Дата публікації допису: Nov 17, 2012 9:25:50 PM
Автор: Бахор Микола, проживає у с. Жапалів Ярославського повіту
Вісник Любачівщини №16, Львів – 2008. – 98 стор.
Усі ми, закерзонці, пізнали на власному гіркому досвіді, відболіли душею найбільші злочини варварських вбивств, катувань невинних жертв нашого роду в час акції «Вісла».
Коли фронт відступав на Захід, у моєму селі Жапалові польський ксьондз створив зі своїх колишніх міністрантів міліцію МО і ОКМО. Захотів панувати над селом, у якому більшість не була до нього прихильною. Московські більшовики цій політиці сприяли. Підпільно МО підпорядковувалась проводові Завойського АК (Армія Крайова). У селі посилювався польський терор, МО вбивали людей просто на подвір'ях. Згодом до села прийшло ще додаткове військо, яке стояло на фільварку і на мості через ріку Любачівку, а після виселення людей до СРСР військо зайняло церковну плебанію.
Ксьондз з МО доносив на українців. Одного разу зігнали з півсела чоловіків до церкви і зачитували прізвища, подані поляками. Іван Іванчук виступив, і його на місці розстріляли.
Іншого разу схопили Миколу Шалая, на якого доніс ксьондз, і повезли до Любачева. Тільки завдяки польовій жандармерії, яку вблагала заплакана мати, Миколу відпустили.
Військо на території села поводилося вкрай свавільно щодо місцевого населення. Траплялося таке, що возом звозили роздягнутих, зв'язаних людей, а надворі був двадцятиградусний мороз.
Часто з Ярослава приїздило військо, брали у солтиса воза і коні для збору харчів. Забирали домашню птицю, яйця, масло, сир. Батька солтис кілька разів призначав на такі збори.
З Ряшева часто приїздило військо до Любачева, бо мало тут станцію. Дорогою грабували українське населення. Люди не знали, як поводитися. Частішали розмови про виселення.
Поляки щоразу зі своїм МО нападали на українських мешканців. Допити проводили, підвішуючи людей догори ногами. Коли польські загони напали на село Рижкова Воля, то там убили п'ятьох людей, багато утекло до лісу. У селі Сурохові поляки напали на пароха. Разом з дружиною їх роздягнули, познущалися і вбили. Навіть зараз не знаємо, де їх поховали. У селі Цетулі поляки убили пароха.
Маючи підтримку більшовиків, поляки чинили ще свавільніше, винищуючи цілі села. Так було замордовано майже 900 осіб у селі Пискуровичі. Хто їхав до Ярослава, усіх вбивали. Напади, грабунки, катування вбивства були чинниками до знищення української нації.
Щоб людей ввести в оману, військо зробило збори, на яких оголосили, що виселення не буде, люди спокійно розійшлися по домівках. А наступного дня усім наказали збиратися на виселення – без попередження... Батько навіть не зміг помолитися на дорогу у своїй хаті – хата була уже не наша.
Під конвоєм війська повантажили людей у вагони і повезли в Ольштинське воєводство. Ми були депортовані під час акції «Вісла» у 1947 р. Перший етап депортації того року відбувся 5 травня, другий – 10 червня, третій – 14 липня, четвертий – 20 серпня. За архівними даними, виселено 46 родин, 186 осіб. До УРСР у 1946 р. виселили 173 родини, 599 осіб.
Розвезли людей у понімецькі хати, на господарці – кропива по вуха. Поляки з Литви, Білорусії і Варшави займали собі найкращі господарства. Українців розселяли одних від одних якнайдалі.
Спочатку ми ще сподівалися, що буде можливість повернутися на прабатьківську землю. Нам наділили землю, агітували за колгоспи. Під час перепису населення нас записували як поляків, але батько протестував, кажучи: «Держава знає, кого привезла».
У 1953 році у село приїхали цигани. Стара циганка наворожила батькові: «Ти господарюєш і не зле живеш, але постійно думаєш, як повернутися на своє. Ще трохи зачекай, і повернешся, і багато там дечого зробиш». У 1956 р. виселенці, хто міг, повертався. Тільки на латинське Різдво 1961-1962 р. ми були в дорозі. Був сильний мороз, багато снігу. У Переворську наші вагони зійшли з колії. Батько пішов до начальника станції по допомогу. Довелося вислухати брутальне базікання, але свого ми таки домоглися і приїхали у Бобрівку. Повантажили віз, запрягли коней, прив'язали корови і вночі приїхали до рідної хати. Сусіди спали, були зненацька заскочені нашим приїздом.
Так через п'ятнадцять років ми повернулися туди, звідки нас вивезли. Здавалося, акція «Вісла» закінчилася, але не так сталося, як гадалося. Польський шовіністичний елемент не був радий нашому поверненню.
У селі стояла порожня церква, ксьондз хотів її розвалити і побудувати костел. Ми, українці, були проти, писали звернення у різні інстанції, до митрополита о. Сави. Тяганина тривала довго. Старої плебанії не віддали, але дали згоду на побудову нової, що ми здійснили за підтримки українців з Америки.
Коли ми повернулися, то влада не хотіла повертати батькові землю – мстила за церкву. Мене не хотіли приймати на роботу, хотіли убити, відібрали паспорт.
Лише у 1980 році, після дев'ятнадцяти років з часу повернення, батько знову став повноправним власником свого хазяйства.