пахвою. Заходимо до хати, розпалюємо вогонь в печі. Місько в хаті припильновує когута, а я під хатою Міська. З кожним наближенням літаків викликую його з хати й разом ховаємося в рові.
Нараз побачили фільмового звітодавця Дорка Ратича. Він поранений, напівпритомний й нічого від нього не можемо дізнатися. Відпочивши й підкріпившись кислим молоком, – згодом розказує, що він фільмував з танку наступ. В танк попало стрільно, танк загорівся, а зрив викинув його в повітря... Придержуємо його при собі, стараючись ввесь час впливати заспокоююче на нього. При черговому налеті, коли розбігаємось хто куди по ровах – тратимо його з очей. На добавок, від бомби розлетілася хата, де варився когут...
Загаявшись ще якийсь час, вирішуємо повернутися до чотового. Коло чотового натрапляємо ще на рудоволосого бунчужного, який на наш запит:
- Що нам діяти дальше?..
- А що хочете! – відповідає й додає – Це все вже і так є "авс"І..
Він не має найменшої надії на якийсь вихід з оточення. Залишаємо їх і простуємо в поле. Натрапляємо на розвідувальне панцирне авто з обслугою трьох вермахтівців. Найстарший рангою питає нас:
- Голодні?..
- По трьох днях не їдження – можна бути голодним! – рубає Місько.
Вермахтівець подає нам пів комісняка та по одній консерві. Швидко впорюємося з ними. Ще хвилинка й лізу на яблунь нарвати зелепух "на десерт"... Та не так скоїлося, як хотілося. Надлітають літаки, близько нас розриваються бомби – і під подмухом повітря злітаю з дерева. До мене підходить лікар-поручник, українець, середнього росту, повновидий і подає бандаж, прохаючи, перев'язати йому поранену руку. Відламок з бомби вирвав йому на руці аж до кости спорий шматок тіла... Обтинаю рукав. В тому моменті надбігає з авта санітар і робить перев'язку.
... А літаки налітають і налітають. Довкруги безперервно розриваються бомби. Не реагую на їхній свист. Тепер мені все байдуже. Я не спроможний навіть прошептати "Богородице Діво..."
Повз нас перебігають перелякані вермахтівці, які на всі запити, одне відповідають:
- "Іван коммт! Іван коммт!" – і біжать далі. На всі сторони...
Насправді "Іван" не надходить ще, ані не видно приготувань до пролому...
Від сторони поля надходить штурмбанфюрер (майор). На його грудях безліч відзначень, а в ковнірі дубовий листок до лицарського залізного хреста. На рукаві дві відзнаки: Сталінград і Брянськ... Його обличчя порите безліччю загоїн так, що говорить: не одне я бачив і пережив... Підступаємо до нього з запитом:
- Чи будемо прориватися?..
Його відповідь коротка:
- "Шайсе! Гівно! Звідси не вирвемося!
На ходу відпинає пояс з пістолею. За хвилину вже лежить на в'язці соломи в стодолі. Така поведінка штурмбанфюрера зневірює нас до решти. Коли так радить такий вояка-завадіяка, то що ми, побуваючи вперше на фронті...
- Скільки маєш набоїв в пістолі? – питається Місько. І в його голосі дрижить якась незвична нотка. Повертаю на нього погляд:
- Для нас вистачить! – рубаю. – Більшовики живими нас не дістануть! – Але, додаю, – на це ще ми маємо час! – й спрямовую кроки в сторону протилетунської гармати, яку обслуговують двох українців-підстаршин.
Коло 14-ої год. від поцілу стрільном протилетунської гармати загорюється в повітрі більшовицький двомоторовий літак. З літака вискакує обслуга. Стрілянина не вгаває. Трупи льотчиків пробиті десятками куль...
На деякий час тиша. Не налітають літаки, зате на цей маленький клаптик землі сиплять сотні артилерійських стрілен. Фахівці твердять, що це стріляє найменше двадцять п'ять батарей... Вогонь триває безперервно до 16-ої години. В часі обстрілу стає нам в пригоді теорія з рекрутського вишколу, що черговий артилерійський набій ніколи не попадає в те саме місце... Отже, з однієї виритої розривом ями в наступну – так, як вчив нас підстаршина Міхальке.
Довкруги багато ранених і убитих. Багато ранених просить дострілювати їх, інші самі вкорочують свої муки... З усіх усюдів несуться благальні накликування порятунку. Втікаємо з цього лячного клаптика землі. Під полукіпком збіжжя наскакуємо на гурток старшин вермахту. Місько наближається до них й голосно питає:
- Чому не робите пролому? Хочете всі тут загинути?
- Краще загинути в боротьбі, – кричу зо всіх сил, – чим так бездіяльно сидіти! – Може прорвемося? – і вдивляючись в них, жду. відповіді.
- Багато таких як ви є готових на пролом? – ставить мені запит сивоволосий майор танкових з'єднань.
Стверджуємо, що таких є дуже багато, тільки ніхто з нас не знає в якому напрямі пробиватися, бо не маємо карти.
Майор без надуми закликає:
- "Дурхбрух! Замельн!!!" Збірка на проломі!!!
На ці заклики підходять одинцем і групами підстаршини і стрільці різних формацій. Надходять вермахтівці, стрільці нашої дивізії, з летунських частин, з ОТ...
Майор вказує на карті, приблизно на вісім кілометрів віддалений пункт, де є три "Тигри" з його з'єднання. Це пагорбок біля села Ясенівці на південний захід від нас.
-"Дурхбрух! Замельн!..." – повторюємо заклики.
До нас напливає нова хвиля готових на все вояків. Майор вказує на віддалений на яких 500 метрів сад, де стоять в прикриттю дерев три легкі танки. До танків треба комусь пробратися й передати залозі наказ негайно прибути на місце нашої збірки. Добровільно зголошується якийсь поручник. Майор наказує йому взяти з собою ще двох підстаршин.
Вони біжать в напрямі саду, а наша група розбивається в розстрільну й іде в південно-західному напрямі. Будемо прориватися поміж селами Ясенівці та Княже. Три "Тигри" з майорового з'єднання стоять на пагорбі Вороняків не можучи з'їхати стрімким спадом. Долина поміж селами Княже й Ясенівці повна мокляків і є небезпека їм там загрузнути. Наздоганяють нас легкі танки й весь час добігають все нові й нові стрільці. Присутність танків додає сили й надії. На щастя, ворожі літаки рідко з'являються. Танки виїздять попереду розстрільної, яка розтягнулася на яких два кілометри. Йдемо підгору.
З закоченими рукавами блюзи крокує посередині розстрільної майор. Він передає то вліво, то вправо накази. З Міськом держимося близько майора. Вся розстрільна має тільки ручну зброю. Ні одного скорострілу. Праве крило доходить до Княжого, а ліве під Ясенівці. Танки задержуються на горбку. Підходимо до них і в тому моменті на яких 200-250 метрів коло танків розривається перше артилерійське стрільно...
Середущий танк відповідає... В долині перед нами чотири більшовицькі "Т-34". Йдемо вперед й з розгоном вибиваємо передові більшовицькі стійки. Вони відступають, відстрілюючись. Відкриваємо вогонь і наздоганяємо. Середущий танк стріляє з гармати, а два по боках вторують йому скорострілами, стріляючи по відступаючих більшовиках.
Прямим поцілом загоряється один "Т-34", а за трьома наступними стрілами загоряється ще один "Т-34", цей від сторони Ясенівець. Стає відрадніше. Кричимо що сил:"Гурра!!! Гурра!!!" – і біжимо вперед.
Два зацілілі "Т-34" починають стріляти з гарматок. Їм щастить зістрілити два наші танки. Одинокий наш танк з'їздить дещо вниз, задержується й стріляє.
За другим вистрілом попадає в "Т-34" від сторони Княжого і він розлітається. Його товариш дає "заднього ходу". За ним летять навздогін стрільна з гармати нашого танку й одне попадає в нього. Танк загоряється... З наших грудей летить нестримне "Гурра!" і премось вперед...
В збіжжях, перед нами підводиться більшовицька розстрільна. Робить спробу задержати наш розгін. Під нашим гураганним натиском ломиться й в безладді починає відступати. Непереможна воля жити жене нас вперед. Багато більшовиків підносять руки, благають пощади. В розгарі бойової лихоманки різно стається. З Міськом організуємо по три гурти до скорострілу, крім того поповнюємо наші хлібаки крісовими набоями. Перебігаємо біля самотньої хати в полі.
- Міську! Шурни туди гранату! – кричу.
- Не треба! Шкода!... і біжимо далі.
Перед нами на віддалі яких 400 кроків тікає юрба більшовиків. Стріляємо по ній, аж цівки крісів парять в долоні. Минаємо лан збіжжя і перед нами виринає заросла шуварами річка. На бігу пробую перескочити. Не доплигнувши другого берега, попадаю в річку. Холодна вода відсвіжує, почуваю приплив нових сил... Більшовики починають стріляти до нас з "максима". Стріляють саме з цієї хати, до якої просив я Міська вкинути гранату...
Почувши ззаду татакання "максима", прискорюємо біг. На віддалі 2000-2500 метрів перед нами пагорб Вороняків. З Княжого і Ясенівець починають стріляти по нас більшовики з гранатометів. Під їхнім безперервним обстрілом добігаємо до залізничного насипу лінії Львів - Золочів. Насип високий на 2-3 метрів і по ньому безперервно стріляють зі скорострілів з Ясенівець. Хто був надто відважний і скочив на насип, той впав поранений, або вбитий.... А таких було дуже і дуже багато... Майже половина.
Надибую трупа якогось стрільця "Л.А.Г.", який лежить на скорострілі "МГ-42". На цівці заклякли руки мертв'яка, який ще й стиснув колінами приклад. У двійку з Міськом з трудом вириваємо з-під мертв'яка скоростріл. В замку зламана іглиця. Шукаю по кишенях мертв'яка за запасною. Знаходжу її і за хвилину короткою чергою б'ю в сторону більшовицького "максима". Це ніщо, що при машині смерти немає цільника. В лентах щоп'ята куля світляна і можна точно запримічувати, куди попадають кулі. Гірше, що немає двоніжка. Опираю скоростріл на рамені друга і стріляю коротку чергу...
- Варят! – кричить Місько – Хочеш, щоб я зовсім оглух? – і не ждучи на відповідь, біжить в сторону насипу.
Сідаю собі "по-турецьки", беру скоростріл під пахву й "грію" по "максимові". "Максим" "затикається". Ціла валка перевалюється через насип. Кінчаються ленти – і вже "максими" придержують своїм вогнем "спізнених" перед насипом. Кричу, щоб подали мені чергові ленти. До мене підбігають з лентами двох наших стрільців. Коли вони ладують скоростріл, перебігаю під насип. Хлопці стріляють, "максими" мовкнуть – і за той час перескакую з гуртом стрільців насип. За хвилину починають нащупувати гранатометом скоростріл, а ще трішки згодом стають обстрілювати з багатьох гранатометів відтинок поміж залізничним насипом та битим шляхом. Ціляють добре, полюють навіть на поодиноких стрільців. В лані картоплі наскакую на Міська. У двійку повземо межею поміж ланом збіжжя та картоплі. Що хвилини завмираємо в безрусі, бо зовсім близько вдаряють й розриваються гранати. Цей, що біжить на ввесь зріст, – далеко не забіжить... надибуємо сотника летунської формації. Він поранений в ногу й близький зомління. Зриваю з нього блюзу, обсипую землею, а віддертим від сорочки рукавом перев'язую рану. Сотник скоро очунює, дякує й повзе дальше... Місько повзе однією межою в картоплі, а я другою. Нечайний пронизливий свист гранатометного стрільна... З фонтанною підкиненої вибухом вгору землі летять куски чийогось тіла, рука... й рівночасно відчуваю неприємне тепло в правій нозі. Ранений?... На чоло виступають краплинки холодного поту. Пробую рухати пальцями. Не відчуваю ніякого болю. Підношуся й стукаю ногу об землю. І нога впорядку, тільки... по правій стороні немає мойого друга Міська... Шепочу: " Вічна пам'ять," – і біжу дальше... повзаю.
В гураганному вогні гранатометів та скорострілів доповзую до битого шляху Львів-Золочів. За шляхом простягається покрита густими корчиками сіножать. Вона дотикає до склону гори Вороняків, на якій повинні бути три "Тигри". Це ще яких 600-700 метрів. Більшовики мають нас тут, як на долоні. Підповзаю до майора, що саме гукає зо всіх сил:
- "Абвартен!" Вичекати!
Слухають його накрику. Довіряю йому та його військовому досвідові. Майор опанований, спокійний – і це переноситься на нас. Лежу спокійно побіч нього й вдивляюся на сіножать, де смерть збирає обильне жниво. Видається неможливою річчю пробратися крізь сіножать. Лежимо в рові більше двадцяти хвилин. Серце лопотить в грудях зі страху. Безвиглядною здається наша ситуація... А кулі зі скорострілів збивають на шляху пил... Питаюсь майора:
- Що будемо робити?..
- "Ругік абвартен!" Спокійно зачекай! – відповідає рішучо.
Через шлях вже ніхто не перебігає. На сіножаті багато трупів і ще більше поранених...
Нагло мовкнуть скоростріли й гранатомети...
- Злий знак! - проказує в голос майор. По хвилині додає ще: Тепер більшовики повинні зробити на нас наступ.
І справді: від Ясенівець виїздить повагом "Т-34" й сунеться в нашу сторону.
- Тепер! Вискок! – кричить майор і вискакує на шлях. Вискакуємо за ним і впадаємо в рів з другої сторони. Зриваємось і щосили біжимо в сторону корчиків. Не біжу ні першим, ні останнім. На нас сиплеться град олова з Ясенівець. Скоростріли, гранатомети та й не дармує "Т- 34". Мені очі повні сліз. Не знаю чому. Я спроможний тільки шептати: "Мати Божа, поможи мені".. Перед корчиками темніє мені в очах, лякаюся, чи добіжу до них...
Допадаю корчиків й без сил валюся на землю. Правий черевик повний крови, і тільки тепер чую нестерпний біль в нозі. Витягаю з кобура пістолю. В корчах можуть бути більшовики, а користуватися тут крісом незручно. На моїх очах паде на сіножаті майор. Кілька кроків від мене. З двох дірок на чолі випливає кров...
Летить з кущів, як в осені, зелене листя. Повзаю поміж ними й виповзаю на горбок. Обережно розсуваю корчик і випихаю голову з поза кущика. Переді мною два "Тигри". До мене підбігають двох з обслуги танків й подають воду...
Не віриться моїм очам: побіч танка стоїть Місько...
- Я бачив, – говорить мені по хвилині, – як твоя рука летіла в повітрі.
В його голосі і радість і кмітливість. А по хвилі хтось з нас говорить:
- Мабуть, ще хтось третій був поміж нами...
Коло танків задержуємося якої півгодини. Ніхто більше не вилазить з кущів. Стихає пекельний вогонь. Починає смеркати. Кінчається кривавий день...
Не час на рефлексії Дійсність не менше грізна ще перед нами. Танкісти впевняють, що нам загрожує нове оточення, бо більшовицькі з'єднання пішли вперед. Ми тут, як вістря клина...
Якийсь полковник командує:
- Ті, що вийшли з оточення – збірка!
Стаємо в однолаві. Паде команда:
- Відчисли!
Останню цифру проказує сам полковник:
- Сорок шість!
Сорок шість з півторатисячі вояцтва...