Дата публікації допису: Jan 12, 2012 11:45:59 AM
Греко-католицьке духовенство, починаючи з другої половини 19 століття, брало активну участь в національно-визвольної боротьби українського народу проти завойовників. Це завжди мали на увазі окупанти, будь якої масті, австро-угорські, польські, німецькі чи російські. Всі вони намагались очорнити українських священиків в очах народу. Докладали зусиль до руйнації українських греко-католицьких інституцій та Церкви.
Великого удару російські шовіністи завдали Українській Греко-католицькій церкві в 1944-1990 роках. Одночасно з розробкою договору Молотова-Ріббентропа, російські спецслужби розробляли план знищення української греко-католицької церкви після «визволення» Західної України. Особливо актуальним це питання постало після 1944 року. Вони вважали українську греко-католицьку церкву більш шкідливою і небезпечною, ніж озброєних вояків УПА. Детальний план ліквідації церкви розробив голова ради у справах Російської православної церкви полковник держбезпеки І. Полянський. Для розколу єдності і розпалювання ворожнечі між різними конфесіями було розроблено спеціальну інструкцію, де, зокрема, передбачалось «организовать внутри униатской церкви инициативную группу, которая должна будет декларативно заявить о разрыве с Ватиканом и призвать униатское духовенство к переходу к православию».
Над текстом інструкції добре потрудились професіонали. У ній було розписано кожен крок дій для майбутніх світських і духовних відступників, яким належало вести деморалізуючу «морально-виховну роботу» серед широкого загалу греко-католицького духовенства. «Необходима исключительная осторожность, – застерігала таємна інструкція – Если, по Вашему мнению, тот или иной руководящий служитель культа не сможет явиться сам активным деятелем раскола в Католической Церкви, то с ним не нужно говорить на эту тему вообще, даже в порядке зондажа настроений».
Очолив «ініціативну групу для возз'єднання Греко-Католицької Церкви з Російською Православною Церквою» отець Гавриїл Костельник. Лідерів церкви, котрі були проти «возз’єднання», органи НКВД арештували. 11 квітня 1945 р. були заарештовані митрополит Йосиф Сліпий, єпископи Микита Будка, Микола Чарнецький, Григорій Хомишин, Іван Лятишевський. Їх було засуджено на різні терміни ув'язнення. Митрополит Йосиф Сліпий відбув 18 років у тюрмах і таборах ГУЛАГу.
Під керівництвом працівників НКВД було організовано та проведено 8-10 березня 1946 р. у катедральнім соборі св. Юра у Львові так званий «Собор повороту до віри батьків». На цьому соборі було 216 делегатів-священиків та 19 світських учасників. Собор ухвалив: «Відкинути постанови Берестейського Собору з 1596 року, ліквідувати Унію, відірватись від Риму і повернутись до нашої батьківської святої Православної Руської Церкви». Греко-Католицька Церква офіційно перестала існувати.
Як зазначає «Мартирологія українських церков», на західноукраїнських землях було ліквідовано 5 єпархій, 2 апостольські адміністратури і візитатури, засуджено і заслано в тюрми і концтабори 10 єпископів. Із 2950 священиків тільки 1038 священиків (35%) перейшли в православ’я а решту – було арештовано і тільки одиницям вдалось уникнути арешту та піти працювати на світські посади. З 2050 монахів, монахинь і богословів більшість арештовано або розігнано.
Органами НКВД було ліквідовано 3040 парафій української греко-католицької церкви, закрито 10336 вищих, середніх і народних шкіл, 41 греко-католицьку організацію, 35 греко-католицьких видавництв та 38 органів преси. Російська православна церква стала повним господарем всього того, що мала українська греко-католицька церква. РПЦ зайняла або закрила 4440 церков та 195 монастирів.
20 вересня 1948 р. після Служби Божої о. Г. Костельник був убитий. Його невідомого вбивцю постигла така ж доля (через кілька хвилин після злочину, коли він утікав по вул. Корняктів, його було застрелено). Отець Гавриїл Костельник свою місію виконав, він був непотрібний та й міг заважати органам НКВД. Як кажуть: «Мавр виконав свою роль, мавр може піти».
Доля більшості священиків греко-католицької церкви була трагічною. Наприклад. Генеральний вікарій Львівської архиєпархії та крилошанин митрополичої капітули єпископ Микита Будка помер у Карагандинській тюрмі, перемишльський єпископ Йосиф Коциловський загинув у сибірських таборах 17 листопада 1947 р. Тернистий шлях мученика пройшов і перемишльський єпископ Григорій Лакота, який 12 листопада 1950 р. згинув у воркутинському таборі «Абезь». Станіславського єпископа Григорія Хомишина замучили в Лук'янівській тюрмі м. Києва 17 січня 1947 р. Важка доля спіткала і генерального вікарія Мукачівської єпархії Олександра Хіру. Засуджений на 25 років тюрми, він мучився в таборах Іркутська, Кемерова, Омська. Після звільнення 1957 р. знову потрапив на заслання, на цей раз у Казахстан. Там і помер 26 травня 1983 р.
Про методи знищення служителів греко-католицької церкви та зачищення території для Російської православної церкви свідчить розповідь сестри Теофіли, чина святого Василія Великого, написаної 10 листопада 1990 року.
Російська православна церква і «послуги» НКВД
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №245.
Автор. Сестра Теофіла, чина святого Василія Великого.
Написано 10 листопада 1990 року.
Відчуваючи близький кінець свого земного життя, обов'язком своїм вважаю повідати людям історію кончини греко-католицького єпископа Теодора Ромжі, який свої останні страждання завершив у Мукачівській лікарні на моїх очах. Щоб нарешті виправдати свою мовчанку тоді, коли різні неправдоподібні версії поширилися серед народу після смерті нашого дорогого мученика (а ми не мали змоги прояснити істину), я вирішила докладно описати все те, чого була безпосереднім очевидцем. Усвідомлюючи, що за правдивість кожного слова відповідаю перед Господом Богом, так і перед Католицькою Церквою та своєю совістю, благаючи помочі Святого Духа, берусь за перо.
1 листопада 1947 р. опівночі з вервечкою в руках і блаженною усмішкою на устах віддав наш дорогий мученик свою шляхетну душу Спасителеві. У Мукачівську лікарню владику Теодора у важкому стані завезено в понеділок 27 жовтня 1947 р. о 12 год. 30 хв. разом з важко пораненим душпастирем отцем Даниїлом Бачинським, травмованим о. Андрієм Березнаєм, теологами Михаїлом Бугірем і Михаїлом Маслеєм. З ними був і сильно скалічений селянин-кучер, який віз їх із села Лохове до Іванівської зупинки, де вони мали пересісти на ужгородський автобус.
Вірники села Лавки, філії парафії Лохове Мукачівського району, провели реновацію храму, і з цієї нагоди було призначено посвячення на неділю Христа-Царя 26 жовтня 1947 р.
Незважаючи на ряд серйозних застережень і прохань священства й Капітули, бачачи загрожуючу обстановку, яка складалася навколо нього, преосвященний вирішив особисто провести освячення храму. По дорозі з Ужгорода до зупинки села Іванівці, де їх чекала карета Лохівського пароха о. Петра Васька, він молився.
Урочисті святкування відбулися спокійно. Після обіду, який був поданий високим гостям у пароха в селі Лохове, доповіли вірні селяни, що вже декілька днів за селом стоїть військова вантажна машина «Студебеккер» з невідомими особами, які стежать за селом, надто за парохіяльним будинком. Щось готується... Отець Петро та його дружина Маргарита, рідна сестра о. Даниїла Бачинського, стали благати гостей, щоб залишилися на ночівлю, бо вже вечоріло. Владика згодився на те.
Наступного дня вранці преосвященний Теодор із своєю асистенцією відправив літургію в церкві села Лохове. Хоч вісті в цей день стосовно загадкового «Студебеккера» були ті ж, що і вчора, а крім того, на недалекій відстані з'явився ще й «бобик», владика після сніданку рішуче сказав: «Поїдемо!» Коли виїхали на кареті з села, за ними повільно вирушила вантажівка. Перед селом Іванівці, коли карета спускалася з невисокої гірки, «Студебеккер» набрав швидкості й з розгону вдарив у карету. Це було десь посеред схилу. Перед зіткненням водій вистрибнув з кабіни. Слідом їхав «бобик» з людьми, які пильно спостерігали за аварією.
Картина була жахлива! Автомобіль, поки не зупинився в кюветі, штовхав перед собою все. Преосвященний Теодор потрапив між розбиту вщент карету і перше колесо вантажівки. Отець Даниїл Бачинський і кучер Хома опинилися під каретою з важкими пораненнями. Коні в передсмертній агонії моторошно іржали й тут же загинули.
Отець Андрій Березнай і теологи Бугір та Маслей від різкого удару відлетіли на поле в траву. Схаменулися, коли побачили, що єпископа та кучера люди з «бобика» добивають залізними палицями. Вони піднялися з трави і стали втікати в бік села Іванівці з криком: «Люди, рятуйте!» Щоб їх наздогнати, кати залишили свою основну жертву, погналися за ними. Наздогнавши, теж били куди попало, однак поштова автомашина, що наближалася з Мукачева, перешкодила їх кривавій розправі. Вони повскакували в свій автомобіль і швидко зникли. А кров'ю залитих страждальців поштові працівники зібрали і повезли в міську лікарню.
Потерпілим негайно було надано висококваліфіковану невідкладну допомогу групою хірургів, яку очолював завідуючий хірургічним відділенням, покійний нині Олександр Фединець.
У преосвященного Теодора найбільше постраждала голова. Крім подвійного перелому нижньої щелепи, в ротовій порожнині залишилося всього 7 здорових зубів. Одна нога також була травмована повздовжньою раною в гомілці. По всьому тілу багато синяків від побоїв.
В о. Даниїла Бачинського були тріщини основи черепа і правої лопатки, перелом ребра і обох гомілкових кісток правої ноги. Перші три тижні лежав у непритомному стані.
Бідний кучер потрапив на операційний стіл в абсолютно безнадійному стані. В нього все обличчя було розбите до невпізнанності, крізь глибокі травми черепа витікала мозкова речовина. Врятувати його життя не вдалося.
О. Андрій Березнай, теологи Михайло Бугір та Михайло Маслей обійшлися хірургічними швами на головах, куди були биті монтировками.
Післяопераційна ніч як для хворих, так і для медпрацівників була спокійна.
28 жовтня зранку, без відома старшої хірургічної медсестри Іларії та старшої адміністративної медсестри, функції якої виконувала я (через те дуже добре знала, що вакансії для санітарки в хірургічному відділенні немає), головний лікар Берман ставить нас перед фактом, що на той час, поки в нас лежать такі потерпілі люди, як єпископ і його асистенція, він прийняв нам на допомогу санітарку, молоду дівчину на ім'я Одарка (чи Одотя). Свій вчинок мотивував тим, що до нас тепер, крім обласної прокуратури, будуть приїжджати юристи з Києва, а може і Москви, тому потрібно, щоб палата наших пацієнтів була надзвичайно чистою. Завершив доктор Берман свої вказівки тим, щоб харчі для цих хворих індивідуально доставлялися з кухні цією милою, ввічливою дівчиною. Підозріння в нечесності головного лікаря Бермана загострилося ще більше тоді, коли наказав нам в аптечному складі хірургії встановити тапчан, поки «бідна сирота» десь знайде квартиру. Як ми не відмовлялися від такої люб'язності з його боку, рятунку не було. Дівчина залишилася працівником хірургічного відділення. Не знаючи куди її прилаштувати, я попросила сестру-господарку дати їй ганчірки для миття вікон у коридорі. Це не дуже відповідало бажанням Одарки, але поневолі протирала вікна, розглядаючи на всі боки, що діється у відділенні.
Доктор Берман пихтів від злості, що дівчину не використовуємо за його вказівкою – в палаті єпископа та о. Бачинського. Вони двоє лежали в маленькій палаті, інші – в сусідній, більшій. Головний лікар невтомно бігав навідувати наших пацієнтів. Увечері, перед сном, уже четвертий раз прибіг подивитися на страждальців. Уклонившись глибоко єпископові, потішив його, що друга ніч буде легшою від першої. Над о. Бачинським усміхнувся, тому що той у непритомності на повен голос заспівав чудовим баритоном «Благослови, владико». Преосвященний теж усміхнувся і важко простогнав: «Благословляю, Данилку». Хрестоподібним жестом дійсно благословив його. Відтак Берман звернувся до дружини о. Даниїла і пошепки сказав, щоб ночами не сиділа біля чоловіка. Ми постараємося, мовляв, щоб хворі були забезпечені індивідуальним їдлом. Отже, будьте добрі, прийняти до відома, що приходити можете в лікарню до чоловіка тільки вдень. Бідна Марія Бачинська гірко заплакала, а я стала потішати її, що не відійду від Данила до тих пір, поки вранці вона не прийде. Коли невдоволений головний лікар, виходячи з палати, викликав мене в коридор і спитав, чого маю я зоставатись на ніч, якщо крім двох чергових медсестер-василіянок та нічної санітарки, у хірургічному відділенні є ще і дівчина, спеціально прийнята для обслуговування цих важких хворих Я, не знаходячи швидкого виправдання, відповіла, що це мій двоюрідний брат (насправді у нас з о. Бачинським були родинні зв'язки третьої ступені).
Тільки-но відійшов доктор Берман і я повернулася в палату, ледве встигла зітхнути, як відхилила двері Одарка.
– Що би вам потрібно? — спитала я.— Чого вам не спиться?
– Хочу поговорити з вами.
– На це буде і завтра день.
– Ні, так спокійно, як тепер, не поговоримо. Дуже прошу виділити мені трішки уваги.
Сказала так настирливо, що я зрозуміла – від неї легко не викрутишся Я послала її за одною з чергових медсестер-василіянок, щоб та була біля хворих, а сама сіла з нею в коридорі, біля дверей.
Одарка почала з того, щоб я дозволяла їй перш за все розповісти ширше, хто вона. От і починає: – Родом я зі Львова. Мала 5 років, коли більшовики арештували моїх батьків. Добрі люди, сам Митрополит Шептицький, взяли мене за ручку і відвели до сестер-василіянок, доручивши їм моє навчання ї виховання. Я звикла до них, як до рідних. Особливо полюбила я матір Марію Вітер. Згодом більшовики розгромили всі монастирі у Львові та й по цілій Україні. Старших сестер арештували, а молодих порозганяли. Мати Марія теж потрапила до в'язниці. Щоб мене не взяли до дитбудинку, я з групкою дівчат і хлопців втекла в ліс, щоб мстити більшовикам. По лісах мандрувала дотепер. Набравшись сміливості, перебралася через Карпати і прийшла до мукачівської лікарні, де чула, що працюють сестри-василіянки. І ось я тут. О, який добрий ваш головний лікар, що мене прихистив, поселив серед вас. Тут я вже дома. Буду щасливою, якщо ви мене полюбите, як любила мати Марія. Я впевнена, що тоді ви мені нічого не відмовите, тому що й вона мені не відмовляла. Знаєте, я не можу забути за добрих своїх друзів у лісі. Хлопці бідолашні, не раз поранені, вже не мають ні клаптика вати, ні бинта, ні йоду. Дуже прошу дати мені перев'язувального матеріалу для них.
Я зітхнула й запитала Одарку:
– Сестри-василіянки не вчили Вас 10 Божих заповідей?
– Як же ні,– відповіла і тут же почала перераховувати їх. Коли дійшли до 7-ої, я затримала її.
– Ви хочете, щоб я порушила заповідь і передала з лікарняної аптеки кудись у ліс?..
Я рішуче встала, пішла до дверей своєї палати, а їй наказала йти спати. Мені ж спання не було до ранку. Владика, тихенько стогнучи, крутив весь час у руках вервечку, молився.
Головний лікар не пожалів труда по півночі ще раз навідати нас із своїм заступником (прізвище не пам'ятаю), але побачили нас на своїх місцях і тихо вийшли.
29 жовтня, дочекавшись дружини о. Бачинського, я пошепки розповіла їй, яка в нас була ніч. Передавши їй чергування, попросила, щоб нічиїми послугами не користувалася. Будемо годувати наших хворих тим, що самі приготуємо. Навіть підігрівання харчів не довіряйте нікому!
Тільки-що спустилася до каплиці на Службу Божу, коли через ворота попрямували мені назустріч отець-прелат Олександер Хіра з Ужгорода і о Андрій Біцко, капелян Мукачівської парохії. Я розповіла їм про секрети ночі. Отець-прелат дуже просив мене до суботи витримати нічні пости, а в суботу,
каже, заберемо преосвященного додому. Догадливий о. Біцко, замислившись, додав: «Мало того. На мою думку, все те, що говорила вам Одарка, потрібно доповісти головному лікареві, але обов'язково при двох свідках. Тут щось не чисто. Отець-прелат одобрив. Вирішили, що з сестрою Іларією ще сьогодні підемо до головного лікаря, коли там буде його секретарка.
Так і сталося. Пополудні ми з сестрою Іларією (на жаль, уже покійною) попрямували на офіційну розмову з доктором Берманом. Він запропонував сісти, запитав, що нового?
– Не найкращі вісті, – відповіла я.
– А що таке? – поцікавився він.
– Відчуваю своїм обов'язком доповісти вам, що Одарка, яку ви прийняли нам на допомогу, нечесна і небезпечна для нас.
– Чому? – стривожено спитав.
Я все розповіла про нічну розмову з нею. Небезпечно для нас є те, що ночує в складі старшої медсестри. Вона може обікрасти нас, а відповідальними будете ви і старша сестра. Я раджу позбутися її як найскоріш.
Доктор Берман то блід, то червонів. Аж через кілька хвилин мовчанки вистогнав:
– Якщо так, то доведеться нам на медичні шафи ще нині накласти подвійні замки. А взагалі потрібно уважно дивитися на її поведінку. Ясно, що ми її не будемо тримати довго, якщо вона така, але ще пару пробних днів її потримаємо.
За тих «пару пробних днів» Одарка нічого не робила, тільки бігала по коридору, ніби витираючи пил, а насправді стежила, хто приходить на відвідування до єпископа. Доктор Берман теж нервував. Щогодини забігав до хворих. Під вечір повів розмову, що треба о. Бачинського перевести в сусідню палату до теологів, бо єпископ біля нього не має спокою. Але нас виручив сам преосвященний, благаючи, щоб цього не робити, бо йому з сусідою веселіше.
Вночі Берман із своїм заступником пішов у хірургічне відділення на візит. Такі візити раніше не практикував. Була перша година ночі, коли вони заглянули до нас. Виходячи з палати, притишеним, але наказовим тоном сказав, то я теж повинна брати участь в обходах, хоч там уже з ним були дві чергові медсестри. Я відмовилась, посилаючись на те, що мушу бути з двоюрідним братом, який лежить з високою температурою, кидається і кожен такий рух може бути смертельним. Так я й не залишила палати.
30-го жовтня я раненько передала пацієнтів дружині Бачинського, швидко обійшла свої палати, перевірила порядок. Одарку похвалила за миття вікон і попросила полити квіти в коридорі.
Того дня доктор Фединець виписав з лікарні отця Андрія Березная і богословів Михайла Бугіра та Михайла Маслея.
Після обіду преосвященного навідав о. Петро Васько, якого після дикої розправи кілька разів допитували органи міліції і КДБ. Питали, хто були ті злочинці, який відгомін у селі, що говорять люди?
Побачивши єпископа з шиною в устах, отець заплакав. Владика заспокоював його: «Не плач, Петре, терпіти й проливати кров за Бога, за віру, за святу Католицьку Церкву – це велика честь». Коли гість зібрався відходити, преосвященний попросив: «Будь ласка, Петрику, поклич свого старенького тестя о. Даниїла навідати мене з святими тайнами. Буду йому дуже вдячний!».
Пообіцявши назавтра виконати бажання владики, отець Петро з дружиною Бачинського пішли з лікарні.
31 жовтня приїхав намісник села Дубрівка, батько потерпілого о. Даниїла – о. Даниїл Бачинський з найсвятішими тайнами. В палаті було велике свято. Преосвященний висповідався, прийняв святі тайни. Непритомного сина Данилка намісник укріпив батьківським благословенням. Невдовзі він помер за католицьку віру в Ужгородській тюрмі.
31 жовтня був якийсь слідчий і випитував єпископа, що той пам'ятає про аварію. «Нічого не пам'ятаю. Сів у карету, а пробудився отут у лікарні».
Як юрист відійшов, я вологим рушником освіжила спітніле чоло владики і допомогла йому повечеряти.
І ось стук у двері. Це наша мати-ігуменя Ігнатія Геревич приїхала з Ужгорода відвідати страждальників.
– Що трапилося, чому так пізно? – спитала я.
– Берман затримав.
Я здригнулася, інтуїцією відчула щось недобре.
– А що хотів? — наважилася спитати.
– Говорив, що співчуває нам, хотів би помогти. Скаржився, що не берете до уваги його пропозиції. Просив хоч на одну ніч замінити вас іншими сестрами, які радо почергують біля владики. Казав, що вам треба відпочити, щоб набратися сил.
– А ви що йому сказали?
– Пообіцяла це зробити.
– О мати! Дуже прошу вас не реагувати на його прохання! Повірте, я не втомлююсь біля них.
– Ідіть, сестричко, трохи відпочити, – ласкаво мовив владика. – Ми постараємося теж заснути. Хай благословить вас Господь за ваші щирі послуги. Я теж благословляю.
Це було так несподівано, що я не знайшла іншого виходу, як вклякнула перед його ліжком і поцілувати благословляючу мене руку.
Ми з матір'ю-ігуменею пішли.
Нам було не до вечері. Тільки-но стали оповідати одна одній про свої переживання, коли на вхідних дверях задзвонив дзвінок. Нам повідомили, що помирає владика. Стрімголов кинулися туди. Прибігли доктор Фединець і черговий лікар Мішкольці. Ввели адреналін в сердечний м'яз, однак було пізно.
Питаємо, як це трапилося. Сестри в сльозах розповіли, що після нашого відходу з'явився головний лікар із заступником, оглянули хворих і Берман показав сестрам вийти в коридор і приєднатися до нічного обходу. Вони спробували пояснити, що мають сидіти біля важко хворих, але той зміряв їх диким поглядом, крикнув: «Я наказую! Пішли зі мною!». Вони скорилися.
Повернувшись через кілька хвилин, забігають в палату, і втішені, що хворі лежать спокійно, зраділи. «Слава Богу, що нічого не сталося». І в ту мить почувся стогін: «О, Ісусе!..» Тіло владики здригнулося востаннє.
У відчаї ми розглядали руки, ноги, чи не видно якихось слідів смерті. На превелике диво піднімає голову о. Бачинський і каже: «Була тут дівчина і піднесла щось владиці під ніс». Ми ахнули!
Доктор Фединець припустив, що отрута могла потрапити в організм через ніс (слизові оболонки), тим більше, що покійний став синіти від носа. Вони з Мішкольці визначили, що це мав бути ціанистий калій, від дії якого через певний інтервал наступила асфікція і смерть.
Сумно погодитися з волею Божою. Біля мертвого ми просиділи до ранку. Черговий лікар Мішкольці намагався повідомити про смерть владики і, набравши номер телефону Бермана, почув, як той комусь доповідав, що доручена йому справа виконана. Мішкольці тихенько поклав трубку і тільки вранці доповів офіційно, що наш пацієнт Теодор Ромжа помер.
Убивця прибіг у відділення констатувати факт смерті і висловити нам співчуття. Дозволив прибрати владику в реверенду, а коли буде труна, покласти в капличку.
Хворі натовпом горнулися туди, щоб попрощатися з духовним батьком, Одарка теж частенько забігала туди. Проливала «гіркі» сльози біля катафалка...
2-го листопада зібралася спецкомісія з 6 чи 7 лікарів з Ужгорода. З наших бути туди допущені Фединець і Мішкольці. Комісія вирішила, що причиною смерті був крововилив у головний мозок. Фіктивний акт підписав і доктор Фединець, який потім усе життя в душі каявся. (Записано зі слів друга Фединця, якому він звірявся своїми переживаннями).
Потім були пишні похорони. Нещасна Одарка, відпросившись від нас на похорон, більше в лікарню не повернулась.
Отець Даниїл пролежав у лікарні близько трьох місяців. Пізніше, 21 червня 1949 р., був заарештований і засуджений на 10 років. Відбував ув'язнення в Кіровоградській області. Повернувшись у 1955 р. додому з підірваним здоров’ям, працював робітником на фабриці. У 1968 р. 12 грудня помер від інфаркту міокарда в Ужгородській міській лікарні.
Закінчую свій звіт про трагічні події, які спіткали нашу греко-католицьку церкву в 1947 р., словами старозавітного праведного старця Сімеона: «Нині отпущаєш рабу твоєму, владико...»
З усім нашим змученим народом усердно та безустанно благаю повноцінної релігійної свободи для нас, греко-католиків. Ми віримо у всемогутність молитви і тому на шляху твердих випробувань нашої вірності усердно молимось і співаємо:
Мати ласкава, Мати єдина,
Умоли в небі у свого Сина,
Щоб Запад зі Сходом в єдності Співали пісню вдячності!
Вбивство єпископа Теодора Ромжі було здійснене за прямою вказівкою Микити Хрущова. Розробляли та контролювали хід операції вищі посадові особи НКВД (вони спеціалізувалися на вбивствах політичних і релігійних діячів). Із 315 греко-католицьких священиків Мукачівської єпархії було заслано в Сибір, вбито і замордовано – 126.
Російська православна церква - філіал НКВД?
З Бандерою – через Норільск, Мордовію і Владімирський Централ.
Автор. Євген Горошко. Стор. 16-18.
Але ще скажу за священиків. Як наших тих священиків у 1946 році по селах по арештовували, прислали в сусіднє село молодого. Московський патріархат, а говорить по-українськи, добре говорить. І присилають нам медсестру, бо в нас не було, і поселили. А йому дали квартиру так неподалеку церкви. А в нас, знаєте, приходять Різдвяні чи Великодні свята то люди ідуть сповідатись. Я прийшов до однієї хати, де квартирував. І приходить дядько, а я ще з одним хлопцем був.
І той дядько розповідає: «Знаєте, що до нас приїхав новий священик? Я пішов сповідатись і почав говорити, а він мене питає: «Ну, а є тут хлопці в лісі, партизани? Вони ж воюють, їм треба помагати. Чи ви з ними зустрічаєтесь? Я би міг допомогти лікарствами. А який то провідник, ви знаєте?» «А я, – каже дядько – говорю йому, ну, що прийдуть хлопці їсти завтра». «А на другий день – каже дядько – прийшли хлопці зі звіздами і кажуть: «Кушать свари, а не то постреляем!» і кажуть: «Давай нам бутыль самогонки и если бандеровцы есть где, мы искать их не будем, нам надоело лазить по чердаках, а так дай самогонки, и мы скажем что нет никого». І так він мені це все розповів.
Ну, а якби людина знала провідника навіть районного, то вона могла б щось більше розповісти. Бо далеко не кожен селянин знає, хто такий районним провідник, то хіба вже станичні такі, як я, на той час могли знати, хто він є і як з ним вийти на зв'язок.
Ну і я пішов, з хлопцями переговорив, був і зі Служби Безпеки такий Юрчик з Синьовидного. Я кажу: «Хлопці, мені то підозріло». Вони кажуть: «Добре». Посилають іншого чоловіка на сповідь до священика. Я з ним попередньо переговорив, кажу: «Іди, сповідайся але за того чоловіка не згадуй нічого, але цікався, як він буде сповідати» І як будеш відповідати, дивись, аби ти часом не залетів десь». І він пішов. Приходить і розповідає, що знов питав те саме. «А я, – каже, – відповів, що декого знаю, але я боюсь». А той священик каже: «Не бійтесь, я грішми чи якимись ліками допоможу». Ну, і я сказав, що добре.
Словом, той чоловік переказав мені всю ту розмову. При тому були присутні четверо хлопців – зі Служби Безпеки був, повітовий пропагандист і ще хтось. «Все, – кажу – дядьку, аби ви тепер нікому нічого не говорили, що ми вас викликали, нічого взагалі». І він пішов. Тоді мені кажуть: «Іди, подивись, чи той священик є, дізнайся, чи нікуди не їде, чи буде ночувати вдома». Я прийшов тихенько до сусідів та й питаю їх, чи є священик. Вони кажуть, що є, тільки що приїхав, кудись увечері їздив. Я тим людям нічого не кажу, моментально на коня. А хлопці були, як до Верхньої Стинави йти. Я кажу їм: «Є». Ну і вони відразу на фіру, аби швидко з'їхати в село. Тоді машин ніхто не мав, хіба ровер.
Я так підійшов помаленьку – є в хаті. А то якраз біля церкви. Оточили хату, заходимо в хату та й «Слава Ісусу Христу!» Він дивиться, а то так – зайшов обласний провідник, він пістолет мав і хлопці теж мали зброю. А він каже: «Хлопці! Не стріляйте мене!» Витягує і дає паспорт, партійний білет. І ми сідаємо, хлопці – стійка, стоять. Тоді він каже: «Хлопці, я вам все розкажу, не вбивайте мене, в мене є жінка, дитина. Я з Київського КҐБ, закінчив 5 курсів школи КҐБ. Нас таких 40 чоловік – українці з першорядною мовою і з діалектом. Брали нас з Західної України, вислали нас вчитись в Ленінград, в духовну академію на 2 роки. І дали нас сюди замість тих поарештованих священиків, котрі не перейшли в московський патріархат. Я вам назву всіх 40 чоловік, які приїхали в Західну Україну з завданням сповідати і дізнаватись про все».
Уявіть собі, вони їх 5 років вчили і чекали коли Шептицький помре. Бо Сталін сидів на засланні з Шептицьким в 1914 р. І тому він дав спокійно поховати Шептицького, і міліція не втручалась і не заважала. Але менше з тим.
І вони тоді йому кажуть: «Розкажіть списки». Він знав приблизно 15 чоловік і про всіх їх написав. Хлопці вийшли надвір, і чую там провідники говорять: «Вбивати його не будем». Пістолет забрали, партійний білет забрали. Кажуть до нього: «Завтра їдьте в КҐБ, в Сколе. Їдьте, розкажіть, як було: що прийшли до мене, я здав пістолет, партійний білет. Говоріть, ми все будемо знати. Скажіть, що вам дали 48 годин, щоб ви покинули Західну Україну, а як ні, то знайдуть і розстріляють. Все». Він потім приїхав зі Сколе, пішов до сусідів, ще хотів щось зі мною говорити, так мені переказали. Але все сусідам передав, вони знали, сказав, що їде геть, розказав в Сколе в КҐБ все, як було, і сказав: «Дякую, хлопці, що мене відкрили, і що не вбили, бо в мене дружина і дитина». І поїхав.
Отже, можна поставити питання «Російська православна церква – філіал НКВД?» і дати самому собі відповідь на це питання.