Повернення до Чорного лісу. Частина І. (Автор Гаргат Василь)

Дата публікації допису: Sep 13, 2013 8:22:48 AM

Спогади українського повстанця Одчайдуха

Івано-Франківськ

Місто НВ

2004

ББК 63.3 (4 УКР) 62

Г 20

У цій книзі автор розповідає про свою боротьбу за незалежність України, через призму національно-визвольних змагань середини минулого століття? згадує прожиті роки. Книга складається з п'яти частин, що відображають основні етапи життєвого шляху автора: дитинство і юність, участь в УПА, ув'язнення і заслання, подальші поневіряння на волі. Основна цінність спогадів у щирій і безпосередній розповіді, яскравих деталях і особистій точці зору автора на описувані події.

ІSВN 966-8090-44-6 © В. Гаргат, 2004

В ІМ’Я БОЖЕ

ПРОЛОГ

Давно вже мені хотілося написати спогади про своє життя, але через важкі обставини совітських часів мусив мовчати, дотримуватися вимог конспірації. У кінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття проблиснуло до волі. І хоча похмура тінь катів все ще висіла наді мною, я зрозумів, що відтягувати далі нікуди. Адже відміряний мені час може обірватися, і тоді прийдешні покоління на одну сторінку менше знатимуть про той тернистий шлях, яким ми йшли, виборюючи волю України.

Свої мемуари я розпочав у червні 1990 року, ще не знаючи, чи закінчу їх, чи виживу, три десятиліття поспіль переслідуваний агентурою КДБ... Багато часу вони на мене стратили, та врешті й у них нерви не витримали. У 1980 році мені ввели отруту під виглядом вакцини від правця, після якої я почав сліпнути, втрачати пам'ять і зір...

Та мої великі віра й любов до України допомогли вистояти, і нині я пишу вам – майбутнім нашим сподвижникам, будівникам Української Самостійної Соборної Держави свої спомини, які вже входять в історію... Які – вже історія!

Одчайдух

ЧАСТИНА І

ДИТИНСТВО І ЮНАЦЬКІ РОКИ

Я, Гаргат Василь Федорович, народився 14 січня 1926 року в селі Іваниківці (тепер Богородчанського району Івано-Франківської області). Моя матір Ганна Іванівна привела мене на світ у хаті під солом'яною стріхою якраз на наш Новий рік (Новий рік за старим стилем) і свято Василія. Я був четвертим сином у сім'ї і з'явився на світ Божий вже по смерті батька Федора Федоровича, який упокоївся 19 грудня 1925 року.

Мій батько був селянином, бо на той час у селі всі працювали на полі і з того жили. Освіта в нього була початкова, ледве міг читати й писати. За Австро-Угорської імперії, служив у війську, воював на італійському фронті в Альпах. Листопадовий зрив (Національно-визвольне повстання у Львові 1918 р., внаслідок якого було утворено Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР)), що відбувся в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року, покликав мого батька до лав Галицької армії (Збройні сили ЗУНР (з 6 листопада 1919 р. – Українська Галицька Армія (УГА)), де він був джурою (Ординарець, слуга) при офіцерові. Потім, десь у 1921-22 роках повернувся на рідні землі і був інтернований поляками. Так розповідала мені про батька мати.

Коли батько помер, найстаршому з нас було одинадцять років. Мати залишилася з чотирма малолітніми дітьми на руках при п'яти морґах (міра землі, що дорівнювала 0,56 гектара) поля...

Народившись, я дуже плакав. Плакав день і ніч. Просто не знали, що зі мною робити. Так тривало з півроку, а може, й більше. З раннього дитинства пам'ятаю, як сусідка, що сиділа зі мною, коли мати йшла в поле, колисала мене у дерев'яній гойдалці на печі за комином і, щоби я не плакав, закривала мені рот груддю...

Далі пригадую, як босий, в одній сорочині йшов за п'ять кілометрів до Лисця, де мама лікувала хворі ноги у знахарки Юстини. Пам'ятаю, як спершу вони обидві забідкалися наді мною, а потім дражнили мене, що я "захотів цицьки", і цього слова я дуже соромився...

Пам'ятаю, як одного разу з хворою мамою провалився на ліжку, бо воно було дуже старе...

Якось під вечір я біг у поле до мами, яка копала картоплю, а сусідська вівчарка зірвалася з ланцюга, скочила на мене і звалила на землю... Щастя моє, що господар пса був на подвір'ї і врятував мене, може, від першої моєї смерті...

Маленьким хлопчиком я часто втікав з дому. Спав, де прийдеться: у бур'янах, ставнах (бочка, в якій квасили на зиму капусту) сусідів, коморах господарів на селі. Коли мама з братами знаходила мене, то гарненько лупцювала за непослух. Не пам'ятаю тільки, щоб коли-небудь бив мене старший брат Федір.

А коли я підріс, то і клопотів зі мною стало більше...

Прийшов час, і відвела мене мама до школи. Першою моєю вчителькою була полька – жінка директора на прізвище Хома. Вчителька лагідно погладила мене по голівці, спитала як звуть, дала рогалик. Було видно, що я їй сподобався, і навряд чи вона передчувала, скільки доведеться зі мною натерпітися.

Сам директор був за походженням українець, але фактично став перевертнем, записавшись у так звану загродову шляхту. Тоді я ще цього не знав і не розумів. Як не знав, яку ненависть посіє згодом у моїй душі директор Хома...

З перших днів наука не йшла мені до голови. Я не хотів учитися польською мовою. Не було батька, не було кому переконати мене, що треба "і чужому научатись..." Я нікого не хотів слухатись, у мені зароджувався бунтар.

Я любив ходити тільки на ті уроки, де були руханка (фізкультура) і співи. А переважно ходив поза школу, бився з ровесниками, скакав через рови й потоки, деколи вилазячи з них заболочений, як чорт. Родичі покривджених мною дітей часто приходили скаржитися мамі, а я, щоб уникнути покарання, втікав з дому. Одна вчителька попередила маму, що мене можуть залишити в першому класі на другий рік. Та жодні погрози, жодні покарання на мене не діяли, не змушували мене вчитися краще. Це була моя біда...

Аж одного вечора брат Іван читав при нафтовій лампі вголос читанку, і мені захотілося навчитися читати так, як він. Я попросив Івана ще раз прочитати те місце, і коли він закінчив, я напам'ять переказав усе прочитане. Іван мене похвалив. А наступного дня я вже не підслуховував під дверима класу, коли закінчаться заняття з читання, письма чи арифметики, а перший сів за парту, чекаючи на вчительку української мови. Діти кепкували з мене, та я відбивався від них.

Зайшла вчителька, ми гуртом привіталися: "Слава Ісусу Христу!" Вона побачила мене і здивувалася: "Напевно, в лісі вовк здох. Гаргат на годину читання прийшов". І до мене: "Ану, дитинко, прочитай читанку, яку задано додому". Я встав і прочитав усе напам'ять, бо ще навіть не всі букви тоді знав. Вчителька здогадалася про це, але була настільки тактовна, що вдала, ніби направду захоплена моїм умінням читати, і похвалила мене. Я був на сьомому небі від її похвали, і у моїй свідомості стався переворот, відтак я наздогнав пропущене, і мене перевели до другого класу.

По сусідству з нами жив столяр Юрко Шаламай. Вечорами у нього збиралися інші ґазди, закурювали люльки та цигарки і, надимівши так, що лише по голосу можна було здогадатися, хто говорить, згадували, як вони воювали на фронтах Першої світової війни, як у складі Української Галицької Армії боронили Львів від поляків, як одчайдушно йшли у наступ під час Чортківської офензиви (наступальна операція УГА в період українсько-польської війни 1918-19 рр., проведена 7-28 червня 1919 року з метою розгрому угруповань противника в районі Чорткова), маючи всього "п'ять набоїв" до кріса, як з генералом Тарнавським (Тарнавський Мирон (29.08.1869 – 29.06.1938) – український полководець, генерал-четар, командувач УГА. У липні 1919 р. УГА форсувала Збруч, з'єдналася з Армією УНР і розпочала спільний наступ на Київ і Одесу) переходили Збруч, щоби разом з наддніпрянцями боротися за Україну, як громили більшовицькі війська, здобули Київ, а потім відступали, як тиф косив ряди вояцькі та як "сиділося" у польських таборах.

Я любив бігати на ці посиденьки і слухати розповіді старших, хоча в ті роки ще мало що розумів. Але вже тоді в моїй голові зринало запитання: "Чому так сталося, чому нас Бог так покарав і за що?" А коли в селі заговорили про УВО (Українська Військова Організація – нелегальна військова організація, що існувала у 1920-х – на початку 1930-х років у Західній Україні, створена за ініціативою колишніх старшин Армії УНР – членів Стрілецької ради (Є. Коновалець, І. Андрух, В. Кучабський, М. Матчак, Я. Чиж) з метою продовження збройної боротьби за незалежність України) і ОУН (Організація Українських Націоналістів – політичний рух, що ставив собі за мету встановлення незалежної Української держави. ОУН виникла внаслідок об'єднання УВО та декількох студентських націоналістичних спілок. У кінці 1930-х років розкололася на ОУН(Б) – "бандерівці" та ОУН(М) – "мельниківці" (від прізвищ провідників Бандери і Мельника)), я шкодував, що ще малий і не можу бути з тими лицарями, котрі піднялися на боротьбу з ворогами українського народу.

А тим часом ми, хлопчаки, витесували з дерева шаблюки, майстрували луки, стріли, а згодом і кріси, та з цією, як нам здавалося, грізною зброєю ганяли гаями, ярами подалі від людських очей і, розділившись на дві групи – українських повстанців і ворогів України, змагалися між собою. У наших жилах текла молода чиста українська кров, а в генах була закладена жадоба до волі і ненависть до ярма.

Я почав багато читати. Зичив книжки в читальні, з яких дізнавався про подвиги козаків у боях з татарами, турками, ляхами і москалями. Жадібно припадав до Тарасового "Кобзаря", дуже любив поему "Гайдамаки". Іноді, читаючи, плакав над гіркою долею українців й України. Все це готувало мене до чину визвольної боротьби. Але бунтар, який жив у мені, не давав спокою, не дозволяв усидіти на місці і нерідко штовхав на такі вчинки, за які ще й досі соромно.

Маючи пістоль, що стріляв салітровими корками, я двічі не на жарт лякав ним дівчат. А одного разу ні з того, ні з сього сипонув з-за рогу піском в очі старшому сусідському парубкові і, поки він прокліпувався, непомітно втік. Мені й на думку не могло прийти, що незабаром наші шляхи зійдуться у визвольній боротьбі, що через вісім років його, пораненого в бою, схоплять сталінські кати й повісять у Богородчанах. Сьогодні схиляю перед його пам'яттю свою вже посивілу голову. А тоді, роблячи такі речі, я думав, що то геройство, хоча насправді то була звичайна дикість. Мою буйну на той час енергію не було кому спрямувати у добре русло. На жаль, не було серед живих мого батька, а моя нещасна мати не знала, що зі мною робити.

Настав 1938 рік, який поставив хрест на моєму дитинстві. Події у світі, а відтак і в моєму житті розвивалися бурхливо. Той рік приніс державність Закарпатській Україні (мається на увазі створення автономного уряду Закарпаття, що перебувало в складі Чехо-Словаччини. 26 жовтня 1938 р. уряд очолив видатний український педагог, науковець і політичний діяч Авґустин Волошин. А незалежність Карпатської України була проголошена 14 березня 1939 року. Наступного дня новообраний парламент – Сойм Карпатської України таємним голосуванням одностайно вибрав А. Волошина Президентом. Того ж дня вся територія Закарпаття була окупована Угорщиною), але забрав з життя вождя української національної революції – полковника Євгена Коновальця (Коновалець Євген (14.06.1891 – 23.05.1938) – визначний військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу українських націоналістів з 1927 р. Загинув у Роттердамі (Голландія) від вибухового пристрою, закладеного в поштовий пакет агентом радянської спецслужби). "Пішла вістка по Вкраїні, вбили вождя на чужині...", – тужно співали хлопці і дівчата.

І моя душа збунтувалася проти ворогів України. А в тогочасному моєму розумінні причиною всіх наших національних бід були поляки.

Одного разу ми з моїм другом Юрком Василиком (геройськи загинув у бою з більшовицькими окупантами) прийшли раненько до школи й обплювали портрети перших діячів Речі Посполитої – президента І. Мосціцького та екс-вождя Польської держави Ю. Пілсудського. Вчительці так і не вдалося дізнатися, хто це зробив, бо ми вміло прикинулися, що нічого не відаємо. Але цього нам було замало. Ми прагнули чину (діяльність, дія), не розуміючи, що можемо дорого заплатити за свої неграмотні дії, що, зрештою, й сталося.

Якось на перерві ми з однокласниками обстріляли з бузинових пукавок портрет "40 крульов польських". Одна дівчина виказала дружині директора мого друга Юрка Василика. Але йому то обійшлося, бо Юрків тато прийшов до школи з орчиком у руках і пригрозив Хомі, що потягне його тим орчиком по ребрах. Мовляв, я віддав сина до школи, щоб ви його навчили грамоти, а не в портрети з пукавки стріляти. Директор тоді відступив, але наш клас узяв на замітку.

Був кінець жовтня 38-го року. Директор школи вів у нашому шостому класі руханку. Якось він поставив нас на шкільному подвір'ї в лави (спосіб шикування, коли люди стоять один біля одного в лінію, шеренга), вдався до хитрої провокації.

Був між нами неохайний і погано вдягнений хлопець на прізвище Зорій. Він мав такий вигляд, тому що тяжко працював удома і часто, знесилений, засинав, навіть не встигнувши помити ноги. Та й ходили ми в ті часи босоніж від зими до зими – нинішні діти тої біди не знають... Словом, ноги того хлопця були вкриті, як тоді казали, "ріпою".

Так от, уважно оглянувши кожного з нас, директор наказав Зорієві вийти на три кроки вперед і стати лицем до лави. А далі, показуючи на нього, в'їдливо мовив: "Пачцє, джеці, то єст (дивіться, діти, то є) прем'єр Подкарпатской Русі Авґустін Волошин!" Але ми не сміялися, ми з ненавистю дивилися на директора...

Пройде небагато років і ці хлопчаки добровольцями підуть у славні лави Української Повстанської Армії, зі зброєю в руках боронитимуть свій народ від гітлерівських, більшовицьких, ляських і мадярських орд. Ці безвусі, ще не ціловані дівчатами хлопці, падатимуть в нерівних боях, умиратимуть від простуди та різних хвороб, стрілятимуться і підриватимуть себе гранатами, аби не потрапити живими в полон дикого катюги НКВД. Тих же, хто уціліє, чекатимуть довгі роки каторги в сталінських концтаборах Сибіру і Казахстану...

Після того інциденту із Зорієм ми думали-гадали, чим би відповісти директорові школи, якого поза очі називали Хрунем, як би зганьбити його перед людьми. Хтось пропонував вибити в його оселі вікна, хтось – вимазати дьогтем браму. Але я вважав ці дії суто батярськими і подав ідею написати листівку з карикатурою і підписом "Директор школи – хрунь польський" та прибити її на браму директорового обійстя. Так і вчинили, але не так сталося, як мені гадалося. Сторожиха школи, яку в селі прозивали Щурихою, вранці листівку зняла і показала директорові.

Оскільки жодного ефекту наша акція не мала, ми вирішили повторити її. Другу листівку робили в тому ж складі: я, мій друг і ровесник, тепер уже покійний Микола Гаргат (загинув у бою з поляками за р. Сяном у 1946 р.) і третій син нашого сусіда-столяра, на два роки молодший від нас Федя Шаламай і в тому ж місці – у коморі останнього. Цього разу ми написали два віршики:

Ой ти, ляху, ти, патаху, ти, польський патинку,

Ми тебе заколемо, як Гиценко свинку!

(Гиценком у нашому селі називали чоловіка, який різав свині).

Будуть ляхи утікати, патинки губити,

Як не схочуть українці ляхам служити!

Під цими рядками були намальовані орел, пробитий мечем, з підписом: "Це гусак польський", а також тризуб з підписом: "Це герб України!"

Листівку вирішили прибити до брами у суботу ввечері, щоб люди, які будуть йти вранці до церкви, прочитали її. Як стемніло, ми прокралися до директорової брами, швидко повісили папірець і давай тікати. Але по дорозі нам несподівано зустрілася Щуриха. Я ще подумав був вернутися і зняти листівку, але не зробив цього. Вранці ж хутенько побіг дивитися, чи висить вона на брамі. Листівки не було...

Дуже тривожно мені було на душі тієї неділі. А наступного дня прийшов до нашого класу директор і до мене: "Покаж мне свої ксьонжки і зешити!". Я подав торбу. Хома відвернувся до вікна і порівнював якийсь папір з аркушами мого зошита. Потім сказав брати торбу і йти за ним, видно, впізнав мій почерк на листівках.

У Хоми в руках була жертва та лаври переможця – ще попереду. Може, йому вже ввижалося, як він розплутує антидержавну змову членів ОУН. Лишилося швиденько "розколоти" хлопця і вийти на підпільну організацію. О! Тоді він покаже своїм противникам – сільським націоналістам, з якими навіть судився в Станиславові, де раки зимують. Нагорода за юдину службу в заградовій шляхті, певно, вже маячила перед його очима.

Директор завів мене до шкільної канцелярії, замкнув двері і питає: "Муф, кто цєбє мувіл то робіть"(кажи, хто тебе намовив то робити). Спершу накинувся на мене з буком, потім став бити залізною лінійкою, а відтак і копняками по тілу і навіть голові. Я знепритомнів, а коли очуняв, був геть облитий водою. А директор аж піниться: "муф" та й "муф", "кто цєбє мувіл" та "кто цєбє мувіл".

Я казав, що нічого не знаю, нічого не розумію. Та директор не вірив, бо, виявляється, вже знав усе детально: хто, де, з ким, коли і як писав листівки. Оговтуючись після чергових побоїв, я став задаватися запитанням: "Хто зрадив?" Адже, крім нас трьох, ніхто не знав усіх деталей нашої акції.

Потім з'ясувалося, що спершу до кабінету Хоми був "запрошений" наймолодший з нас – четвертокласник Федя Шаламай. Діставши поза вуха, він усе директорові і "виспівав". А згодом навіть запевняв його у моїй присутності, що керував усім і робив усе я, а він тільки спостерігав. І хоча цей випадок можна назвати зрадою лиш умовно, але саме з нього зародилася моя ненависть до зрадників. Тоді з дитячим максималізмом моя душа кричала в розпуці: "Ось хто зрадник! Смерть зрадникам!" Але пізніше я зрозумів, що смерті і забуття заслуговують не лише зрадники, а й ті, хто заніс до нашого краю цю страшну суміш з пристосуванства й боягузтва, особливо – дика московсько-більшовицька система!

...До дійсності мене повернув удар у спину. Ненависний Хома копняками гнав мене коридором із школи. Перелякані учні, які вийшли на перерву, не розуміли, що сталося, чому так розлютився директор.

Точно вже не пам'ятаю, куди я пішов. Прибитий горем, я не плакав, лиш лячно було від того, що скажуть вдома мама і брати. Пам'ятаю, як боліли побиті директором місця. Як через сон пригадую, що в той день десь мене знайшли брати – школярі вже рознесли селом вістку, що мене побив директор – і пізно ввечері привели додому. До мами приходили люди, розпитували, що трапилося, обурювалися, пропонували подати на директора до суду. Брати погрожували поквитатися з Хомою самотужки.

Але разом з тим події в селі розвивалися не на мою користь. Злі язики плескали, що я буцімто поліз у політику, за яку польська влада тепер судить. І другого чи третього дня мати крізь сльози сказала: "Я хотіла тебе вивчити на людину, а ти своїми батярськими вчинками накликаєш біду. Збирай книжки і марш до школи! Інакше – ти не мій син."

Це був потужний удар по моїй дитячій амбіційності. Що мені залишалося робити? Якби я був дорослим, то пішов би через гори на Карпатську Україну, туди, де воля. А так мусив іти до школи, хоч розпука оповила і тіло, і душу.

У школі вже йшов урок української мови, який проводила учителька Монастирська. Будь, що буде, – вирішив я. Відчинив двері, привітався: "Слава Ісусу Христу!" і пішов до своєї парти. Всі завмерли від несподіванки, а вчителька підійшла до мене, погладила по голові й сказала: "Дитино! Запам'ятай собі раз і назавжди: заким щось робити, треба добре подумати, чи вартий той вчинок платні, якою за нього доведеться заплатити". Ця фраза запам'яталася мені на все життя...

Через багато років, пройшовши стежками партизанської боротьби та переживши жахи сталінських таборів, я віднайшов любу вчительку в Лисці. Я прийшов подякувати їй за те, що вона вклала у мою дитячу душу любов до свого народу, до рідного краю і всієї України. Навіть за німців пані Монастирська вчила нас співати патріотичні пісні, що запам'яталися на все життя і надавали мені наснаги на чужині. Ось слова тих пісень:

І.

Гей, Соколята, хлопці і дівчата!

Ми для народу той надії цвіт,

Що як розів'ється, сили набереться,

Здобуде честь і славу на весь світ!

Ой, рідний краю – пишний розмаю!

Хочемо для тебе разом усі жить.

Разом в Ім'я Боже лихо переможем,

Нам Господь Бог наш труд благословить.

О, мати рідна, любові гідна,

Ти ще засвідчиш в славі давніх днів.

Ми тебе, втомлену, разом піднімемо,

Бо ми є внуки славних прадідів!

II.

Наше юнацтво гордо йде, стяг синьо-жовтий скрізь несе!

Стяг синьо-жовтий! Наше славне товариство

Гей марширує: раз! два! три!

Тризуб на ньому золотий, знак наш відвічний – дорогий!

Знак наш відвічний! Наше славне товариство

Гей марширує: раз! два! три!

І наше гасло всіх зове. За Україну, хто живе!

За Україну! Наше славне товариство

Гей марширує: раз! два! три!

...Вчителька глянула на мене і зойкнула: "Живий!" Я зі сльозами на очах припав до її рук... Чоловік пані Монастирської сказав: "Надіємося на вас, молодих!", а я відповів: "Моє, нашого покоління життя належить тільки Україні. Задля України я зостався в живих".

Тоді, в 1955 році, у нас – колишніх політв'язнів, загартованих у боях за волю й незалежність України, жила незламна віра в перемогу наших ідеалів. Ми не думали, що сталінсько-беріївська репресивна машина ще довго буде витягувати з нас фізичні й духовні сили...

...Але вчителька мусила доповісти про моє повернення директорові. Прибіг запінений Хома і з лайкою: "Пся крев, кабане, руське бидло!" копняками знову випровадив мене надвір. Затурканий, побитий, подався я в яри, подалі від людських очей. Помалу прийшов до себе, але додому повернувся тільки поночі. Та й то не пішов до хати, а заліз у стодолі на снопи. Тут мене й знайшли брати та вмовили піти до хати, сказали: мама не буде бити.

Мама й справді не била, але, наслухавшись в селі, що десь когось кинули в тюрму за політику, а в когось маєток конфіскували, а когось повісили, крадькома плакала над пряжею. Моя мати на своєму віку багато бідувала...

Дні йшли за днями. Приходили друзі, приносили домашні завдання. Я почав учитися самотужки, все ще сподіваючись повернутися до школи. Різні вісті заносило до села взимку 39-го, а найбільше говорили про Гітлера. На той час усі в нас вірили, що Гітлер допоможе українцям здобути державу. Нікому з простих смертних тоді ще не було відомо, що німецький фюрер уже почав торгувати українськими землями, укладати таємні договори спершу з мадярами, а затим і з совітами. Ніхто ще не передбачав наближення світової бойні...

Одного березневого дня по мене прийшов шандар – по-теперішньому поліціянт, або жандарм, ухопив за комір, сказав: "Ходзь зе мнов", і ми пішли. По дорозі він хотів забрати ще й Миколу Гаргата, але я повів шандара не навпростець, а дорогою, і Микола встиг заховатися в стодолі. Тоді я ще не знав, що жодні хитрощі нам уже не допоможуть, і ми лише хапаємося за соломинки.

Тим часом польський жандарм, озброєний карабіном і револьвером, повів мене до школи. Я ще не знав, що в одній з кімнат уже давав свідчення Федір. Шандари, як і директор, почали слідство з наймолодшого, правильно сподіваючись, що він їм викладе усе як, на долоні.

Мене ж завели до іншого класу, де чекали два жандарми, посадили в передню парту, а самі сіли за стіл. Третій став поруч з карабіном, напевно, щоб мені страшніше було. Почався перший у моєму житті допит. Спершу запитували лагідно. В їхніх словах навіть вчувалися неприязні нотки щодо директора школи. Я викручувався як міг, казав, що таким чином ми просто хотіли відомстити директорові за те, що він насміхався з учня.

Старший шандар уважно слухав мене, інколи записував, а коли я щось забував, то спішив мені підказати. Питання же ставив нагло, настирливо, несподівано. А в кінці встав з-за столу і підвищеним тоном запитав, хто намовив мене все це написати.

Я божився, що ніхто про цю листівку, окрім нас трьох, не знав. Тим паче зі старших, які могли нас за такі речі й побити. Але моїм словам шандари не вірили. Старший наказав мені вийти з-за парти, взяв у молодшого за рангом карабін і націлився просто у вічі. Я дивився на цівку, до якої було не більше метра, і мені зробилося смішно від того, що такий солідний дядько в мундирі такі дурниці робить. Я розумів, що він не зможе вистрілити в школі. Моя усмішка остаточно вивела його з рівноваги. З лагідної культурної людини нараз став кат! Передавши карабін іншому жандармові, цей здоровило схопив мене за горло, і я, синіючи, повис у його ручищах.

Відтрясли мене, поливши водою. В очах пливли хмари, з носа текли шмарки, у вухах дзвеніло, але сліз не було. Була лиш ненависть до моїх катів.

Мене забрали до іншої кімнати, бо вже привели третього "збуйца" (розбійник). І яким же було моє здивування, коли я там побачив нашого молодшого спільника. На Федя в той час усі хлопці дивилися зверхньо, з ним ніхто не дружив. А тепер я собі думаю, якби ми поводилися з ним інакше, може б і з нього виріс справжній козак...

…Зрештою, нас відпустили, повісивши усіх собак на мене. Виходячи зі школи, я шепнув Миколі, щоби ми розійшлися в різні боки. Задатки конспіратора я мав уже тоді.

Іду зажурений, побитий, не відаючи, що жде мене вдома, коли чую стук у шибку з хати, де жив Василь Павликівський, або по-вуличному Ганчин Василь. Підняв голову – хтось з вікна махає, щоб зайшов. Я пішов далі, мов нічого не чув і не бачив, обійшов хату подалі і зайшов з іншого боку. В хаті всі кинулися мене цілувати й називати героєм. Тільки тоді я заплакав. З радості, що не зробив ганебний вчинок, хоч прикрості мамі й братам завдав чимало.

Сільські патріоти Василь Павликівський (закатований НКВД) та Іван Доцяк (помер в американській еміграції) пішли до мене додому, заспокоїли маму, сказали, що б вона раділа, що в неї такий син росте. Вдома настав відносний спокій. Надворі буяла весна, а мама і брати не спускали з мене ока. Я звикав до хатнього становища, моя психіка поверталася до норми. Мусив працювати в стайні біля корови і коня, допомагати в господарстві, що я страшно не любив, але терпів, сподіваючись, що завжди так не буде.

Аж одного сонячного весняного дня мамі прийшла повістка із Станиславівського воєводського суду. Знову в хаті плачі. Та знайшлися добрі люди, допомогли викрутитися з цієї біди. Ті ж В. Павликівський та І. Доцяк пішли з мамою до суду і навчили, як там поводитися. Радили твердити, що коли пан директор так мене навчив у школі та ще й потім побив, то хай директора і судять. Мені ж було наказано сидіти вдома. Але хіба я міг всидіти на місці за таких обставин?

Через якусь годину босоніж через Радчу, а потім через "льотніско", як тоді називали летовище, я дійшов до Мошкової корчми, що була біля нинішнього парку ім. Шевченка. Тепер від будинку жида Мошка і його корчми вже й сліду нема, а тоді це було знане місце. Як їхали з базару ґазди, то часто пропивали тут хто честь, а хто виручені за збіжжя чи інший товар гроші.

Біля корчми, що стояла на теперішній вулиці Чорновола, я й став чекати маму. Здавалося, пройшла ціла вічність, а я все вдивлявся в бік центру міста. Аж десь пополудні я побачив маму, що йшла тротуаром. Я не знав, що мені робити: втікати чи ховатися. Але побачивши, що мама всміхається, залишився на місці. Вона зраділа й відразу повідомила мені, що наші біди вже позаду.

Мама дала мені гостинця – рогалика і розповіла, що робила так, як їй радили односельці. Та все ж судді (а були вони всі поляки) присудили мамі 15 злотих штрафу й три доби арешту, а мене сказали не приймати до школи "в граніцах польські". А "тераз ідзь" – були останніми словами суду. Мама розплакалася і вийшла із зали з вироком на руках. Але тут наші сільські опікуни направили маму в якісь двері віддати папір і сказати, що кара прощена. Так вона й зробила і пішла додому.

Ось так уперше у своєму житті я, можна сказати, був суджений за політику. А відтак знову почав гуртувати навколо себе хлопців-однолітків. Чому тільки хлопців? Та тому, що в той час був переконаний, що всі дівчата схильні до зради. Начитавшись в книжках, що козаки через жінок бували зрадженими, я вирішив, що з дівчатами нам не по дорозі. У майбутньому, правда, ця думка у мене змінилася.

Тепер серед однолітків я вже був авторитетом. Ми продовжували читати книжки про козаччину і визвольні змагання 1918-1920 років. Газети в той час багато писали про страхіття голоду на Східній Україні та звірства чекістів. А ми, підлітки, тоді ще й не здогадувалися, що незабаром більшовицька чума своєю кістлявою рукою дістане й до нас.

Мати пильно дивилася за мною. Казала: "Раз ти не хотів учитися, то працюй зі мною в полі". Одного разу ми брали картоплю, як почувся гул літаків. Вісімнадцять німецьких бомбардувальників по три в ряд, як на параді, летіли на Станіславів. Моїй радості не було меж. З криками "Ура!" я втікав від матері, а вона бігала за мною з сапою, гнала додому, боячись, що я знову накличу якусь біду. Літаки ж скинули кілька бомб на станцію в Станіславові і полетіли назад. Через неповні два роки я знову радісно зустрічатиму три німецьких літаки у небі, бо вони нароблять великого переляку в стані ненависних совітів!

А поки що поляки спішно робили мобілізацію, розвішували плакати, на яких були нарисовані протилетунські гармати з грізними польськими жовнірами та написано: "Сільні зверці і готові до розказу". Але нічого не допомогло. Через два тижні не стало Польської держави.

Ми, тодішні хлопчаки, підскакуючи викрикали: "Від маткі до маткі не стало польської латки!" Ми раділи, що йдуть наші визволителі – німці. Адже тоді вважалося, що німці для українців – союзники, що вони допоможуть нам вибороти незалежність. Та Гітлер і не думав нам допомагати, віддав мадярам Закарпаття, а Польщу поділив із Сталіним.

Поступово чорна тінь більшовицького терору нависла і над нашим краєм. Пам'ятаю, як я ходив до Станіслава купувати хліб. По магазинах були черги, продавали по півхлібини (а то й по четвертині) на одні руки. Але я вмів спритно накупити доволі хліба й напакувати у мішок. Та треба було той мішок ще якось зі Станіслава винести. Бо якби міліція зловила, то повернула б хліб до магазину, і не було б тоді ні хліба, ні грошей.

Часто буваючи у місті, я не раз бачив, як чекісти (співробітники Всеросійської надзвичайної комісії (рос. ВЧК), створеної більшовицьким урядом у 1917 р. для боротьби з контрреволюцією та саботажем; тут: символ політичного терору і репресій) вели людей в напрямку тюрми по вулиці, що тепер названа на честь академіка Сахарова. На лицях арештованих був переляк, довкруг солдати з карабінами напоготові, штики мало що не втикаються у спини.

Ходили чутки про страшні арешти і вивезення людей до Сибіру. Зрештою, не оминула ця біда і наше село. Почали брати хлопців до Червоної армії, восени 1940-го забрали і мого брата Михайла, якому був тоді 21 рік. Пам'ятаю, як відпроваджував його до Лисця на військкомат.

У селі знайшлися "яничари", котрі допомагали совітам, з'явилися перші комсомольці. Я до школи не ходив, боячись, що насильно записуватимуть в комсомол. Та й мама хвилювалася, щоб я там знову щось не втнув.

Наша група вже вважала себе підпільниками, хоча зеленого уявлення про підпілля в нас не було. Та щоби щось робити, ми купували в магазині пропагандистську літературу і спалювали її в ярах. Так, наші дії були з розряду махання на сонце пальцем, але це вже був чин ненависти до ворога українського народу.

Більшовицькі зайди з місцевими "яничарами" засновували в селі колгосп. Забирали все добро, вивозили до Сибіру людей, заганяли до колгоспу несвідомих. А хто не йшов, тих обкладали непосильними податками, відбирали найліпші ділянки землі, а замість них виділяли неродючі. Та все ж більшість односельців так і не вступила до колгоспу, серед них була і моя мати. Люди молились і чекали, сподіваючись на диво.

І ось настало 22 червня 1941 року. Була неділя. Люди виходили з церкви, а ми, хлопчаки, полізли на горище моєї нової, ще не добудованої хати дивитися на обріз австрійського карабіна, котрого знайшов у себе вдома мій друг. Раптом чуємо вибухи "Тарах! Тарах!" і звук літаків, які бомбили Станіслав. Ми ще не знали, що то – вже війна, що Гітлер випередив Сталіна і першим напав на Радянський Союз.

Пам'ятаю, за кільканадцять днів до війни в Станіславі було повно більшовицького війська, маневри проводилися навіть на полях нашого села. Червоноармійці ходили в штикові атаки, були й танки. А під Станіславом спішно будували летовище з бетонними злітними майданчиками, до летовища підводили залізничну колію. На будову зігнали безліч людей, багато було фір з усіх усюд. Гнали туди і моїх односельців. Одного разу замість брата пішов я і бачив, що там діється, на власні очі.

...Почувши перші вибухи бомб, ми позіскакували з поду (горище) і мерщій побігли до церкви, біля якої вже було повно людей. Хтось з районного більшовицького керівництва проводив мітинг, надриваючись, викрикував про віроломний напад Гітлера і неминучу перемогу, що "буде за нами".

Під вечір три німецькі бомбардувальники повторили наліт на Станіслав. Але цього разу вони ще й стріляли з кулеметів по людях, що були на дорозі. Люди розбігалися хто куди.

З району прийшла команда косити ще зелене збіжжя. Буцімто площі потрібні під летовище. Таким чином совіти хотіли знищити майбутній врожай, щоб він не дістався німцеві. Але цієї команди ніхто не хотів виконувати.

Чоловіків поспішно забирали на війну...

Якось вночі нас розбудив страшний вибух, а за ним – ще і ще... Як з'ясувалося потім, то підривали склади з бомбами на летовищі під Чукалівкою та склади з амуніцією біля Ямниці. Гриміло і блискало аж до ранку. Втікаючи, московські "визволителі" нищили все, що лиш могли.

Я ледве діждався білого дня і – чимдуж із друзями до Станіслава. Там ми метнулися по казармах і військових складах з надією знайти револьвера і гранати. В місті ходили чутки, що всі військові об'єкти заміновані, але жадоба дістати зброю переважала страх бути розірваними міною.

У складські приміщення ми влізали через вікна. Знаходили ковдри, сідла, шинелі, шапки, штани, гімнастерки, онучі та безліч різного дрантя. Але зброї не було. Не знайшли ми її й на квартирах, де жили червоні офіцери. Лишень сліди поспішної втечі. Так, ніби втікали злочинці з місця злочину. Більшовики залишали Станіслав, не вистріливши в озброєного німця чи мадяра. Але до того встигли замордувати немало мирних місцевих жителів.

У кінці червня (а може й пізніше) наша група, що складалася з 4-5-ти хлопців, у пошуках зброї подалася на летовище. Зранена земля на місці складів під Чукалівкою була вкрита великими ямами. То тут, то там ми знаходили нерозірвані бомби. Після чергових безрезультатних пошуків ми залізли в якийсь чотириповерховий адміністративний будинок. Вікна в ньому були повибивані, мабуть, вибуховою хвилею, по кімнатах – розкидано багато різної документації. Але нас вона нітрохи не зацікавила, бо ми шукали зброю. На горищі натрапили на пошкоджені і розібрані на частини кулемети, з яких більшовики, очевидно, стріляли по німецьких літаках.

Захопившись кулеметами, ми й не помітили, як до будинку підійшли якісь військові й виставили варту. А нам уже треба було йти додому – вечоріло та й їсти хотілося. Мундири на вартових були подібні до польських, і ми здогадалися, що то мадяри. Мій ровесник Михайло Гаргат (підірвав себе гранатою у криївці 1946 р.), якого тато навчив кількох мадярських слів, запропонував, що буде заговорювати вартовому зуби, а всі решту втечуть.

Коли ми вийшли з будинку, вартовий від несподіванки трохи перелякався. Та побачивши, що перед ним хлопчаки відразу осмілів, скинув з плеча карабін, і не допомогло моєму другові "нем тудум мадяра", бо приклад уже гуляв по його спині. Ми всі дали драла хто куди – назустріч ночі. За спиною пролунали постріли. Але й цього разу Матір Божа охоронила нас від смерті.

Повертатися додому з порожніми руками не хотілося. Тож ми завернули до складів і набрали там хто що міг. Хто взяв нові шинелі, хто з сідел шкіру, хто коци. Навантажені цим добром, ми розійшлися по домівках і поховали свою здобич.

Наступного дня ми знову подалися до Станіслава. Людей у місті було багато. Приїжджали з сіл фірами і розтягували з військових складів цукор, борошно та інше добро. Підпілля ОУН почало організовувати міську міліцію, щоб узяти під охорону деякі господарські об'єкти. У тій міліції був і мій старший брат Федір, ніс варту на шкірфірмі та спиртзаводі. Я в селі виливав тризубці і носив їх нашим хлопцям. Ці тризубці вони прикріплювали до шапок, а на рукавах мали синьо-жовті пов'язки. Я був радий, що вношу і свою частку до спільної справи.

Якось, блукаючи містом, я почув, що з підвалів тюрми виносять замордованих совітами в'язнів. За кілька хвилин я вже був там, навіть не припускаючи, що через неповні чотири роки доля і мене приведе сюди...

На подвір'ї між корпусами малої і великої тюрем лежали спотворені тіла. Інші – ще виносили з катівень. Виносили тіла жінок з відрізаними грудьми, чоловіків з відрізаними вухами і носами, виколеними очима, попеченими п'ятами, порізаними плечима; в деяких жертв з носів стирчали олівці. Люди казали, що в підвалі на стіні був розіп'ятий священик, але я цього не бачив. Нас, хлопців, відганяли і всередину не пускали, напевно, щоб не травмувати нашу психіку.

Міліція з синьо-жовтими пов'язками на рукавах наводила порядок. Якісь жінки (казали, що жидівки) обмивали тіла загиблих і накривали їх простирадлами. В повітрі літала сила-силенна мух і стояв нестерпний сморід. Біля трупів працювали в пов'язках.

У перші дні липня в Станіславі відбувся великий похорон. Хоронили в'язнів-мучеників місцевої тюрми. На похороні було дуже багато людей як з міста, так і з навколишніх сіл. Було багато священиків. Багато вінків і квітів.

Поховання відбувалося на цвинтарі, де нині меморіальний сквер за готелем "Надія". До самої могили я протиснутися не зміг, але мені здається, що ховали у дві могили. На місці поховання виголошували промови, від яких кров застигала в жилах. Навколо плакали люди, плакав і я. З похорону йшов на кілька років старший...

У 1955 році, повернувшись із сталінських таборів, з Сибіру, я побував на цьому цвинтарі, але могил жертв Станіславської тюрми не знайшов. Натомість були дві могили "чекістів", які нібито загинули в боях з УПА. Хтось мені сказав, що останки своїх жертв енкаведисти перепоховали, але куди, ніхто, крім них, не знає. А потім, десь у 60-ті роки, стали руйнувати всі могили (хтось устиг перепоховати своїх рідних на інших цвинтарях), а на цьому місці розбили сквер.

Ось так московські кати вміли замітати сліди своїх злодіянь. Та не приховати всіх їхніх злочинів, стільки їх було. 1990 року відкрилася правда про Дем'янів Лаз. В Івано-Франківську розкопали могилу жертв Станіславської тюрми. Я оглядав ті розкопки, там були тільки дві труни і розміщувалися майже одна на одній. А в 1941 році, пам'ятаю, ховали понад два десятки домовин. Перепоховання останків відбулося 1990 року. Я був його свідком, але й досі не впевнений, що то були останки мучеників Станіславської тюрми.

30 червня 1941 року ОУН(Б) проголосила у Львові Акт відновлення самостійності України і сформувала уряд – Українське Державне Правління на чолі з Ярославом Стецьком. На будинку біля Станіславської пошти в ті дні висіли портрети Степана Бандери і Ярослава Стецька, між ними тризуб, а по боках прапори – синьо-жовтий і червоно-чорний.

Розгніваний проголошенням самостійності України, Гітлер наказав гестапо негайно заарештувати український уряд разом з Бандерою і Стецьком. Багато членів ОУН були поміщені в концтабори і розстріляні. Після більшовицького терору Україні було завдано чергової важкої втрати, але ОУН продовжувала боротьбу в підпіллі.

Повернувся додому із Станіслава мій брат Федір. Він приніс з собою старий французький карабін марки "Мандліхер", що стріляв розривними кулями. Я ж десь роздобув у місті малокаліберку "Фльоберт". Так що вдома, якщо додати гвинтівку з обламаним прикладом і гранату без запалу, вже був маленький арсенал. Правда, потім Федір свого карабіна від мене кудись заховав, напевно, боячись, щоб я знову чогось не витворив. А про мою зброю ніхто нічого не знав, це була моя таємниця.

У липні 1941-го я почав готуватися до подальшого навчання в школі. Я зрозумів: щоб бути якомога кориснішим у боротьбі за волю України, треба мати знання.

Одного разу я пішов до крамниці, або, як тоді казали, склепу, за шкільним приладдям. Я був у піднесеному настрої, що знову буду вчитися. Підскакуючи з ноги на ногу – це називалося їхати на ровері, я наблизився до церкви, де побачив таку картину: до месійного хреста прив'язані коні, а далі, під церквою щить німець.

Я вперше бачив німецького солдата, але чув, що на пряжках їхніх пасків написано "Ґет Міт унс", що означає "Бог з нами". Тим більше побачене приголомшило мене. Німці "з Богом" ішли проти безбожної Москви, а тут один з них поводиться так осоружно на посвяченому місці.

Рік тому я бачив, як енкаведист, певно, з цікавості зайшов до церкви і, минувши браму, одразу ж зняв свого синього з червоним обідком кашкета. І то був безбожник, комуніст, азіат, дикун! А тут європеєць, цивілізований, можна сказати, визволитель – і на тобі!

Німець мене побачив, підбіг до огорожі і поманив пальцем: "Ком, ком цу гір!" (Іди, йди сюди!). На біду, я не послухався і поскакав собі дорогою далі. Але німець побачив, що я звернув до крамниці і пішов за мною. Можливо, його образило те, що якийсь шмаркач зіґнорував наказ великого завойовника.

А я, забігши всередину, вже й забув про німця. Нараз чую, жінки кажуть: "іде німець!" Я до дверей, та вже було пізно: велетенський фріц, широко розставивши ноги, закривав вихід. Я стояв, зіщулившись, мов миша перед котом. Проте зауважив, що чоботи у німця начищені до ґлянцу, мундир чорний, волосся зачесане догори, пілотка з черепом – набакир. Спереду в нього на поясі був великий револьвер, а на руці висіла чорна нагайка з ґулею на кінці. Усе це я помітив в одну мить, ніби сфотографував.

Німець теж якусь хвилю вивчав мене. Я був босий і не дуже чистий, та найгірше – мав на голові пілотку, на якій ще залишався слід від більшовицької зірки.

Чую: "Ти чого утєкал?" Я тоненьким голоском пояснюю, що не втікав, а йшов до склепу по зошити й олівці. А він: "То було мне повєдать!" – і як вріже у вухо. Мені в очах потемніло, у вухах задзвеніло, і, напевно, я був би впав, але ударом з протилежного боку німець мене вирівняв. Я відчув, що треба тікати і скомандував ногам: "Вперед!" Пірнув поміж німцеві ноги і відчув пекучий удар по спині, а заним – доброго копняка. Падаючи вже надворі, відчув ще один удар нагайкою по спині, а далі схопився на ноги і рвонув що було сил. Та німець побіг слідом.

На мостику через окіп стояли якісь жінки. Вони заверещали і стали захищати мене собою, коли побачили, як німець вихопив з кобури пістолет. Але він тільки ще раз огрів мене нагайкою по спині і погнав поперед себе, тримаючи за комір. Ми йшли в бік церкви, де були прив'язані до хреста коні, і всю дорогу він бігав довкола мене і кричав, кричав, кричав. "Большевік – шісен" (стріляти), – скаженів, аж плювався. Кричав і плювався. Я вже й не знав, що зі мною діється.

Нарешті німець трохи заспокоївся, перестав плюватися, відв'язав коней від хреста і тицьнув мені в руки ліци (віжки), щоби я тримав. З сільради підійшло кілька офіцерів, про щось зашваркотіли, і, очевидно, старший з них помахав на мене пальцем, відтак сіли на коней та й поїхали.

Залишившись сам, я гірко заплакав. Мене побив німецький солдат, на якого я і багато хто з наших людей чекали як на визволителя. З того часу в мене з'явився ще один заклятий ворог.

Ще кривавила рана, завдана нашому народові комуно-більшовицькими катами, а гітлерівські орди, що прийшли їм на зміну, завдавали нашій багатостраждальній нації все нових ран. Сотні й тисячі найкращих борців за волю України, в першу чергу члени ОУН, віддавали своє життя в боротьбі тепер уже проти коричневої чуми, тисячі й тисячі українців опинилися за колючим дротом гестапівських таборів смерти.

Але життя тривало. Продовжувалася революційна підпільна боротьба під керівництвом ОУН, і кому, як не нам, молодим, залишалося вести смертний бій з поневолювачами українського народу. Ми вже усвідомили тоді, що життя – це вічна боротьба, в якій перемагає той, хто має силу. І заради великої мети – здобуття незалежності України ми відрікалися від життєвих насолод.

У 1942 році я організував підпільну юнацьку групу, що діяла в кількох селах. Нашою програмою була теза: "Ростити себе, щоб бути гідним борцем за Українську соборну державу". Ми постановили собі не пити, не курити і в дівчат не закохуватися, допоки не виборемо волю України. Нами опанував фанатизм національно-визвольної боротьби, який багатьом воїнам УПА згодом допомагав у критичних ситуаціях пускати собі кулю в лоб, чи підриватися на гранаті, але не здаватися живим у руки ворога... В скорому часі нами заопікувалася ОУН, доручивши нас організаційній сітці – "юнацтво". Так що в нас з'явилися справжня література й лектори, котрі нам викладали ідеологію українського націоналізму й історію України Михайла Грушевського.

Я знову ходив до школи. Точніше, бігав, бо школа була аж у Новому Лисці, за п'ять кілометрів від нашої Іваниківки. Ми з друзями щодня пробігали цю відстань навперейми, аби зекономити час на дорогу. Бо якщо йти нормальним кроком, то треба було затратити втричі більше часу – годину туди і годину назад. А ще потрібно ж було допомагати вдома по господарству: пасти корову, рубати дрова тощо, та й домашні завдання встигнути зробити. Я мусив наздоганяти втрачений час, тому частину уроків робив на пасовиську, а решту – вже при гасовій лампі вдома. І все встигав.

Дивуюся багатьом теперішнім дітям у місті, які й удома нічого не роблять, і, маючи всі можливості, не хочуть вчитися. Турбує, що нинішня молодь (на щастя, не вся) п'є, курить, призвичаюється до наркотиків, утопає в розпусті, байдужіє до рідних мови й пісні, до історії рідного народу.

У часи німецької окупації у нас, тодішніх підлітків, був один ідеал – бути вільними у своїй національній державі. Ми, 15-16-літні хлопці й дівчата, росли і виховувалися під впливом "Духа відвічної стихії" ("Я дух відвічної стихії..." – перші слова Декалогу (десяти заповідей українського націоналіста) одного з ідеологів ОУН Степана Ленкавського), гімну "Ще не вмерла Україна", пісні "Гей, у лузі червона калина..." Добре пам'ятаю, як ми збиралися, де тільки могли, і вивчали "Дека лог: десять заповідей українського націоналіста", молитву "О, Україно, Мати Героїв", 12 прикмет характеру українського націоналіста та 44 правила життя українського націоналіста, ідеологію українського націоналізму Міхновського-Донцова та історію України. Якби хтось із теперішньої молоді міг заглянути в тогочасні наші обличчя, в наші очі, що горіли любов'ю до України і вірою в її краще майбутнє!

Та про все по порядку. Провчившись рік у Лисецькій школі, у 1942 році я спробував вступити до гімназії у Станіславі. Але через великий конкурс не пройшов, довелося вступати з хлопцями до так званої Металевої школи, розташованої по вулиці Вірменській. Ходити за 12 кілометрів було тяжко. Батьки підшукали нам житло, по три-чотири ми замешкали на квартирах і стали жителями Станіслава. Отримали картонки на продукти, які нам були конче потрібні на той час. Адже 1942 року в наших селах був голод. Восени 1941 року були рясні зливи, зжате збіжжя погнило-поросло, погнила не викопана картопля.

То був страшний час в історії Станіслава. Гітлерівці створили і місті жидівське гетто. Воно містилося між теперішніми вулицями Бельведерською і Гетьмана Мазепи та тим місцем, де зараз міське озеро. Гетто було обгороджене високими дощаними парканами, на яких були намальовані шестикутні зірки. Гітлерівці та їхні слуги з числа поляків, а також і українців, зганяли туди цілі колони жидів з усіх усюдів, а насамперед зі Станіслава. Виглядало це так: серед білого дня містом ведуть колону з 300-400 осіб, які спотикаються, підтримують одні одних, падають. Серед них – чоловіки, жінки, старенькі й діти. Попереду і збоків колони – по німецькому воякові з псами, позаду – ще два і п'ятеро автоматників.

Я тоді думав, чого вони не розбігаються, не втікають. Все одно ж смерть неминуча, а так може хтось і врятувався б. Я не знав, що люди були настільки знесилені, вимучені, голодні, що вже психологічно готові були вмерти, лиш би тільки настав кінець їхнім мукам. Не знав я в той час і того, що з гетто таки втекло чимало здорових жидів до Чорного лісу, котрі потім, з'єднавшись з групою "чекіста" Кулагіна, нападуть на село Грабівку і, запаливши кілька хат, підуть різати і стріляти чоловіків. (Докладніше про цю трагедію – у другій частині моїх спогадів).

А з іншого боку, думав я, гетто – це кара Божа їм за те, що "чекісти"-жиди мордували наших людей в Станіславській тюрмі, хоча ті нещасні, яких вели на смерть, нікого і не вбивали. Але в світі вже так заведено, що хтось за когось мусить бути покараний.

Інколи з околиці долинав звук черги з кулеметів. То німецькі кати розстрілювали нещасних десь там, за теперішнім озером. І не тільки жидів, а й українців-патріотів, національно свідомих людей. Німецькі душогуби раз-два на тиждень влаштовували в гетто такий собі "айнзатц", тобто облаву: кого побачили на вулиці, стріляли на бігу, як зайців мисливці. Я тоді жив на квартирі по вул. Липовій (тепер Шевченка), а на нинішній вул. Гетьмана Мазепи таких високих будинків ще не було, і на власні очі бачив, як це відбувалося. Було видно, як біжить людина, а німець цілиться з карабіна чи автомата, чулися постріли, і людина падала замертво. Спокійно дивитися на це не було сили. Але це був тільки початок німецьких злочинів. Вони явно хотіли перевершити злочини чекістів.

То був час, коли творилось пекло, лиха доля святкувала свій тріумф. Гітлеризм і сталінізм запалили на українських землях таку пожежу, затіяли таку бойню, яких людство ще не знало. Палали села і міста, український люд був під загрозою знищення. Німці забирали хліб, худобу, гнали хлопців і дівчат до Німеччини, непокірних брали в заручники і за всякі провокації більшовицького підпілля десятками і сотнями розстрілювали. Піднімали голову на наших теренах і шовіністично налаштовані поляки.

Щоб урятувати український нарід від знищення двома хижаками – Гітлером і Сталіним, потрібна була власна збройна сила. ОУН закликає український народ до зброї! Всі до боротьби, всі до оборони нашого краю й України! 14 жовтня 1942 року на Волині зроджується Українська Повстанська Армія – УПА.

УПА зродилася із крові народу в полум'ї пожеж, що охопили наші міста й села. ОУН очолила збройну боротьбу. Безвусі юнаки за покликом серця тисячами ставали у славні лави УПА. Старшини УГА і Армії УНР під проводом ОУН ростили з них лицарів, які після 10-літньої виснажливої боротьби підуть в леґенду...

По закінченні першого курсу викладачі повезли нас у Карпати. Поїздом ми приїхали до Яремчі, були на водоспаді, робили там світлини, які в мене й досі збереглися.

Потім добралися до Ворохти, а звідти вузькоколійкою – ще далі в гори. Ночували в гуцульських стодолах на полонинах. Перший раз у своїм житті я бачив, як гуцули роблять бринзу, їв її. В долинах річок і потічків стояв такий запах суниць, що текла слинка з рота, і було їх стільки, що ми боялися ступати, щоб не потоптати Як ми смакували цими ягодами! А потім штурмували Говерлу. На вершині побачили траншеї і прикордонний стовп, на якому ще було написано з одного боку "Річ Посполита Польська", а з іншого "Чехословенська".

Спустившись вниз, почули тривожну звістку: Ковпак іде в гори! (З’єднання радянських партизан, яким командував генерал-майор Сидір Ковпак. 1943 р. ковпаківці здійснили Карпатський рейд, в ході якого вели бої з формуваннями Української Народної Самооборони (УНС) та частинами УПА). Підриває мости і поїзди, – казали гуцули. Було ледь за середину липня 1943-го. Наші викладачі враз стривожилися, поспішали повернутися до Станіслава.

У себе в селі я дізнався про Ковпака більше. Бачив, як німецькі літаки летіли на Чорний ліс скидати бомби, було чути вибухи. То бомбили на марші червоних ковпаківських зайд, які за вказівкою Москви вдерлися сюди, щоб підірвати наш рідний дух із середини його тіла – нашого народу. Партія Леніна-Сталіна послала Ковпака, щоб не допустити в нашому краї зродитися УПА, підступно встромити їй у спину ніж.

Та з того задуму не вийшло нічого. Наше командування не пішло з Ковпаком на співдію проти нібито спільного ворога – німецького імперіалізму. Ковпаківці підпалили кілька нафтових вишок, а потім, замкнені німецькими військами в горах, дістали секретну радіограму з Центру негайно вдарити у спину УПА, яка тоді реорганізовувалася з частин УНС. Пізніше стало відомо, що начальник штабу ковпаківського загону Руднєв відмовився виконати цей наказ і за те під час прориву через Делятин дістав ззаду в голову пару куль від радистки. Це вже пізніше совітська пропаганда зробила з Руднєва героя, який нібито будучи пораненим у бою під Делятином, щоб не попасти живим до рук німців, застрілився. Тільки як він міг двічі вистрелити собі в потилицю?

Затиснуті в горах, ковпаківці були приречені на голодну смерть. Німці з літаків вистріляли і збомбили отари овець, що паслися на полонинах. Коли комусь з ковпаківців щастило увірватися до гуцульської хати, то він вигрібав усе їстівне. Докладно зупинятися на цьому не буду, бо про це вже багато написано. Але багато чого ще треба вивчити й описати для майбутніх поколінь. Наприклад, переговори між Різуном і Руднєвим біля Чорного лісу в селі Посічі.

Я ж розповім про один з наскоків ковпаківської банди на гарнізон німців у селі Росільній (Богородчанський р-н), про який чув від очевидців. Перейшовши Дністер між Галичем і Войниловом та прорвавшись на територію Станіславської області, ковпаківці вступили в смугу Чорного лісу. Нестримно просуваючись вперед селами Вікторовом, Боднаровом, Мисловом, Ріп'янкою, Яворівкою, Завоєм, Грабівкою та лісовими масивами, досягли Росільної, де містився есесівський полк.

Десь опівночі з 19 на 20 липня ковпаківці вдарили по селу. В той час німецька артилерія обстрілювала Чорний ліс, не підозрюючи, що ковпаківці під носом. Ковпаківці непомітно перебралися через річечку Саджавку й увірвалися на подвір'я школи, де розмістився штаб німецького полку. Один з бійців миттю скосив автоматною чергою закутаного в плащ-намет вартового, а командир загону випустив у небо червону ракету – сигнал до бою. Довкола все заклекотіло, вибухнуло нестямним ревом – нараз сталося пекло.

За мить запалали машини, яких на центральній вулиці села стояло безліч. Ковпаківці кинули у відчинені двері школи кільканадцять гранат, а відтак увірвалися досередини і з автоматів розстріляли всіх, хто ще був живий. Німці з сусідніх хат почали тікати, але їх косили автоматні та кулеметні черги. Гарматні постріли, розриви мін і снарядів, кулеметна й автоматна стрілянина, рев худоби в підпалених хлівах, тріск і гуготіння полум'я, крики і зойки поранених зливалися у моторошний гул. Німці в паніці втікали хто куди і тільки ті з них, що засіли в кам'яних будівлях нової школи та в резиденції сільського священика, ще відбивалися. Та ковпаківці підкотили щойно захоплені гармати 76-го калібру і прямою наводкою подавили опір німців. Тієї ночі в Росільній загинуло понад 200 німецьких солдат і офіцерів.

Здійснивши зухвалий напад, ковпаківці залишили село, а на ранок повно есесівців прибуло в Росільну з навколишніх сіл. Німці зігнали переляканих селян до розбитої гарматними пострілами школи, поставили в ряд над глибоким яром і націлили на них кулемети. Сонце вже відірвалось від землі й освітило людей, які очікували смерті і просили Бога про поміч. І сталося диво! До юрби біг розхристаний німецький офіцер, а за ним священик, кричучи: "Ніхт шісен! Ніхт шісен!" (Не стріляти!). Уночі вони заховалися в пивниці, а вранці, почувши, що німці хочуть розстрілювати селян, побігли їх рятувати. Німецький офіцер розповів своїм, що ці росільняни нічого не винні, що це був напад банди Ковпака, хоча й без його розповіді це було зрозуміло.

Ковпак подався на Богрівку, Кричку, Яблуницю, Пороги та Маняву. В Маняві налетіли німецькі "месершміти" й завдали удару у відповідь. Ковпаківці взялися до диверсійних дій: підривали мости, нафтові вишки та запаси невивезеної ропи (нафти). А німецьке командування підтягувало все нові й нові оперативні війська, які зрештою загнали совітських партизанів у гори. Затиснуті в Карпатах і приречені на голодну смерть, ковпаківці змушені були вдарити у напрямку Делягина. Це була одна з останніх операцій ковпаківського рейду на Прикарпатті.

А в нас, підлітків, тривали вакації. Під моїм проводом організувалися молодші групи хлопців з 1928 та 1930 років народження. Вивчали історію України та революційний рух, а також ідеологію українського націоналізму. Пізніше почали проводити ще й військову муштру. В "Просвіті" в Іваниківцях і Забережжі ставили п'єси "Ой, Морозе, Морозенку" та "Їхав стрілець на війноньку", режисером яких був удвічі старший за нас Василь Зорій. Нефахові з нас були артисти, але коли ми показували виставу "Ой, Морозе, Морозенку", в якій я грав полковника Морозенка, то, на наш радісний подив, зала читальні була переповнена людьми. У передніх рядах сиділи священик, учителі та передові громадяни села.

Знову почалися заняття в Металевій школі. На території теперішнього Прикарпатського університету, поряд з яким ми квартирували, були розміщені війська СС, що вели бойові дії проти українських партизан з Чорного лісу. Я мав завдання стежити за тим, коли німці готуються до виїзду, і негайно повідомляти про це своїх зверхників. З другого поверху нашого дому добре було видно, що роблять есесівці. Коли вони муштрувалися, значить, все було нормально, але коли готували машини і вантажили боєприпаси, то один з нас негайно біг до села і повідомляв про це.

У нашому будинку жила також одна дама легкої поведінки, до якої приїжджав на ровері німецький єфрейтор. Ми вирішили у нього ровер вкрасти, але зробити це було не так просто. Німець вішав на нього замок так, щоби колеса не крутилися, і спершу треба було віднести ровер у безпечне місце, розрізати ланцюжки біля коліс, а потім уже на ньому тікати. І хто знає, чим би то все скінчилося, але ні наступної ночі, коли ми вже готові були здійснити свій задум, ні пізніше німець не приїхав. Мабуть, загинув у бою з партизанами.

Поряд з нашою школою і синагогою розташовувався театр (тепер філармонія). У жовтні 1943-го там йшла вистава "Шаріка", в якій розповідалося про події, що відбувалися в Карпатах у 1915-16 роках, коли січові стрільці на боці Австрійської армії вели тяжкі бої проти російських військ. Хорунжий, який перебуває із своїм підрозділом на постої в одному з гірських сіл Закарпаття, закохується в місцеву красуню Шаріку, яка відповідає йому взаємністю. Та батько дівчини переслідує закохану пару, бо хорунжий – не мадяр. Після одного з переможних боїв хорунжого підвищують у званні до поручника, Шаріка щаслива, що милий повернувся з бою живий. Від свого коханого дівчина довідується, що вона походить з українського княжого роду, від якого її батько відрікся. Настає сімейний конфлікт: батько-мадяр відрікається від доньки-українки. І Шаріка в обіймах коханого йде назустріч новій долі. .

Під час однієї з вечірніх постановок "Шаріки" до театру ввірвалася велика група гестапівців на чолі із своїм начальником Крібером. Зігнавши артистів зі сцени, фашисти наказали всім підняти руки вгору, жінкам і дітям згодом дозволили вийти, а чоловіки стояли так усю ніч.

Під одне з крісел третього ряду зліва (місце 4-те чи 5-те) польські провокатори, котрі служили в кримінальній поліції, так званому КРІПО, підклали вибухівку. На цьому місці сидів учитель з приміського села Загвіздя. На суді, що відбувся в тому ж таки театрі 13 чи 14 жовтня, учитель благав суд: "Я нічого не винен, я нічого не знаю, у мене двоє маленьких діточок". Та помилування не було нікому.

На страту засудили 42-х в'язнів, серед них трьох жінок. Основне звинувачення – членство в ОУН. Останні слова підсудних були горді й сміливі: "Так, належимо!" На майдан перед театром зігнали масу людей, встановили гучномовці. Кожний смертний вирок присутні на майдані поляки вітали бурхливими оплесками і вигуками "Бий русинів!" Зчинилась бійка між поляками й українцями.

Вирок виконували тут же, біля театру, під стінами синагоги (зараз вул. Страчених), де закопали десять стовпів. Засуджених прив'язували до стовпів колючим дротом, навпроти стояли десять солдатів І один офіцер, який командував. Страта велася в три етапи – по 10, 10 і 9 в'язнів. Після залпу до кожного розстріляного підходив офіцер і робив постріл з пістолету у вухо.

Засуджені підходили до стовпів, горді й усміхнені, перед пострілами вигукували: "Хай живе вільна Україна!", "Смерть німецьким катам!", "Українці, відомстіть їм нашу смерть!", "Ми гинемо за волю України!", співали "Ще не вмерла Україна...". Страчених тут же відв'язували і вантажили на машину.

Жінок на майдані не розстрілювали. Їх, одягнутих в гуцульські строї, відвезли до тюрми. Присутніх надзвичайно вразила трагічна доля двох братів з села Угорник, один з яких був розстріляний, а другий переносив його тіло.

Я вперше бачив, як розстрілюють людей, і дістав нервовий шок, деякий час пролежав напівживий, покинув школу. Аж прийшли до нашого дому з підпілля ОУН районний провідник терену друг Ярослав і військовик районний Морозенко та наказали негайно продовжувати навчання.

У Чорному лісі під проводом Різуна-Ґреґота, присланого проводом ОУН із Снятинщини, організувався один з перших відділів УПА. Рівночасно в Карпатах були організовані інші відділи УПА, а також і школи старшин для УПА. Також у карпатських лісах створювалися відділи, що брали на себе тягар оборони сіл від пограбування ковпаківцями та іншими бродячими бандами.

Гітлер, бачачи, як тріщать фронти під ударами більшовиків, дозволив ОУН(М) організувати дивізію "СС-Галичина" (Дивізія "Галичина" – українська військова частина, яка в 1944-45 рр. воювала на боці гітлерівської Німеччини. Спершу налічувала 16 тис. осіб. Під час боїв під Бродами 17-22 липня 1944 р. була оточена і розбита. Окремим частинам дивізії вдалося прорвати оточення і відступити на Захід. Наприкінці 1944 р. сформована нова дивізія загальною чисельністю 18 тис. осіб, що вела оборонні бої в Словаччині і Словенії. Після капітуляції Німеччини була інтернована в таборах Австрії та Італії.). Деякі з мельниківців ще думали і сподівалися, що з допомогою німецької машини можна буде побудувати Українську державу. По містах і селах Західної України стали закликати молодь записуватися до дивізії, і багато неохопленої революційним духом ОУН(Б) молоді так і робило, щоб на боці Німеччини воювати проти більшовиків. Наші провідники-бандерівці сказали нам відмовляти своїх ровесників від такого кроку, щоб вони не стали гарматним м'ясом для Німеччини. Ми повинні були роз'яснювати, що тепер є єдина збройна сила, яка бореться за вільну Українську державу – УПА. Вона під Проводом українських націоналістів-бандерівців веде смертельний бій проти всіх окупантів України, показуючи цілому світові, що український народ не має нічого спільного ні з гітлерівськими, ні зі сталінськими окупантами.

На жаль, дивізія "Галичина" таки була створена. Центром збору бажаючих вступити до неї став Львів. Військовий вишкіл дивізія проходила в Німеччині. Нам тепер відомо, яка доля спіткала цю військову частину в липні 1944 року під Бродами, коли гітлерівське командування кинуло її проти армади танків, гармат і катюш Червоної армії (всього 24-х дивізій). Дивізія "Галичина" була оточена й розбита.

Моя розповідь про ті часи була б неповною, якщо б я не згадав про один з трагічних епізодів, що трапився в моєму селі. Серед перших шести односельців десь 1921-24-х років народження, що пішли до Чорного лісу у відділ Різуна, був Іван Шаламай. Десь в кінці 1943-го року або на початку 1944-го, стоячи на стійці (варта, пост, караул) біля табору, стрілець Чалий (таким було псевдо Івана) побачив двох чоловіків у німецькій формі, що наближалися до нього. У них були німецькі автомати, один з чоловіків ніс на плечах убиту дику козу. Чалий, будучи ще недосвідченим партизаном, не знаючи підступності ворога, подумав, що то йдуть свої і крикнув їм: "Стій! Хто йде? Кличка?" Але замість відповіді вони вистрілили з автоматів. Стрілець Чалий, прошитий кількома кулями, впав тяжко поранений на землю, а невідомі втекли. Чи то була розвідка більшовицьких диверсантів, чи татарські легіонери, які воювали на боці німців, – так ніхто і не довідався. Але з цього випадку, очевидно, і почалася та трагедія, про яку хочу розповісти.

Був у відділі Різуна рослий іваниківський парубійко Дмитро Павликівський, на псевдо Дубний. Так от, цей Дмитро після того випадку отримав переляк і втік зі стійки разом зі зброєю.

А далі події розгорталися таким чином. Уночі до Дмитрової хати прийшла різунівська жандармерія. Просили маму, просили братів, щоб Дмитро, якщо вже не хоче повернутися до лісу, віддав кріса, набої і гранати, адже зброї і так не вистачає. Але ці вмовляння нічого не дали. Дмитро сховався у стодолі, а відтак утік на долішній кінець села, і далі – на Радчу. А його брати – Іван та Василь, що були старшими кавалерами на селі, яких усі боялися і поважали, не тільки не послухали поради повстанців, а ще й стали насміхатись над ними. Мовляв, як ви із заржавілими карабінами хочете Україну здобути?

І тоді кара за цей глум над визвольною боротьбою, за ганьбу зради – упала на братів Дмитра... Я бачив багнетні рани на грудях і шиї тих леґенів-красенів, коли вони лежали у трупарні на сільському цвинтарі. Було страшно від думки, що Україна втратила ще двох своїх синів та ще й такою неславою...

Люди в селі казали, що Дмитрова мама після того випадку збожеволіла. Молодший брат Микола, якого, як і меншу сестру, різунівці не рушили, ходив по селі як божевільний. Треба було йому допомогти, розрадити, і це тяжке й складне завдання доручили мені. Я тиждень не ходив до школи, прикинувшись хворим, узяв Миколу до нашої хати, розраджував як міг, читав йому цікаві книжки.

...Братів поховали на цвинтарі, а Дмитро переховувався-переховувався та й гайнув до Львова, де став добровольцем дивізії "СС-Галичина". Йому пощастило врятуватися від загибелі під Бродами. Переодягнувшись в жіноче плаття, він спасся від неминучої смерті. Дмитро ще не раз буде повертатися до рідного села і, не знайшовши притулку, в грудні 1944 року прийде до куреня Різуна. Різун його спитає: "Де ж ти, чортів сину, блукав до сих пір?". Щиро, як на сповіді, Павликівський розповість все, що з ним відбулося за півтора року, розкаже, як після трагічного випадку на стійці із стрільцем Чалим він дістав страх і втік. Вислухавши Дмитра, командир скаже: “Ти свою кару отримав, а тепер роби що хочеш, що тобі твоя совість підказує. Можеш зостатися з нами, а можеш іти куди хочеш". Та куди він міг піти, коли під пахвою в нього було тавро СС – буква "А", що означала групу крові. До москалів іти боявся, бо там чекала на нього куля. Треба було спокутувати гріхи свої, і лишився Дмитро в курені Різуна кулеметником, а потім перейшов до польової жандармерії. Не в одному бою змивав він ганьбу зради із себе, але доля була до нього невблаганна.

У 1946 році Дубний сидів у рідному селі, в криївці, облаштованій в стодолі. Удосвіта криївку обступили оперативники НКГБ (Народный комиссариат государственной безопасности), вмовляли здатись, але він мовчав. І тоді заговорив ворожий кулемет, його поранило в руку. Кров змивала ганьбу зради. Потім Д. Павликівського засудили на 20 років каторги і 5 років позбавлення прав. Про це він мені розкаже 1946 року в Станіславській тюрмі, в пересильній камері № 100. Через кілька днів Дмитра забрали на етап, повезли до Сибіру, як і сотні тисяч в'язнів з різних тюрем Західної і Східної України, котрі фактично стали рабами совітської імперії...

Настав 1944 рік. У нас у школі викладав німецьку мову професор Дутчак. Якщо хтось не зробить домашнє завдання, то професор підходив до нього і зі словами "А чому ти, драбе (обідранець, босяк), не вивчив?" брав за вухо і м'яв його, м'яв та все допитувався, чому не вивчив. Учень виправдовувався, а професор Дутчак не переставав м'яти вухо, аж поки воно не розпухало, як в осла, а верхня шкірка лишалася в його руках.

Дутчак мав звичку, зайшовши до класу, класти набитий портфель на стіл і спиратися на нього. А стіл стояв на підвищенні. Щоби помститися професорові за "ослячі вуха", ми додумалися поставити стіл так, щоб передні ніжки потрапили на самий край підвищення. В результаті, як і задумувалося, полетів з підставки стіл, а за ним – стрімголов професор. Зірвавшись на ноги, він підбіг до старости класу, врізав його у вухо й вигнав з класу, хоча той бідолаха був ні при чім. Але професор Дутчак був розумний чоловік і з того часу вже нікого, за вуха не тягав...

А тим часом фронт наближався до західних областей України. У місті було помітно сум'яття, з яким німецькі, власовські та кавказько-татарські легіони переформовувалися і поспішно відправлялися на фронт. Шкільні викладачі виглядали вкрай занепокоєними. Ми розуміли, що дирекція школи значно краще за нас поінформована про те, що буде далі.

Одного дня відбулися сякі-такі екзамени і, незважаючи на те, що залишався ще один рік навчання, нам видали свідоцтва про закінчення. Директор школи професор Левицький у своєму напутньому олові сказав: "Вам, дорогі мої учні й діти, доведеться ще багато світу побачити. Пам'ятайте про наш рідний край, про нашу Україну. Майте завжди при собі документи, бо це свідчитиме про те, хто ви є".

Та мої документи згоріли, коли з приходом фронту запалала наша домівка. Але то було добре, бо якби вони потрапили згодом в КГБ, то тільки б нашкодили і допомогли "воєнному трибуналу" засудити мене на смерть. А так завдяки своєму на три роки меншому "двійникові" я врятувався. Цю історію я розповім пізніше, а зараз продовжу по порядку.

На початку березня 1944 року всі школи в Станіславі були закриті. Учні розбрелися хто куди. Одні із своїми багатими родичами поїхали вслід за німецькими військами й опинились в Німеччині, Угорщині, Чехії, а потім подались за океан. А більшість повернулася додому, до своїх сіл, щоб незабаром вступити в боротьбу, яка вже йшла повсюди. Треба було боронити села від поляків, залишків німців і мадяр, які грабували й палили наші села. А ще бродили ватаги закинутих у наш край московсько-більшовицьких душогубів.

1944 року творяться грізні загони славної УПА-Захід. А в цей час стратеги червоної Москви шлють літаками вишколених диверсантів на допомогу своїм головорізам, які вже вели бої в глибокому німецькому тилу проти підпілля ОУН, щоб заволодіти нашими оперативними теренами. В горнилі кривавих боїв з московськими хижаками мужніла, гартувалась молодь УПА-Захід. Вік її бійців у середньому становив від 16 до 22 років. Це переважно були сільські хлопці, які ще не нюхали пороху, але й не знали, що таке страх. Вони не боялися ні смерті, ні ран. Слова їхньої молитви – Молитви українського націоналіста адресувалися Україні:

О, Україно! Свята Мати Героїв! Зійди до серця мого. Прилинь бурею вітру кавказького, шумом карпатських струмків. Прилинь славою боїв завойовника Батька Хмеля, тріумфальним гуком гармат Революції, радісним гомоном Софійських дзвонів. Нехай душа моя в Тобі відродиться і славою Твоєю опроміниться. Бо Ти, Україно пресвята, – все життя моє, Ти – все моє щастя!

Задзвени мені брязкотом кайданів і скрипом шибениць в понурі ранки, принеси мені зойки катованих в льохах, тюрмах і на засланнях, щоб віра моя була, мов граніт, щоб росли завзяття і міць, щоб сміло я йшов у бій, як ішли герої за Тебе, за Твою славу, за Твої святі ідеї, щоб помстити ганьбу неволі, потоптану честь, глум катів Твоїх, невинну пролляту кров під Крутами і Базаром, геройську смерть героїв Української Національної Революції – полковника Євгена Коновальця, Головного отамана Симона Петлюри, Ольги Басараб, Головінського і Голояди, славну смерть Біласа і Данилишина та тисячі знаних і не знаних нам героїв, яких кості порозкидані або тайком загребані.

Спали вогнем життєтворчим всю кволість у серці моєму. Нехай страху не знав я і не знаю, що таке вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай моєму. У тюрмах і тяжких хвилинах підпільного життя рости мене до ясних чинів. В чинах тих хай знайду я смерть солодку, смерть у муках за Тебе. І розплинуся в Тобі я. І вічно житиму в Тобі, відвічна Україно! Вільна, Соборна і Могутня!

В якому екстазі промовляли ми ці слова!

Ми також ростили в собі 12 прикмет характеру українського націоналіста:

1. ВСЕ ГОТОВИЙ – це значить, що він є вояком Української революційної армії, бореться на великому, всеобіймаючому фронті Української національної революції, віддаючи всі свої сили, готовий віддати кожної хвилини і своє життя. Український націоналіст є завжди в повній боєвій готовності.

2. БЕЗКОРИСНИЙ – це значить, що Ідею українського націоналізму й службу для неї ставить він вище всіх скарбів світу цього. Для неї проміняє з радістю можливість вигідного та спокійного життя на тверду долю вояка-борця, теплу хату – на окови чи тюрму. Щастя шукає і знаходить в радости боротьби і перемоги, в почуванні служби великій святій справі. Лише в щасті української нації – щастя українського націоналіста. Її воля, слава і могутність – його найбільше бажання.

3. ЧЕСНИЙ – це значить, що він ім'я націоналіста носить гідно й ніколи не сплямить його нечесним вчинком. Він завжди придержується високих вимог націоналістичної моралі. Мораль опортуністичного світу родить і плекає бездіяльність, страх, фарисейство та угодовство. Мораль націоналістична – це мораль нового світу, світу чину й боротьби. Її засади зрослі і тверді. Вона є основою чинного і чистого, як кришталь, характеру націоналіста-лицаря-революціонера.

4. ДИСЦИПЛІНОВАНИЙ – це значить, що він безоглядно підпорядкований та вірний аж до смерті Ідеї українського націоналізму. Кожний наказ для нього святий. Він знає, що дисципліна – це основа організації і її сили, а анархія – руїна. Тому завжди піддержує авторитет провідника своєї нації.

5. АКТИВНИЙ І ПІДПРИЄМЛИВИЙ – це значить, що він бореться всіма силами, використовуючи всі можливості, кожну хвилину для добра великої справи – Української національної революції! В нього за думкою і словом іде чин, мов за блискавкою грім, бо життя – це рух, боротьба, а спокій – це застій і холодна смерть. Кожну ідею, організацію чи людину оцінює по ділах, а не по словах. Пасивність – це прикмета рабства. Пасивності раба протиставляється творча ініціатива й напружена активність борця-революціонера.

6. ВІДВАЖНИЙ – це значить, що він завжди відважно і безстрашно протиставляється всім перешкодам і небезпекам. Він не знає, що таке страх. Заяча вдача боягуза йому чужа й гидка.

7. РІШУЧИЙ – це значить, що він кожний наказ і кожну свою постанову виконує рішуче, без вагань. Постановив – зробив!

8. ВИТРИВАЛИЙ – це значить, що він завжди бореться завзято й витривало. Він знає, що без витривалості, доведеної аж до впертості, немає перемоги.

9. ВРІВНОВАЖЕНИЙ – це значить, що він у всіх випадках життя має повну рівновагу духа. Життя націоналіста – повне труднощів, перешкод, небезпек і невигод. Щоби їх побороти, щоби опанувати положення й зібрати всі сили для удару у відповідне місце, треба насамперед опанувати себе. Тому український націоналіст у підпіллі і у відкритому бою, в окопах чи в тюрмі, в тріумфі чи на ступнях шибениці – завжди зрівноважений, однаково спокійний, гордий і усміхнений. Вміє по-геройськи перемагати – вміє по-геройськи (лицарськи) умирати.

10. ТОЧНИЙ – це значить, що він завжди придержується точності в житті аж до дрібниць.

11. ЗДОРОВИЙ –це значить, що він хоче бути здоровим. Він хоче, щоб ціле українське покоління було здорове. Україна потребує сильних, здорових духом і тілом синів. Тому сам в міру можливості вправляє та поширює руханку, спорт, не нищить свого здоров'я вживанням отрут (не п'є, не курить), ні гулящим життям. В українського націоналіста велика ідея в серці, вогонь революційного духа в грудях, міцні гнучкі м'язи, сталеві нерви, соколиний зір і слух та твердий п'ястук (кулак)

12. ОБЕРЕЖНИЙ – це значить, що він дотримується всіх засад конспірації.

Ми були готові виконувати 10 заповідей українського націоналіста.

ПРОЛОГ: Я дух відвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя.

ДЕКАЛОГ

1. Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї.

2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації.

3. Пам'ятай про великі дні наших визвольних змагань.

4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємець боротьби за славу Володимирового Тризуба.

5. Пімсти смерть Великих Лицарів.

6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба.

7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

8. Ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.

9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть, не приневолять тебе виявити тайни.

10. Змагатимеш до поширення сили, слави і багатства Української держави.

Для нас, юнаків, "Декалог" був такою ж святинею і дороговказом, як для християнина – 10 заповідей Божих.

Ще одним дороговказом у нашому юнацькому житті були 44 Правила життя українського націоналіста:

1. Приймати життя як героїчний подвиг і здобувати чин незламної волі та творчої ідеї.

2. Найвищим Твоїм законом і Твоїм бажанням є воля та Ідея Нації.

3. Будь гідним виконавцем заповітів великих синів Твоєї Нації, борись та працюй для великого майбутнього.

4. Твоїм найбільшим добром і Твоєю честю є сила і велич Твоєї Нації.

5. Залізна дисципліна супроти Ідеї та Проводу і обов'язок праці є твоєю чеснотою.

6. Пам'ятай, що Україна покликана до творення нового життя, тому працюй для її могутности та розвитку.

7. Плекай духа волі й творчості, неси всюди ідею правди України і закріплюй в житті її історичну місію.

8. Твоєю найбільшою любов'ю є Українська Нація, а Твоїми братами – всі члени української національної спільности.

9. Будь вірний Ідеї Нації на життя і смерть і не здайся, хоч би проти тебе був увесь світ.

10. Красу і радість життя вбачай у невпинному стремлінні на вершини духа, ідей і чину.

11. Могутній Бог княгині Ольги і Володимира Великого жадає від тебе ні сліз, ані милосердя чи пасивного роздумування, але мужності й активного життя.

12. Знай, що найкраще віддаси Богові почесть через Націю та в ім'я Нації чинною любов'ю до України, суворою мораллю борця та творця вільного державного життя.

13. Здобувай знання, що допоможе тобі опанувати світ і життя, піднести Україну і перемогти ворогів.

14. Будь свідомий того, що ти є співвідповідальним за долю цілої Нації.

15. Пам'ятай, що найбільшим злочином є шкодити своїй Нації.

16. Твоїми ворогами є тільки вороги твоєї Нації.

17. З ворогами поступай так, як того вимагають добро і честь твоєї Нації

18. Знай, що світ і життя – це боротьба, а в боротьбі перемагає той, хто має силу.

19. Знай, що найкращою ознакою українця є мужній характер і вояцька честь, а охороною України – меч.

20. Постійно пізнавай, удосконалюй себе – здобудеш світ і життя.

21. Тоді Ти повноцінна людина, коли перемагаєш себе і світ та постійно прагнеш до вершини.

22. Знай, що в боротьбі перемагає той, хто не заломлюється невдачами, але має відвагу піднятися з упадку й завзято змагає до цілі.

23. Для перемоги треба витривалості й постійного зусилля в діянні і боротьбі.

24. Кожночасно будь готовий на найбільший чин, але при тому не занедбуй щоденної праці.

25. Будь першим в боротьбі і перемагай життя, щоб здобути для Нації вінець перемоги.

26. Живи ризиком, небезпеками і постійним змагом та погорджуй всякою вигодою і спокійним життям міщанина.

27. Радо й без нарікань виконуй покладені на тебе обов'язки, щоб власною працею й наявними вартостями здобути собі право на провідництво.

28. Пам'ятай, що провідництво вимагає трудів і великих зусиль.

29. Будь сильний і незламний навіть перед лицем смерті і всяких терпінь.

30. Став гордо чоло небезпекам, а на удари життя відповідай збільшеним зусиллям праці й боротьби.

31. Пам'ятай, що милостиню приймає тільки немічний прошак, що не може власною працею і власними вартостями здобути право на життя.

32. Не покладайся на нікого. Будь сам творцем свого життя.

33. Будь скромний і шляхетний, але не знай слабкості і покори.

34. Співчуття з велетнями духа Тебе підносить, а співчуття з підлими й безхарактерними людьми ослаблює. Подай братню руку тим, що хочуть, як і Ти, йти на верхів'я.

35. Не заздри нікому. Приймай те, що здобудеш власною працею і вартістю.

36. Будь товариський. Зав'язуй побратимство духа з ідеєю і зброєю в житті, праці й боротьбі.

37. Зв'язуй тісно своє життя з життям Нації, віддай Україні свою працю, майно, кров.

38. Гидуй всякою лицемірною облудою і хитрим фальшем, але перед ворогом укривай таємні справи і не дайся заманити в наставлені сіті. Для здобуття ж тайни від ворога вживай навіть підступу.

39. Шануй жінок, що мають стати тобі товаришками духа, ідеї і чину, але гидуй розгнузданими.

40. Цінуй високо материнство як джерело продовження життя. З Твоєї родини створи кивот чистоти і сили Нації.

41. Люби й опікуйся дітворою як майбутнім Нації.

42. Плекай фізичні сили, щоб тим видатніше працювати для своєї Нації.

43. Будь точний. Вважай за втрачену частину життя кожну хвилину, що пройшла без діла.

44. Що робиш, роби совісно й так, якби воно мало залишитися навічно та стати останнім і найкращим свідоцтвом про Тебе.

Повернувшись із Станіслава до села, я того ж дня був зачислений до "військового вишколу" в підпіллі. Проводив цей вишкіл молодий (з вигляду 24-25 років) чоловік у формі УПА на псевдо Ґонта. Мін мав дзвінкий голос, був симпатичний і вихований. Курсанти любили свого інструктора. А потрапивши він до нас нібито із старшинської школи на Волині.

Може, саме від Ґонти почув я вперше пісню "А там далеко, на Волині, де народилася УПА!" Вона запам'яталася мені на все життя, додавала сил і наснаги в тюремній одиночці та в сталінських таборах. Я ще й досі співаю її з друзями:

А там далеко на Волині, де народилася УПА,

Там, де воскресла Україна і завитала свобода.

Про контингенти там не знають, там жиють люди, мов в раю,

Бо за ту волю золотую пролила молодь кров свою.

Горіли села і містечка, борці боролись вніч і вдень.

В перших рядах борців-героїв упав Івахів наш Василь.

Упав як лицар України, на полі Слави – як Борець,

Ціле життя страждав по тюрмах, геройська смерть сплела вінець.

А в Топорівцях сестра плаче, щодня виходить за село,

Чи не вертає брат додому, чи ще побачить вона його.

За ним матуся гірко плаче, старенький батько зажуривсь,

Що син пішов і не прощався, й життя своє десь положив.

Не плач, сестричко, не журися, а подивися в далечінь!

Твій брат умер, а жити буде в серцях майбутніх поколінь.

Не плач, матусю, й Ти, старий батьку.

Ваш син умер, а дух живе, за смерть пімститься вашого сина

Все покоління молоде!

Прощай, Герою України! Прощай, наш друже дорогий...

Твої діла нам незабутні, а твій наказ для нас святий!

Вище прапор піднімемо! Тризуб піднесем до чола!

І крикнем: Слава! Слава! Слава Україні,

Щоб аж здригнулася Москва!

У військовому вишколі ми вивчали звання старшин різних армій, насамперед УПА, картографію, компаси, бусолі та інші хитрі штучки, необхідні в поході. А на першому місці була партизанська тактика. Одного вечора (було це десь всередині березня, ще лежав сніг) ми вивчали кулемет "Максим". Розбирали і складали його при світлі гасової лампи. Нараз чуємо гуркіт танків. Умить погасили лампу і вже в темноті похапцем зібрали кулемета. Організовано, без паніки встановили його на порозі хати, зайняли оборону. Були в нас і протитанкові гранати. Але ніхто не знав, чиї то танки.

Танки рухалися з шаленою швидкістю з південно-східного напрямку, з боку с. Забережжя. По цьому ми й зрозуміли, що вони більшовицькі і, очевидно, прорвалися з Коломиї, де йшли тяжкі бої. До дороги від нашої хати було метрів 70-80. Ми нарахували три десятки танків, на кожному було по 10-14 солдатів. Колона промчала через наше село, а далі через Радчу й летовище – на Станіслав. Це була авантюра якогось більшовицького командира, який, напевно, захотів зірки Героя. Задум командира був зухвалий, але він не знав, що напередодні німці прислали до Станіслава підкріплення з "фаустпатронами".

Події розгорталися блискавично. Вже через двадцять хвилин танки влетіли на летовище, розстріляли кілька німецьких транспортних шестимоторних літаків (були й такі, я сам їх на летовищі потім бачив) І, не зупиняючись, погнали вулицями до центру міста. Німці спочатку впали в паніку, поховалися, де попало, але побачивши, що мають справу з нечисленною групою, вдарили по танках з "фаустпатронів" в районі пошти і тюрми. Після недовгої перестрілки нападники почали тікати. Це був приклад справжнього більшовицького авантюризму, який партія Леніна-Сталіна називала "геройством".

А німці були не дурні воювати великою кров'ю. Під ранок підняли свою авіацію і стали полювати за танками вже за містом. Пам'ятаю, як на другий день, десь коло 9-10-ї години ранку один танк тікав через наше село в сторону Забережжя, але вже без "смертників" на броні.

А в повітрі ревіли німецькі "месершміти" і стріляли по живих цілях. Стріляли навіть по деревах у саду, за якими ми ховалися. Коли літаки полетіли геть, ми побігли до Радчі, де біля церкви під смереками стояли три підбиті танки. Вирви від бомб були такі великі та глибокі, що в них можна було помістити танк. По дорозі ми зустрічали танкістів, які кульгали, спираючись на палиці. Вони йшли посередині дороги з наганами в руках і часто озиралися. Вигляд у них був злючий, але було їх небагато. Мабуть, більшість загинула у Станіславі, а частина втекла в напрямку Тисмениці й Хриплина. А через кілька днів червоні вояки з'явилися в Богородчанах і Лисці.

Великдень 1944 року був на початку квітня. Добре пам'ятаю, що на третій день Великодня ми з однолітками грали біля церкви "жука", коли почули тривожну вістку: в Радчі німці роблять облаву на хлопців і дівчат, хочуть забрати їх на роботу до Німеччини. Ми з ровесниками, вважаючи себе вже напіввійськовими, побігли й залягли в кінці села біля дерева в окопі. У мене був далековид австрійського виробництва, з якого, правда, можна було дивитися лиш в один окуляр, бо другий був без заднього скла. З боку Радчі почувся гуркіт танків.

Через далековид я бачив хрести на танках, що рухалися в бік нашого села. Я скомандував своїм побратимам бігти до села і повідомити про це. Танки швидко наближалися, вже добре було видно білі хрести на них і танкістів на баштах з засуканими рукавами.

Метрів з вісімдесят позаду моєї засідки в долині протікав струмок і був дерев'яний міст завдовжки зо п'ять метрів. Я чимдуж проскочив мостом за потік і, вгледівши неподалік опущений на землю дах порожнього оборога, заховався під ним. Обережно зробив дірочку в сніпку даху, щоб звідти стежити за німцями. Побачив німецький танк, що наблизився до моста і зупинився. Зійшов танкіст, уважно оглянув міст і зазирнув під нього. Певно, обмірковував, чи зможе міст витримати танк, а може, перевіряв, чи не замінований. На віддалі зупинилися інші танки. Затамувавши подих, я стежив за тим, що буде далі. Нараз з-під танка вирвався чорний клуб диму. Заревівши, танк пролетів місток, а за ним – ще 12 танків. Вони помчали до центру Іваниківки. Не барився і я.

Біжучи стежкою, почув автоматні й кулеметні черги в центрі села, а відтак – постріли гармат. Поки я стежив за німецькими танками, до Іваниківки з боку Забережжя на фірах, з гармошкою і піснею "Вихаділа на бєрєґ Катюша..." в'їхала різношерста компанія, на озброєнні якої були міномети, кулемети, пепешки (пістолети-кулемети Шпагіна) і гвинтівки, а також різні гранати. Ці солдати були хто в чім: у гімнастерках і кітелях української поліції, у шинелях і цивільних плащах, а найбільше – у куфайках, підперезаних ременями з п'ятикутними зірками або переверненими вниз тризубами на пряжках. І оця дивовижна армада (чи швидше отара) сунула на Станіслав, на німецькі танки. Що вони собі думали? – Не знаю. Може, їм пообіцяли, що там буде шнапс, жратва і "хахлушкі". Але замість "хахлушок" їх зустріли німецькі танки. Почався бій.

З-за корча в яру я бачив у свій далековид міномети, з яких це "військо" стріляло по німецьких танках, що наступали. Але, напевно, далековид зрадив мене блиском лінз, бо я побачив, як якийсь москалик показує рукою в мій бік. Враз зметикувавши що й до чого, я впав на землю. Гаряча зграйка куль умить скосила корч, за яким я ховався. Я кинувся тікати понад яром і зустрів своїх побратимів у гайку, де один з них жив. Нараз над нами пролетіла міна, а за нею ще кілька. То більшовики зорили (стежили) за яром, боячись, щоб німці не зайшли їм у тил.

Тим часом кілька танків наблизилося до совітських гранатометів і кулеметів, що огризалися як пси. Кілька залпів зламало їхній опір, але запалило будівлі селян, біля яких совіти відстрілювалися. Займалася пожежа, а на землю спускалися сутінки. Стихли поодинокі постріли, червоні кудись втекли. Ми ж з хлопцями кинулися до місця бою, де на так званій Панській дорозі побачили багато військових і цивільних фір (возів). Не роздумуючи довго ми кинулися все, що на фірах було, носити до найближчих стодол.

А носити було що. Карабіни, набої, гранати, шинелі... Нам, правда, заважали колони мадярських військ, що проходили з боку Радчі в горішній кут Іваниківки з інтервалом 200-300 метрів. Але, переждавши, поки колона пройде, ми знов і знов кидалися до фір, поки не опорожнили всі. Запхавши дві гранати в кишені штанів, а у внутрішню кишеню блюзки (піджака) – просмолену пачку запалів до гранат, я вирішив викрасти ще й фіру з двома дуже гарними кониками. Думаю, пригодиться нашим у лісі.

Та тільки виїхав на центральну вулицю села, як побачив колону мадярського війська, що йшла мені назустріч. Тоді я повернув коні в першу-ліпшу вулицю направо і заїхав на подвір'я до якогось ґазди. Але той почав сварити мене. Мадяри побачили фіру і двоє з них пішли до мене. Офіцер через перекладача наказав мені їхати до колони мадярського війська. Коли я під'їхав, солдати скидали на фіру пачки з патронами та кулемети, а самі пішли поряд. З одного боку біля мене всівся офіцер, а з другого – перекладач.

Під'їхали до горішньої частини села і там зупинилися. Було вже темно, але я запримітив на городах німецькі танки і багато мадярського війська. Раптом танки почали стріляти. Сяйво від вистрілів трохи розігнало темряву. Зчинилася паніка. Мадяри, ґелґочучи щось своєю мовою, схопили з воза патрони й кулемети. Офіцер наказав мені розвернути фіру і їхати з ним назад. Заїхали на якесь подвір'я, почали розквартировуватися.

Офіцер наказав мені коней не розпрягати, тільки дати їм їсти. А що я їм дам їсти? Ось, кажу, живу поряд на іншому боці вулиці, заїду додому, там і нагодую коней. Офіцер погодився, тільки сказав коней не розпрягати. Мені того тільки й треба було. Поволі виїхав на дорогу, поволі від'їхав подалі, а тоді як вріжу тичкою, що була в мене замість батога, коней по задніх ногах. Вони, бідні, одразу в скач, аж іскри летять з-під копит. Так і добрався до хати.

На воротях мене вже чекала матір. Думав, мама зрадіє, що пригнав додому гарних коней, а вона давай сваритися: "Ти вкорочуєш мені життя. Іди геть, якщо не хочеш мене слухати!" Кинувши коні і фіру на подвір'ї, я втік з дому...

З того часу я геть відбився від сім'ї. Я вже не належав ні мамі, ні братам, ні, здається, сам собі. Якась сила мене кудись гнала, я рвався до чогось невідомого.

Як був у селі бій, то загинули і мирні люди. На третій день ми хоронили односельців. Копали ями, засипали могили, ставили хрести... Потім, коли наша група впорядковувала могили, дивлюсь – через цвинтар до нас ідуть два мадяри. Попереду офіцер, за ним денщик. Офіцер побачив, що я в мазепинці з тризубом, – і за пістолет. Я не знав, що робити, бо тікати вже було пізно, мадяр був зовсім близько. Але втрутився денщик і вмовив офіцера сховати револьвер до кобури. Я ще тоді подумав, чи не з тих катюг цей офіцер, що мордували січових стрільців на Закарпатті. Бо чого б то його так стрясло від моєї шапки?!

Пройшов день і мадяри пішли з німцями на фронт. Ми з хлопцями складали і впорядковували нашу військову здобич. Село оговтувалося від пережитого, на полях кипіли весняні роботи, але нас вони зараз не цікавили. Ми, курсанти підпільного військового юнацького вишколу, який вже закінчувався, шили наплічники, форму і готувались до походу.

Перша група з нашого вишколу пішла в Чорний ліс у перших числах квітня 1944 року. Там якраз організувалася сотня Гамалії з юнаків, уродженців Лисецького району. За кілька днів пішла друга, а потім і третя групи. А мене, як я не старався, не послали. Казали, що малий зростом, щоб ще трохи почекав, що я ще потрібний тут, на місці, в підпіллі. Районний військовий провідник Морозенко хитрував, зволікаючи з моїм проханням піти до лісу. І на те була причина. Я ходив на зв'язок між селами, стояв на стійці, коли були якісь наради, вдома вже не ночував. Районний тереновий провідник ОУН Ярослав готував мене до підпільної роботи.

Якось при зустрічі Ярослав (а він доводився мені ще й двоюрідним братом) сказав: "Ти, Василю, повинен правильно зрозуміти обстановку, в якій ми знаходимося тут, у прифронтовій смузі. Наступають більшовицькі армії, наближається фронт, будуть тяжкі бої з окупантами на наших теренах. Може статися так, що наші сотні десь будуть оточені і, не дай Боже, знищені. Нам доведеться створювати нові сотні і курені, а для того треба мати сильне підпілля. І що станеться, як усі підемо в Чорний ліс? Ти, друже Одчайдуше (перейшов на офіційний тон), думаєш, що мені не хочеться податися туди?"

Я зрозумів, що боротьба буде тяжка й тривала. Але щоб затягнулася на десятки літ – така препогана думка не сміла прийти мені до голови. У своїх мріях я бачив близьку волю України і навіть уявити собі не міг, з якою руйнівною силою нам доведеться стати на прю.

А ввечері мене знайшов інструктор Ґонта і розповів, що через наш терен іде сотенний Гамалія. Ґонта доповів Гамалії, що один курсант, тобто я, дуже проситься в Чорний ліс до сотні, в партизани. Сотенний сказав мене розшукати і привести до нього, він буде чекати в Куликового Дмитра, але недовго.

Вихором влетів я на своє обійстя. В хаті світила підвішена під стелею гасова лампа, мама поралася біля печі, а брати Федір та Іван сиділи за столом. Я прожогом ухопив з кутка свій наплічник, в якому було все необхідне для походу. Мама раптом тяжко заридала, крізь сльози вмовляла: "Куди ти йдеш – ти ще малий, ти ще дитина. Що ти робиш, синку?" Та я відказував, що Україна в небезпеці, що треба нашу Україну боронити і рятувати український народ! Плачучи, мама поставила варити яйця, плачучи, поклала в наплічник ще якісь харчі, плачучи, ще щось казала, та я вже не розумів маминих слів, бо у вухах бриніли слова мого інструктора по вишколу про те, що мене жде сотник Гамалія.

Поцілував мамині руки: "Не плачте, мамо, не журіться!". Братам махнув рукою вже в дверях: "Будьте-здорові!" І гайда через двори назустріч долі!

Прибігши на подвір'я Куликів, я побачив низького та кремезного чоловіка у військовій формі, з портупеєю через плече. Він сидів на призьбі, під освітленими вікнами, і грав на губній гармошці мелодію пісні «Циганочко моя…»

"Друже командир!" – крикнув я, вдаривши гучно каблуками. Гармошка стихла, командир піднявся і став навпроти мене на струнко.

"Стрілець Одчайдух голосує свій прихід! Стрілець Одчайдух готовий виконати ваш наказ! Прошу прийняти мене в ряди Української Повстанської Армії!" – браво відрапортував я...

Так у другій половині квітня 1944 року я став добровольцем УПА.

Нашим партизанам тоді вдалося десь під Надвірною захопити близько десяти мадярських фір з амуніцією, зброєю та боєприпасами. Гамалію з цим добром супроводжували чотовий Грізний, два ройових (псевда не пам'ятаю) та ще кілька озброєних автоматами вояків. Фірмани були цивільні. Мені вказали місце на останній фірі. І почулася команда: "З Богом, вперед!" Обоз рушив у темряву ночі на Чорний ліс. Назустріч невідомій долі рушив я.

Ми йдем вперед, за нами вітер віє

І нам кланяються жита.

Від радості аж серце мліє.

За волю смерть нам не страшна.

Ми йдем вперед, здалека чути гуки.

Гармати б'ють – там воля або смерть!

Не буде більш терпінь, ні муки,

Вперед! Там воля або смерть!

Шумлять сади, а сонце ясне сяє.

Дзвенять пісні, а земленька моя

Дрижить під нами дорогая.

Вперед! Там воля або смерть!

І вже тремтять кати на Україні,

Бандера в бій святий нас веде.

І хай дрижать московські змії,

Бог і Україна – понад все!

Я тоді ще не усвідомлював, що став на шлях тяжкої, кривавої партизанської війни, що триватиме довгі роки і не скоро закінчиться для мене та десятків тисяч таких, як я.